Постанова 4813 № 509/1429/21

Номер провадження: 22-ц/813/5440/22 Справа № 509/1429/21 Головуючий у першій інстанції Бочаров А. І. Доповідач Заїкін А. П. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.05.2022 року м. Одеса Єдиний унікальний номер судової справи: 509/1429/21 Номер провадження: 22-ц/813/5440/22 Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: - головуючого судді - Заїкіна А.П. (суддя - доповідач), - суддів - Князюка О.В., Таварткіладзе О.М., за участю секретаря судового засідання - Рибачук О.І., учасники справи: - позивач - ОСОБА_1 , - відповідачі - 1) Овідіопольська районна державна адміністрація, 2) Товариство з обмеженою відповідальністю «Україна-2010», 3) Овідіопольська селищна рада, розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Овідіопольської районної державної адміністрації, Товариства з обмеженою відповідальністю «Україна-2010», Овідіопольської селищної ради про визнання права власності на земельну частку (пай), за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області, ухвалене у складі судді Бочарова А.І. 08 листопада 2021 року, встановив: 2.

Описова частина 2.1 Короткий зміст позовних вимог У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеною позовною заявою, в якій просить: 1) поновити пропущений строк позовної давності на звернення до суду; 2) визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну частку (пай) в розмірі - 4,5517 умовних кадастрових гектарів без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), яка розташована на землях запасу Овідіопольської селищної ради, Овідіопольського району Одеської області. ОСОБА_1 обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що у 1956 році він був прийнятий на роботу до колгоспу ім. Дзержинського, в якому пропрацював 33 роки до 1989 року, працював би і далі але певні зміни в керівництві вимусили його звільнитися за власним бажанням. За весь час роботи був: - 1956-1958 р. тракторист колгоспу; - 1958-1961 р. служба в збройних силах; - 1961-1970 р. водій автомобіля; - 1970-1971 р. навчання в школі майстрів сільгосп. фахівців; - 1971-1989 р. фуражир, майстер доїльних апаратів МТФ №1, всі ці посади в одному колгоспі ім. Дзержинського (нині ТОВ «України 2010»); - 1989 р. - звільнений за власним бажанням. На початку 1993 року проводилось розпаювання колгоспних земель та власності серед працівників колгоспу. У 1997 році на зборах уповноважених КСП «Україна» був затверджений протокол № 2 про клопотання перед Овідіопольською селищною радою щодо передачі в колективну власність земель в кількості - 5 270 га. із затвердженням списків на 974 члени КСП (списки прізвищ не надавались), з метою подальшого її паювання, тобто визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства. Згідно розпорядження Овідіопольської районної державної адміністрації від 12.02.2003 року розмір земельної частки (паю) по колишньому КСП «Україна» становить - 4,5517 умовних кадастрових гектарів, а її вартість - 67 407 грн.. Позивача при розпаюванні земель КСП «Україна» не було внесено до вказаного списку та в подальшому не видано сертифікат про право на земельну частку (пай) і не виділено її в натурі. Позивач вважає, що його законні права були порушені КСП «Україна». Позивач, як член господарства, мав право на земельну частку (пай), адже заяви про вихід із членів колективного господарства не подавав і рахувався членом КСП (звільнення з колгоспу не вважаю виходом з членів колгоспу), відповідно до Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14.02.1992р. № 2114-12 та статутних документів господарства. Однак, КСП «Україна» не внесло позивача до списку пайовиків, чим порушило його гарантоване право. Ніхто не може позбавити цього права інакше як за рішенням суду. Позивач був прийнятий в члени КСП у 1956 році про що свідчить запис в трудовій книжці. Він, мав право на земельну ділянку з резервного земельного фонду в розмірі, встановленому відповідними рішеннями місцевої ради. Але позивача на той час ніхто не повідомив, що він пропущений в списках пайовиків та йому потрібно виділити земельну ділянку з резервного фонду. Про своє порушене право позивач дізнався у 2019 році. Позивач неодноразово звертався до Овідіопольської селищної ради. Директора ТОВ «Україна», архівного відділу Овідіопольської районної державної адміністрації з питання надання йому земельної ділянки (паю), але його переконували, що він таке право вже втратив (Т. 1, а. с. 1 - 5). 2.2 Позиція відповідачів в суді першої інстанції Представник Овідіопольської селищної ради у відзиві на позовну заяву просить у її задоволенні відмовити. Зазначає, що позивач не отримав сертифікату на право на земельну частку (пай) та не приймав участі в паюванні колгоспних земель, яке відбувалося у 1997 році. Згідно з записами в трудовій книжці ОСОБА_1 14.02.1989 року було звільнено та виведено з членів КСП «Україна». Докази позивача про те, що він був членом КСП на момент видачі державного акта на право колективної власності на землю в матеріалах, які надійшли до селищної ради, відсутні. Відповідач звертає увагу на те, що в трудовій книжці гр. ОСОБА_1 є запис про вихід із членів КСП. Згідно з історичною довідкою про діяльність КСП «Україна» від 26.03.2001 року, відповідно до розпорядження представника Президента України по Овідіопольському району №304 від 23.04.1993 року колгосп ім. Дзержинського був перереєстрований в Ордена Дружби народів колективне сільськогосподарське підприємство «Україна». Однак, позивач не надав доказів членства в КСП «Україна», копія його трудової книжки свідчить лише про перебування в складі колгоспу Ордену Дружби народів ім. Дзержинського, з якого він був виведений 14.02.1989 року. Тобто, без свого волевиявлення позивач не міг стати членом КСП «Україна», оскільки це порушує право добровільності, визначене ст. 5 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Із заявою про прийняття в члени КСП ОСОБА_1 не звертався та на момент отримання КСП «Україна» державного акта не був його членом. Посилання в позовній заяві на те, що гр. ОСОБА_1 дізнався про порушення свого права в 2019 році не підтверджено жодними доказами. За інформацією ГУ Держгеокадастру в Одеській області, наведеною у листі від 23.10.2020 року №В-2519/0-0.13-4423/6-19 державний акт на право колективної власності на землю (серія ОД-01) видано КСП «Україна» і зареєстровано в Книзі записів державних актів на право колективної власності на землю 23.06.1997 за №1. Тобто, з моменту видачі державного акту минуло більше 20 років, протягом яких позивач мав можливість, скористатися правом на судовий захист щодо відновлення як на його думку порушеного права, однак не зробив цього (а. с. 26 - 30). ТОВ «Україна-2010» у відзиві на позовну заяву просить в її задоволенні відмовити. Зазначає, що з матеріалів справи та згідно трудової книжки колгоспника ОСОБА_1 не отримував сертифікат на право на земельну частку (пай), та не приймав участі в паюванні колгоспних земель, яке відбувалося в 1997 році. Позивач був звільнений за власним бажанням та виведений з членів колгоспу і м. Дзержинського 14.02.1989 року. Також згідно з розпорядженням представника Президента України по Овідіопольському району № 394 від 23.04.1993 року колгосп ім. Дзержинського був перереєстрований в колективне сільськогосподарське підприємство «УКРАЇНА» та згідно протоколу №2 загальних зборів від 28.01.1993 року колгосп ім. Дзержинського реорганізовано в КСП «УКРАЇНА». ОСОБА_1 не надав доказів членства в КСП «УКРАЇНА», копія трудової книжки колгоспника ОСОБА_1 свідчить лише про перебування в складі колгоспу ім. Дзержинського (а. с. 49 - 50). 2.3 Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 листопада 2021 року було відмовлено у задоволенні вищевказаних позовних вимог ОСОБА_1 .. Рішення суду мотивоване тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що він перебував у складі членів КСП на період одержання цим підприємством державного акта, а також той факт, що цим підприємством не вирішувалося питання надання позивачу земельної частки (паю). Щодо пропуску позивачем строку на звернення до суду зазначено, що позивачем не наведено жодного обґрунтованого пояснення. Посилання в позовній заяві на те, що гр. ОСОБА_1 дізнався про порушення свого права у 2019 році не підтверджено жодними доказами (а. с. 72 - 76). 2.4 Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 листопада 2021 року. Ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги. 2.5 Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення ухвалено судом першої інстанції при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права, неправильному застосуванні норм матеріального права. Апелянт вказує на те, що: 1) ОСОБА_1 є членом КСП тому, що при звільненні не писав жодної заяви про виведення з членів підприємства; 2) судом не було встановлено всі обставини справи, чи є не розпайовані земельні ділянки у підприємства, чи є у селищній раді резервний фонд землі; 3) про порушення його прав стало відомо лише у 2019 році (а. с. 79 - 81). 2.6 Рух справи в суді апеляційної інстанції Ухвалою Одеського апеляційного суду від 16.12.2021 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 листопада 2021 року (а. с. 86 - 86 зворотна сторона). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 16.12.2021 року апеляційну скаргу призначено до розгляду у приміщенні Одеського апеляційного суду (а. с. 87). 19.05.2022 року від ОСОБА_1 надійшло клопотання про поновлення строків на звернення до суду з позовною заявою та про задоволення його позовних вимог, які за своєю суттю є поясненнями у справі. Учасники справи у судове засідання не з`явилися. Про дату, час і місце розгляду справи сповіщені належним чином. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, період знаходження справи на розгляді апеляційного суду, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, викладення сторонами справи своєї правової позиції у заявах по суті справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її інших учасників. 3.

