Постанова 4803 № 932/17413/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2547/22 Справа № 932/17413/19 Суддя у 1-й інстанції - Демидова С. О. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 червня 2022 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Свистунової О.В. суддів Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А. за участю секретаря Попенко Ю.К., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, виконавчого комітету Дніпровської міської ради про надання у користування на правах оренди земельної ділянки та зобов`язання вчинити певні дії , В С Т А Н О В И Л А: До Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, виконавчого комітету Дніпровської міської ради про надання у користування на правах оренди земельної ділянки та зобов`язання вчинити певні дії. В обґрунтування позовних вимог, з урахуванням їх уточнень, позивач ОСОБА_1 посилався на те, що у 1997 році під час проходження офіцерської служби в органах МВС України він придбав суцільнозварний металевий гараж, який самовільно встановив поряд з іншими сорока гаражами, які вже були встановлені на прибудинковій території будинку АДРЕСА_1 . На той час догляд за територією здійснювало КВЖРЕП Жовтневого району міста в особі підпорядкованого йому ЖЕУ -

2. Наразі, територія перебуває у фактичному веденні членів ОСББ «Мандри», зокрема і пригаражна територія. З метою легалізації користування земельною ділянкою площею 20 м2, ще 01 жовтня 1997 року між ним та виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради було укладено договір № 459/г на право тимчасового користування земельною ділянкою на умовах оренди. За умовами даного договору сплачуючи орендну плату на рахунок комітету містобудування, архітектури та земельних відносин Дніпропетровського міськвиконкому він орендував землю під гараж до 2003 року включно. З 2004 року орендну плату за землю сплачував податковій інспекції. Враховуючи, що майже 22 роки на законних підставах він володіє майном у вигляді неподільної речі, а саме: металевим гаражем розташованим в межах прибудинкової території дому АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці за яку він сплачує орендну плати, пославшись на норми діючого законодавства позивач просив суд надати йому у користування строком на 49 років, на правах оренди земельну ділянку площею 24 м2 для розміщення металевого гаражу. Окрім того позивач зазначав, що він неодноразово звертався до відповідача з проханням передати йому дану земельну ділянку в довготривалу оренду або у власність, останній раз в квітня 2019 року, однак відповіді так і не отримав, тому, просив суд зобов`язати відповідачів силами й засобами підпорядкованих підрозділів у законний термін розробити проект землеустрою щодо земельної ділянки площею 24 м2 на прибудинковій території дому АДРЕСА_1 , проектну документацію одразу після її оформлення надіслати йому поштою рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручити особисто (а.с.62-65). Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 2021 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування оскаржуваного судового рішення та ухвалення нового про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не доведені обставини, що мають значення для справи. Також, скаржник зазначає, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають встановленим обставинам. Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень. Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційною скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України передбачено, що при прийнятті рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи є інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують. Як встановлено судом, 01 жовтня 1997 року між позивачем та виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради було укладено договір № 459/г про право тимчасового користування земельною ділянкою на умовах оренди, яка розташована в АДРЕСА_1 для розміщення гаража на самовільно зайнятій земельній ділянці, земельна ділянка надається в оренду строком до 01 жовтня 1998 року (а.с. 97) 01 жовтня 1998 року було укладено аналогічний договір до 01 жовтня 1999 року (а.с. 98). 18 квітня 2019 року позивач звернувся до відповідача з заявою про надання йому у власність земельної ділянки площею 20 м2 в межах прибудинкової території будинку АДРЕСА_1 , а фактично між домами АДРЕСА_2 (а.с. 99-101). 22 квітня 2019 року позивачем було надано клопотання міському голові разом з документами стосовно надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтованою площею 20-25 м2, у дворі багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 . Дане клопотання було отримане відповідачем 25 квітня 2019 року (а.с.106). 28 травня 2019 року Дніпровською міською радою надано відповідь на звернення ОСОБА_1 , щодо гаража розташованого в районі буд. АДРЕСА_1 , в якій роз`яснено порядок надання у користування земельної ділянки (а.с. 16). 12 червня 2019 року позивач повторно звернувся з заявою до відповідача про надання відповіді на його звернення від 18 квітня 2019 року (а.с. 102). 05 липня 2019 року головним архітектурно планувальним управлінням департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради надано відповідь на клопотання позивача стосовно надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 , для улаштування металевого гаража, в якій зазначили, що за матеріалами генерального плану розвитку міста зазначена земельна ділянка знаходиться на існуючій території багатоквартирної житлової забудови, однак розміщення гаража на зазначеній території не відповідає вимогам чинної містобудівної документації, оскільки відповідно до рішення Дніпровської міської ради від 30 липня 1997 року № 10 на територіях багатоповерхової житлової забудови дозволено тимчасове розміщення гаражів тільки інвалідам І та ІІ груп із порушенням опорно рухового апарату (а.