Постанова 4803 № 201/1193/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2000/22 Справа № 201/1193/18 Суддя у 1-й інстанції - Антонюк О. А. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 травня 2022 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Свистунової О.В., суддів Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А., за участю секретаря Кругман А.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2021 року по цивільній справі за позовом Першого заступника прокурора Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , треті особи: Перша дніпровська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Юлія Володимирівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кретова Наталія Борисівна, Служба у справах дітей адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради, про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними та визнання спадщини відумерлою, В С Т А Н О В И Л А: У лютому 2018 року Перший заступник прокурора Дніпропетровської обласної прокуратури звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , треті особи: Перша дніпровська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Юлія Володимирівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кретова Наталія Борисівна, про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними та визнання спадщини відумерлою. Позовна заява, мотивована тим, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У ході здійснення представницьких повноважень прокуратурою Дніпропетровської області встановлено факт безпідставного набуття права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме квартиру АДРЕСА_1 . З`ясовано, що вказана квартира належала ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 09 листопада 2000 року, виданого згідно з розпорядженням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 1/941-2000 від 09 листопада 2000 року. На підставі зазначених документів за ОСОБА_4 проведено державну реєстрацію права власності, про що 09 листопада 2000 року внесено запис до реєстрової книги № 362п за реєстровим номером 47-92. Вказане підтверджується інформацією наданою КП Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації Дніпропетровської обласної ради від 19 січня 2018 року за № 641 та Департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради від 12 грудня 2017 року за № 3/4-2827. ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що відділом державної реєстрації смерті Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області до Державного реєстру актів цивільного стану громадян 22 січня 2013 року внесено актовий запис про смерть за №

591. Таким чином, після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилася спадщина на належну їй квартиру АДРЕСА_1 . В силу положень частини другої статті 1220 ЦК України, в день смерті вказаної особи відкрилася спадщина за її останнім місцем проживання у вищевказаній квартирі (частина перша статті 1221 ЦК України), яка належала їй на праві приватної власності. Інші особи, крім власника, на час відкриття спадщини у вказаній квартирі зареєстровані не були, у зв`язку з чим, постійно зі спадкодавцем не проживали. За інформацією, наданою Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою від 22 грудня 2015 року за № 5211/01-09, після смерті ОСОБА_4 спадкова справа не заводилась, свідоцтво про право власності на спадщину не видавалось. Таким чином, спадщина, що відкрилась після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та складається з квартири АДРЕСА_1 є відумерлою та має бути передана територіальній громаді міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради. Однак, 14 жовтня 2014 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кретовою Н.Б. проведено державну реєстрацію права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 476455212101) за ОСОБА_2 , про що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис № 28085056. Того ж дня, зазначену квартиру за договором купівлі-продажу № 1410 від 14 жовтня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кретовою Н.Б., було відчужено на користь ОСОБА_3 . Підставою для реєстрації речового права за ОСОБА_2 слугувало свідоцтво про право власності, видане виконкомом міської ради народних депутатів на підставі розпорядження (наказу) від 09 листопада 1999 року за № 1/941-1999. Разом з тим, відповідно до інформації Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 12 грудня 2017 року за № 3/4-2827 розпорядженням органу приватизації за № 1/941-99 від 19 лютого 1999 року квартира АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_2 не передавалась. Вказане підтверджується відповіддю КП Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації від 19 січня 2018 року за № 641, відповідно до якої у Реєстровій книзі відсутні відомості про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 . Таким чином, на момент укладення вищевказаного договору, ОСОБА_2 не мав права розпоряджатися спірною квартирою, ОСОБА_2 вона ніколи не належала, а договір купівлі-продажу укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є нікчемним, оскільки вчинений на підставі неіснуючих документів. Умову щодо предмету спірного договору купівлі-продажу, а у даному випадку квартира АДРЕСА_1 , не додержано належним чином, оскільки не відповідає дійсності фактична приналежність предмету договору в момент його укладення, а саме вищевказана квартира при передачі її від імені ОСОБА_2 (продавця) ОСОБА_3 (покупцю), на праві власності продавцю не належала, оскільки перебувала у власності померлою ОСОБА_4 . На підставі договору купівлі-продажу № 3114 укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченого 02 грудня 2014 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю.В., квартиру АДРЕСА_1 передано у власність ОСОБА_1 . Незаконність набуття ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру вказує на невідповідність укладених у подальшому договорів її купівлі-продажу вимогам частини першої статті 658 ЦК України, якою передбачено, що право продажу товару належить його власнику. При цьому, спірними договорами купівлі-продажу порушуються інтереси держави в особі Дніпровської міської ради, які випливають з встановленого статтею 1277 ЦК України порядку визнання спадщини відумерлою. Отже, договори купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (№ 1410 від 14 жовтня 2014 року), ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (№ 3114 від 02 грудня 2014 року) є недійсними, так як суперечить вимогам статей 203, 215 ЦК України. Таким чином, наявність вказаних договорів, дійсність яких не спростовано в судовому порядку, позбавляє Дніпровську міську раду можливості виконати обов`язок подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою, після спливу одного року з часу відкриття спадщини, за визначених вказаною статтею ЦК України умов, та набути за територіальною громадою право власності на спадкове майно, а в подальшому ефективно та виключно в інтересах територіальної громади розпорядитися вказаним майном, чим завдається шкода державі. Однак, Дніпровською міською радою, в порушення положень статті 1277 ЦК України, обов`язок щодо звернення до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою своєчасно не виконано, належних заходів, направлених на повернення спірного майна у судовому порядку не вжито, що свідчить про бездіяльність уповноваженого органу, а тому наявні підстави для застосування представницьких повноважень в порядку визначеному статтею 23 Закону України Про прокуратуру. У відповідності до вимог частини четвертої статті 23 Закону України Про прокуратуру прокуратурою Дніпропетровської області листом від 31 січня 2018 року за № 05/4-79вих-18 Дніпровську міську раду повідомлено про пред`явлення прокуратурою позову про визнання права власності, визнання договору недійсним та витребування майна. Позивач посилався на те, що підставою для представництва інтересів держави прокурором в даному випадку є порушення майнових інтересів держави щодо володіння, користування і розпорядження майном комунальної власності. Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно-значимого питання надання у користування та володіння майном територіальної громади, та дотриманні конституційного принципу рівності усіх перед Законом, що становить суспільний інтерес. Отже, відповідач ОСОБА_2 та інші особи (відповідачі і треті особи) при реєстрації права власності на вказану квартиру діяли не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі свої дані і об`єкту нерухомості. Ураховуючи викладене, позивач просив суд: визнати недійсним договір купівлі- продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстрований в реєстрі за № 1410 від 14 жовтня 2014 року (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 476455212101); визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , зареєстрований в реєстрі за № 3114 від 02 грудня 2014 року (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 476455212101); визнати спадщину у вигляді квартири АДРЕСА_1 , яка відкрилась після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , відумерлою та передати її у власність територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради; вирішити питання щодо розподілу судових витрат. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2021 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано спадщину у вигляді квартири АДРЕСА_1 , яка відкрилась після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , відумерлою, та передано її у власність територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд неповно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам. У відзивах на апеляційну скаргу, Дніпропетровська обласна прокуратура та Дніпровська міська рада просять рішення суду першої інстанції залишити без змін, а скаргу відповідача ОСОБА_1 без задоволення. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 07 квітня 2022 року залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Службу у справах дітей адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради. Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини другої статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Статтями 12, 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Судом першої інстанції установлено, що підставою для представництва інтересів держави прокурором в даному випадку є порушення майнових інтересів держави щодо володіння, користування і розпорядження майном комунальної власності, що стало можливим внаслідок безпідставної державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно-значимого питання надання у користування та володіння майном територiальної громади мiста, та дотриманні конституційного принципу рівності усіх перед Законом, що становить суспільний інтерес. Дніпровська міська рада відповідно до статті 1 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні є представницьким органом місцевого самоврядування. Відповідно до пункт 34 частини першої статті 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У ході здійснення представницьких повноважень прокуратурою Дніпропетровської області встановлено факт безпідставного набуття права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме квартиру АДРЕСА_1 . З`ясовано, що вказана квартира належала ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 09 листопада 2000 року, виданого згідно з розпорядженням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 1/941-2000 від 09 листопада 2000 року. На підставі зазначених документів за ОСОБА_4 проведено державну реєстрацію права власності, про що 09 листопада 2000 року внесено запис до реєстрової книги № 362п за реєстровим номером 47-92. Вказане підтверджується інформацією, наданою КП Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації Дніпропетровської обласної ради від 19 січня 2018 року за № 641 та Департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради від 12 грудня 2017 року за № 3/4-2827. ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що відділом державної реєстрації смерті Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області до Державного реєстру актів цивільного стану громадян 22 січня 2013 року внесено актовий запис про смерть за №

591. Таким чином, після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилася спадщина на належну їй квартиру АДРЕСА_1 . За інформацією, наданою Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою від 22 грудня 2015 року за № 5211/01-09, після смерті ОСОБА_4 спадкова справа не заводилась, свідоцтво про право власності на спадщину не видавалось. 14 жовтня 2014 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кретовою Н.Б. проведено державну реєстрацію права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 476455212101) за ОСОБА_2 , про що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис № 28085056. Того ж дня, зазначену квартиру за договором купівлі-продажу № 1410 від 14 жовтня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кретовою Н.Б., було відчужено на користь ОСОБА_3 . Підставою для реєстрації речового права за ОСОБА_2 слугувало свідоцтво про право власності, видане виконкомом міської ради народних депутатів на підставі розпорядження (наказу) від 09 листопада 1999 року за № 1/941-1999. Разом з тим, відповідно до інформації Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 12 грудня 2017 року за № 3/4-2827 розпорядженням органу приватизації за № 1/941-99 від 19 лютого 1999 року квартира АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_2 не передавалась. Вказане підтверджується відповіддю КП Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації від 19 січня 2018 року за № 641, відповідно до якої у Реєстровій книзі відсутні відомості про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 . Таким чином, на момент укладення вищевказаного договору, ОСОБА_2 не мав права розпоряджатися спірною квартирою, квартира АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 ніколи не належала, а договір купівлі-продажу укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є нікчемним, оскільки вчинений на підставі неіснуючих документів. Умову щодо предмету спірного договору купівлі-продажу, а у даному випадку квартира АДРЕСА_1 , не додержано належним чином, оскільки не відповідає дійсності фактична приналежність предмету договору в момент його укладення, а саме вищевказана квартира при передачі її від імені ОСОБА_2 (продавця) ОСОБА_3 (покупцю), на праві власності продавцю не належала, оскільки перебувала у власності померлою ОСОБА_4 . На підставі договору купівлі-продажу № 3114 укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченого 02 грудня 2014 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю.В., квартиру АДРЕСА_1 передано у власність ОСОБА_1 . Разом з тим, Дніпровською міською радою, в порушення положень статті 1277 ЦК України, обов`язок щодо звернення до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою своєчасно не виконано, належних заходів, направлених на повернення спірного майна у судовому порядку не вжито, що свідчить про бездіяльність уповноваженого органу, а тому наявні підстави для застосування представницьких повноважень в порядку визначеному статті 23 Закону України Про прокуратуру. У відповідності до вимог частини четвертої статті 23 Закону України Про прокуратуру прокуратурою Дніпропетровської області листом від 31 січня 2018 року за № 05/4-79вих-18 Дніпровську міську раду повідомлено про пред`явлення прокуратурою позову про визнання права власності, визнання договору недійсним та витребування майна. Дніпровська мiська рада з прокуратурою вже зверталися до суду з позовом про визнання недiйсним свiдоцтва про право власноcтi ОСОБА_5 на вказану квартиру, скасування реєстрацiї, визнання недiйсними договорiв купiвлi-продажу i записiв про реєстрацiю. Судовими рiшеннями, які набрали законної сили, скасовaно свiдоцтво про право власності, видане на ім`я ОСОБА_6 вiд 09 листопада 1999 року. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що договори купівлі-продажу спірної квартири є недійсними, так як суперечить вимогам статей 203, 215 ЦК України. Квартира при передачі її від імені ОСОБА_2 (продавця) ОСОБА_3 (покупцю), на праві власності продавцю не належала, оскільки перебувала у власності померлою ОСОБА_4 . Таким чином, наявність вказаних договорів, дійсність яких не спростовано в судовому порядку, позбавляє Дніпровську міську раду можливості виконати обов`язок подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою, після спливу одного року з часу відкриття спадщини, за визначених вказаною статтею ЦК України умов, та набути за територіальною громадою право власності на спадкове майно, а в подальшому ефективно та виключно в інтересах територіальної громади розпорядитися вказаним майном, чим завдається шкода державі. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Щодо доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 про відсутність повноважень для звернення прокурора з даним позовом в інтересах територіальної громади в особі Дніпровської міської ради. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають, власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у п.п.6.21,6.22 постанови від 20.11.2018 року у справі № 5023/10655/11, у п.п.4.19,4.20 постанови від 26.02.2019 року у справі № 915/478/18). У судовому процесі, зокрема, у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно зі статтею 1 Закону України Про прокуратуру прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави. У випадках, визначених цим Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частина перша статті 2 Закону). Відповідно до пункту 2 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції , прийнятої 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. Сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави. Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України Про прокуратуру прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 587/430/16-ц, провадження № 14-104цс39). Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави». У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави» може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного суду від 25.04.2018 року у справі № 806/1000/17. Аналіз положень частин третьої-п`ятої статті 56 ЦПК України у взаємозв`язку зі змістом частини третьої статті 23 Закону України Про прокуратуру дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту, інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання прокурором вимог щодо надання цивільному суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави у цивільному суді або відсутні підстави для звернення до суду особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, має наслідком повернення поданої ним позовної заяви в порядку, встановленому частиною четвертою статті 185 ЦПК України. Звертаючись до суду з указаним позовом в інтересах держави, прокурор наголошував на захисті інтересів територіальної громади як власника спірного майна. Підставою для звернення прокурора до суду із даним позовом стало безпідставне вибуття із комунальної власності територіальної громади міста Дніпра нерухомого майна житлового фонду, що створило загрозу порушення матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (стаття 143 Конституції України, частина друга статті 327 ЦК України). Згідно з частиною другою статті 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом. Доцільність, порядок та умови відчуження об`єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Положенням статті 1277 ЦК України передбачено, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Вказана заява подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Відповідно до частини першої статті 142 Конституції України, частини третьої статті 16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні нерухоме майно, що є у комунальній власності територіальної громади міста є матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування, тобто незаконне захоплення нерухомого майна, що має бути передано до власності територіальної громади міста Дніпра підриває матеріальну основу місцевого самоврядування та завдає істотної шкоди інтересам громадян та держави, яка відповідно до статей 7, 142 Конституції України гарантує та фінансово підтримує місцеве самоврядування. Наявність оспорюваних договорів, дійсність яких не спростовано в судовому порядку, позбавляє Дніпровську міську раду можливості виконати обов`язок подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою, після спливу одного року з часу відкриття спадщини, за визначених вказаною статтею ЦК України умов, та набути за територіальною громадою право власності на спадкове майно, а в подальшому ефективно та виключно в інтересах територіальної громади розпорядитися вказаним майном, чим завдається шкода державі. Відповідно до сталої практики Верховного Суду прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також іншими документами, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва. Норма статті 23 Закону України Про прокуратуру вимагає від прокурора доведення лише факту нездійснення або неналежного здійснення уповноваженим органом своїх повноважень, а не встановлення причин нездійснення уповноваженими органами своїх функцій щодо захисту інтересів держави. Звернення першого заступника прокурора області до суду з позовною заявою на захист інтересів держави в особі Дніпровської міської ради, про що безпосередньо та із зазначенням фактичних обставин вказувалось у позові, обґрунтовано бездіяльністю органу місцевого самоврядування. Пред`явленню позову прокурора, встановлення підстав для вжиття заходів представницького характеру, передувало листування з Дніпровською міською радою та виконавчими органами. Зокрема, з листа СУ ГУНП в Дніпропетровській області від 03.08.2016 року № 5/7016 Дніпровській міській раді стало відомо, що в провадженні СУ ГУНП в Дніпропетровській області знаходяться матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016040000000042 від 20.01.2016 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 190 КК України. Відповідно до зазначеного листа, прокуратурою встановлено, що за адресою: АДРЕСА_2 , мешкала ОСОБА_4 , якій на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 09.11.2000 року належала вищевказана квартира. Громадянка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . Згідно з інформацією, наданою Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, в спадковому реєстрі відсутні відомості стосовно відкриття спадкової справи на майно, яке належало ОСОБА_4 . Отже, з серпня 2016 Дніпровській міській раді було відомо про наявність нерухомого майна, що підлягає передачі у комунальну власність міста як відумерла спадщина, та про протиправні дії третіх осіб, що заволоділи цим майном. Листом від 21.11.2017 року на адресу Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради прокуратурою області зазначено, що право власності на спірне нерухому майно зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності від 09.11.1999 року, а також запитано інформацію щодо дійсності свідоцтва про право власності. Листом від 12.12.2017 року Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради повідомив, що розпорядженням органу приватизації від 09.11.2000 року квартира АДРЕСА_1 , передана у приватну власність ОСОБА_4 на підставі її заяви на приватизацію зазначеної квартири від 23.10.2000 року №

772. Правовстановлюючі документи на квартиру за вищевказаною адресою власником отримані 29.01.2001 року. Розпорядженням органу приватизації 19.02.1999 року за № 1/941-99 вказана квартира передана за іншою адресою іншим власникам. Проте, Дніпровською міською радою, в порушення положень статті 1277 ЦК України, обов`язок щодо звернення до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою протягом тривалого часу не виконано, належних заходів, направлених на отримання права комунальної власності на спірне нерухоме майно у судовому порядку не вжито, що свідчить про усвідомлену пасивну поведінку уповноваженого органу щодо захисту інтересів держави. Вказане дає підстави вважати про наявність «виключного випадку», передбаченого статтею 23 Закону України Про прокуратуру, що дає підстави для вжиття прокурором заходів представницького характеру в інтересах Дніпровської міської ради у вказаній справі. Крім того, відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України Про прокуратуру прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Листом від 31.01.2018 року за № 05/4-79вих-18 прокуратура області повідомила Дніпровську міську раду про представництво прокурором інтересів держави в особі органу місцевого самоврядування шляхом звернення до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з вказаним позовом. Однак, міською радою не було вжито заходів щодо повернення спірного майна у судовому порядку, що свідчить про бездіяльність цього органу. Водночас нездійснення захисту державних інтересів у цьому випадку виявляється в усвідомленій пасивній поведінці міської ради, яка усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам до суду не звертається. Заходів щодо оскарження підстав для представництва Дніпровською міською радою не вживались. Крім того, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 08.02.2019 року у справі №915/20/18 дійшов однозначного висновку про можливість представництва органами прокуратури в суді органів місцевого самоврядування. Суд касаційної інстанції зазначив, що інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також захист прав та свобод місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи. Таким чином, доводи ОСОБА_1 стосовно неможливості представництва прокурором інтересів держави в особі органу місцевого самоврядування є безпідставними. Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання набуття у власність об`єктів нерухомості комунальної власності та дотриманні конституційного принципу рівності усіх перед законом. Враховуючи, що вказані інтереси залишалися не захищеними, вбачалися виключні підстави для представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах. Так, вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес». Правовідносини, пов`язані з використанням об`єктів комунальної власності, становлять суспільний інтерес. Таким чином, у даному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави. Діючим законодавством чітко не визначено, що необхідно розуміти під «нездійсненням або неналежним здійсненням суб`єктом владних повноважень своїх функцій», у зв`язку із чим прокурор у кожному випадку обґрунтовує та доводить наявність відповідних фактів самостійно з огляду на конкретні обставини справи. При цьому враховуються висновки Верховного Суду, зроблені при розгляді інших справ за участю прокурора (ухвали від 07.05.2018 року у справі № 910/18283/17, від 10.07.2018 року у справі № 812/1689/16, постанови від 25.04.2018 року у справі № 806/1000/17, від 13.06.2018 року у справі № 687/379/17-ц). На думку Верховного Суду, нездійснення захисту полягає у тому, що уповноважений суб`єкт владних повноважень за наявності факту порушення інтересів держави, маючи відповідні повноваження для їх захисту, всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся. Така поведінка (бездіяльність) уповноваженого державного органу та органу місцевого самоврядування може вчинятися з умислом чи з необережності; бути наслідком об`єктивних (відсутність коштів на сплату судового збору, тривале не заповнення вакантної посади юриста) чи суб`єктивних (вчинення дій на користь можливого відповідача, інших корупційних або кримінально караних дій) причин. Отже, прокурором правильно зазначено у позовній заяві, що порушення інтересів держави в даному випадку допущено органом, на який покладено функції у спірних правовідносинах, а саме Дніпровською міською радою. Відтак прокурор, відповідно до вимог статті 23 Закону України Про прокуратуру та статті 56 ЦПК України, належним чином обґрунтував підстави для свого представництва інтересів держави в суді у цьому спорі, а суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що у даному випадку інтереси держави потребують захисту і прокурор довів суду наявність у прокурора підстав для цього. У даному випадку необхідність захисту інтересів держави прокурором полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства. Згідно із висновком Верховного Суду України, викладеному у постанові від 17.12.2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Для такого витребування необхідним є доведення факту вибуття майна із володіння власника поза його волею, оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16. Щодо визнання спадщини відумерлою та передачу її у власність територіальної громади. Судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 належана ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 09.11.2000 року, виданого згідно з розпорядженням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 1/941-2000 від 09.11.2000 року. На підставі зазначених документів за ОСОБА_4 проведено державну реєстрацію права власності, про що 09.11.2000 року внесено запис до реєстрової книги № 362п за реєстровим номером 47-92. Вказане підтверджується інформацією наданою КП Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації Дніпропетровської обласної ради від 19.01.2018 року за № 641 та Департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради від 12.12.2017 року за № 3/4-2827. ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що відділом державної реєстрації смерті Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області до Державного реєстру актів цивільного стану громадян 22.01.2013 року внесено актовий запис про смерть за №

591. Таким чином, після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 відкрилася спадщина на належну їй квартиру АДРЕСА_1 . За інформацією, наданою Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою від 22.12.2015 року за № 5211/01-09, після смерті ОСОБА_4 спадкова справа не заводилась, свідоцтво про право власності на спадщину не видавалось. Особою, заінтересованою у визнанні спадщини відумерлою, є Дніпровська міська рада. Таким чином, спадщина, що відкрилась після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та складається з квартири АДРЕСА_1 є відумерлою та має бути передана територіальній громаді міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради. Однак, 14.10.2014 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кретовою Н.Б. проведено державну реєстрацію права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 476455212101) за ОСОБА_2 , про що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис № 28085056. Того ж дня, зазначену квартиру за договором купівлі-продажу № 1410 від 14.10.2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кретовою Н.Б. було відчужено на користь ОСОБА_3 . Підставою для реєстрації речового права за ОСОБА_2 слугувало свідоцтво про право власності, видане виконкомом міської ради народних депутатів на підставі розпорядження (наказу) від 09.11.1999 року за № 1/941-1999. Разом з тим, відповідно до інформації Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 12.12.2017 року за № 3/4-2827 розпорядженням органу приватизації за № 1/941-99 від 19.02.1999 року квартира АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_2 не передавалась. Вказане підтверджується відповіддю КП Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації від 19.01.2018 року за № 641, відповідно до якої у Реєстровій книзі відсутні відомості про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 . Також, у 2018 році Дніпровська мiська рада та прокуратура Дніпропетровської області зверталися до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недiйсним свiдоцтва про право власноcтi ОСОБА_5 на вказану квартиру, скасування реєстрацiї, визнання недiйсними договорiв купiвлi-продажу i записiв про реєстрацiю. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28.11.2019 року позовні вимоги були задоволені повністю. Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28.07.2020 року вказане рішення місцевого суду скасовано та прийнято нове рішення про часткове задоволення позовних вимог про скасувaння свiдоцтва про право власності на ОСОБА_6 вiд 09.11.1999 року, вказане рiшення апеляцiйного суду постановою Верховного Суду від 22.04.2021 року залишене без змін. У вказаних рішеннях судами установлено, що зазначене вище свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 від 09.11.1999 року на ОСОБА_2 , а також розпорядження органу приватизації від 09.11.1999 року № 1/941-1999 щодо майна за вищезазначеною адресою на ім`я ОСОБА_2 не видавались, що підтверджується також листом Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, листом КП Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації. Відповідно до листа Дніпровської міської ради вказана квартира ОСОБА_2 шляхом приватизації, не передавалась. Встановивши, що вищевказане свідоцтво про право власності на житло від 09.11.1999 року на ім`я ОСОБА_2 підлягає визнанню недійсним, суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними договору купівлі-продажу вищевказаної квартири від 14.10.2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та договору купівлі-продажу спірної квартири від 02.12.2014 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , оскільки зазначені угоди купівлі-продажу є нікчемними, не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з їх недійсністю. Таким чином, на момент укладення вищевказаного договору, ОСОБА_2 не мав права розпоряджатися спірною квартирою, вона ОСОБА_2 ніколи не належала, а договір купівлі-продажу укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є нікчемним, оскільки вчинений на підставі неіснуючих документів. Умову щодо предмету спірного договору купівлі-продажу, а у даному випадку квартира АДРЕСА_1 , не додержано належним чином, оскільки не відповідає дійсності фактична приналежність предмету договору в момент його укладення, а саме вищевказана квартира при передачі її від імені ОСОБА_2 (продавця) ОСОБА_3 (покупцю), на праві власності продавцю не належала, оскільки перебувала у власності померлою ОСОБА_4 . На підставі договору купівлі-продажу № 3114, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченого 02.12.2014 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю.В. квартиру АДРЕСА_1 передано у власність ОСОБА_1 . Незаконність набуття ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру вказує на невідповідність укладених у подальшому договорів її купівлі-продажу вимогам частини першої статті 658 ЦК України, якою передбачено, що право продажу товару, належить його власнику. При цьому, спірними договорами купівлі-продажу порушуються інтереси держави в особі Дніпровської міської ради, які випливають з встановленого статтею 1277 ЦК України порядку визнання спадщини відумерлою. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що договори купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (№ 1410 від 14.10.2014 року), ОСОБА_3 ОСОБА_7 (№ 3114 від 02.12.2014 року) є недійсними, так як суперечить вимогам статей 203, 215 ЦК України. За нормами частини першої статті 319, статей 321, 658 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном; право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України). Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України. За змістом наведеної норми випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17.12.2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що (посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Висновки про те, що власник може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, котра є останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене, викладені також Верховним Судом у постановах від 03.07.2019 року у справі № 128/2526/16-ц, від 26.05.2020 року у справі № 569/11322/17, від 06.10.2021 року у справі № 205/5579/19. Спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов`язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини. Отже, право власності на майно, яке було передане за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути в нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України. У такому випадку діюче законодавство не пов`язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договорів договором, права відчужувати це майно. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужуваяа за першим договором у ланцюгу договорів. Отже, спірне нерухоме майно є власністю територіальної громади в особі Дніпровської міської ради і вибуло з власності територіальної громади поза її волею, а тому ОСОБА_2 не мав права відчужувати спірне майно на користь третіх осіб. Аналогічні позиції викладені у постановах Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі № 911/3681/17, від 11.03.2020 року у справі № 910/8965/18, від 24.03.2020 року у справі № 200/9962/17. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі № 911/3594/17 зроблено висновок, що за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи. Ураховуючи викладене, а також те, що спірне майно вибуло з володіння власника на підставі недійсного договору купівлі-продажу, укладеного не з власником майна, свідчить про його вибуття поза волею власника та наявність підстав для його витребування в порядку статті 388 ЦК України. Щодо спливу строку позовної давності. Згідно з частиною першою статті 60 Закону України Про місцеве самоврядування визнання спадщини відумерлою відноситься за законом до підстав виникнення права комунальної власності, а отже, є способом розширення матеріальної бази місцевого самоврядування відповідного рівня. Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи. Згідно з частиною першою статті 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Відповідно до частини першої статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановлено статтею 1270 цього кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. Відповідно до частини першої статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Відповідно до частини другої статті 1277 ЦК України заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Згідно з частиною третьою статті 1277 ЦК України спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Частиною четвертою статті 1277 ЦК України встановлено, що особи, які мають право або зобов`язані подавати заяву про визнання спадщини відумерлою, мають право на одержання інформації зі Спадкового реєстру про заведену спадкову справу та видане свідоцтво про право на спадщину. Відповідно до статті 1277 ЦК України територіальна громада зобов`язана подати заяву до суду про визнання спадщини відумерлою, тобто вжити всіх дій для набуття права власності на таке майно. У відносинах спадкування особа має варіантність поведінки прийняти спадщину або відмовитися від її прийняття. Прийняття спадщини це право спадкоємця, яке він реалізує на власний розсуд (стаття 1268 ЦК). Ніхто не може бути змушений до прийняття спадщини. Законом регулюється особливий порядок набуття права власності на спадкове майно територіальною громадою на підставі рішення суду. Передбачений спеціальний строк для звернення до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою один рік з часу відкриття спадщини та регламентована певна процедура, встановлена у ЦПК України. Причому заява до суду подається органом місцевого самоврядування не протягом строку, як це встановлено щодо прийняття спадщини у статті 1270 ЦК України, а після спливу строку. Таким чином, строк для подання до суду заяви про відумерлість спадщини законом не визначений. Практично це означає, що територіальна громада може звернутися до суду із відповідною заявою і через кілька років після смерті спадкодавця. Основна вимога, що ставиться законом щодо строку сплив одного року з часу відкриття спадщини. Значення інституту відумерлої спадщини полягає в усуненні безхазяйності об`єктів спадкування, збереження їх в цивільному обороті, а також захисті інтересів територіальної громади. Саття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (вказані висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 року у справі № 362/44/17, від 22.05.2018 року у справі № 369/6892/15, від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16). Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.11.2019 року у справі № 914/3224/16 також зазначено, що день вчинення правочину (укладання договору) може вважатися днем початку перебігу строку позовної давності лише для юридичної особи, яка є стороною правочину (договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 ЦК України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. При цьому, за змістом зазначеної норми (стаття 261 ЦК України) законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив. Визначаючи початок перебігу позовної давності у даній справі, слід врахувати правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 12.07.2017 року у справі № 369/6601/15, відповідно до якого положеннями частини другої стати 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, за якою право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не передбачена законом. Щодо втручання у право ОСОБА_1 на мирне володіння майном, колегія суддів ураховує наступне. Положеннями статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном». Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів. Ураховуючи обставини зазначеної справи та наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, колегія суддів дійшла висновку, що визнання спірного майна відумерлою спадщиною та його перехід у власність територіальної громади, відповідає вимогам закону та здійснюється в інтересах суспільства, оскільки створює умови для реалізації повноважень та виконання завдань Дніпровською міською радою щодо передачі житла у користування найменш забезпеченим та найбільш соціально вразливим категоріям мешканців територіальної громади, що не позбавляє право ОСОБА_1 отримати таке житло в передбаченому законом порядку. Такий правовий висновок викладений Верховним Суду в постанові від 09.02.2022 року у справі № 640/23065/14. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що з`ясувавши в достатньо повному об`ємі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами. Колегія суддів вважає, що з урахуванням обставин справи, в результаті задоволення позову прокурора, буде дотримана справедлива рівновага між загальним (суспільним) інтересом громади та інтересами ОСОБА_1 яка може відновити свої права у тому числі у спосіб передбачений ст.661 ЦК України. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. На підставі статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені сторонами у зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення. Керуючись ст. 259,268,374,375,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Головуючий О.В. Свистунова Судді: Т.П. Красвітна І.А. Єлізаренко