Постанова Київський апеляційний суд № 369/1691/21

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 травня 2022 року місто Київ справа № 369/1691/21 провадження №22-ц/824/6451/2022 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., сторони: позивач - ОСОБА_1 відповідач - ОСОБА_2 розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2021 року, ухвалене у складі судді Дубас Т.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення винагороди,- В С Т А Н О В И В: У лютому 2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_2 про стягнення винагороди. Позов обґрунтовано тим, що 1 листопада 2015 року відповідачка за договором позики взяла у нього в борг 135000 грн. за закупки товарів з подальшою реалізацією. Кошти відповідачка зобов`язалась повернути 1 листопада 2016 року. Борг відповідачка до часу звернення позивача з цим позовом до суду не повернула. Посилаючись на ст.ст. 1048, 1046, 534 ЦК України, позивач просив стягнути з відповідача винагороду позикодавцю в сумі 82418 грн., розраховану за п`ятимісячний період з 3 листопада 2020 року по 3 квітня 2021 року, виходячи із 10 %. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення винагороди залишено без задоволення. Не погоджуючись з таким рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в який просив рішення суду першої інстанції скасувати, справу розглянути апеляційним судом. В апеляційній скарзі зазначає про помилковість висновків суду першої інстанції, не відповідність висновків обставинам справи. Зокрема, зазначає про те, що повернуті йому відповідачкою ОСОБА_2 кошти є інфляційними збитками, про що свідчать його розписки, в яких ним зазначено, що ці кошти повернуто в рахунок боргового зобов`язання, що з огляду на статтю 534 ЦК України про черговість повернення є дуже важливим чинником. Таким чином зазначає апелянт про те, що до цього часу відповідачка не повернула йому жодної копійки, ані основного боргу, ані винагороди, в розмірі 82418 грн. Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідачка ОСОБА_2 не скористалась. Ухвалою Київського апеляційного суду від 26 квітня 2022 року відкрито апеляційне провадження. Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 травня 2022 року у складі колегії суддів справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Справу розглянуто в порядку ст. 369 ЦПК України без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі судового рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судом установлено, що 1 листопада 2015 року ОСОБА_2 взяла в борг у ОСОБА_1 135000 грн. З розписки, підписаної відповідачем, вбачається, що сторони обумовили сплату ОСОБА_2 процентів за користування позиковими коштами у розмірі 10% щомісячно з кінцевим теміном повернення основної суми боргу 1 листопада 2016 року. Крім того. встановлено, що 23 грудня 2016 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 в рахунок погашення боргу 100000 грн., 1 лютого 2017 року - 1000 доларів США, 23 березня 2017 року - 15000 грн., 24 березня 2017 року - 14000 грн., 18 квітня 2018 року - 6000 грн., що підтверджується власноруч написаними ОСОБА_1 розписками. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають із договору позики, свої зобов`язання щодо повернення отриманих у борг коштів ОСОБА_2 виконані, останньою фактично сплачено ОСОБА_1 137707,95 грн., що перевищує суму боргу з урахуванням інфляції під 10% щомісячно. Врахувавши зазначені обставини, суд першої інстанції вважав безпідставними вимоги позивача про стягнення винагороди за період з3 листопада 2020 року по3 квітня 2021 року. Проте, з такими висновками повністю погодитись не можна, виходячи з наступного. Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні ( позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно з ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики може бути оплатним, тобто таким, що передбачає сплату процентів за користування самою позикою, або безоплатним - якщо виконання позичальником зобов`язання обмежується поверненням боргу. Правила щодо сплати процентів від суми позики містяться у статті 1048 ЦК України. Так, згідно із ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Отже, у ч.1 ст.1048 ЦК України, що має диспозитивний характер, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК України, іншими законодавчими актами або кредитним договором. Указане правило спрямоване на захист інтересів позикодавця у разі, якщо договором позики розмір процентів не визначений. Випадки, коли договір позики вважається безоплатним, зазначені в ч.2 ст.1048 ЦК України. Визначене вказаною нормою правило про безоплатність договорів позики є імперативним і не може бути змінене за погодженням сторін. Таким чином, законом передбачено право позикодавця на одержання від позичальника суми позики та винагороди (процентів за користування позикою) у разі, якщо інше не встановленого договором або законом. Винагорода для позикодавця встановлюється у формі процентів від суми, що надається у позику, розмір яких визначається сторонами в договорі позики, або, якщо такий розмір процентів не встановлений, він визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Предметом спору у даній справі є матеріально-правова вимоги про стягнення винагороди позикодавця за користування кредитом, розрахованої за формулою, яка у договорі сторонами не погоджена, як і не передбачена умовами договору взагалі сплата винагороди позикодавцю. Разом з тим, за умовами договору позики, ОСОБА_2 взяла в борг у Сінькура ОюМ. Гроші в сумі 135000 грн. з урахуванням інфляції під 10 % щомісячно, які зобов`язалась повернути до 1 листопада 2016 року (з урахуванням інфляції). Таким чином, за змістом договору сторони погодили сплату процентів за користування кредитом у розмірі 10% щомісячно до визначеного у договорі дня повернення позики. У позовній заяві позивач розраховує суму винагороди за період з 3 листопада 2020 року по 3 квітня 2021 року. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року, у справі № 444/9519/12). Крім того, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що припис абз.2 ч.1 ст.1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Отже, встановивши, що умовами договору передбачено щомісячна виплата процентів лише в межах погодженого сторонами строку повернення позики, нарахування процентів у розмірі, передбаченому умовами договору позики, після 1 листопада 2016 року є неможливим. За таких обставин, вимоги ОСОБА_1 про стягнення винагороди, розрахованої за період з 3 листопада 2020 року по 3 квітня 2021 року, є безпідставними. Таким чином, суд першої інстанції не врахував наведеного і дійшов загалом правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, однак з помилкових мотивів. Відповідно до ч.4 ст.376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, колегія суддів вважає, що оскаржуване судове ухвалено без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення залишити без змін. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2021 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна Судді: Л.Д. Поливач А.М. Стрижеус