с. 143). 25 липня 2019 року позивач в черговий раз звернувся до відповідача з заявою про надання йому у власність або дострокову оренду зазначену земельну ділянку (а.с. 103-105). 25 вересня 2019 року департаментом по роботі з активами Дніпровської міської ради надано відповідь позивачу на його звернення від 19 вересня 2019 року та зазначено, що згідно даних інформаційної бази містобудівного кадастру управління не надавались містобудівні умови та обмеження забудови земельних ділянок розташованих між будинками АДРЕСА_3 та будинком АДРЕСА_4 . Окрім того зазначили, що інформація стосовно планів забудови зазначеної території в головному архітектурно планувальному управлінні департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради відсутні (а.с. 107). Також надали викопіювання з генерального плану розвитку м. Дніпро та плану зонування території міста (а.с. 108-109). Департаментом по роботі з активами Дніпровської міської ради 02 жовтня 2019 року надано відповідь позивачу на його звернення від 25 квітня 2019 року стосовно оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку для улаштування металевого гаража по АДРЕСА_1 зазначили, що згідно з листом головного архітектурно планувального управління департаменту по роботі з активами розміщення гаража на запитувальній території не відповідає вимогам закону, прийнятих відповідно до них нормативно правових актів, діючого на сьогодні генерального плану та іншої містобудівної документації. А тому не вбачається можливості підготувати проект рішення міської ради про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування гаража. Окрім того повідомлено, що металевий гараж відповідно до ч. 5 ст. 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України» можуть встановлювати лише інваліди 1 та 11 групи з порушенням опорно рухового апарату. (а.с.144). 08 листопада 2019 року ОСОБА_1 звернувся з заявою до міського голови, з проханням надати інформацію стосовно забудови за Генеральним планом міста Дніпра у найближчі 50 років земельної ділянки біля будинків АДРЕСА_3 (а.с. 24) 18 листопада 2019 року головним архітектурно планувальним управлінням департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради надано відповідь на звернення позивача від 08 листопада 2019 року (а.с. 110-113). Згідно із ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Відповідно до частини третьої статті 12та частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Проте, не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним. Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності добросовісність заволодіння майном. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник. Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі. Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років. Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду. Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Така правова позиція узгоджується із постановою ВП ВС від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17. Відповідно до ст. 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами. Частиною 1 та 4 ст. 93 ЗК України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Строк оренди земельної ділянки не може перевищувати 50 років. Відповідно до статті 119 ЗК Українигромадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15-ти років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється у порядку, встановленому цим Кодексом. Можна підсумувати, що умовами набуття права власності/оренди на земельну ділянку за набувальною давністю є: 1) добросовісність користування земельною ділянкою, яке полягає у невчиненні особою перешкод власнику земельної ділянки у реалізації ним свого права власності на це майно протягом 15 років; 2) відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб; 3) безперервність користування протягом 15 років; 4) відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на цю земельну ділянку. Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. Порядок набуття громадянами права власності на земельну ділянку встановлений у ЗК України. Відповідно до статті 118 ЗК Українигромадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначається цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначене бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб). Аналіз статті 119 ЗК України дає підстави для висновку, що не передбачено жодних переваг для осіб, зазначених у частині першій цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов набувальної давності не призводить до виникнення права власності на землю та фактично відсилає до загального порядку надання земельних ділянок у власність або в користування (статті 118, 123 ЗК України). Ця норма надає лише право звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування і не передбачає обов`язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам при дотриманні передбаченої законом процедури звернення та подання необхідних документів. Тобто, при бажанні набути право власності на земельну ділянку, яка перебуває у комунальній чи державній власності не має значення, що особа відкрито та добросовісно нею користувалася 15 і більше років. Така правова позиція узгоджується із постановою КЦС ВС від 08.04.2021 у справі №179/2006/19. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. За змістом положень статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або в користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Стаття 119 ЗК України передбачено, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом. Частина 1 ст. 123 ЗК України встановлено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Відповідно до частини 2 ст. 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Відповідно до частини 3 ст. 123 ЗК України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Частиною 16 ст. 123 ЗК України встановлено, що відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки у користування або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. Встановлено, що Департаментом по роботі з активами Дніпровської міської ради від 02 жовтня 2019 року надано відповідь позивачу на його звернення від 25 квітня 2019 року стосовно оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку для улаштування металевого гаража по АДРЕСА_1 в якій зазначили, що згідно з листом головного архітектурно планувального управління департаменту по роботі з активами розміщення гаража на запитуваній території не відповідає вимогам закону, прийнятих відповідно до них нормативно правових актів, діючого на сьогодні генерального плану та іншої містобудівної документації. А тому не вбачається можливості підготувати проект рішення міської ради про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування гаража. Окрім того, повідомлено, що металевий гараж відповідно до ч. 5 ст. 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України» можуть в встановлювати лише інваліди І та ІІ групи з порушенням опорно рухового апарату. Статтею 30 ч. 5 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України» встановлено, що органи місцевого самоврядування забезпечують виділення земельних ділянок особам з інвалідністю із захворюваннями опорно-рухового апарату під будівництво гаражів для автомобілів з ручним керуванням поблизу місця їх проживання. Пунктом 5 рішення Дніпровської міської ради від 30 липня 1997 року № 10 «Про додаткові заходи з деяких питань землекористування у місті», надання земельних ділянок у встановленому законом порядку для улаштування металевих гаражів на території багатоповерхової житлової забудови здійснюється інвалідами І та ІІ груп з порушенням опорно - рухового апарату, оскільки позивач не є інвалідом, І та ІІ групи, тому не має законного права на улаштування металевого гаражу. Проте, ні суду першої, ні апеляційної інстанції позивачем не було надано доказів, що він має статус інваліда, а тому колегія суддів приходить до висновку, що Департаментом по роботі з активами Дніпровської міської ради правомірно було відмовлено у непогодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Також, колегія суддів не приймає доводи апелянта щодо надання ним доказів на підтвердження багаторічної оплати земельного податку, а саме: квитанцій про сплату податку за землю, які були надані позивачем як до і суду першої інстанції, так і були долучені до апеляційної скарги, як доказ на підтвердження добросовісного відкритого та тривалого користування земельною ділянкою, оскільки останні не підтверджують факт користування спірною земельною ділянкою протягом 15 років та не мають правового знічення саме для даної справи. Крім того, в ході розгляду справи у суді апеляційної інстанції, позивачем було зазначено, що він не звертався в установленому законом порядку до міської ради з приводу передачі йому на правах оренди земельної ділянки площею 24 м2 на прибудинковій території дому АДРЕСА_1 за набувальною давністю. Позивач не надав належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження наявності правових підстав щодо володіння спірним нерухомим майном, а відповідно й наявності у нього добросовісності такого володіння. Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 Цивільного кодексу України. Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що саме по собі користування земельною та сплата податку за землю не є підставою для задоволення позовних вимог за набувальною давністю. Також, колегія суддів не може взяти до уваги посилання апелянта про зобов`язання відповідача розробити проект землеустрою, зважаючи на наступне. За змістом статей 3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування. Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Так, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 у справі № 925/1265/16). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (Близькі за змістом висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц). Зобов`язання відповідача розробити проект землеустрою зазначили, що відповідно до Положення про департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради, затвердженого рішеннями Дніпровської міської ради від 21 жовтня 2018 року № 50/36, на департамент покладені повноваження у сфері регулювання земельних відносин, в тому числі: підготовка проектів рішень міської ради у сфері земельних відносин, здійснення підготовки в установленому порядку проектів рішень міської ради про продаж у власність земельних ділянок, на яких розміщено об`єкти нерухомості, організація розробки технічної, проектної документації. Питання регулювання земельних відносин вирішується виключно на пленарних засіданнях міської ради, що передбачено п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», а отже, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем в цій частині обрано невірний спосіб захисту свого порушеного прав. Аналізуючи вищевикладені доводи, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку з їх необгрунтованістю. Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п`ята статті 263 ЦПК України). Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права і тому, колегія апеляційного суду вважає, що правових підстав для його скасування немає, а тому доводи апеляційної скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін. Судові витрати понесені сторонами в зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення. Керуючись ст.ст. 259,268,374,375,381-384 ЦПК України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Головуючий О.В. Свистунова Судді: Т.П. Красвітна І.А. Єлізаренко