Постанова 4852 № 280/3871/21

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 26 травня 2022 року м. Дніпросправа № 280/3871/21 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Добродняк І.Ю. (доповідач), суддів: Бишевської Н.А., Семененка Я.В., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Дніпрі апеляційну скаргу Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11 листопада 2021 року (головуючий суддя Кисіль Р.В.) у справі № 280/3871/21 за позовом Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Альбакор» про стягнення суми адміністративно-господарських санкцій та пені, - В С Т А Н О В И В : Запорізьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Альбакор», в якому просив стягнути з відповідача на користь позивача суму адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2020 році у загальному розмірі 590234,77 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач у 2020 році не забезпечив та не здійснив працевлаштування інвалідів у відповідній кількості, внаслідок чого повинен був самостійно сплатити встановлені Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України» адміністративно-господарські санкції. У добровільному порядку визначена позивачем сума відповідачем не сплачена, тому згідно положень ст. 20 вказаного Закону відповідач має сплатити суму адміністративно-господарських санкцій та пеню за звітний 2020 рік в загальному розмірі 590234,77 грн. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 11 листопада 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що на підприємство покладається обов`язок з працевлаштування інвалідів шляхом створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів, в тому числі і центри зайнятості. У свою чергу, Закон України «Про зайнятість населення» не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - інвалідів. Суд встановив, що відповідач вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення. Необґрунтованих відмов у працевлаштуванні інвалідів від ТОВ «Альбакор» до Запорізького міського центру зайнятості не надходило. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне дослідження судом всіх обставин, які мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове про задоволення позову. Скаржник зазначає, що судом наданий невірний аналіз нормам ч. 8 ст. 69 Господарського кодексу України та ст. 19, 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», які встановлюють обов`язок, а не право відповідача щодо забезпечення визначеної відповідно до закону кількості робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та не містять виключних умов щодо виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю або сплати адміністративно-господарських санкцій. Також відповідач не погоджується з аналізом суду першої інстанції норми ст. 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», оскільки ця норма визначає обов`язок держави з працевлаштування перед особами з інвалідністю, а не перед підприємствами, що не виконали норматив, та не звільняє роботодавця від обов`язку створення та виділення робочих місць, в тому числі спеціальні робочі місця, пошуку та самостійного працевлаштування осіб з інвалідністю. Встановлений судом факт інформування відповідачем Центру зайнятості належить до сфери правовідносин відповідача з цим Центром зайнятості, що регулюються Законом України «Про зайнятість населення» і який не розповсюджується на спірні правовідносини, оскільки предметом спору є стягнення адміністративно-господарських санкцій, а не зобов`язання відповідача виконати норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, як неправильно визначено судом. Позивач також вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо здійснення відповідачем усіх залежних від нього заходів щодо виконання нормативу та працевлаштування осіб з інвалідністю, оскільки звіти до центру зайнятості (щодо наявності вільних робочих) не можуть слугувати єдиним доказом забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, а є обов`язком підприємства, передбаченим ст. 20 Закону «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні». Дана адміністративна справа розглянута апеляційним судом відповідно до ст.311 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку письмового провадження. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню внаслідок такого. Як встановлено судом, підтверджено матеріалами справи, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Альбакор» перебуває на обліку в Запорізькому обласному відділенні Фонду соціального захисту інвалідів. Відповідач подав до Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю за 2020 рік форми 10-ПОІ, яка затверджена наказом Міністерства соціальної політики України № 591 від 27.08.2020. За даними вказаного Звіту середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу фактично становила у звітній період 439 осіб, відповідно, кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених за вимогами Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», повинна складати 18 осіб. Фактично у 2020 році середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлено інвалідність, становила 9 осіб. Вказаний факт визнаний позивачем як невиконання нормативу та підстава для нарахування відповідачу адміністративно-господарських санкцій в сумі 587181,33 грн., виходячи з розрахунку розміру середньої річної заробітної плати. Також позивачем нарахована пеня за 26 днів прострочення сплати адміністративно-господарських санкцій, починаючи з 16.04.2021, в сумі 3053,44 грн. З огляду на фактичні обставини справи, норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Частиною 1 статті 19 України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення (ч.2 ст.19 цього Закону). Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, в яких за основним місцем роботи працює 8 і більше осіб, реєструються у відповідних відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів за своїм місцезнаходженням і щороку подають цим відділенням звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю (ч.9 ст.19 цього Закону). Відповідно до ч.5 ст.19 цього Закону № 875-ХІІ виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним. При цьому слід зазначити, що основним місцем роботи є місце роботи, де особа працює на підставі укладеного трудового договору із оформленням трудової книжки та занесенням до неї запису про працевлаштування. Відповідно до ч.1 ст.20 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Відповідно до ч.2-4 ст.20 Закону № 875-ХІІ порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк. Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів). Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України. Згідно з ч.1 ст.17 Закону №875 з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення особи з інвалідністю на іншу роботу без її згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров`я перешкоджає виконанню професійних обов`язків, загрожує здоров`ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров`я осіб з інвалідністю (ч.3 ст.17 Закону №875). За правилами ч. 3 ст.19 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону. Відповідно ст.18 Закону № 875-ХІІ забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань особи з інвалідністю, наявних у неї професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За визначенням в постанові Кабінету Міністрів України № 1836 від 27.12.2006 «Про реалізацію статті 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» створення спеціального робочого місця для особи з інвалідністю з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю - працевлаштування безробітної особи з інвалідністю на наявне окреме робоче місце або наявну ділянку виробничої площі із здійсненням щодо них додаткових заходів з організації праці особи з інвалідністю (пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання) або працевлаштування безробітної особи з інвалідністю на нове робоче місце або нову ділянку виробничої площі, що створені із здійсненням додаткових заходів з організації праці особи з інвалідністю (встановлення основного і додаткового устаткування, технічного обладнання). Одночасно згідно ст.5 Закону України «Про зайнятість населення» № 5067-VI від 05.07.2012 держава гарантує у сфері зайнятості додаткове сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян. До категорій громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню, належать інваліди, які не досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (п.6 ч.1 ст.14 Закону України «Про зайнятість населення»). Відповідно до ст.4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» № 875-ХІІ органи державної влади та органи місцевого самоврядування сприяють забезпеченню прав осіб з інвалідністю щодо включення до суспільного життя нарівні з іншими громадянами. Відповідно до ст.18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованою у державній службі зайнятості як безробітна. Рішення про визнання особи з інвалідністю безробітною і взяття її на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання особи з інвалідністю на підставі поданих нею рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів. Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань. Відповідно до п.5 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України від 14.04.2011 №129, в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, основними завданнями Фонду є: фінансове забезпечення заходів щодо соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні; забезпечення в межах своїх повноважень реалізації заходів щодо зайнятості та працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема створення робочих місць. При цьому суб`єкти господарювання зобов`язані надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів. Відповідно до ч.2 ст.50 Закону України «Про зайнятість населення» роботодавці беруть участь у здійсненні заходів щодо забезпечення зайнятості населення шляхом, зокрема,: 1) створення умов для реалізації громадянами права на працю; 2) додержання вимог законодавства про працю, зайнятість населення та загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття. Відповідно до п.4 ч.3 ст.50 Закону України «Про зайнятість населення» роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії). З огляду на наведене, обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. На роботодавця покладається обов`язок виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, інформувати про попит на робочу силу (вакансії) органи працевлаштування інвалідів. В свою чергу органи працевлаштування, взаємодіючи між собою та з роботодавцем, забезпечують надання інформаційно-консультаційних послуг щодо працевлаштування інвалідів та здійснюють таке працевлаштування. Отже працевлаштування інвалідів не є виключним зобов`язанням підприємства, яке створює робочі місця для інвалідів. Судом першої інстанції правильно зазначено, що обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця, натомість вимагає від нього вжиття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, визначених у статті 18 Закону № 875-ХІІ. Матеріалами справи підтверджується, що відповідач обов`язки зі створення робочих місць для інвалідів та їх працевлаштування виконав відповідно до вимог чинного законодавства. Наказом по підприємству №4 від 03 січня 2020 року відповідач виділив робочі місця (з переліку створених на підприємстві робочих місць, згідно штатного розкладу) для можливого працевлаштування інвалідів в 2020 році. Також з матеріалів справи вбачається, що ТОВ «Альбакор» складалась звітність «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», а саме: звіти форми №3-ПН, в яких зазначалися вакансії для осіб з інвалідністю (звіти від 13.01.2020, 28.02.2020, 04.08.2020 та 28.10.2020), що підтверджується і листом Запорізького міського центру зайнятості від 25.05.2021 №1488/04-19. Окрім того, відповідач займався самостійним пошуком інвалідів, з метою їх працевлаштування, шляхом подання оголошень в газеті «Работа для всех». На протязі 2020 року державною службою зайнятості осіб на працевлаштування до відповідача не направлялось, докази самостійного звернення осіб з інвалідністю до відповідача з метою їх працевлаштування в матеріалах справи відсутні, позивачем не подані. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем вчинено усіх залежних від нього заходів для виконання нормативу з працевлаштування інвалідів. Випадків безпідставної відмови відповідачем у прийнятті інвалідів на роботу протягом 2020 року не було. До того ж, слід зазначити, що сам по собі факт відсутності працевлаштованих інвалідів відповідно до нормативу ще не є безспірною підставою для відповідальності, оскільки у разі відсутності на обліку інвалідів, які мешкають на території, де здійснює підприємницьку діяльність відповідач, і бажають працювати, не вбачається за можливе виконання законодавчо встановленого нормативу. Суд апеляційної інстанції вважає помилковою, такою, що не узгоджується з нормами чинного законодавства, позицію позивача, що передбачені ст.20 Закону № 875-ХІІ адміністративно-господарські санкції є альтернативним грошовим зобов`язанням обов`язку виконати норматив з працевлаштування осіб з інвалідністю. Встановлені ст.20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов`язковим платежем), обов`язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування», а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання (ст.217 Господарського кодексу України). Згідно ч.2-4 ст.217 ГК України у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Крім зазначених у частині другій цієї статті господарських санкцій, до суб`єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Відповідно до ст.218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Таким чином, передбачена ст.20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» відповідальність за своєю суттю є господарсько-правовою відповідальністю, підставою для застосування якої є вчинене роботодавцем правопорушення у сфері господарювання. При цьому згідно загальним нормам права елементами правопорушення, зокрема, є вина особи та наявність причинно-наслідкового зв`язку між діянням і спричиненою таким діянням шкодою. Отже, суд першої інстанції правильно виходив з того, що для стягнення (сплати) передбачених ст.20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» адміністративно-господарських санкцій обов`язковою умовою є наявність вини особи в спричиненому нею правопорушенні. За встановлених у справі обставин суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що в діях відповідача відсутня вина у тому, що на підприємстві за 2020 рік не було виконано норматив по працевлаштуванню інвалідів, внаслідок чого на нього не може бути покладена відповідальність за недотримання нормативу щодо працевлаштування осіб-інвалідів. Доводи апеляційної скарги не спростовують правомірності висновків суду першої інстанції. Передбачені ст. 317 КАС України підстави для скасування постанови суду першої інстанції та ухвалення нового рішення відсутні. Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення. Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11 листопада 2021 року у справі № 280/3871/21 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили відповідно до ст.325 Кодексу адміністративного судочинства України, може бути оскаржена до касаційного суду у випадках та строки, встановлені ст.ст.328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий - суддя І.Ю. Добродняк суддя Н.А. Бишевська суддя Я.В. Семененко