Постанова 4824 № 757/29694/20-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 червня 2022 року місто Київ. Справа 757/29694/20-ц Апеляційне провадження № 22-ц/824/3649/2022 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Желепи О.В., суддів: Кравець В.А., Мазурик О.Ф. при секретарі судового засідання Ковальовій В.О. розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року (у складі судді Ільєвої Т.Г., 01.10.2021 року ) в справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Інформаційні судові системи» про зміну формулювання причин звільнення та дати звільнення, стягнення вихідної допомоги та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - ВСТАНОВИВ: 14.07.2019 позивач звернулась до суду з позовом до Державного підприємства «Інформаційні судові системи» про зміну формулювання причини звільнення та дати звільнення, стягнення вихідної допомоги та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Так, позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що її звільнення на підставі п.1 ст. 41 КЗпП є незаконним та протиправним. Оскільки наказ про її звільнення не відповідає змісту заяви від 13.05.2020 року про звільнення з займаної посади за власним бажанням, на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України. Таким чином, позивач вважає, що відповідачем було порушено приписи статей 36, 38, 39, 40, 41, 115, 149 КЗпП України, ст. 24 Закону України «Про оплату праці» та умов колективного договору. З врахуванням зазначеного, позивач просить суд: - визнати протиправними та незаконними формулювання причин звільнення в наказі на звільнення № 74-К від 14.05.2020 року на підставі п.1 ст. 41 КЗпП України; - змінити формулювання підстави звільнення в наказі на звільнення № 74-К від 14.05.2020 року на ч.3 ст. 38 КЗпП України (звільнення 14.05.2020 року з займаної посади за власним бажанням на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України, у зв`язку з невиконанням власником або уповноваженим органом законодавства про працю (невиконання вимог ст.115 КЗпП України, ст. 24 Закону України «Про оплату праці») та умов колективного договору (невиконання п.4.3., 4.12 Колективного договору), а саме порушення строків виплати заробітної плати за квітень 2020 року); - зобов`язати ДП «ІСС» видати трудову книжку та здійснити запис в трудову книжку про звільнення за власним бажанням від 14.05.2020 року за ч.3 ст. 38 КЗпП України; - стягнути з ДП «ІСС» вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку на підставі ст. 44 КЗпП України; - стягнути з ДП «ІСС» середньомісячний заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні / виплати вихідної допомоги з 14.05.2020 по 14 липня 2020 року, на підставі ст. 117 КЗпП України, виходячи з середньоденного заробітку, що складає 2 956,40 грн, відповідно до довідки про розрахунок середнього заробітку за останні два місяці березень-квітень 2020 року № 74-К від 19.05.2020 року, що складає 180 340,40 грн; - визнати протиправним, незаконним та скасувати наказ про накладання дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення № 79-К від 14.05.2020 року на підставі п.1 ст. 41 КЗпП України; -визнати протиправним, незаконним та скасувати наказ № 89-к від 20.05.2020 року про внесення змін до наказу № 73-К від 14.05.2020 року, про зміну дати звільнення ; - стягнути з відповідача судові витрати у розмірі сплати судового збору 3 178,13 грн. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного підприємства «Інформаційні судові системи» про зміну формулювання причини звільнення з роботи та дати звільнення, стягнення вихідної допомоги та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням, 29.11.2021 року згідно поштової відмітки, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що у службовій записці начальника управління фінансового забезпечення та контролю Івоніна O.E., зазначено порушення законодавства з ПДВ, які вчинені ОСОБА_2 , яка на той час працювала на посаді фінансового директора Підприємства, а факт грубого порушення за невчасну подану звітність Підприємства за 2019 рік позивачем в цій записці не встановлено та не додано Відповідачем жодного документального доказу. Також, доповідна записка в.о. головного бухгалтера Підприємства Нетишенського В.В. про допущення ОСОБА_1 законодавства з ПДВ написана вже 07.07.2020 року після звільнення останньої. Зазначає, що фінансову звітність Підприємства позивач подала вчасно, що підтверджується квитанцією від 28.02.2020 року. Разом з цим, скаржник зазначила, що всі квитанції надані Відповідачем, як доказ того, що остання подала фінансову звітність Підприємства за 2019 рік із запізненням, подані у зв`язку з тим, що нею вносились зміни у ті звіти, які були подані без порушення строку. Звертає увагу на те, що Підприємство не надало жодного акту, жодних службових записок, які були написані в період трудових відносин між позивачем і підприємством щодо виявлених порушень у ході службового розслідування, яке проводилось з ініціативи ДСА України. Так, в акті службового розслідування Державної судової адміністрації України стосовно генерального директора Підприємства, встановлений тільки факт допущеної помилки при складанні та подачі податкової декларації з ПДВ за грудень 2019 року, а останню було звільнено за невчасне подання фінансової звітності. Вказує, що в службовій записці, яка як вважає відповідач, є підставою до наказу №79-ОД, встановлено факт грубого порушення вчиненого фінансовим директором ОСОБА_2 щодо декларування податку на додану вартість за грудень 2019 року. Тобто встановлених фактів грубого порушення за невчасно подану фінансову звітність за 2019 рік зі сторони мене, головного бухгалтера ОСОБА_1 в цій записці не встановлено та не додано відповідачем жодного документального доказу. Тобто наказ №79-ОД створений безпідставно та не відповідає дійсності. Також скаржник , вказує на те, що звільнення за одноразове грубе порушення трудових обов`язків за п.1 ст. 41 КЗпП є дисциплінарним стягненням і має проводитись із додержанням правил, встановлених для застосування дисциплінарних стягнень згідно з чинним законодавством. Як правило, сам факт порушення фіксується у відповідному акті з яким рекомендується ознайомити працівника під підпис. Але підприємство при звільненні не ознайомило її з підставами, з актами службової перевірки, службовими записками, доповідними та з погодженням звільнення підписаного Державною судовою адміністрацією України. Тобто відсутній жодний документ який би міг слугувати підставою винесення даного дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення у зв`язку з одноразовим грубим порушенням з застосуванням п.1 ст.41 КЗпП України. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач, вказував на те, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що скаржником не доведено, а судом не встановлено наявність порушення трудового законодавства України під час звільнення ОСОБА_1 , що мало місце 14.05.2020 року. Оскаржуване рішення ґрунтується на засадах верховенства права, є законним - ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права і обґрунтованим - ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Тому просить суд: апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року без змін. В судовому засіданні апеляційного суду 21 червня 2022 року позивач та її представник доводи скарги підтримали. Представник відповідача заперечувала проти задоволення скарги. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Щодо позовних вимог про зміну причин формулювання підстав звільнення та про визнання незаконним наказу про звільнення, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду в частині відмови в задоволенні позову про визнання незаконним наказу про звільнення, ухвалено з порушенням норм матеріального права, за не відповідності висновків суду, встановленим обставинам, а в частині відмови в позові про зміну формулювання підстав звільнення на ч. 3 ст. 38 КЗоТ України ухвалено з додержанням норм матерілаьног та процесуального права. Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю. З урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється законність звільнення, обов`язок доведення правомірності звільнення працівника покладається на роботодавця. Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 23 січня 2018 року у справі №273/212/16-ц. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним наказу про звільнення та зміну причин формулювання підстав звільнення, суд вважав встановленими такі обставини. Відповідно до квитанцій роздрукованих з програмного забезпечення «Медок» від 02.03.2020, в яких зазначено реєстраційний номер звіту 9005053017, який було доставлено 28.02.2020 о 23 год. 03 хв. та реєстраційні номера звітів 9005148633, 9005148544, 9005148639, 9005148548, 9005148462, 9005191949, 9005187748 (а.с. №99-100) зафіксовано час та дату доставлення звітів до Центру обробки електронних звітів Держстату України о 17 год. 02 хв. 02.03.2020. В даних квитанціях також зазначено, що кінцевий термін подання форми 28.02.2020. Вищезазначене підтверджує факт несвоєчасності подання фінансової звітності та є порушенням вимог чинного законодавства стосовно подання статистичної звітності, а саме порушення вимог постанови Кабінету Міністрів від 28.02.200 року №419 «Про затвердження положень та посадових інструкцій». Надання органам державної статистики даних для проведення державних статистичних спостережень із запізненням тягне за собою відповідальність, яка встановлена статтею 186-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Оскільки до посадових обов`язків головного бухгалтера підприємства, визначених посадовою інструкцією (а.с. №136-147), віднесено, зокрема, здійснення заходів щодо надання повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан, результати діяльності та рух коштів підприємства (пункт 2.5), забезпечення своєчасного складання податкової та фінансової звітності на підставі даних фінансових документів і бухгалтерських записів, подання її в встановленому порядку до відповідних органів (пункт 2.7), забезпечення складання статистичної та податкової звітності Підприємства та надання її у відповідні органи (пункт 2.10) тощо, суд дійшов висновку, що вищенаведене порушення вчинене ОСОБА_1 , яке було виявлено у ході службового розслідування, яке проводилось на той час комісією створеною відповідно до наказу Державної судової адміністрації України від 29 квітня 2020 року № 206 «Про проведення службового розслідування стосовно генерального директора державного підприємства «Інформаційні судові системи», є одноразовим грубим порушенням своїх службових обов`язків головним бухгалтером, що є достатньою підставою для звільнення останньої на підставі п.1 ст. 41 КЗпП України. З матеріалів справи вбачається, що 14.05.2020 В.о. Голови Державної судової адімінстрації України Гізатуліної Л. було погоджено звільнення головного бухгалтера Державного підприємства «Інформаційні судові системи» ОСОБА_1 та видано наказ про звільнення. Наказом № 79-К від 14.05.2020 року позивач була звільнена з роботи на підставі п.1 ст. 41 КЗпП України у зв`язку з несвоєчасним поданням фінансової звітності за 2019 рік. З огляду на те, що позивач з 14 травня 2020 року перебувала на лікарняному, 20.05.2020 було видано наказ №89-к, за підписом В.о. генерального директора Калуги В.А., про внесення змін до наказу від 14.05.2020 року №74-К, а саме змінено дату звільнення позивача з 14.05.2021 на 19.05.2021 та здійснено оплату тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 за період хвороби. Суд першої інстанції вважав довденою обставиною, проведення відповідачем звільнення позивача на підставі п.1 ст. 41 КЗпП України законним та правомірним. Колегія суддів з такими висновками районного суду не погоджується, виходячи з наступного. Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Проте, рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові про визнання незаконним наказу про звільнення - зазначеним вище вимогам закону не відповідає. Стаття 40 КЗпП України визначає підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, а стаття 41 цього Кодексу - додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов. Згідно пункту 1 частини 1 статті 41 КЗпП України крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації всіх форм власності, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами. При роз`ясненні цієї норми, Верховний Суд України у пункті 27 постанови Пленуму від 6 листопада 1992 року № 9 (з подальшими змінами і доповненнями) «Про практику розгляду судами трудових спорів» вказав на те, що вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов`язків грубим, суд має виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, яку ним завдано (могло бути завдано) шкоду. У зазначеній нормі йдеться про одноразове порушення трудових обов`язків, а не про триваюче, що може потягти за собою застосування дисциплінарних стягнень і звільнення з інших підстав. Отже, важливим елементом застосування цієї норми КЗпП України є звільнення головного бухгалтера підприємства за порушення, яке є одноразове, а не тривале, системне, що може бути підставою для звільнення за інших підстав. Разовим порушенням необхідно розуміти таку протиправну поведінку, що є обмеженою в часі, вчинену саме разово (одну дію або бездіяльність). Рішення компетентного органу, власника підприємства, і наказ про звільнення мають містити чітко сформульоване одноразове грубе порушення, яке стало підставою звільнення керівника. За своїм змістом наказ про звільнення не повинен містити перелік або систему порушень, за які був звільнений керівник, а лише одноразове грубе порушення, бажано, конкретних трудових обов`язків. Звільняючи позивача з посади на підставі пункту 1 статті 41 КЗпП України за одноразове грубе порушення трудових обов`язків, відповідач підставою такого звільнення в оспорюваному наказі № 79-К від 14.05.2020 року вказав, що ОСОБА_1 подано несвоєчасно фінансову звітність за 2019 року. Вказану обставину суд вважав доведеною службовою запискою начальника управління фінансового забезпечення та контролю ОСОБА_3 . Дослідивши вказаний доказ суд встановив, що в цій записці, зазначено порушення законодавства з ПДВ, які вчинені ОСОБА_2 , яка на той час працювала на посаді фінансового директора Підприємства, а факт грубого порушення за невчасно подану звітність Підприємства за 2019 рік ОСОБА_1 в цій записці не встановлено .Доповідна записка в.о. головного бухгалтера Підприємства ОСОБА_4 про допущення порушень ОСОБА_1 законодавства з ПДВ написана вже 07.07.2020 року, тобто після звільнення останньої, а тому не може бути підставою для її звільнення. Також апеляційним судом встановлено, що позивач фінансову звітність Підприємства подала вчасно, що підтверджується квитанцією від 28.02.2020 року. В подальшому до звітності вносились доповнення та зміни, що передбачено Законом. Тому роздруковані квитанції відповідачем, свідчили про направлення звіту 02 березня 2020 року з відповдіними змінами, не спростовують наданого позивачем доказу про вчасне подання фінансової звітності. Внесення останньою доповнень 02 березня 2020 року не спричинило жодних негативних наслідків для підприємства та не свідчило про порушення останньою своїх посадових обов`язків. Суд першої інстанції безпідставно не врахував доводи позивача з приводу того, що відповідач не надав достатньо часу позивачу для надання пояснень з приводу термінів подачі фінансової звітності та підготував наказ про звільнення без врахування її письмових пояснень, в який остання пояснила прчини наявності двох дат в системі подачі звітності з урахуванням внесення доповнень. Вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов`язків грубим, суд повинен виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, та істотності наслідків порушення трудових обов`язків. При цьому суд повинен установити не тільки факт невиконання працівником обов`язку, який входить до кола його трудових обов`язків, а й можливість виконання ним зазначеного обов`язку за встановлених судом фактичних обставинах справи, тобто встановити вину працівника та наявність причинного зв`язку між невиконанням працівником трудових обов`язків і негативними наслідками, які настали внаслідок такого порушення. Суд апеляційної інстанції вказує на те, що при вирішенні даного позову зазначені обставини судом першої інстанції не встановлювалися, та факти порушення, що стали підставою для звільнення позивача із займаної посади, викладені в оспорюваному наказі, належним чином перевірені не були. Крім цього, суд апеляційної інстанції відмічає, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги обставини, що позивач під час знаходження на посаді головного бухгалтера до дисциплінарної відповідальності не притягувалась. Внесення позивачем, необхідних змін до поданого нею вчасно звіту, не спричинило жодних негативних наслідків для підприємства, оскільки докази таких суду не подавались. Визнаючи таке порушення грубим та звільняючи особу за таке порушення, роботодавець та суд не врахували тяжкість такого проступку, та не обгрунтували , необхідінсть застосування саме звільнення, а не іншого дисциплінарного стягнення. Відповідно до ст.ст.77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Згідно зі ст.376 підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. З огляду на те, що апеляційним судом встанволено, що при вирішенні позовних вимог про визнання незаконним наказу про звільнення, суд порушив норми матеріального права, вважав доведеними ті обставини, які не були підтвержені належними доказами, рішення в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення такої позовної вимоги. Визнаючи незаконним наказ про звільнення, суд також констатує, що позивач не заявляла позовних вимог, про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку у зв`язку з незаконним звільненням, позовні вимоги були заявлені лише про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Позовні вимоги про зміну формулювання підстави звільнення на ч.3 ст. 38 КЗпП України не можуть бути задоволені з огляду на те, що позивач заявляючи ці вимоги послалась лише на порушення відповідачем трудового законодавства в частині затримки виплати заробітної плати за квітень 2020 року. Апеляційним судом встановлено, що розрахунок з заробітної плати з позивачем за квітень місяць був здійснений 13 травня 2020 року. Статтею 36 КЗпП України закріплено підстави для припинення трудового договору. Серед іншого п. 4 ст. 36 КЗпП України визначено, що підставою припинення трудового договору є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39). Відповідно до положень ч. 3 ст. 38 КЗпП України, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. Згідно ст. 39 КЗпП України, строковий трудовий договір (пункти 2 і 3 статті 23) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою статті 38 цього Кодексу. Статтею 115 КЗпП України та статтею 24 Закону України «Про оплату праці» визначено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Дійсно, колективним договром передбачено, що остаточний розрахунок з заробітної плати здійснюється з 5 по 7 число місяця наступного за місяцем за який виплачується заробітна плата. Разом з тим, зазначене позивачем одноразове порушення та недоведеність факту, що проміжок часу між виплатою авансу і заробітної плати перевищував 16 календарних днів, не може бути достатньою підставою для застосування до роботодавця ч.3 ст. 38 КЗпП України, оскільки судом не встановлено наявність в діях роботодавця не виконання законодавства про працю, яке надає працівнику підстави вимагати звільнення за ч.3 ст. 38 КЗпП України. З огляду на відсутність підстав для задоволення заяви позивача про її звільнення на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України, відсутні також правові підстави для стягнення на її користь вихідної допомоги . Вирішуючи позовні вимоги про зобов`язання відповідача видати позивачу трудову книжку, та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд встановив такі обставини. відповідно до платіжного доручення від 14.05.2021 відповідач здійснив остаточний розрахунок при звільненні за травень 2020 в розмірі 14 854 грн. 77 коп. (.а.с. №171). 21.05.2020 позивачу були перераховані кошти в рахунок лікарняних за травень 2020 року в розмірі 5 329 грн. 37 коп. (а.с. №173). 03.07.2020 позивачу були перераховані кошти в рахунок лікарняних за травень 2020 року в розмірі 5 069 грн. 51 коп. (а.с. №175). Позивач з 14 травня 202 року перебувала на лікарняному, тобто в день звільнення була відсутня на роботі з поважних причин. Оскільки, 14 травня 2020 року працівники відділу кадрів та соціальних питань відповідно не мали можливості видати позивачу трудову книжку, так як ОСОБА_1 покинула своє робоче місце у зв`язку з хворобою, працівниками відділу кадрів та соціальних питань наприкінці робочого дня було направлено на адресу ОСОБА_1 лист від 14 травня 2020 року № 2240/6/05-00-20 з пропозицією отримати трудову книжку за адресою Підприємства. Однак ОСОБА_1 не виявила бажання власноруч забрати свою трудову книжку та письмово не повідомила Підприємство щодо надсилання такої трудової книжки поштовим зв`язком. У зв`язку з чим, 03 червня 2020 року підприємством було підготовлено та надіслано ОСОБА_1 ще один лист № 2542/6/06-00-20, який вручено їй 16 червня 2020 року. Враховуючи відсутність реагування ОСОБА_1 на раніше надісланий їй лист, підприємство 19 червня 2020 року було вимушено звернутися до ОСОБА_1 втретє листом № 2773/6/05-00-20, оскільки вона так і не прибула до офісу підприємства для отримання трудової книжки або не надала згоди на надсилання її трудової книжки поштою. Однак, як і минулі рази ОСОБА_1 проігнорувала прохання підприємства щодо отримання трудової книжки. Після вказаних вище подій, 02 липня 2020 року на адресу підприємства був надісланий лист від ОСОБА_1 , у якому остання виявила бажання отримати все ж таки свою трудову книжку та попросила підприємство надіслати їй, шляхом поштового зв`язку. 14.07.2020 року підприємством на адресу ОСОБА_5 був направлений лист №3254/6/06-00-20 разом із трудовою книжкою останньої. Підтвердженням цього є опис вкладення та поштова накладена. Однак, ОСОБА_1 свідомо відмовилась отримувати даний лист з трудовою книжкою, внаслідок чого дане повідомлення повернулось на адресу підприємства. Тобто, роботодавець не порушував чинне законодавства, неодноразово намагався видати ОСОБА_1 трудову книжку, однак остання так і не звернулась до підприємства за трудовою книжкою. В апеляційному суді пояснила, що не зверталась за трудовою книжкою через Ковід та початок війни. Відповідно до ст. 47 КЗоТ України роботодавець зобов`язаний в день звільнення працівника видати працівнику належно оформлену трудову книжку та провести розрахунок.Крім того, згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Вищенаведені обставини, які вірно були встанвлені судом, свідчать про те, що відповідач не порушував прав позивача щодо строків видачі звільненому працівнику трудової книжки, а також щодо проведення розрахунку при звільненні. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, щодо законності рішення в частині відмови в задоволенні вимог про стягнення середньогозаробітку за затримку розрахунку при звільненні та зобов`язання відповідача видати трудову книжку. З огляду на те, що трудова книжка позивача поштою не була нею отримана та конверт повернувся на підприємтсво, відповідач зобов`язаний видати трудову книжку позивачу на першу її вимогу з занесенням до трудової книжки інформації, щодо визнання судом незаконним наказу про звілнення на підставі п.1 ст. 41 Кзп ПУкраїни. З огляду на те, що апеляційний суд дійшов висновку про часткове задовлення вимог позивача, суд також перерозподіляє судові витрати. Керуючись ст. 141ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача 840 грн. 80 коп. за одну немайнову вимогу станом на дату подачі позову, та 150% від цієї суми за подачу апеляційної скарги - 1261 грн. 20 коп., що разом становить 2102 грн. 00 коп. Керуючись ст. ст. 268, 367, 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним наказу про звільнення скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення: яким Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати незаконним наказ про накладання дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення № 79-К від 14.05.2020 року на підставі п.1 ст. 41 КЗпП України. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Стягнути з Державного підприємства «Інформаційні судові системи» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу позову та апеляційної скарги у розмірі 2102 ( дві тисячі сто дві ) грн. Дані сторін: Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) Відповідач Державне підприємство «Інформаційні судові системи» ( ЄДРПОУ 34614292, адреса: вул. Плещеєва, 110, м. Київ, 01601) Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови, шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду. Повний текст постанови складено 23 червня 2022 року. Головуючий О.В. Желепа Судді: В.А. Кравець О.Ф. Мазурик