Постанова Київський апеляційний суд № 757/12412/20-ц

Головуючий у І інстанції Вовк С.В. Провадження № 22-ц/824/2365/2022 Доповідач у 2 інстанції Матвієнко Ю.О. ПОСТАНОВА Іменем України 16 червня 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді: Матвієнко Ю.О., суддів: Гуля В.В., Мельника Я.С., при секретарі: Ковтун М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Донецька залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, В С Т А Н О В И В : У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом та просила ухвалити рішення про його задоволення, посилаючись на те, що починаючи з грудня 1998 року по серпень 2016 року позивач працювала на Державному підприємстві «Донецька залізниця», з 23 серпня 2016 року була прийнята на посаду провідного економіста фінансового сектору відділу електропостачання за переведенням з управління Державного підприємства «Донецька залізниця», з якої 25 квітня 2017 року звільнилася за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Разом з тим, всупереч статті 116 КЗпП України з нею не було проведено остаточного розрахунку при звільненні, у зв`язку із чим ОСОБА_1 і звернулась до суду з позовом, у якому просила стягнути з відповідача на свою користь суму заборгованості із заробітної плати за червень-серпень 2016 року, з березня 2017 року по 25 квітня 2017 року у сумі 32 665,42 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при переведенні, починаючи з 23 серпня 2016 року по час винесення судом рішення, у розмірі 329 000,64 грн. (розрахований станом на 01 березня 2020 року), середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 26 квітня 2017 року по час винесення судом рішення, у розмірі 415 451,52 грн. (розрахований станом на 01 березня 2020 року), та компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати у розмірі 10 498,09 грн. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 02 квітня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 суму заборгованості із заробітної плати за період червень-серпень 2016 року, з березня 2017 року по 25 квітня 2017 року у сумі 32 665,42 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при переведенні, починаючи з 23 серпня 2016 року по 01 березня 2020 року, у розмірі 329 000,64 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 26 квітня 2017 року по 01 березня 2020 року, у розмірі 415 451,52 грн., компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати у розмірі 10 498,09 грн., суму витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000,00 грн. та гонорар за позитивний результат у розмірі 41 545,15 грн. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» в дохід держави судовий збір у розмірі 7 876,15 грн. Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач АТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Донецька залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» через представника - Єрьомичеву А.В. подав на рішення апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення про відмову у задоволенні позову. Обгрунтовуючи скаргу, відповідач посилався на те, що суд першої інстанції не врахував, що заборгованість із заробітної плати перед позивачем відсутня, оскільки її нарахування не здійснювалось у зв`язку з відсутністю первинних документів у структурному підрозділі «Донецька дирекція залізничних перевезень» Філії. Крім того, апелянт у скарзі посилався на незаконність рішення в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при переведенні та звільненні позивача, оскільки на момент звільнення позивача і дотепер існують обставини непереборної сили, які відповідач не міг передбачити чи відвернути. Факт наявності обставин непереборної сили підтверджується висновком Торгово-промислової палати України №126/2/21-10.2 від 16 січня 2018 року щодо унеможливлення виконання обов`язків, передбачених законодавством України про працю при вивільненні (звільненні) працівників, спричиненого впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), яким відносно ПАТ «Укрзалізниця» засвідчено настання форс-мажорних обставин при здійсненні господарської діяльності на території, непідконтрольній українській владі, у тому числі у місті Донецьк. З 20 березня 2017 року господарська діяльність та управління виробничими потужностями відповідача унеможливлено неправомірними діями третіх осіб. Майно ПАТ «Укрзалізниця», що знаходиться в тому числі у м. Донецьк, перебуває у незаконному володінні та під контролем третіх осіб. Фактично відповідач втратив контроль і доступ до своїх виробничих потужностей та іншого майна, у тому числі, до трудових книжок працівників, оригіналів наказів, у тому числі затвердження та введення в дію штатного розпису, особових справ працівників. Унеможливлення виконання ПАТ «Укрзалізниця», регіональною філією «Донецька залізниця» обов`язків, передбачених законодавством України про працю, зокрема, статей 47, 83, 115, 116 КЗпП, спричинено впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), а саме, актами тероризму на території м. Донецьк, тривалими перервами в роботі транспорту, регламентними умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, які продовжують діяти і дату закінчення їх дії встановити неможливо. Ці форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) є надзвичайними, непередбачуваними і мають неминучий характер, їх дії не можна уникнути за звичайних обставин при всій обачливості зобов`язаної сторони за трудовим договором. Зважаючи на відсутність вини у діях відповідача щодо невиплати позивачу заробітної плати, помилковим є рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку, оскільки цей вид відповідальності роботодавця застосовується лише у разі наявності його вини у невиплаті працівникові належних йому сум. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Глушпенко В.О. заперечив проти задоволення скарги АТ «Українська залізниця» та просив залишити рішення суду без змін, як законне та обґрунтоване. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Глушпенко В.О. проти задоволення апеляційної скарги відповідача заперечив з підстав, зазначених у відзиві на апеляційну скаргу. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення скарги, виходячи з наступного. Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» від 23 лютого 2012 року № 4442-ІV та постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» від 25 червня 2014 року № 200, ДП «Донецька залізниця» було реорганізоване шляхом злиття у Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця», з яким у позивача ОСОБА_1 продовжилися трудові відносини. Відповідно до пункту 2 Статуту ПАТ «Укрзалізниця», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2015 року № 735, ПАТ «Українська залізниця» є правонаступником усіх прав і обов`язків Укрзалізниці та підприємств залізничного транспорту. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства загального користування» ПАТ «Українська залізниця» повністю відповідає за зобов`язаннями, які передбачені Галузевою угодою між Укрзалізницею та профспілками щодо підприємств залізничного транспорту, до укладення нової відповідної угоди. Відповідно до наказу АТ «Укрзалізниця» від 15 квітня 2016 року № 303 у складі регіональної філії «Донецька залізниця» утворено Донецьку та Луганську дирекції залізничних перевезень, а також затверджено їхню структуру. На виконання рішення засідання Правління ПАТ «Укрзалізниця» від 31 травня 2016 року та 03 червня 2016 року відбулось переведення працівників з ДП «Донецька залізниця» до регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниця», відповідно до вимог законодавства та внутрішніх нормативно-правових актів Товариства з повідомленням ДФС про прийняття на роботу кожного окремого працівника та видання наказів про прийняття на роботу кожного окремого працівника переведеного з ДП «Донецька залізниця». Наказом від 22 серпня 2016 року № 441/ДН-лс з позивачем продовжено трудові взаємовідносини в фінансовому секторі відділу електропостачання Структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» Регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Українська залізниця» (том 1, а.с.18). Згідно з наказами № 384-Н регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» від 15 березня 2017 року встановлено початок простою по причинам, незалежним від робітників, з 16 березня 2017 року. Пунктом 3 наказу встановлено, що оплата за час простою проводитиметься з розрахунку двох третин тарифної ставки, встановленого працівникові розряду (окладу) за весь час простою у робочі дні (зміни) згідно з графіком роботи (том 1, а.с.32). 25 квітня 2017 року наказом регіональної філії «Донецька залізниця» № 205/ДН-ос позивач ОСОБА_1 звільнена з посади за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України (том 1, а.с.26). 25 квітня 2017 року у день звільнення позивача із фінансового сектору відділу електропостачання Структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» Регіональної філії «Донецька залізниця» АТ «Укрзалізниця» відповідачем позивачу була нарахована, але не виплачена заробітна плата за період червень-серпень 2016 року, з березня 2017 року по 25 квітня 2017 року у сумі 32 665,42 грн. Відповідно до наказу від 26 червня 2017 року № 899-Н Про введення в дію порядку остаточного розрахунку працівників структурних підрозділів «Донецька дирекція залізничних перевезень» та «Луганська дирекція залізничних перевезень» відповідач був зобов`язаний провести з позивачем розрахунок (том 1, а.с.90, 91-92, 96-97). Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2018 року № 938 змінено тип ПАТ «Укрзалізниця» з публічного на приватне та перейменовано в Акціонерне товариство «Українська залізниця». Таким чином, судом встановлено, що позивач при звільненні не отримала всі належні їй від відповідача платежі, а саме: за період червень-серпень 2016 року, з березня 2017 року по 25 квітня 2017 року у сумі 32 665,42 грн. без утримання податків та зборів, з яких 420,20 грн. (червень 2016 року) + 6 229,92 грн. (липень 2016 року) + 3 479,32 грн. (серпень 2016 року) + 5 472,45 грн. (березень 2017 року) + 14 322,43 грн. (квітень 2017 року) + 2 741,10 грн. (травень 2017 року, компенсація за невикористану відпустку) = 32 665,42 грн. (том 1, а.с.27-31). Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з його обгрунтованості та доведеності, і колегія суддів частково погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного. Основним Законом України статтею 43 Конституції України передбачено право кожної людини на труд, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Зазначеному праву людини, яка належним чином виконує свої трудові обов`язки, в рівній мірі кореспондується обов`язок працедавця своєчасно та належним чином оплачувати працю працівника і своєчасно виплачувати йому заробітну плату. Статтею 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно з ст. 97 КЗпП України власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами. Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Згідно ст. 22 цього Закону суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами. Згідно з частиною першою ст. 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Відповідно до частини першої ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника (стаття 117 КЗпП України). Відповідно до ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (зокрема, наприклад, справа «Суханов та Ільченко проти України» заяви № 68385/10 та 71378/10, а також справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини», заява N9 42527/98 тощо) «майно» може являти собою «існуюче майно» або засоби, включаючи «право вимоги» відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання»/ «правомірне очікування» (legitimate expectation) стосовно ефективного здійснення права власності. Європейський Суд неодноразово вказував, що володінням, на яке поширюються гарантії ст. 1 Протоколу №1 є також майнові інтереси, вимоги майнового характеру, соціальні виплати, щодо яких особа має правомірне очікування, що такі вимоги будуть задоволені. Таким чином, з огляду на те, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами Кодексу Законів України про працю, Закону України «Про оплату праці», а позивач ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з відповідачем до 25 квітня 2017 року, виконувала свої трудові обов`язки у повному обсязі, однак при звільненні не отримала всі належні їй платежі, обґрунтованим є висновок суду про те, що майнові вимоги позивача щодо отримання належних їй від відповідача коштів відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики Європейського Суду. В пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», судам роз`яснено, що необхідно враховувати, що норми і гарантії оплати праці, визначені законодавством для працівників підприємств, установ, організацій усіх форм власності, є мінімальними державними гарантіями і тому при договірному регулюванні вони не можуть бути погіршені. Йдеться як про мінімальний розмір заробітної плати, так і про норми оплати праці, зокрема за час простою. Відповідно до частини другої ст. 30 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку. Відповідно до ст. 8 Закону України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів. Враховуючи, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом, за якою власник підприємства або уповноважений ним орган зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату (частина перша ст. 21 КЗпП України), а обов`язок організувати бухгалтерський облік на підприємстві покладено на власника або уповноважений ним орган, саме відповідач має довести, що він виплатив позивачу заробітну плату. Як вбачається з матеріалів справи, а саме трудової книжки (том 1, а.с.15-19) позивач працювала на державному підприємстві «Донецька залізниця», в тому числі, з 01 квітня 1999 року на посаді інженера по лімітуванню і реалізації електроенергії ІІ категорії у технічному відділі служби господарства електрифікації та електропостачання, 22 серпня 2016 року була звільнена у зв`язку з переведенням до структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укразалізниця», де і працювала на посаді провідного економіста фінансового сектору відділу електропостачання структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» Регіональної філії Донецька залізниця ПАТ «Укрзалізниця» до моменту звільнення 25 квітня 2017 року. На день звільнення ОСОБА_1 зі структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» відповідачем була нарахована, але не виплачена, заробітна плата без утримання податків та зборів всього на суму 32 665,42 грн., з яких 420,20 грн. (червень 2016 року) + 6 229,92 грн. (липень 2016 року) + 3 479,32 грн. (серпень 2016 року) + 5 472,45 грн. (березень 2017 року) + 14 322,43 грн. (квітень 2017 року) + 2 741,10 грн. (травень 2017 року, компенсація за невикористану відпустку) = 32 665,42 грн. (том 1, а.с.27-31). Заперечуючи проти стягнення заборгованості із заробітної плати, відповідач обґрунтовував свої заперечення відсутністю належних та допустимих доказів, які б свідчили про наявність такої заборгованості, а також відсутністю вини підприємства у невиплаті позивачу належних їй коштів у зв`язку із форс-мажорними обставинами. Разом з тим, належних та допустимих доказів, які б спростували докази, надані позивачем на підтвердження факту існування заборгованості по невиплаченій заробітній платі, відповідач суду не надав, хоча саме роботодавець має доводити факт виплати працівнику усіх належних йому від підприємства коштів. Отже, на підставі вищенаведених правових норм, зважаючи на те, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами Кодексу Законів України про працю, Закону України «Про оплату праці», беручи до уваги те, що позивач при звільненні не отримала від відповідача належних їй сум, майнові вимоги позивача щодо їх отримання відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики Європейського Суду та обґрунтовано задоволені судом, зважаючи також на те, що докази, якими позивач обґрунтовувала ці вимоги, відповідачем спростовані не були. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості по заробітній платі, колегія апеляційного суду відхиляє доводи відповідача про те, що форс-мажорні обставини унеможливлювали виконання відповідачем своїх зобов`язань згідно з статтями 47, 83, 115, 116 КЗпП України, оскільки форс-мажорні обставини можуть свідчити про відсутність вини підприємства в затримці виплати належних сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, як підстави для звільнення підприємства від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. Але жодним нормативним актом про працю не передбачено, що форс-мажорні обставини є підставою для звільнення від виплати заборгованості по заробітній платі. Правильним є і рішення суду в частині задоволення вимог позивача про стягнення на її користь з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при переведенні та звільненні, виходячи з наступного. Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівнику не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, а якщо він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а у разі непроведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Враховуючи ту обставину, що відповідачем позивачу не було виплачено належні їй при переведенні та звільненні грошові суми, факт чого відповідачем спростований не був, законним та обґрунтованим є висновок суду про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при переведенні, починаючи з 23 серпня 2016 року по 01 березня 2020 року, у розмірі 329 000,64 грн. та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 26 квітня 2017 року по 01 березня 2020 року, у розмірі 415 451,52 грн. При цьому судом цілком правильно взято до уваги розрахунки позивача щодо розміру цих виплат, оскільки останні виконані ним на підставі Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року за № 100, та відповідачем у встановлений законом спосіб не спростовані. Разом з тим, погоджуючись із наявністю підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за затримку розрахунку при переведенні та звільненні, колегія суддів вважає за необхідне зменшити розмір цих сум, виходячи з наступного. Так, відповідно до постанови від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням того, що позивач звернулася до суду з цим позовом зі спливом майже трьох років після звільнення з роботи, та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, колегія апеляційного суду дійшла висновку про зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при переведенні з 329 000 грн. 64 коп. до 35 000 грн. 00 коп. та розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 415 451 грн. 52 коп. до 35 000 грн. З рішенням суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача компенсації втрати частини заробітної плати в зв`язку з порушенням строків її виплати в розмірі 10 498 грн. 09 коп. колегія суддів погоджується, оскільки відповідно до ст. 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 року підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Згідно зі ст. 2 цього Закону, компенсація втрати громадянам частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Згідно зі ст. 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством. Виходячи з обставин справи та на підставі наведених норм, колегія суддів погоджується з висновком суду про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача компенсації втрати частини заробітної плати в зв`язку з порушенням строків її виплати в розмірі 10 498 грн. 09 коп., оскільки судом на підставі наявних у справі доказів встановлено факти порушення відповідачем строків виплати позивачу заробітної плати. Доводи апеляційної скарги про неналежність доказів, наданих позивачем на підтвердження наявності у неї заборгованості по заробітній платі, колегією суддів відхиляються, оскільки відповідачем ні під час розгляду справи в суді першої інстанції, ні до апеляційної скарги не надано доказів на підтвердження обставин, на які він посилався як на підставу своїх заперечень проти вимог позивача, зокрема, в частині того, що всі належні ОСОБА_1 від підприємства кошти були виплачені. При цьому позивачем суду було надано копії табелів обліку робочого часу за березень-квітень 2017 року, копію розрахунку оплати відпустки та копії розрахунків заробітної плати за період червень-серпень 2016 року і за період березень-травень 2017 року, з яких вбачається, що вказані суми заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку та оплата простою нараховані ОСОБА_1 , проте не виплачені. Обов`язок здійснювати нарахування та виплату заробітної плати, інших виплат, належних працівникові, а так само вести бухгалтерський, податковий облік тощо, лежить на працедавцеві, а не на працівникові. За цих обставин, втрата підприємством первинних документів не позбавляє його обов`язку здійснювати нарахування та виплату заробітної плати. За висновком Верховного Суду, який викладений у постанові від 28.03.2018 року у справі № 243/5469/17, вбачається, що відомості щодо виплати заробітної плати не обмежуються лише первинною документацією. Не знайшли свого підтвердження у ході апеляційного розгляду справи і доводи апеляційної скарги відповідача в частині неврахування судом першої інстанції при вирішенні питання щодо стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при переведенні та звільненні висновку Торгово-промислової палати України №126/2/21-10.2 від 16 січня 2018 року щодо унеможливлення виконання обов`язків, передбачених законодавством України про працю при вивільненні працівників, спричиненого впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) відносно ПАТ «Українська залізниця», яким, на думку скаржника, засвідчено настання форс-мажорних обставин при здійсненні господарської діяльності вказаного товариства на території, не підконтрольній українській. Перш за все, колегія суддів вважає, що доводи відповідача про форс-мажорні обставини, зумовлені збройною агресією РФ та антитерористичною операцією на сході України, унеможливлення виконання відповідачем своїх зобов`язань згідно ст.ст. 47, 83, 115, 116 КЗпП України, є безпідставними, оскільки форс-мажорні обставини можуть бути підставами для звільнення підприємства від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, разом з тим, нормативно-правові акти про працю не передбачають підстав для звільнення роботодавця від обов`язку зі сплати доведеної суми заборгованості по заробітній платі. Також, колегія суддів зазначає, що обставини та події, вказані у висновку Торгово-промислової палати №126/2/21-10.2 від 16 січня 2018 року, зокрема щодо військових дій та проведення антитерористичної операції на сході України, стосуються в першу чергу подій 2014 року. Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що позивач була прийнята на роботу до ПАТ «Українська залізниця» 22.08.2016 року, тобто вже під час проведення антитерористичної операції. При цьому, відповідачем також не заперечувався факт того, що в період з червня 2016 року по березень 2017 року будь-яких перешкод у дотриманні трудового законодавства між сторонами не виникало: заробітна плата працівникам нараховувалася і виплачувалася, видавалися накази щодо прийняття, переміщення, звільнення саме з урахуванням норм КЗпП України, вносилися відповідні записи до трудових книжок, в тому числі і запис про звільнення позивача у квітні 2017 року. Таким чином, безпідставними є доводи скарги про існування форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), які унеможливили здійснення розрахунку з позивачем, а саме - відсутність доступу до первинних документів, оскільки ці доводи спростовуються наявними у справі доказами, зокрема належним чином заповненою трудовою книжкою позивача та наказом (розпорядженням) про звільнення з роботи, в якому відповідач зазначив кількість днів невикористаної позивачем відпустки. Зазначене свідчить про обізнаність відповідача про існуючий обов`язок та його невиконання, що тягне за собою відповідальність у вигляді нарахування середнього заробітку. Відповідно до ст. 10 Закону України від 02.09.2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» протягом строку дії цього Закону єдиним належним та достатнім документом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежне виконання) зобов`язань, є сертифікат Торгово-промислової палати України. При цьому, зазначеним Законом не передбачено звільнення суб`єктів господарювання від своєчасного виконання своїх обов`язків у сфері законодавства про працю, а тому, в даному випадку, Науково-правовий висновок Торгово-промислової палати України від 16.01.2018 року № 126/2/21-10.2 має виключно інформаційний характер та не є належним доказом, який би свідчив, що порушення регіональною філією «Донецька залізниця» законодавства про працю відбулось під впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили). Крім того, науково-правовий висновок, що викладений на бланку Торгово-промислової палати України, не є сертифікатом в розумінні ст. 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» від 02.12.1997 року № 671/97-ВР, п. 3.3. Регламенту засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), затвердженого рішенням Президії Торгово-промислової палати України від 18.12.2014 року № 44(5). Абзацом 3 частини третьої статті 14 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що Торгово-промислова палата України засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), а також торговельні та портові звичаї, прийняті в Україні, за зверненнями суб`єктів господарської діяльності та фізичних осіб. Порядок засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) встановлено Регламентом засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), затвердженим рішенням Президії Торгово-промислової палати України від 18.12.2014 № 44(5). Діюче законодавство містить ознаки непереборної сили та визначає, що непереборна сила - це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов`язання, за умови що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла її відвернути, та ця подія завдала збитків. Тобто, обов`язковою умовою звільнення від відповідальності є те, що особа не могла передбачити подію. Враховуючи те, що відповідач перереєстрував філію в м. Лиман на підконтрольну територію ще у 2015 році, але окремі підрозділи продовжували здійснювати господарську діяльність на окупованій території, це свідчить про цілковиту обізнаність відповідача про надзвичайні і невідворотні події, які відбувались на непідконтрольній території Луганської області. Вищезазначені обставини підтверджуються також долученою до матеріалів справи відповіддю Торгово-промислової палати України від 25.01.2019 року № 182/2/21-7.3 щодо висновку Торгово-промислової палати України від 16.01.2018 року № 126/2/21-10.2 в якій зазначається, що цей висновок не є сертифікатом в розумінні Регламенту Торгово-промислової палати та діючого законодавства України. Крім того, колегія суддів зауважує на тому, що згідно висновку Торгово-промислової палати України від 16.01.2018 року № 126/2/21-10.2, на який посилається відповідач у своїй апеляційній скарзі, початком дії форс-мажорних обставин є 20 березня 2017 року, тобто до даної дати у відповідача були відсутні обставини непереборної сили, які б перешкоджали йому виконувати належним чином свій обов`язок по виплаті заробітної плати позивачу. Натомість цей обов`язок відповідачем не виконувався і раніше, в період червня-серпня 2016 року, до моменту звільнення позивача 22 серпня 2016 року у зв`язку з переведенням до Структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» Регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Українська залізниця», що підтверджує обґрунтованість вимог позивача та спростовує доводи відповідача у цій частині. Будь-яких інших належних та допустимих доказів наявності обставин непереборної сили, які б стали підставою для звільнення відповідача від відповідальності у вигляді сплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при переведенні та звільненні позивача, матеріали справи не містять, в зв`язку із чим доводи апеляційної скарги про наявність обставин непереборної сили, як підставу для відмови у задоволенні позову, колегією суддів відхиляються. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди відповідача з висновками суду щодо їх оцінки. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення за наслідками розгляду даної категорії справ. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Суд першої інстанції, дійшовши обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при переведенні і звільненні та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, допустив помилку при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при переведенні та звільненні, оскільки не врахував усіх критеріїв, що впливають на визначення розміру даної виплати, у зв`язку із чим колегія суддів вважає за необхідне виправити цю помилку суду шляхом зміни рішення у відповідній частині, а саме, шляхом зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при переведенні з 329 000 грн. 64 коп. до 35 000 грн. 00 коп. та зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 415 451 грн. 52 коп. до 35 000 грн. Рішення суду в іншій частині підлягає залишенню без змін, як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Донецька залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» - задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 квітня 2021 року змінити в частині стягнення з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при переведенні у розмірі 329 000 грн. 64 коп. та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 415 451 грн. 52 коп., зменшивши розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при переведенні з 329 000 грн. 64 коп. до 35 000 грн. 00 коп. та зменшивши розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 415 451 грн. 52 коп. до 35 000 грн. В іншій частині рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 квітня 2021 року -залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: Судді: