Постанова 4806 № 307/3187/20

Справа № 307/3187/20 П О С Т А Н О В А Іменем України 24 травня 2022 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд в складі: Головуючого судді Фазикош Г. В. суддів Джуги С. Д., Куштана Б. П. з участю секретаря Кекерчень М. І. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тячівського районного суду від 31 березня 2021 року та додаткове рішення цього ж суду від 08 квітня 2021 року, що ухвалені суддею Стецюк М. Д., по справі за позовом ОСОБА_1 до Тячівської районної ради, відділу управління майном району Тячівської районної ради, третя особа ОСОБА_2 , про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі, - В С Т А Н О В И В : В жовтні 2020 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Тячівської районної ради про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі. Свої вимоги мотивував тим, що відповідно до наказу відділу охорони здоров`я Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області № 51-к від 07 лютого 2019 року "Про звільнення працівників у зв`язку з ліквідацією Комунального закладу "Тячівська районна стоматологічна поліклініка", позивача було звільнено з 0,5 посади лікаря-стоматолога датою з 14 лютого 2019 року. Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області у справі №307/791/19 (провадження № 2/307/896/19) від 14 квітня 2020 року визнано незаконним та скасовано наказ відділу охорони здоров`я Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області № 76-к від 07 лютого 2019 року "Про звільнення працівників у зв`язку з ліквідацією комунального закладу "Тячівська районна стоматологічна поліклініка" в частині звільнення позивача з 0,5 посади лікаря-стоматолога та поновлено його на роботі. Вказане рішення залишено в силі постановою Закарпатського апеляційного суду від 27 січня 2020 року. На виконання даного рішення позивач звернувся до Тячівського РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області із заявою про звернення виконавчого листа до виконання та відкриття виконавчого провадження. 07 травня 2019 року старшим державним виконавцем було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 59051703, а 14 травня 2019 року під час примусового виконання виконавчого листа про поновлення позивача на роботі старшим державним виконавцем Тячівського РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області було встановлено, що наказом № 55-о від 25 квітня 2019 року "Про виконання рішення Тячівського районного суду від 14.04.2019 року" позивача поновлено на роботі. Однак, у зв`язку з відмовою боржника пред`явити трудові книжки працівників з внесеними до них відповідними записами про поновлення на роботі державним виконавцем складено відповідний акт та накладено на боржника постановою від 15.05.2019 року за невиконання рішення суду штраф у розмірі 5100 грн. Також, 30.05.2019 року старшим державним виконавцем Тячівського РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області повторно складено акт про відмову надання підтверджуючих документів про внесення запису до трудових книжок стягувачів та повторно накладено штраф на боржника в розмірі 10200 грн. Щодо вищевказаних неправомірних дій посадових осіб відділу охорони здоров`я Тячівської РДА Тячівським відділом поліції ГУНП в Закарпатській області проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019070160000537 від 07.06.2019 року за ч. 2 ст. 382 Кримінального кодексу України. Позивач вважає, що належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків та фактичне допущення до роботи такого працівника з можливістю виконання своїх обов`язків. Однак, незважаючи на вищезазначений наказ про поновлення на роботі позивача так і не було допущено до виконання своїх попередніх обов`язків, не внесено записи до його трудової книжки, а відтак, на його думку, рішення суду не виконане, а тому на його користь необхідно стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі включно до дня звернення з даним позовом до суду. У зв`язку з ліквідацією Комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» та відділу охорони здоров`я Тячівської районної державної адміністрації вищевказані суми, на думку позивача, необхідно стягувати з Тячівської районної ради як засновника, оскільки, згідно п. 1.3. Статуту Комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка», затвердженого рішенням Тячівської районної ради Закарпатської області № 348 від 20 листопада 2017 року, засновником Комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» є Тячівська районна рада Закарпатської області. З огляду на вказане позивач просив стягнути з Тячівської районної ради Закарпатської області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі за період з 15 лютого 2019 року по 26 жовтня 2020 року в сумі 85429,68 грн. (а.с.1-2). 20 листопада 2020 року позивач ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції заяву про зміну підстав позову, в якій вказав, що даний позов ним предявлено до Тячівської районної ради, оскільки саме вони несуть субсидіарну відповідальності за невиконання ними створеного та в подальшому ліквідованого Комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка». Такий обов`язок у органу місцевого самоврядування виникає через ліквідацію комунального підприємства з працюючими у ньому працівниками. Після ухвалення рішення суду та звернення його до негайного виконання, наказом виконуючого обов`язки начальника відділу охорони здоров`я Тячівської РДА Шелевера Є.М. за № 55-о від 25 квітня 2019 року позивача було поновлено на роботі. Однак, не дивлячись на факт поновлення на роботі позивача та ще 22 осіб, посадовою особою ОСОБА_3 , однак вже в особі Голови ліквідаційної комісії, в умовах конфлікту інтересів, 01 липня 2019 року подано заяву до державного реєстратора про ліквідацію комунального підприємства. Таку заяву було подано, як без належного вивільнення працюючих на ньому працівників, так і взагалі без ліквідаційного балансу, що було зроблено умисно для уникнення матеріально - правової відповідальності в частині виплати заробітної плати та відшкодування завданих незаконним звільненням збитків. Розглядаючи цивільну справу № 307/791/19, суд апеляційної інстанції, намагаючись встановити правонаступника, матеріально-відповідальну особу, постановив ухвали про витребування доказів від 02 вересня 2019 року та від 04 грудня 2019 року, якими витребував ліквідаційний баланс та інші необхідні документи, які складаються в обов`язковому порядку при ліквідації підприємства. З наданих відповідей на виконання цих ухвал вбачається, що відділ управління майном району Тячівської районної ради листом від 05 вересня 2019 року повідомив, що Тячівська районна рада Закарпатської області своїм рішенням від 21 лютого 2019 року за № 570 надала згоду відділу охорони здоров`я Тячівської РДА на передачу матеріальних цінностей (стоматологічні установки,медичні інструменти тощо), які використовувалися в роботі стоматологічних кабінетів, відповідним сільським, селищним радам та КЗ «Тячівська районна поліклініка». У свою чергу відділ охорони здоров`я Тячівської РДА інформував суд, що все майно КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» знаходиться на балансі Тячівської міської ради, амбулаторії передані на баланс відповідних сільських, селищних рад, а відомості про перелік майна та його балансову вартість за наслідками ліквідації стоматологічної поліклініки передані на зберігання до Тячівського районного архіву РДА. Архівний відділ Тячівської РДА листами від 02 грудня 2019 року та 03 грудня 2019 року повідомив суд, що надати документи щодо результату розподілу майна (розподільчий баланс, акт передачі майна тощо), яке залишилося після ліквідації КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» немає можливості, оскільки на зберігання до архіву були передані справи з кадрових питань за 2018-2019 роки, а інші документи, які б стосувалися діяльності стоматологічної поліклініки, на державне зберігання не передавалися, для їх отримання належить звертатися до відділу охорони здоров`я Тячівської РДА. ГУ ДПС України у Закарпатській області листом від 19 грудня 2019 року за № 5356/10/07-16 повідомило апеляційному суду, що ліквідаційний баланс юридичної особи КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» до Тячівського управління не подавався, дані про передачу майна правонаступникам після ліквідації юридичної особи відсутні. Заперечуючи субсидіарність своєї відповідальності, за наслідками грубого порушення порядку вивільнення працівників та ліквідації підприємства, відповідач - Тячівська районна рада Закарпатської області вказує на відсутність в її розпорядженні майна, а відтак і неможливість за рахунок такого майна виконання зобов`язань щодо виплати заробітної плати. Однак, це не відповідає дійсності, що підтверджується проведеною на підприємстві станом на 01 листопада 2018 року інвентаризацією та описом товарно-матеріальних цінностей основних засобів, малоцінного та м`якого інвентаря, який складався станом на 01 листопада 2018 року. Окрім цього, підставами виникнення субсидіарної відповідальність Тячівської районної ради Закарпатської області щодо виплати заробітної плати є те, що цей обов`язок виник ще до державної реєстрації КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка», оскільки у відповідності до ч. 4 ст. 96 ЦК України особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Позивач вважає, що Тячівська районна рада Закарпатської області, затверджуючи Статут КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» взяла на себе та на новостворений за її рішенням комунальний заклад обов`язки по працевлаштуванню та виплаті заробітної плати позивачу, оскільки 02 січня 2018 року його було прийнято на роботу в порядку переведення з КЗ «Тячівська районна поліклініка» в новоутворений КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка», що стверджується записами в його трудовій книжці. На думку позивача Тячівська районна рада Закарпатської області як засновник КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» має відповідати за зобов`язаннями створеної нею юридичної особи з приводу його працевлаштування та виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення його на роботі, оскільки ці відносини виникли до державної реєстрації юридичної особи КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка». Таким чином, у зв`язку з ліквідацією КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка», так само як і ліквідації відділу охорони здоров`я Тячівської РДА, саме Тячівська районна рада Закарпатської області як засновник має нести відповідальність за зобов`язання створеної нею юридичної особи. Як на підставу заяви про зміну підстав позову позивач посилається на: 1) п. 1 абзацу а) ч. 1 ст. 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», відповідно до якої, управління закладами охорони здоров`я, які належать територіальним громадам або передані їм, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення знаходиться у віданні виконавчих органів сільських, селищних, міських рад; 2) на п. 5.1.2 Статуту КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка», затвердженого рішенням Тячівської районної ради № 348 від 20 листопада 2017 року, відповідно до якого відділ охорони здоров`я Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області є уповноваженим органом управління КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка»; 3) на п. 5.1.1. Статуту КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка», відповідно до якого засновником КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» є Тячівська районна рада Закарпатської області. З Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань слідує, що 01 липня 2019 року до реєстру внесено запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» на підставі рішення Тячівської районної ради Закарпатської області «Про державну реєстрацію припинення комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» шляхом ліквідації № 511 від 29 листопада 2018 року, а також з 03 лютого 2020 року внесено запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи відділу охорони здоров`я Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області. Зі змісту п. 6.2. Розділу 6 Статуту КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» слідує, що майно закладу є комунальною власністю територіальних громад району і закріплюється за ним на праві оперативного управління. Заклад користується та розпоряджається майном відповідно до законодавства. Отже, позивач вважає, що ліквідація вищевказаної юридичної особи була проведена з порушенням Статуту та чинного законодавства України на момент прийняття рішення про ліквідацію, без затвердження ліквідаційного балансу та наступного його подання ДПС за основним місцем обліку, а також, незважаючи на те, що рішенням суду позивача та ще 22 працівників поновлено на роботі, в зв`язку з чим вважає, що єдиним належним та реальним способом захисту його порушених прав є ухвалення рішення суду про стягнення з Тячівської районної ради Закарпатської області середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі. Відповідач Тячівська районна рада Закарпатської області як засновник юридичної особи КЗ «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» повинен нести повну субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями юридичної особи, яка ним створена, в тому числі обов`язки, які виникають з трудових відносин щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення роботі (а.с.53-55). 01 лютого 2021 року позивач ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції заяву про уточнення позовних вимог, в якій зазначив, що у зв`язку з тим, що 10 грудня 2020 року ним було подано до суду клопотання про залучення в якості співвідповідача по справі відділ управління майном району Тячівської районної ради Закарпатської області та ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 13 січня 2021 року таке клопотання було задоволено, просить стягнути з Тячівської районної ради Закарпатської області та відділу управління майном району Тячівської районної ради Закарпатської області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі за період з 15 лютого 2019 року по 26 жовтня 2020 року в сумі 85429,68 грн. (а.с.91-92). Рішенням Тячівського районного суду від 31 березня 2021 року в задоволенні позову відмовлено (а.с.130-143). Додатковим рішенням Тячівського районного суду від 08 квітня 2021 року судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 854, 30 грн. покладено на позивача ОСОБА_1 (а.с.144-145). На основне та додаткове рішення суду першої інстанції позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Зазначає, що ним не пропущено строк звернення до суду із даним позовом, оскільки рішення суду про поновлення на роботі до цього часу так і не виконано. Виконання рішення вважається закінченим з дня видачі відповідного наказу або розпорядження власника або уповноваженого ним органу, який прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому працівнику повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливість виконання своїх обов`язків. Встановивши, що не забезпечено доступ до роботи і можливість виконання своїх обов`язків, а також те, що не внесено відповідних записів до трудової книжки, позивач вважає, що має місце затримка виконання рішення суду. У разі порушенням роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, зокрема, й за час вимушеного прогулу у зв`язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснено роботодавцем нарахування таких виплат. Позивач вважає, що суд першої інстанції відмовив в задоволенні позову за пропуском строку звернення до суду безпідставно. Просить основне та додаткове рішення суду першої інстанції скасувати, позов задовольнити в повному обсязі (а.с.149-153). У судове засідання в апеляційній інстанції 24 травня 2022 року сторони не з`явилися, хоча були повідомлені про час та місце розгляду справи належним чином. Дослідивши зібрані у справі матеріали, колегія суддів прийшла до висновків, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення виходячи з таких підстав. З матеріалів справи слідує, що відповідно до наказу відділу охорони здоров`я Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області № 51-к від 07 лютого 2019 року "Про звільнення працівників у зв`язку з ліквідацією Комунального закладу "Тячівська районна стоматологічна поліклініка", позивача було звільнено з 0,5 посади лікаря-стоматолога датою з 14 лютого 2019 року. Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області у справі №307/791/19 (провадження № 2/307/896/19) від 14 квітня 2020 року визнано незаконним та скасовано наказ відділу охорони здоров`я Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області № 76-к від 07 лютого 2019 року "Про звільнення працівників у зв`язку з ліквідацією комунального закладу "Тячівська районна стоматологічна поліклініка" в частині звільнення позивача з 0,5 посади лікаря-стоматолога та поновлено його на роботі. Вказане рішення залишено в силі постановою Закарпатського апеляційного суду від 27 січня 2020 року. На виконання даного рішення позивач звернувся до Тячівського РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області із заявою про звернення виконавчого листа до виконання та відкриття виконавчого провадження. 07 травня 2019 року старшим державним виконавцем було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 59051703, а 14 травня 2019 року під час примусового виконання виконавчого листа про поновлення позивача на роботі старшим державним виконавцем Тячівського РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області було встановлено, що наказом № 55-о від 25 квітня 2019 року "Про виконання рішення Тячівського районного суду від 14.04.2019 року" позивача поновлено на роботі. Однак, у зв`язку з відмовою боржника пред`явити трудові книжки працівників з внесеними до них відповідними записами про поновлення на роботі державним виконавцем складено відповідний акт та накладено на боржника постановою від 15.05.2019 року за невиконання рішення суду штраф у розмірі 5100 грн. Також, 30.05.2019 року старшим державним виконавцем Тячівського РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області повторно складено акт про відмову надання підтверджуючих документів про внесення запису до трудових книжок стягувачів та повторно накладено штраф на боржника в розмірі 10200 грн. Щодо вищевказаних дій посадових осіб відділу охорони здоров`я Тячівської РДА також проводиться досудове розслідування Тячівським відділом поліції ГУНП в Закарпатській області у кримінальному провадженні внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019070160000537 від 07.06.2019 року за ч. 2 ст. 382 Кримінального кодексу України. 01 липня 2019 року голова ліквідаційної комісії комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» Шелевер Є. М., подав державному реєстратору заяву про державну реєстрацію припинення юридичної особи в результаті її ліквідації, що стала підставою для проведення того ж дня державної реєстрації припинення юридичної особи комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка». Указаний заклад є неприбутковою організацією, юридичної особою публічного права, засновником якого є Тячівська районна рада, а майно закладу передано йому на праві оперативного управління. Беручи до уваги те, що ліквідація комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» була здійснена без законного звільнення працівників, а також те, що саме Тячівська районна рада, як засновник комунального підприємства «Тячівська районна стоматологічна поліклініка», до відання якої перейшли майнові активи ліквідованої юридичної особи, повинна відповідати за боргами даного підприємства в трудових спорах перед працівниками, такий спосіб захисту не буде суперечити вимогам закону. Колегія суддів констатує, що виконання рішення суду вважається закінченим з дня видачі відповідного наказу власником установи про поновлення на роботі працівника та фактичне його допущення до виконання своїх попередніх обов`язків. Тобто, до моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. Зазначене є свідченням того, що відділ охорони здоров`я Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області не в повній мірі виконав вимоги рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 14.04.2019 року. Отже, мала місце затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі позивача. Відповідно до змісту ст. 236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Згідно з частинами першою, другою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У статті 234 КЗпП України передбачено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц зазначено, що "установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку". Тобто, стаття 234 КЗпП України не пов`язує можливість поновлення пропущеного строку звернення із поданням клопотання про поновлення строку на звернення до суду. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18) зазначено, що: "якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем. До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу. Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права". Зазначений правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) зазначено, що: "виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати. Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника. Отже, строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Зазначений правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18). Звертаючись у суд 27.10.2020 року з даним позовом ОСОБА_1 як на підставу для застосування наслідків ч. 2 ст. 233 КЗпП України щодо стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду покликалася на висновки зазначені в постановах Верховного Суду від 30.05.2018 року справа №753/13791/17-ц, та від 25.07.2018 року справа №552/3404/17 в яких касаційна інстанція дійшла висновку, що такі вимоги є спором про оплату праці, а тому не обмежені будь-яким строком. Але ж такі висновки касаційного суду не узгоджуються з правовим висновком наведеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16. Та крім цього, постановою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 відступлено від висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, який викладений у постанові від 25.07.2018 року справа №552/3404/17. Окрім зазначених доводів стосовно строків на звернення до суду з позовом за вирішенням трудового спору, ОСОБА_1 інших мотивів причин поважності пропуску таких строків не зазначив у позовній заяві. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що ним не пропущено строк звернення у суд з цим позовом, оскільки на час судового розгляду рішення суду не виконано, а позовна вимога стосується обставин, що випливають зі спору про оплату праці та це є державною гарантією. Вважає, що просив суд стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу при здійсненні затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі. Посилається також на рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 року № 8-рп/2013 в якому зазначено, що порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом. Зазначає, що суд першої інстанції проігнорував той факт, що з позовом до суду звернувся 27.10.2020 року з поважних причин, адже звертався до Тячівського РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області із заявою стосовно примусового виконання рішення суду, а також те, що станом на час звернення з позовом Тячівським ВП ГУНП в Закарпатській області проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні за №12019070160000537 від 07 червня 2019 року за ознаками ч. 2 ст. 382 КК України у зв`язку з невиконанням рішення суду про поновлення на роботі. Проаналізувавши зазначені доводи апеляційної скарги у взаємозв`язку з позовними вимогами, колегія суддів вважає, що такі обставини не спростовують того факту, що ОСОБА_1 звернувсь у суд з вимогою про вирішення трудового спору за межами тримісячного строку з огляду на такі мотиви. Відповідно до ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 КЗпП України, суд може поновити ці строки. Строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні суду мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк. Під час розгляду спору судом першої інстанції, ОСОБА_1 посилався на те, що ним не пропущені строки передбачені ст. 233 КЗпП України, оскільки такі вимоги є спором про оплату праці, а тому не обмежені будь-яким строком. Проте таке твердження ОСОБА_1 є помилковим і таким, що не відповідає правовим висновкам, які викладені у вище зазначених постановах Верховного Суду. З позовної заяви вбачається, що вимоги ОСОБА_1 стосуються спору про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки виконання рішення Тячівського районного суду від 14 квітня 2019 року стосовно поновлення його на роботі. А вже в апеляційній скарзі зазначив, що просив суд стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу при здійсненні затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі. Проте, в нормі статті 236 КЗпП України йдеться про виплату працівникові середнього заробітку за час затримки виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, а не про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при здійсненні затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі як про це зазначає ОСОБА_1 . Конституційний Суд України в рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 дійшов висновку з приводу того, що в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Зміст даного рішення Конституційного Суду України стосується правовідносин, які пов`язані із застосуванням приписів положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України в контексті стягнення заробітної плати працівника, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Тобто, обставини встановлені таким рішенням Конституційного Суду України не являються ідентичними трудовому спору, який перебуває на перегляді апеляційного суду. А звідси, не можуть являтись безумовною підставою для врахування при вирішенні даного спору, що пов`язаний з вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при здійсненні затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, який не є спором про стягнення нарахованої чи не нарахованої заробітної плати, яка належить працівнику. Посилання ОСОБА_1 на те, що він звертавсь до Тячівського РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області із заявою стосовно примусового виконання рішення суду та до Тячівського ВП ГУНП в Закарпатській області із заявою про порушення кримінального провадження за ч. 2 ст. 382 КК України як на поважність пропуску строку на звернення до суду також на думку колегії суддів не можна визнати поважними обставинами, так як зазначені дії вчинені позивачем в межах тримісячного строку з моменту пред`явлення рішення суду до примусового виконання. Зокрема, після ухвалення 14.04.2019 року Тячівським районним судом рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді лікаря-стоматолога в Тячівському відділенні комунального закладу "Тячівська районна стоматологічна поліклініка" його представником Бряник М.М. було подано 17 квітня 2019 року до Тячівського РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області заяву від 16.04.2019 року про здійснення примусового виконання рішення суду. Після цього 07 травня 2019 року старшим державним виконавцем Тячівського РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області винесено постанову про відкриття виконавчого провадження за № 59051703. Та постановами старшого державного виконавця Тячівського РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області від 15.05.2019 року і від 30.05.2019 року за невиконання рішення суду в повному обсязі накладено на боржника КЗ "Тячівська районна стоматологічна поліклініка" штрафи на користь держави у розмірі 5100,00 і 10200,00 гривень. Згідно заяви від 06.06.2019 року здійснено 07.06.2019 року реєстрацію кримінального провадження №12019070160000537 з внесенням відомостей у ЄРДР за ч.2 ст.382 КК України по факту невиконання виконуючим обов`язки начальника відділу охорони здоров`я Тячівської РДА Шелевер Є.М. рішення Тячівського районного суду від 14 квітня 2019 року про поновлення на роботі працівників КЗ "Тячівська районна стоматологічна поліклініка". Зазначені дії вказаних органів були вчинені протягом двох місяців з моменту пред`явлення рішення до виконання. Але ж починаючи з 08 червня 2019 року і по 27 жовтня 2020 року на протязі майже 17-ти місяців ОСОБА_1 не вчиняв жодних дій по зверненню до суду в тримісячний строк за захистом свого порушеного права, яке полягає у стягненні середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, маючи при цьому достовірні дані та відомості з приводу того, що таке безпідставно не виконано в повному обсязі на протязі тривалого періоду. У зв`язку з викладеним колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі заявлено до суду без поважних причин після спливу тримісячного строку передбаченого частиною 1 статті 233 КЗпП України, який надано працівнику для звернення із заявою про вирішення трудового спору до суду. За цих обставин рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстав для його зміни чи скасування немає. Враховуючи наведене, керуючись п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення Рішення Тячівського районного суду від 31 березня 2021 року та додаткове рішення цього ж суду від 08 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 03 червня 2022 року. Головуючий Судді