Постанова 4850 № 200/11571/21

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 червня 2022 року справа №200/11571/21 приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Гайдара А.В., суддів: Геращенка І.В., Казначеєва Е.Г., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 листопада вересня 2021 року у справі №200/11571/21 (головуючий І інстанції Лазарєв В.В.) за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,- ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив: 1) визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.05.2019 року по 28.09.2021 року; 2) зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.05.2019 року по 28.09.2021 року включно. В обґрунтування позову зазначив, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 24 травня 2019 року №100 позивача з 24 травня 2019 року було звільнено з військової служби. Проте, у порушення ст. 117 КЗпП України при звільненні з ним не було здійснено повного та остаточного розрахунку. Лише 29.09.2021 року відповідачем здійснено остаточний розрахунок при звільненні. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 19 листопада 2021 року позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.05.2019 року по 28.09.2021 року. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 16653 (шістнадцять тисяч шістсот п`ятдесят три) гривні 70 копійок. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погодившись з судовим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти постанову, якою позов задовольнити в повному обсязі. Обґрунтування апеляційної скарги позивача. Судом першої інстанції рішення прийнято без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Верховного Суду від 30.10.2019 року у справі №806/2473/18. Також позивач зазначає, що судом першої інстанції неправильно розраховано середньоденний заробіток та суму за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з кількості робочих днів замість календарних. Суд, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, розглядаючи апеляційну скаргу в межах викладених доводів, встановив наступне. Фактичні обставини справи. Позивач - ОСОБА_1 є учасником бойових дій та проходив службу у військовій частині НОМЕР_1 з 01.10.2015 року по 24.05.2019 року. Наказом командира військової частини від 24 травня 2019 року № 100 позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 24 травня 2019 року (а.с. 7). Як свідчить довідка відповідача № 1139 від 12.11.2021 року, фактичні виплати при звільненні ОСОБА_1 (24.05.2019) склали: посадовий оклад - 2183,23 грн. оклад за військовим званням - 465,00 грн.; надбавка за вислугу років - 662,06 грн.; надбавка за особливості проходження служби - 2648,23 грн.; премія за квітень 2019 року - 3807,00 грн.; премія за травень 2019 року - 2947,35 грн.; індексація - 122,94 грн.; компенсація за невикористану щорічну основну відпустку за 2019 рік - 11502,00грн.; вихідна допомога - 17253,00 грн.; винагорода за участь в ООС за квітень 2019 року - 4050,00 грн.; винагорода за участь в ООС за травень 2019 року - 3338,71 грн.; Разом - 48 979,52 грн. (а.с. 55). Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 19.11.2021 року по справі № 200/209/21-а, зміненим постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 21.07.2021 року, зокрема, зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 1 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року, за період з березня 2018 року по 24 травня 2019 року відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078, з урахуванням фактично виплачених сум індексації грошового забезпечення. На виконання даного судового рішення відповідачем здійснена виплата позивачу 16.08.2021 року індексації за період з 1 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року - у розмірі 84 860,72 грн. (а.с. 34) Також на виконання даного судового рішення відповідачем здійснена виплата позивачу 29.09.2021 року індексації за період з березня 2018 року по 24 травня 2019 року - у розмірі 58 995,88 грн. (а.с. 58,61) Крім того, відповідачем здійснена виплата позивачу 15.10.2020 року грошової компенсації за невикористані відпустки - у сумі 22 720,40 грн. (а.с. 35) Суд першої інстанції, визначаючи суму середнього заробітку за час затримки розрахунку, яка має бути виплачена позивачу, виходив з принципу співмірності та пропорційності та розрахував суму за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з кількості робочих днів. Оцінка суду. Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яким врегульовано оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, тому за аналогією закону до спірних відносин слід застосувати норми статей 116, 117 КЗпП України та поширити останні на спірні правовідносини, які виникли під час звільнення позивача з військової служби. За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз зазначених норм свідчить, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Відповідно частини другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Згідно статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. Вищезазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17. Враховуючи вищезазначені положення законодавства суд першої інстанції правильно визначив, що у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати грошової компенсації та індексації. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Як свідчать матеріали справи, позивач просив зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.05.2019 року по 28.09.2021 року включно, без визначення його суми. Судами встановлено та не заперечується сторонами, що при звільненні позивача з ним не був проведений повний розрахунок. За таких обставин позивач має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки такого розрахунку у відповідності до приписів статті 117 КЗпП України. Суд звертає увагу, що всі належні працівнику суми, роботодавець повинен виплатити у день його звільнення, в даному випадку це 24.05.2019 року. Період затримки розрахунку з позивачем становить з 24.05.2019 року (день звільнення та виключення зі списків) по 29.09.2021 року (остаточний розрахунок з позивачем - виплата індексації за судовим рішенням). Однак, колегія суддів звертає увагу, що позивачем заявлені позовні вимоги за період з 25.05.2019 року по 28.09.2021 року включно. Тому суд з урахуванням ч.1, 5 ст.308 КАС України розглядає позовні вимоги, заявлені позивачем та в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Середній заробіток згідно з частиною 1 статті 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у "Порядку обчислення середньої заробітної плати", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року (далі - Порядок № 100). Із пункту 5 цього Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 1, 2 пункту 8 вказаного Порядку). Разом з цим, пунктом 6 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України 07 червня 2018 року № 260 (далі - Порядок №260) визначено, що розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата. Таким чином, позивач отримував не заробітну плату, а грошове забезпечення військовослужбовця, яке розраховується за календарні дні. Період затримки розрахунку при звільненні складає з 25.05.2019 року по 28.09.2021 року (відповідно до заявлених позовних вимог) - всього 858 днів. Згідно довідки про середній заробіток ОСОБА_1 від 27.09.2021 року № 0986 середньоденна заробітна плата (грошове забезпечення) позивача становить 377,11 грн (а.с.23). Колегія суддів вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги позивача щодо розрахунку середньоденного заробітку у розмірі 411,90 грн., оскільки вони спростовуються вищезазначеною довідкою та не підтверджені документально (іншими доказами). Розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку становить: 377,11 грн Х 858 днів = 323 560,38 грн. Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.» Таким чином, за алгоритмом, запропонованим у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, сума відшкодування (середнього заробітку) має бути пропорційною (у відсотковому відношенні) частці заборгованості (індексації, компенсації) у загальній сумі виплат, які належало виплатити позивачеві при звільненні. Як свідчать матеріали справи при звільненні позивачу було сплачено 48979,52 грн. При цьому, відповідачем при звільненні позивача не виплачена сума індексації грошового забезпечення за період з 1 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року - у розмірі 84 860,72 грн. та за період з березня 2018 року по 24 травня 2019 року - у розмірі 58 995,88 грн. Також при звільненні позивачу не виплачена компенсація за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій у розмірі 22 720,40 грн. Відомостей щодо інших сум, які належать позивачу, як звільненому працівникові, матеріали справи не містять та сторонами не надано. Таким чином, відповідач при звільненні повинен був виплатити позивачу 215 556,52 грн. Частка індексації грошового забезпечення та компенсації днів додаткової відпустки від належних позивачу, як звільненому працівникові, сум, становить 77,28 % ((84860,72+58995,88+22720,40) грн. Х 100% : 215 556,52 грн) Розмір середнього заробітку позивача за весь час затримки розрахунку становить: 323 560,38 грн., отже 77,28% від цієї суми становить 250 047,46 грн. Однак, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц). Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16). Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц): - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Крім того, відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі №825/325/16, від 23 грудня 2020 року у справі №825/1732/17, при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку, суду необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету, та інші обставин справи. Таким чином, Верховним Судом, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, зроблено висновок, що суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Отже, визначаючи остаточний розмір суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд виходить з таких обставин та критеріїв: -позивач звільнився в травні 2019 року, з позовом до суду про зобов`язання виплатити індексацію звернувся до суду в лютому 2021 року (більш, ніж через 1 рік та 8 місяців після звільнення), що є свідченням затягування строків з метою отримання більшої суми коштів; -врахування періоду затримки (прострочення) виплати, а також того, що тривалість цього періоду пов`язана не з вимогою до роботодавця сплатити відповідні суми, а в зв`язку з розглядом судом позову позивача до відповідача про стягнення спірних сум при звільненні (індексації); -врахування принципу співмірності, що розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не може в рази перевищувати розмір виплат, які не сплатив відповідач позивачу при звільненні. Отже належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача є стягнення на його користь 25 004,75 грн. (10% від суми заборгованості) Частина середнього заробітку за час затримки розрахунку в розмірі, що складає 25 004,75 грн., є співмірною з урахуванням розміру суми по компенсації за невикористані дні додаткової відпустки та індексації; частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком у тому числі, й щодо періоду, за який вона підлягає сплаті. Такий розрахунок середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні із застосуванням критерію зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України повністю узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом в постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові 23 вересня 2021 року справі №340/1405/20. Таким чином підлягає стягненню з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 25 004,75 грн. Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу, що в постанові від 30.11.2020 року Верховний Суд зазначив правові висновки, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, в справі йдеться про невиплату при звільненні військовослужбовцю грошової компенсації за неотримане речове майно, розмір якої на час звільнення не був спірним, визнавався військовою частиною, але не був виплачений позивачу при звільненні в зв`язку з відсутністю бюджетних асигнувань на виплату такої компенсації речового майна. В межах спірних правовідносин у даній справі суми компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення не були виплачена відповідачем в день звільнення позивача, оскільки позивачем така сума до сплати не заявлялася при звільненні, а відповідач не вважав, що така компенсація додаткових відпусток та індексація взагалі повинні бути нараховані та виплачені за минулі роки. Крім того, в цій справі мають місце критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Таким чином, суд погоджується з доводами апелянта - позивача, що судом першої інстанції в своєму рішенні неправильно застосовано принцип співмірності при визначенні розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню на користь позивача за затримку розрахунку при звільненні, а також неправильно здійснений розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку. Щодо посилання позивача на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 30.10.2019 року у справі №806/2473/18, суд зазначає, що вони не суперечать висновкам судів першої та апеляційної інстанції у цій справі, оскільки судами враховано критерії, відповідно до яких суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника. Щодо інших доводів апеляційної скарги колегія суддів зазначає, що згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29). Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. За приписами пункту 1 частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвали судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до положень частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Суд в межах доводів апеляційної скарги позивача вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, тому апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції - зміні в частині визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 листопада 2021 року у справі №200/11571/21 - задовольнити частково. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 листопада 2021 року у справі №200/11571/21 - змінити. В абзаці третьому резолютивної частини рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 листопада 2021 року у справі №200/11571/21 - слова та цифри «у розмірі 16653 (шістнадцять тисяч шістсот п`ятдесят три) гривні 70 копійок» замінити словами та цифрами «у розмірі 25 004 (двадцять п`ять тисяч чотири) гривні 75 копійок». В іншій частині рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 листопада 2021 року у справі №200/11571/21 - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття 23 червня 2022 року. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення в порядку, визначеному ст.328 КАС України. Повне судове рішення складено 23 червня 2022 року. Головуючий суддя А.В.Гайдар Судді І.В. Геращенко Е.Г. Казначеєв