Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 460/13897/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2022 рокуЛьвівСправа № 460/13897/21 пров. № А/857/6986/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді Курильця А.Р., суддів Кушнерика М.П., Мікули О.І., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Рівенського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Рівенського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинення певних дій,- суддя в 1-й інстанції - Недашківська К.М., час ухвалення рішення - 17.02.2022 року, місце ухвалення рішення - м. Рівне, дата складання повного тексту рішення - 17.02.2022 року, в с т а н о в и в : У жовтні 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся з позовом до Рівенського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідач) про визнання протиправними дій та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 20793,24 грн за період з 25.09.2019 року по 10.09.2021 року (без утримання податків та обов`язкових платежів). Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2022 року позов задоволено повністю. Не погоджуючись з таким рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та невстановлення всіх обставин справи, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про відмову в задоволенні позовних вимог. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що положення КЗпП України не поширюються на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до Законів України. Необхідно врахувати, що на час звільнення з військової служби всі належні виплати були перераховані позивачу на його картковий рахунок, спору щодо належних до виплати сум не було. Крім цього, чинне законодавство не передбачає обов`язку відповідача здійснити виплату всіх коштів саме у день звільнення, а дають повноваження щодо виплати належного грошового забезпечення в порядку надходження фінансування. Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та проаналізувавши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до переконання, що подана апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних мотивів. Судом встановлено, що позивач має статус учасника бойових дій (посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_1 від 31.03.2006 року). Наказом Начальника Генерального штабу - Головнокомандувача ЗСУ № 461 від 16.09.2019 року, відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», позивач звільнений з військової служби у запас за підпунктом «б» (за станом здоров`я). Наказом відповідача від 25.09.2019 року № 186 позивач був виключений зі списків особового складу військової частини з 25.09.2019 року. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 12.02.2021 року у справі № 460/9124/20 адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Рівненського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, яка полягає у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, за період з 2018 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 вересня 2019 року. Зобов`язано Рівненський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, за період з 2018 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 вересня 2019 року. На виконання вказаного рішення суду грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, перераховано на картковий рахунок позивача 10.09.2021 року в розмірі 20792 грн 56 коп. Позивач звернувся до відповідача з заявою про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, однак 01.10.2021 року отримав відмову. Вирішуючи спір колегія суддів виходить з наступного. Згідно позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеної в постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Таким чином, індексація грошового забезпечення є складовою заробітної плати, а тому на суму належної компенсації розповсюджуються вимоги ст.ст. 116,117 КЗпП України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку (виплати компенсації) при звільненні військовослужбовця. Питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані КЗпП України. Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП, у якому визначені основні трудові права працівників. Відтак, апеляційний суд зазначає, що за загальним правилом пріоритетними для застосування є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню субсидіарно у тих випадках, коли нормами спеціального законодавства спірні правовідносини не врегульовані. Тому слід погодитися із судом першої інстанції у тому, що оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні працівників поліції (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані спеціальним законодавством, то до таких правовідносин слід застосовувати приписи КЗпП. Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу. Ст. 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум. Таким чином, не має значення чи роботодавець добровільно виплатив заборгованість із заробітної плати чи на виконання рішення суду, у випадку затримки розрахунку при звільненні працівника до роботодавця застосовуються санкції, передбачені с. 117 КЗпП України. Період затримки розрахунку при звільненні - це весь час затримки належних звільненому працівникові сум та виплат по день фактичного розрахунку. Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 року у справі № 21-1765а15 зазначав, що аналіз ст.ст. 116-117 КЗпП України дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум. Велика Палата Верховного Суду в постанові в справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Таким чином, виходячи із системного тлумачення положень ст.ст. 233, 116, 117 КЗпП України, враховуючи Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі № 4-рп/2012, а також правові позиції Великої Палати Верховного Суду, наведені вище, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов`язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена ст. 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов`язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові). Судом встановлено, що на момент звільнення з позивачем не було проведено остаточного розрахунку. Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Водночас, щодо суми середнього заробітку, що підлягає виплаті позивачу, апеляційний суд зазначає наступне. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. п. 71 постанови від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц). Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. п. 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц): - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затв. постановою КМУ від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100). Нормами абз. 3 п. 2 Порядку № 100 визначено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи. Згідно з п. 5 розділу ІV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно пункту 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку № 100). Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи організації, встановленим з отриманням вимог законодавства (абз. 3 п. 8 Порядку № 100). Дана правова позиція була висловлена Верховним Судом України у постановах від 21.01.2015 року (справа № 6-195цс14) та від 23.01.2015 року (№ 6-1093цс15), а також Верховним Судом у постанові від 16.04.2020 року (справа № 316/2896/14-а) та колегія суддів не вбачає підстав для відступу від даної позиції. У матеріалах справи міститься довідка відповідача про розмір грошового забезпечення від 01.10.2021 року № 17, зі змісту якої встановлено, що позивачу за два останні повні місяці нараховано та виплачено грошового забезпечення 45453 грн 04 коп (щомісячно за липень та серпень 2019 року), що становить за два місяці, тобто які передують події, з якою пов`язаний обов`язок з виплати. Протягом цих двох місяців було 62 календарних дні. Виходячи з цього, середньоденний заробіток становить 733 грн 11 коп. За період з 25.09.2019 року по 10.09.2021 року було 717 календарних днів, а тому, середній заробіток за час затримки виплати позивачеві при звільненні зі служби грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, становить 525639 грн 87 коп. Так, Верховний Суд в постанові від 30.11.2020 року по справі № 480/3105/19 сформував правову позицію щодо врахування частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку. Зокрема, загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат склав 83878,90 грн., з яких: грошове забезпечення 63086,34 грн. (виплачене позивачу при звільненні) (75,2%) та компенсація за невикористані відпустки 20792,56 грн. (виплачених після звільнення) (24,8%). Виходячи з принципу пропорційності, суд вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 130358,69 грн. як середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (24,8% від 525639,87 грн.). При цьому, позивач просить суд зобов`язати відповідача нарахувати на виплатити середній заробіток в розмірі 20793 грн 24 коп. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги підлягають до задоволення в повному обсязі. Апеляційний суд також враховує, що позивачем не оскаржується рішення в частині суми стягнення, про її збільшення не заявлено клопотання, а тому, відповідно до ст. 308 КАС України, суд не може розглядати позовні вимоги, що не були заявлені в суді першої інстанції. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає. Враховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу Рівенського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст. 308,311,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Рівенського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2022 року у справі № 460/13897/21 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя А. Р. Курилець судді М. П. Кушнерик О. І. Мікула Повне судове рішення складено 22 червня 2022 року.