Мотивувальна частина 3.1 Позиція апеляційного суду Заслухавши суддю-доповідача обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. 3.2 Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій та неоспорені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин У 1956 році ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до колгоспу ім. Дзержинського, в якому пропрацював 33 роки до 1989 року. За час роботи ОСОБА_1 працював: - 1956-1958 р. трактористом колгоспу; - 1958-1961 р. проходив службу в збройних силах; - 1961-1970 р. водієм автомобіля; - 1970-1971 р. навчання в школі майстрів сільгосп. фахівців; - 1971-1989 р. фуражиром, майстром доїльних апаратів МТФ №1. Всі ці посади позивач займав в одному колгоспі ім. Дзержинського (нині - ТОВ «України 2010»). У1989 р. позивач звільнений з колгоспу за власним бажанням. У 1997 році на зборах уповноважених КСП «Україна» був затверджений протокол № 2 про клопотання перед Овідіопольською селищною радою щодо передачі в колективну власність земель у розмірі - 5 270 га. із затвердженням списків 974-х членів КСП (списки прізвищ не надавались), з метою подальшого її розпаювання, тобто визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства. Згідно розпорядження Овідіопольської районної державної адміністрації від 12.02.2003 року розмір земельної частки (паю) по колишньому КСП «Україна», становить - 4,5517 умовних кадастрових гектарів, а її вартість - 67 407 грн.. Позивача при розпаюванні земель КСП «Україна» не було внесено до вказаного списку та в подальшому не видано сертифікат про право на земельну частку (пай) і не виділено її в натурі. Між сторонами виникли правовідносини щодо права на земельну частку (пай). 3.3 Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився/не погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги його висновків не спростовують. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК України). Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України). У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню. 3.4 Мотиви відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно з частиною першою, другою статті 2 Закону України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). Відповідно до Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Згідно зі статтями 22, 23 ЗК України (в редакції 1990 року) особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: перебування в членах КСП на час паювання; включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; одержання КСП цього акта. Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Отже, особа набуває права на земельну частку (пай) в разі, якщо на момент одержання колективним сільськогосподарським підприємством акта на право колективної власності на землю вона працювала в цьому підприємстві, була його членом та включена до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Громадянин, якого помилково (безпідставно) не внесено до списку чи виключено з нього - додатка до державного акта на право колективної власності на землю, має до проведення розпаювання і видачі сертифікатів звернутися до загальних зборів членів КСП з питанням щодо внесення його до списку. Якщо землі вже розпайовані, то за згодою всіх власників сертифікатів має бути проведено перепаювання; у разі ж недосягнення згоди спір розглядається в судовому порядку. У такому випадку особа має звернутися до суду з позовом про визнання її права на земельну частку (пай) в КСП. ОСОБА_1 не отримував сертифікат на право на земельну частку (пай) та не приймав участі в паюванні земель КСП, яке відбувалося у 1997 році. Згідно з записами в трудовій книжці ОСОБА_1 14.02.1989 року було звільнено та виведено з членів колгоспу попередника КСП. Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» встановлено, що член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державної що акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку (пай). Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що ОСОБА_1 не був членом КСП «Україна» ані на час паювання, ані до того. Матеріалами справи встановлено, що на момент видачі державного акта на право колективної власності на землю ОСОБА_1 не був членом КСП, та матеріали справи не містять таких доказів. Згідно копії трудовой книжки гр. ОСОБА_1 є запис про вихід із членів колгоспу, копія якої наявна в матеріалах справи. (а.с.7-8) Згідно з історичною довідкою про діяльність КСП «Україна» від 26.03.2001 року, відповідно до розпорядження представника Президента України по Овідіопольському району №304 від 23.04.1993 року колгосп ім. Дзержинського був перереєстрований в Орден Дружби народів колективного сільськогосподарське підприємство «Україна» (а. с. 10). Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивачем не надано доказів членства в КСП «Україна», а надана копія трудової книжки свідчить лише про перебування в складі колгоспу Ордену Дружби народів ім. Дзержинського, з якого ОСОБА_1 був виведений 14.02.1989 року. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», членство в підприємстві ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу із складу його членів. Тобто без свого волевиявлення позивач не міг стати членом КСП «Україна», оскільки це порушує право добровільності визначене ст. 5 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Матеріали справи не містять доказів звернення ОСОБА_1 про прийняття його в члени КСП «Україна», отже на момент отримання КСП «Україна» державного акта на право колективної власності на землю останній не був його членом. Отже, вірними є висновки суду, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що він перебував у складі членів КСП на період одержання ним державного акта, а також той факт, що цим підприємством не вирішувалося питання надання позивачу земельної частки (паю). Щодо посилання апелянта, на поновлення строків позовної давності, колегія суддів зазначає наступне. ОСОБА_1 зазначає, що про порушення свого права, яке полягає у не наданні земельної ділянки (паю), дізнався лише в 2019 році, однак вказане твердження не підтверджується жодними доказами. Відповідно до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У сенсі розуміння ч.1 ст. 264 ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Відповідно до ч.4 ст.267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації», пункт 570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51). Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Отже, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити в їх задоволенні в зв`язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє в його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом України і при розгляді справи № 6-17цс17 від 22 лютого 2017 року, а також Верховним судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 397/1402/15-ц від 16 січня 2018 року. Судом встановлено, що право на позов у позивача виникло з 23.06.1997 році, після видачі КСП «Україна» державного акта на землю. Отже, звернувшись до суду у березні 2021 року, ОСОБА_1 пропустив встановлений законодавством строк звернення до суду з цим позовом, оскільки позивач про порушення своїх прав дізнався, або повинен був дізнатися, коли почалося розпаювання земель колишніх колгоспників. Колегія суддів зазначає, що позивач не набув права на отримання земельної частки (паю), а тому воно не підлягає захисту. Позов є недоведеним. І саме з цих підстав треба відмовити в його задоволенні. Тому, посилання суду першої інстанції на пропуск строку позовної давності, як підставу відмови в задоволенні позову, необхідно виключити з мотивувальної частини рішення. Інших належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог позивачем ані до суду першої інстанції, ані до суду апеляційної інстанції не надано. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. 3.5 Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є доведеними частково, а тому її треба задовольнити частково. Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 3, 4 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги змінює судове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення при невідповідності висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права. Згідно із ч. 4 ст. 376 ЦПК України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Оскільки суд першої інстанції допустився порушень норм процесуального права, колегія суддів вважає, що мотивувальна частина рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом виключення з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання суду на ст. 257 ЦК України. В решті рішення необхідно залишити без змін. 3.6 Порядок та строк касаційного оскарження Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України. Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).

4. Резолютивна частина Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 листопада 2021 року - змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення посилання суду на ст. 257 ЦК України. В решті рішення - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складений 08 червня 2022 року. Головуючий суддя: А. П. Заїкін Судді: О. В. Князюк О. М. Таварткіладзе