Постанова КЦС ВС № 761/40415/16-ц

Постанова Іменем України 19 травня 2022 року м. Київ справа № 761/40415/16-ц провадження № 61-6088св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 серпня 2020 року у складі судді Миколаєць І. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 02 грудня 2016 року відкрито провадження у цій справі. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 29 листопада 2017 року справу передано за підсудністю до Святошинського районного суду міста Києва. Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 26 березня 2018 року справу прийнято до провадження. 27 червня 2018 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до суду уточнену позовну заяву про поділ майна подружжя. В обґрунтування позовної заяви позивач вказує, що 01 липня 2015 року він уклав інвестиційний договір № 7254/037-2-В3 з ТОВ «Компанія управління активами «ІФК» на будівництво житлової квартири АДРЕСА_1 . Відповідно до довідки від 06 жовтня 2015 року № 841/0610-15с позивач повністю сплатив кошти у сумі 1 567 235,54 грн, на дату видачі довідки зобов`язання інвестора щодо сплати грошових коштів за договором є виконаними повністю та належним чином. Відповідно до договору відступлення права вимоги до інвестиційного договору від 01 липня 2015 року № 7254/037-2-В3 ОСОБА_1 відступив на користь ОСОБА_2 належні йому права та обов`язки за інвестиційним договором і вийшов з вищевказаного договору, а відповідач вступила в даний договір як інвестор. Договір відступлення права вимоги укладений 20 травня 2016 року. Оскільки відповідач отримала вказане майно за час шлюбу, то посилаючись на норми статей 60, 61 СК України позивач вважає, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя та просить поділити квартиру АДРЕСА_2 , визначивши розмір часток по 1/2 кожній із сторін. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 серпня 2020 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, оскільки спірна квартира належить особисто відповідачеві. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Святошинського районного суду міста Києва. 10 травня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі заявник як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі № 725/1776/18, постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року в справі № 6-2333цс15. Відзив на касаційну скаргу не надходив Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 21 січня 2014 року зареєстрували шлюб (а. с. 10). Між позивачем ОСОБА_1 та ТОВ «Компанія управління активами «ІФК» 01 липня 2015 року укладений інвестиційний договір № 7254/037-2-В3 на будівництво житлової квартири АДРЕСА_1 (а. с. 11-18). Відповідно до довідки ТОВ «Компанія управління активами «ІФК» від 06 жовтня 2015 року № 841/0610-15с ОСОБА_1 повністю сплатив кошти у сумі 1 567 235,54 грн. На дату видачі довідки зобов`язання інвестора щодо сплати грошових коштів за договором є виконаними повністю та належним чином (а. с. 19). Згідно із договором відступлення права вимоги до інвестиційного договору від 01 липня 2015 року № 7254/037-2-В3 ОСОБА_1 відступив на користь ОСОБА_2 належні йому права та обов`язки за інвестиційним договором і вийшов з вищевказаного договору, а відповідач вступила в даний договір як інвестор. Договір відступлення права вимоги укладений 20 травня 2016 року (а. с. 20). 20 травня 2016 року між ТОВ «Компанія з управління активами «ІФК» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_3 , вартістю 1 590 152,56 грн (а. с. 154). Згідно із договором купівлі-продажу відчужувана квартира належить продавцю (ТОВ «Компанія з управління активами «ІФК») на праві власності, яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно управлінням державної реєстрації ГТУЮ у м. Києві 24 березня 2016 року. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 березня 2017 року шлюб між сторонами розірваний. Вказаним рішенням встановлено, що шлюбні стосунки між сторонами припинено з лютого 2016 року. Вказане рішення ОСОБА_1 не оскаржував, рішення набрало законної сили. (а. с. 76, 77). Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Наведене вище відображає зміст презумпції спільної сумісної власності подружжя, спростування якої є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Частиною першою статті 57 СК України встановлено перелік майна, яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Крім того, частиною шостою статті 57 СК України передбачено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Положення цієї норми стосуються випадків, коли дружина та чоловік спільно не проживають, але без встановлення режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України. На відміну від частини другої статті 120 СК України, яка містить імперативний припис про те, що одним із правових наслідків встановлення режиму окремого проживання є те, що майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважається набутим у шлюбі, частина шоста статті 57 СК України лише допускає можливість визнання судом особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Таким чином, законодавець розмежовує правовий режим майна, набутого дружиною, чоловіком після встановлення судом режиму сепарації (стаття 119 СК України), і майна, набутого за обставин, визначених у частині шостій статті 57 СК України. На майно, набуте дружиною, чоловіком в період шлюбу, але за час окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю. Аналогічні правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду від 11 лютого 2022 року у справі № 149/2479/20 (провадження № 61-14123св21), від 11 лютого 2022 року у справі № 504/1126/19 (провадження № 61-18866св21). Верховний Суд погоджується із висновками суду першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки згідно із пунктом 4.3 укладеного 20 травня 2016 року договору відступлення права вимоги до інвестиційного договору від 01 липня 2015 року № 7254/037-2-В3 ОСОБА_1 підтвердив, що ОСОБА_2 повністю розрахувалася із ним за відступлення прав та обов`язків за інвестиційним договором та не має майнових претензій до неї (а. с. 20). Договір купівлі-продажу спірної квартири був укладений 20 травня 2016 року вже після того як ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично припинили шлюбні стосунки із лютого 2016 року, що встановлено судовим рішенням. Отже, не заслуговують на увагу доводи заявника про те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі № 725/1776/18, постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року в справі № 6-2333цс15, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не є подібними до обставин цієї справи, в зв`язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним. Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанцій. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров