Постанова КЦС ВС № 205/5176/18

Постанова Іменем України 18 травня 2022 року м. Київ справа № 205/5176/18 провадження № 61-8972св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Комунальне підприємство «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Демінов Олег Ігорович, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Комунальне підприємство «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради (далі - КП «Жилсервіс-5»), про вселення. Позовну заяву мотивовано тим, що з 12 березня 2010 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , під час перебування у шлюбі в них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . У 2010 році ОСОБА_2 отримав ордер на житлову площу (кімнати АДРЕСА_3, АДРЕСА_2) в гуртожитку АДРЕСА_1 , в цьому ордері вона зазначена як член сім`ї. З 2010 року вона мешкала разом з ОСОБА_2 в кімнаті АДРЕСА_2 , а кімнату АДРЕСА_3 вони здавали в оренду. У січні 2018 року ОСОБА_2 вигнав її з кімнати АДРЕСА_2, а ключі від кімнати № АДРЕСА_3 знаходилися у ОСОБА_2 . Іншого житла вона не має. ОСОБА_1 зазначила, що неодноразово намагалася потрапити до кімнат №№ АДРЕСА_3, АДРЕСА_2 , але ОСОБА_2 перешкоджає цьому. На теперішній час вона не має постійного місця проживання, змушена тимчасово проживати у знайомих, у зв`язку зі скрутним матеріальним становищем не має змоги орендувати житло. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд вселити її до кімнат № АДРЕСА_3 , АДРЕСА_2 . У вересні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - КП «Жилсервіс-5», про визнання особи такою, що не набула право користування жилими кімнатами. Зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що будинок АДРЕСА_1 має статус гуртожитку, власником та балансоутримувачем якого станом на 01 вересня 2010 року було Відкрите акціонерне товариство «ДМЗ ім. Петровського» (далі - ВАТ «ДМЗ ім. Петровського»). Відповідно до протоколу ВАТ «ДМЗ ім. Петровського» від 01 вересня 2010 року № 5 ОСОБА_2 виділено кімнати АДРЕСА_5 і АДРЕСА_6 . Рішення про вселення до кімнат гуртожитку ОСОБА_1 не приймалося. 01 вересня 2010 року йому виданий ордер серії ДП № 177 на зайняття житлової площі у гуртожитку АДРЕСА_7 , кімнати №№ АДРЕСА_5, АДРЕСА_8 , розміром 58 кв. м. Кімнат №№ АДРЕСА_3, АДРЕСА_2 у гуртожитку станом на 01 вересня 2010 року не існувало. ОСОБА_1 з 24 квітня 2008 року до 05 вересня 2013 року була зареєстрована на АДРЕСА_9 . Отже, вселення ОСОБА_1 до гуртожитку відбулось без рішення і згоди адміністрації та профспілкового комітету ВАТ «ДМЗ ім. Петровського». ОСОБА_2 вважає, що ОСОБА_1 вселилася до гуртожитку та мешкала в ньому без правових підстав, тому вона повинна бути визнана такою, що не набула у встановленому законом порядку право користування жилою площею в гуртожитку. Ураховуючи викладене, ОСОБА_2 просив суд визнати ОСОБА_1 такою, що не набула права користування жилими кімнатами №№ АДРЕСА_3 , АДРЕСА_2 в гуртожитку на АДРЕСА_1 , а також на підставі частини першої статті 267 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначити у рішенні суду порядок виконання рішення, зазначивши, що дане рішення є підставою для зняття ОСОБА_1 з реєстрації в гуртожитку за вказаною адресою. Протокольною ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2018 року на підставі статті 193 ЦПК України прийнято до розгляду зустрічний позов ОСОБА_2 та об`єднано з первісним позовом. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Вселено ОСОБА_1 до кімнат № АДРЕСА_3 , АДРЕСА_2 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що ОСОБА_1 правомірно вселилася до кімнат №№ АДРЕСА_3 , АДРЕСА_2 на підставі ордера на житлове приміщення та зареєстрована за вказаною адресою з 30 січня 2015 року, але з січня 2018 року не має можливості користуватись житлом через перешкоди, які їй чинить ОСОБА_2 . ОСОБА_1 іншого житлового приміщення у власності не має. Тому наявні підстави для її вселення в зазначене житлове приміщення та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 . Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у травні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Демінов О. І., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від АДРЕСА_5 грудня 2011 року у справі № 6-71цс11, постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 523/889/16-ц (провадження № 61-46385св18), від 01 грудня 2020 року у справі № 570/1015/17 (провадження № 61-35381св18), та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що суд першої інстанції, задовольняючи позов про вселення, обґрунтував його недопустимими доказами, зокрема ордером від 01 вересня 2010 року. Крім того, судом апеляційної інстанції не взято до уваги того, що ОСОБА_1 має нову родину, забезпечена житлом та добровільно у січні 2018 року виїхала зі спірного житла. Короткий зміст позиції інших учасників справи Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2021 року поновлено ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Демінов О. І., строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Демінов О. І., на постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року, відмовлено ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Демінов О. І., у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року і витребувано із Ленінського районного суду м. Дніпропетровська цивільну справу № 205/5176/18. Ухвалою Верховного Суду від 02травня 2022 року справу призначено до судового розгляду. 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Демінов О. І., не підлягає задоволенню. Фактичні обставини справи 12 березня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб, який було розірвано 10 грудня 2011 року, що підтверджується копією паспорта серії НОМЕР_3 громадянина України ОСОБА_1 01 вересня 2010 року Публічним акціонерним товариством «Євраз-ДМЗ ім. Петровського» (далі - ПАТ «Євраз-ДМЗ ім. Петровського») видано ОСОБА_2 ордер на житлову площу в гуртожитку АДРЕСА_7 , на кімнати №№ АДРЕСА_3, АДРЕСА_2, розміром 56,4 кв. м, на склад сім`ї: наймач та ОСОБА_1 (дружина), ордер видано на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету протокол ПАТ «Євраз-ДМЗ ім. Петровського» від 01 вересня 2010 року № 5. 30 січня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вдруге зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_4 , виданим 30 січня 2015 року Ленінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції, актовий запис № 39, який рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 квітня 2018 року розірвано. 30 січня 2015 року ОСОБА_1 була зареєстрована в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією паспорта серії НОМЕР_3 громадянина України ОСОБА_1 , а також копією довідки № 630 про реєстрацію місця проживання особи, виданої Відділом формування та ведення реєстру територіальної громади Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 01 червня 2018 року. Під час перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у шлюбі в них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 06 липня 2019 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_5 , виданим Амур-Нижньодніпровським районним у м. Дніпрі відділом державної реєстрації цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис №

473. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47). У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах з приводу користування житловими приміщеннями. Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій (стаття 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України)). Відповідно до частини першої статті 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Згідно з статтею 129 ЖК України на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку. Частинами першою, другою статті 61 ЖК України передбачено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер. Відповідно до частини першої статті 130 ЖК України порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордера відповідно до Примірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Згідно з пунктом 17 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 03 червня 1986 року № 208, чинним на час видачі ордеру на спірне жиле приміщення та реєстрації в ньому ОСОБА_1 , громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вправі вселити в займані приміщення своїх неповнолітніх дітей. Вселення інших членів сім`ї в указані приміщення допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету і комітету комсомолу підприємства, установи, організації та письмової згоди членів сім`ї громадянина, які проживають разом з ним. Статтею 65 ЖК України передбачено, що наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на те всіх членів сім`ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Згідно зі статтею 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до частини четвертої статті 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом. Пунктом 17 Примірного положення про користування гуртожитками, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2018 року № 498, чинного з 26 червня 2018 року, встановлено, що виселення з гуртожитків осіб, які проживають на умовах найму (оренди), здійснюється відповідно до статті 132 ЖК Української РСР. За змістом статті 132 ЖК України, сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням; інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину; осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення (абзаци 1-3). Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено і не спростовано матеріалами справи те, що 01 вересня 2010 року ПАТ «Євраз-ДМЗ ім. Петровського» видано ОСОБА_2 ордер на житлову площу в гуртожитку АДРЕСА_7 , на кімнати №№ АДРЕСА_3, АДРЕСА_2, розміром 56,4 кв. м., на склад сім`ї: наймач та ОСОБА_1 (дружина), ордер видано на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету, протокол ПАТ «Євраз-ДМЗ ім. Петровського» від 01 вересня 2010 року №

5. Таким чином, 30 січня 2015 року ОСОБА_1 на законних підставах, зокрема відповідно до ордера на житлове приміщення, вселилася до кімнат №№ АДРЕСА_3 , АДРЕСА_2 . Однак з січня 2018 року ОСОБА_1 не має можливості користуватися спірним житлом через перешкоди, які їй чинить ОСОБА_2 . Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість та доведеність позовних вимог ОСОБА_1 про її вселення до кімнат №№ АДРЕСА_3 , АДРЕСА_2 . Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову ОСОБА_1 та відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , суди оцінили їх у світлі статті 8 Конвенції та врахували, що ОСОБА_1 на законних підставах вселилася до спірних кімнат гуртожитку, на час розгляду справи іншого житлового приміщення у власності не має, зареєстрована у спірному житлі, а ОСОБА_2 чинить їй перешкоди у користуванні цим житлом. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшли обґрунтованих висновків про задоволення первісного позову та відмови у задоволенні зустрічного позову. Колегія суддів Верховного Суду не бере до уваги доводи касаційної скарги ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Демінов О. І., про те, що ОСОБА_1 забезпечена іншим житлом, оскільки матеріали цивільної справи не містять доказів наявності у ОСОБА_1 будь-якого іншого житла. Крім того, ці доводи є ідентичними доводам апеляційної скарги ОСОБА_2 і були оцінені апеляційним судом відповідно до вимог статей 368-369 ЦПК України. Також колегія суддів Верховного Суду не бере до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від АДРЕСА_5 грудня 2011 року у справі № 6-71цс11, та в постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 523/889/16-ц (провадження № 61-46385св18), від 01 грудня 2020 року у справі № 570/1015/17 (провадження № 61-35381св18), оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)). Висновок за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Демінов Олег Ігорович, залишити без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк