Ухвала КЦС ВС № 725/6420/21

Ухвала Іменем України 30 травня 2022 року м. Київ справа № 725/6420/21 провадження № 61-4362ск22 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 квітня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до Чернівецької міської ради про скасування рішення та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, ВСТАНОВИВ: У вересні 2021 року ОСОБА_2 , ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до Чернівецької міської ради про скасування рішення та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 , ОСОБА_1 є співвласниками по Ѕ частці квартири АДРЕСА_1 . Квартира позивачів знаходиться в двоквартирному житловому будинку, який на підставі рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 28 грудня 2004 року № 1124/24 «Про передачу нерухомого майна, затвердження акта визначення вартості допоміжного приміщення, зняття будинків з балансу житлового фонду комунальної власності територіальної громади міста Чернівців» був знятий з балансу житлового фонду комунальної власності територіальної громади міста Чернівців та переданий у власність власникам квартири № 1 та 2 . Власниками квартири № 1 на той момент були ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , її частка успадкована позивачами. 26 січня 2005 року представниками Комунального житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства-12 (далі - КЖРЕП-12) проведено інвентаризацію всіх допоміжних приміщень будинку АДРЕСА_4 , та надвірних будівель, споруд, що відносяться до даного домоволодіння. При інвентаризації встановлено, що в будинку є у наявності наступні допоміжні приміщення, господарські будівлі та споруди, що використовуються, а саме: підвали № І, II, III, IV, V та два сараї літ. «Б» та літ «В». У вказаному акті зазначено, що сарай літ. «Б» використовується власниками квартири № 1 . На виконання рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 28 грудня 2004 року № 1124/24 Товариство з обмеженою відповідальністю «Торговий дім Укрвторресурс» (далі - ТОВ «Торговий дім Укрвторресурс»), яке є правонаступником КЖРЕП-12, на підставі акта від 31 жовтня 2013 року передало у власність квартири АДРЕСА_1 підвальні та господарські приміщення, а саме: сарай літ. «Б» та підвальні приміщення № II та IV. За весь час проживання в квартирі АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 відкрито, безперервно користувалися вказаними допоміжними приміщеннями. 07 лютого 2008 року ОСОБА_2 звернулася із заявою до Департаменту економіки Чернівецької міської ради про надання їй в оренду гаража, що розташований на АДРЕСА_4 . У подальшому, на підставі рішень Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 18 листопада 2008 року № 832/22 та від 23 грудня 2014 року № 692/22 між ОСОБА_2 та Департаментом розвитку міської ради укладені договори оренди спірного гаража від 01 грудня 2008 року № 106/Г та від 21 січня 2015 року № 9/Г, термін дії яких закінчився в листопаді 2020 року. Рішенням Чернівецької міської ради від 29 серпня 2013 року № 942 уточнено перелік об`єктів нерухомого майна комунальної власності, які на той момент перебували у власності Чернівецької міської ради, а саме визначено, що у власності територіальної громади міста Чернівців перебуває нежитлове приміщення (гараж) літ «Б», загальною площею 21,2 кв. м. Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просили суд: - визнати незаконним та скасувати пункт 60 додатку до рішення Чернівецької міської ради від 29 серпня 2013 року № 942 (Перелік об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади міста Чернівців) «Про уточнення переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади міста Чернівців»; - визнати незаконним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 27 грудня 2013 року серії НОМЕР_1 , індексний номер 15600807, на нежитлове приміщення - гараж літ. «Б», загальною площею 21,2 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_4 ; - скасувати державну реєстрацію права власності за територіальною громадою міста Чернівці на нежитлові приміщення - гараж літ. «Б», загальною площею 21,2 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_4 ; - витребувати з незаконного володіння територіальної громади міста Чернівці в особі Чернівецької міської ради, нежитлове приміщення, гараж літ. «Б», загальною площею 21,2 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_4 , у власність позивачів. Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців від 25 січня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано пункт 60 додатку до рішення Чернівецької міської ради від 29 серпня 2013 року № 942 (Перелік об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади міста Чернівців) «Про уточнення переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади міста Чернівців». Визнано незаконним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 27 грудня 2013 року на нежитлове приміщення - гараж літ. «Б», загальною площею 21,2 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_4 . Скасовано державну реєстрацію права власності за територіальною громадою міста Чернівців на нежитлове приміщення - гараж літ. «Б», загальною площею 21,2 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_4 . Витребувано з незаконного володіння територіальної громади міста Чернівці в особі Чернівецької міської ради, нежитлове приміщення - гараж літ. «Б», загальною площею 21,2 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_4 у власність ОСОБА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволені позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачам після приватизації квартири АДРЕСА_1 , було передано у власність й допоміжні приміщення, у тому числі і сарай літ. «Б». Однак, на підставі рішення Чернівецької міської ради від 29 серпня 2013 року № 942 за територіальною громадою міста Чернівці було зареєстровано право власності на вищевказаний спірний гараж літ. «Б» (сарай), який фактично належав позивачам. Таким чином, оскільки спірне нежитлове приміщення гаража (сарай) літ. «Б» перейшло у власність позивачів разом із набуттям у власність квартири АДРЕСА_1 , тому рішення Чернівецької міської ради від 29 серпня 2013 року № 942 «Про уточнення переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади міста Чернівців» в частині передачі об`єкта нерухомого майна - нежитлового приміщення гаража літ. «Б» до комунальної власності територіальної громади міста Чернівців винесене з порушенням вимог закону та підлягає скасуванню. Крім того, позивачами доведено належними та допустимими доказами, що у зв`язку з існуванням документів, що посвідчують право власності на спірне майно за відповідачем, вони не можуть реалізувати своє право власності на це майно, тому позовні вимоги в частині визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно та скасування державної реєстрації права власності за територіальною громадою міста Чернівці на вказане нерухоме майно підлягають задоволенню. Разом з тим, оскільки спірне нерухоме майно вибуло з володіння позивачів поза їх волею, а реєстрація права власності на таке нерухоме майно за відповідачем відбулась без їх відома і згоди, наявні підстави для витребування спірного майна від міської ради на користь позивачів, що, в подальшому, є підставою для реєстрації за ними права власності на вказане нерухоме майно. В той же час, ОСОБА_2 пропущено трирічний строк позовної давності для звернення до суду із вказаним позовом.Крім того, позивач ОСОБА_1 не була обізнана про наявність спірних правовідносин з приводу передачі у власність територіальної громади міста Чернівців спірного гаража, оскільки на момент ухвалення рішення Чернівецької міської ради від 29 серпня 2013 року № 942, їй було лише п`ятнадцять років. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 14 квітня 2022 року змінено мотивувальну частину рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 25 січня 2022 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 до Чернівецької міської ради про визнання недійсними та скасування рішення, свідоцтва про право власності на нерухоме майно, скасування державної реєстрації права власності, викладено її в редакції цієї постанови. Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 25 січня 2022 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до Чернівецької міської ради про визнання недійсними та скасування рішення, свідоцтва про право власності на нерухоме майно, скасування державної реєстрації права власності та витребування майна скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Чернівецької міської ради, свідоцтва про право власності на нерухоме майно та скасування державної реєстрації права власності за територіальною громадою міста Чернівці на спірне нерухоме майно не є ефективним способом захисту порушених прав позивачів, оскільки не призводить до поновлення таких прав, тому позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню. Разом з тим, позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в частині витребування спірного гаража у спільну сумісну власність є обґрунтованим, проте у задоволенні позовних вимог в цій частині слід відмовити у зв`язку із пропуском позивачами строку позовної давності. У касаційній скарзі, поданій 12 травня 2022 року ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав. Суди встановили, що ОСОБА_2 , ОСОБА_1 є співвласниками по Ѕ частці квартири АДРЕСА_1 ях. Квартира позивачів знаходиться в двоквартирному житловому будинку, який на підставі рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 28 грудня 2004 року № 1124/24 «Про передачу нерухомого майна, затвердження акта визначення вартості допоміжного приміщення, зняття будинків з балансу житлового фонду комунальної власності територіальної громади міста Чернівців» був знятий з балансу житлового фонду комунальної власності територіальної громади міста Чернівці та переданий у власність власникам квартири № 1 та 2 . Власниками квартири № 1 на той момент були ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , її частка успадкована позивачами. 26 січня 2005 року представниками КЖРЕП-12 проведено інвентаризацію всіх допоміжних приміщень будинку АДРЕСА_4 , та надвірних будівель, споруд, що відносяться до даного домоволодіння. При інвентаризації встановлено, що в будинку є у наявності наступні допоміжні приміщення, господарські будівлі та споруди, що використовуються, а саме: підвали № І, II, III, IV, V та два сараї літ. «Б» та літ «В». У вказаному акті зазначено, що сарай літ. «Б» використовується власниками квартири № 1 . На виконання рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 28 грудня 2004 року № 1124/24 ТОВ «Торговий дім Укрвторресурс», яке є правонаступником КЖРЕП-12, на підставі акта від 31 жовтня 2013 року передало у власність квартири АДРЕСА_1 підвальні та господарські приміщення, а саме: сарай літ. «Б» та підвальні приміщення № II та IV. Отже, вищевказані допоміжні приміщення відповідно до вимог чинного законодавства були передані у спільну сумісну власність власників квартир № 1 та АДРЕСА_5 . 07 лютого 2008 року ОСОБА_2 звернулася із заявою до Департаменту економіки Чернівецької міської ради про надання їй в оренду гаража, що розташований на АДРЕСА_4 . У подальшому, на підставі рішень Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 18 листопада 2008 року № 832/22 та від 23 грудня 2014 року № 692/22 між ОСОБА_2 та Департаментом розвитку міської ради укладені договори оренди спірного гаража від 01 грудня 2008 року № 106/Г та від 21 січня 2015 року № 9/Г, термін дії яких закінчився в листопаді 2020 року. Рішенням Чернівецької міської ради від 29 серпня 2013 року № 942 уточнено перелік об`єктів нерухомого майна комунальної власності, які на той момент перебували у власності Чернівецької міської ради, а саме визначено, що у власності територіальної громади міста Чернівців перебуває нежитлове приміщення (гараж) літ «Б», загальною площею 21,2 кв. м. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 зазначали, що вони набули право спільної сумісної власності на гараж літ. «Б», загальною площею 21,2 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_4 , як на допоміжне приміщення. Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Відповідно до частин першої, другої статті 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Частинами першою, другою статті 369 ЦК України передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до частини другої статті 382 ЦК України квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав. Конституційний Суд України у рішенні від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку. Разом з тим нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. У житлових будинках можуть бути як допоможні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо). Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема, способу і порядку їх використання. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19). В постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 915/1096/18 міститься висновок про те, що допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень. В постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі 914/554/19 міститься висновок про те, що особливістю правового статусу допоміжних приміщень є те, що вони є спільною власністю власників квартир у багатоквартирному будинку в силу прямої норми закону і підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення співвласниками будь-яких додаткових дій. Зазначене виключає набуття будь-якою особою права власності на такі приміщення, як на окремий об`єкт цивільних прав. Апеляційний суд установив, що нежитлове приміщення (гараж) літ «Б», загальною площею 21,2 кв. м, який розташований на АДРЕСА_4 , є допоміжним приміщенням і перебуває у спільній сумісній власності співвласників вказаного багатоквартирного будинку, як самостійний об`єкт цивільно-правових відносин. Жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за територіальною громадою міста Чернівці було оформлене право власності на окреме нежитлове приміщення - гараж, а не належне позивачам на праві спільної сумісної власності допоміжне приміщення сараю літ. «Б», Чернівецькою міською радою не надано. Не надано Чернівецькою міською радою і будь-яких доказів на підтвердження того, що з самого початку спірне приміщення гаражу будувалося як самостійний об`єкт цивільно-правових відносин, використання якого мало інше (окреме) призначення (магазин, перукарня, офіс, поштове відділення тощо). Отже, сарай літ. «Б» та гараж на АДРЕСА_4 є однією і тією ж будівлею. Щодо позовної вимоги позивачів про витребування у Чернівецької міської ради спірного нерухомого майна у спільну сумісну власність Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Захист порушеного права особи має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача. Статтею 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) вказала, що зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) висловлено висновок про те, що ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту). Главою 29 ЦК України визначено такі способи захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов). ЦК України передбачені засади захисту права власності, зокрема право на витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Зазначений спосіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння. Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених ЦК України. Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно. Суди встановили, що спірне нерухоме майно перебуває у власності Чернівецької міської ради не на підставі укладеного з попереднім власником такого майна договору та відповідач не є добросовісним набувачем спірної будівлі гаражу, на правовідносини, які виникли у даній справі, поширюється дія статті 387 ЦК України. Такий висновок узгоджується з правовою позицією, яка викладена у постанові Верховного Суду від 13 квітня 2021 року у справі № 910/11702/18. Щодо позовних вимог позивачів про визнання незаконним та скасування рішення Чернівецької міської ради, свідоцтва про право власності на нерухоме майно та скасування державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення Чернівецької міської ради, свідоцтва про право власності на нерухоме майно та скасування державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно з підстав пропуску нею строку позовної давності та відмовляючи у задоволенні цих позовних вимог ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив з наступного. Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 01 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (провадження № 12-303гс18), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19). У постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 726/1524/19 (провадження № 61-1946св21) Верховний Суд вказав, що задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна. Виходячи з цього в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності слід відмовити. У постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) Великою Палатою Верховного Суду викладено правовий висновок, згідно з яким обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у задоволенні скарги. Враховуючи те, що вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Чернівецької міської ради, свідоцтва про право власності на нерухоме майно та скасування державної реєстрації права власності за територіальною громадою міста Чернівці на спірне нерухоме майно не є ефективним способом захисту порушених прав позивачів, оскільки не призводить до поновлення таких прав, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог саме з цієї підстави. Щодо застосування строку позовної давності до позовної вимоги про витребування майна Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (рішення у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року, заяви № 22083/93 та 22095/93). Відповідно до статей 253, 257 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 760/25506/17 (провадження № 61-15243св20) та від 08 грудня 2021 року у справі № 461/928/17 (провадження № 61-18507св20). У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону. Переглядаючи спір в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про пропуск позивачем ОСОБА_2 трирічного строку позовної давності на звернення до суду із вказаним позовом, який почав свій перебіг 21 січня 2015 року, а саме з дати укладення між ОСОБА_2 та Чернівецькою міською радою договору оренди спірного гаражу. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог у зв`язку з пропуском строку позовної давності, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1 була обізнана про наявність спірних правовідносин з приводу передачі у власність територіальної громади міста Чернівці спірного гаража. Відповідно до частини четвертої статті 261 ЦК України у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. ОСОБА_1 досягла повноліття ІНФОРМАЦІЯ_2 . З позовом до суду позивачі звернулись 27 вересня 2021 року. Апеляційний суд установив, що позивач ОСОБА_1 , яка є онукою ОСОБА_2 , могла довідатись в день укладення 21 січня 2015 року між ОСОБА_2 та Чернівецькою міською радою договору оренди спірного гаражу, про порушення свого права спільної сумісної власності на спірне нерухоме майно. Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що повнолітньою ОСОБА_1 стала 11 лютого 2016 року, саме з цього часу для позивача почався перебіг трирічного строку позовної давності на звернення до суду для захисту свого порушеного права, який сплив 10 лютого 2019 року, та врахувавши, що ОСОБА_1 позов подано до суду 27 вересня 2021 року, тобто з пропуском строку позовної давності, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові ОСОБА_1 до Чернівецької міської ради про витребування майна саме з цих підстав. Такий висновок узгоджується з правовим висновком, який Верховний Суд виклав в постанові від 10 листопада 2021 року у справі № 483/2161/19 (провадження № 61-6375св21). Отже, позовні вимоги у справі є мотивованими та обґрунтованими, проте позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню у зв`язку із пропуском позивачами строку позовної давності. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18). Згідно з частиною першою статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження). Пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України визначено, що суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник послалася на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначила, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20), а також у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 915/1096/18. Посилання заявника про неврахування судом апеляційної інстанції висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20), суд відхиляє, оскільки у цій справі предметом спору є стягнення заборгованості за використання технологічних електричних мереж, тоді як у справі, яка переглядається, предметом позову є скасування рішення та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, тобто правовідносини не є подібними. Верховний Суд також зауважує, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) звернула увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин. Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини). На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Разом з тим, доводи касаційної скарги про неврахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 915/1096/18, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вказана постанова була предметом дослідження суду апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Із змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою, Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною. Оскільки правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити. Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до Чернівецької міської ради про скасування рішення та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 квітня 2022 року, відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк