Ухвала КАС ВС № 380/14444/21

УХВАЛА 07 червня 2022 року м. Київ справа № 380/14444/21 адміністративне провадження № К/990/12459/22 Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Соколова В.М., перевіривши касаційну скаргу Львівської обласної прокуратури на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2022 року у справі № 380/14444/21 за позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної прокуратури, третя особа - Офіс Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення, УСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2020 року в справі №813/7983/14 про поновлення позивача на посаді прокурора Франківського району м. Львова Львівської області за період з 17 грудня 2020 року по дату поновлення на посаді. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року позов задоволено повністю. Стягнуто з Львівської обласної прокуратури на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2020 року в справі №813/7983/14 за період з 17 грудня 2020 року по 27 вересня 2021 рік у розмірі 492 553,37 (чотириста дев`яносто дві тисячі п`ятсот п`ятдесят три гривні) 37 копійок без урахування обов`язкових відрахувань. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Львівської обласної прокуратури на користь позивача 8 892,34 судових витрат. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2022 року, рішення суду першої інстанції скасовано. Ухвалено постанову, якою позов задоволено частково. Стягнуто з Львівської обласної прокуратури на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2020 року у справі №813/7983/14 за період з 17 грудня 2020 року по 27 вересня 2021 рік у розмірі 492 553,37 грн (чотириста дев`яносто дві тисячі п`ятсот п`ятдесят три гривні 37 коп). Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Львівської обласної прокуратури на користь позивача 3000 грн (три тисячі) судових витрат. У задоволенні решти вимог відмовлено. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою. Ухвалою від 27 квітня 2022 року Верховний Суд повернув касаційну скаргу позивача на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 332 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) як таку, що не містила підстав для оскарження судового рішення у касаційному порядку. 19 травня 2022 року відповідач удруге звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою на судові рішення у даній справі. За правилами частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі. Перевіривши касаційну скаргу та додані до неї матеріали суддя-доповідач дійшов висновку про наявність підстав для її повернення скаржнику з наступних підстав. Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України, у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав). Імперативними приписами частини четвертої статті 328 КАС України обумовлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається в чому полягає порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень). Зокрема, якщо скаржник вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо недослідження зібраних у справі доказів, неповного встановлення обставин справи, або встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути конкретно зазначено або обставини, які встановлені на підставі недопустимих доказів та чому, на думку скаржника, останні є недопустимими, або зібрані у справі докази, які судом не досліджені, що могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права. У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень). Отже, системний аналіз наведених положень КАС України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у частині першій статті 328 КАС України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково наводитись у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення. При цьому, варто зауважити, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України недостатньо самого лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права. Обов`язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними. Під час перевірки вдруге поданої касаційної скарги на предмет дотримання вимог статті 330 КАС України встановлено, що у якості підстави касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначає пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Окреслюючи підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає про те, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах від 14 липня 2021 року у справі № 1340/4393/18, від 21 квітня 2021 року у справі № 461/1303/19, від 09 червня 2021 року у справі № 569/11319/19. Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи. Так, обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Таким чином, для встановлення подібності справ і відносин слід враховувати сукупність таких критеріїв, як подібність фактичних обставин, суб`єктний склад, об`єкт і предмет правового регулювання, а також умови застосування правових норм. У цьому контексті Суд зауважує, що висновки, викладені Верховним Судом у згаданих справах, не є релевантними до цієї справи. Зокрема, предметом спору у справі № 461/1303/19 є стягнення з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь директора Регіональної філії «Львівська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду. У справі №569/11319/19 предметом розгляду було стягнення з Комунального підприємства «Управління майновим комплексом» Рівненської районної ради на користь фізичної особи, яка обіймала посаду головного бухгалтера середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з роботи. Тобто, ці справи були розглянуті у порядку цивільного судочинства. Отже, наведені скаржником постанови Верховного Суду ухвалені за інших фактичних обставин, що зумовило різне правозастосування норм, що регулюють спірні правовідносини, а отже й різні висновки судів. У справі № 1340/4393/18 Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що невиконання відповідачем протягом тривалого часу рішення суду про поновлення на роботі має наслідком застосування приписів статті 236 Кодексу законів про працю України про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Водночас, спірним у цій справі було питання застосування строків звернення до адміністративного суду з такими позовними вимогами. Саме у цьому контексті суд касаційної інстанції зробив висновок, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, тому строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується місячним строком з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина п`ята статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України). Відтак, у названій справі суд касаційної інстанції не досліджував питання розрахунку середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі, у тому числі, в контексті необхідності застосування пункту 10 Порядку №

100. Понад те, скаржником висновки суду касаційної інстанції у справі № 1340/4393/18 вирвано із контексту. За таких обставин посилання заявника касаційної скарги, що рішення у цій справі прийняті судами першої та апеляційної інстанцій без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах Верховного Суду, є необґрунтованими. З огляду на це Суд уважає недоведеною наявність підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Відтак, правильно пославшись у касаційній скарзі на положення частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник не виклав передбачені нею підстави, за яких оскаржувані судові рішення можуть бути переглянуті судом касаційної інстанції відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Інші доводи та аргументи скаржника зводяться до тлумачення норм матеріального права, переоцінки доказів, а також неповного з`ясування судами обставин справи та ґрунтуються на незгоді з висновками судів щодо їхньої оцінки, що виключає можливість перегляду судових рішень з цих підстав судом касаційної інстанції, повноваження якого визначені статтею 341 КАС України. Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. При цьому, такий недолік касаційної скарги зумовлює її повернення одноособово суддею, без аналізу колегією суддів дотримання решти вимог, визначених статтею 330 КАС України. За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала. Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи. На підставі викладеного, керуючись статтями 248, 332 Кодексу адміністративного судочинства України, УХВАЛИВ: Касаційну скаргу Львівської обласної прокуратури на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2022 року у справі № 380/14444/21 повернути особі, яка її подала. Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи. Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами. Повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання є остаточною та оскарженню не підлягає. СуддяВ.М. Соколов