Постанова 4824 № 369/8450/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД № справи: 369/8450/2020 № апеляційного провадження: 22-ц/824/2920/2022 Головуючий у суді першої інстанції: Дубас Т.В. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 червня 2022 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Немировської О.В. суддів - Махлай Л.Д., Ящук Т.І., секретар - Лащевська Д.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 жовтня 2021 року, встановив: у липні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив розділити спільне сумісне майно подружжя - кв. АДРЕСА_1 та визнати за ним право власності на Ѕ частину квартири. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 жовтня 2021 року в задоволенні позову було відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник позивача - ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов частково та визнати за ОСОБА_1 право власності на 18% вказаної квартири, а за ОСОБА_2 , - на 82%, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи. У відзиві представник відповідача просить рішення залишити без змін. Позивач та його представник - ОСОБА_3 в судове засідання не з`явились, від представника позивача надійшло клопотання, в якому просить розглядати справу в їх відсутність, апеляційну скаргу підтримує. Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення представника відповідача ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що 06.06.2007 між ним та ОСОБА_2 було укладено шлюб. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 25.07.2013 шлюб між ними було розірвано. У 2015 році ОСОБА_2 звернулась до Подільського районного суду м. Києва з позовом про поділ спільного майна подружжя, а він звернувся із зустрічним позовом. Позивач вказував, що 24.06.2020 він дізнався про те, що 21.09.2011 на ім`я ОСОБА_2 було придбано кв. АДРЕСА_1 . Оскільки квартиру було придбано в період шлюбу, позивач просить визнати за ним та відповідачем на праві власності по Ѕ частині квартири. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 жовтня 2021 року в задоволенні позову було відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира частково є спільним сумісним майном сторін, однак позивач пропустив строк позовної давності, про застосування якого заявила відповідач. Судом було зазначено, що з 16.12.2015 в провадженні Подільського районного суду м. Києва перебуває справа про поділ майна подружжя і позивач міг дізнатися щодо наявності вказаного майна, права на яке за ним не визначає відповідач. Такий висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим та відповідає встановленим по справі обставинам. Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та посилався на положення ст. 256, 261, 267, 368 ЦК України, ст. 60, 61, 72 СК України, Відповідно до пп. 2 та 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, а також майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. За положеннями ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя, вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально посвідчена (чч. 1-3 ст. 65 СК України). Як видно з матеріалів справи, 20.02.2007 між ТОВ «Укргаз» та ОСОБА_2 було укладено Договір №7/1/14/97/Ж бронювання об`єкту будівництва. Предметом договору в розділі 2 зазначено кв. АДРЕСА_1 , загальною площею 44,88 кв.м. 03.03.2007 між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу облігацій №к-106/81-06/2/2007/001, за яким ОСОБА_2 придбала в без документарній формі 4 488 штук акцій, емітентом яких є ТОВ «Укргаз» загальною вартістю 271 972 грн. 80 коп. В додатку до договору було визначено графік розрахунків. Кошти за вказаним договором були сплачені: 13.03.2007 - 190 380 грн. 96 коп., 27.08.2007 - 27 197 грн. 28 коп., 22.02.2008 - 27 197 грн. 28 коп., 217.08.2008 - 27 197 грн. 28 коп., 15.07.2011 - 9 817 грн. 20 (оплата за додаткові метри). Таким чином, слід вважати, що 64 % коштів для придбання акцій були сплачені до укладення шлюбу, а отже є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , а 36% коштів були сплачені в період шлюбу. Державна реєстрація 21.09.2011 права власності на квартиру за ОСОБА_2 в період перебування сторін у шлюбі не свідчить про те, що квартира є спільним сумісним майном подружжя як придбана за спільні кошти. Суд першої інстанції зробив правильний висновок щодо розміру часток коштів, які були сплачені в рахунок придбання квартири до реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та після реєстрації шлюбу з позивачем та зазначив в рішенні про те, що вказана квартира лише частково є спільним сумісним майном подружжя. В апеляційній скарзі представник позивача - ОСОБА_3 визнає розмір часток, яка підлягає поділу як спільне сумісне майно подружжя, а яка є особистим приватним майном ОСОБА_2 . Разом з тим, доводи апелянта щодо відсутності підстав для застосування строку позовної давності до заявлених ОСОБА_1 вимоги, є необґрунтованими, були предметом дослідження суду першої інстанції та отримали належну правову оцінку. В позовній заяві позивач вказував, що він дізнався про факт придбання вказаної квартири лише в червні 2020 року після укладення договору про надання правничої допомоги з ОСОБА_3 та перевірці даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. При цьому в позовній заяві, яка була подана представником ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , вказано, що подружжя збиралось придбавати квартиру в с. Чайки Києво-Святошинського району Київської області в новобудові, однак ОСОБА_2 запевнила, що покупку прав так і не було здійснено, що було приховано від нього та про наявність квартири він дізнався лише 24.06.2020. Доводи апелянта в апеляційній скарзі про те, що ОСОБА_1 не був присутнім при укладенні Договору бронювання об`єкту будівництва від 20.02.2007 та Договору купівлі-продажу облігацій від 03.03.2007 не свідчать про те, що йому не було відомо про факт придбання спірної квартири, оскільки одночасно вказується, що ОСОБА_1 сплачуючи спільні кошти за такий договір не міг знати, коли саме буде оформлено право власності на ОСОБА_2 . Суд першої інстанції правильно взяв до уваги, що 25.04.2019 в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя (справа №758/9530/15-ц) ОСОБА_1 25.05.2019 було подано клопотання про накладення арешту на спірну квартиру, яку вважав спільним сумісним майном подружжя. 23.09.2020 представником відповідача - ОСОБА_4 було подано заяву про застосування позовної давності. В статті 256 ЦК України закріплено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до чч. 1 і 5 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суд першої інстанції правильно посилався на практику Європейського суду з прав людини щодо позовної давності та врахував правові висновки, які містяться в постанові Верховного Суду. Та обставина, що суд першої інстанції не вказав в рішенні який саме розмір часток є спільним сумісним майном в спірній квартирі не впливає на загальний висновок суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог. В статті 256 ЦК України закріплено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до чч. 1 і 5 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23). Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.Конец формы Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, перевірено докази, зроблені висновки відповідають обставинам справи, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній карзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін. Керуючись ст. 367, 368, 375, 382 ЦПК України, суд постановив: апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 жовтня 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 17 червня 2022 року. Головуючий Судді