Ухвала КАС ВС № 160/170/20

ф УХВАЛА 13 травня 2022 року Київ справа №160/170/20 адміністративне провадження № К/9901/33087/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Загороднюка А.Г., суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року (суддя Турлакова Н.В.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року (судді: Чередниченко В.Є., Іванов С.М., Коршун А.О.) у справі № 160/170/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та стягнення суддівської винагороди за час вимушеного прогулу, УСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулась до суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області (далі - відповідач, ТУ ДСА Дніпропетровської області), в якому з урахуванням уточненої позовної заяви від 05 березня 2020 року просила: - визнати дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 рік, та дії відповідача щодо виплати винагороди за період з 01 січня 2019 року по 17 вересня 2019 року у меншому розмірі, ніж це встановлено діючим законодавством - неправомірними; - стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 17 вересня 2019 рік. В обґрунтування своїх вимог позивачка зазначала про те, що наказом в.о. голови Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області № 139 к-тр від 17 вересня 2019 року на підставі рішень Верховного Суду, скасовано наказ № 28-К від 26 липня 2013 року про відрахування її зі штату суду та зазначено про необхідність приступити до роботи 18 вересня 2019 року. Отже, у період з 27 липня 2013 року по 17 вересня 2019 року вона не виконувала обов`язки судді у зв`язку з незаконним звільненням, а отже цей період є вимушеним прогулом, відповідно вона має право на виплату суддівської винагороди за вказаний період. Позивачка звернулась до ТУ ДСА Дніпропетровської області із заявою, в якій зазначила про вказані обставини та просила виплатити їй суддівську винагороду за час вимушеного прогулу, однак листом від 01 листопада 2019 року їй відмовлено, з посиланням на те, що в резолютивній частині рішення Верховного Суду не зазначено про зобов`язання ТУ ДСА України в Дніпропетровській області виплатити позивачці суддівську винагороду за час вимушеного прогулу. Таким чином, відмову відповідача щодо невиплати суддівської винагороди за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року, та виплату винагороди за період з 01 січня 2019 року по 16 вересня 2019 року у меншому розмірі, ніж це встановлено діючим законодавством позивачка вважає неправомірними. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та стягнення суддівської винагороди за час вимушеного прогулу задоволено частково. Визнано протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року. Стягнуто з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області суддівську винагороду на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року в сумі 1263830,91 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області суму судового збору в розмірі 768,40 грн (сімсот шістдесят вісім гривень сорок копійок). Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року скасовано рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року у справі №160/170/20 в частині стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області суддівської винагороди на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 рік в сумі 1263830,91 грн та позов в цій частині задоволено. Стягнуто з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області суддівську винагороду на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року в сумі 1276745,62 грн, що визначена без утримання податків й інших обов`язкових платежів. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що суддівська винагорода позивачці за час вимушеного прогулу у період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року не виплачена, тому на користь позивачки підлягає стягненню сума суддівської винагороди у розмірі 1263830,91 грн. За період з 01 січня 2019 року по 17 вересня 2019 року суддівська винагорода позивачці виплачена, тому позов в цій частині задоволенню не підлягав. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції вказав на те, що вирішуючи спірні правовідносини суд першої інстанції залишив поза увагою обставини, що з 04 грудня 2018 року на підставі Рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №1-7/2018 (4062/15) розмір суддівської винагороди збільшено на коефіцієнт 1,5 та не врахував цього при визначенні суми, яка підлягає виплаті позивачки за час вимушеного прогулу. Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що сума, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки становить 1276745,62 грн. ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, зазначивши підставою касаційного оскарження судових рішень пункт 1 частини першої статті 328 КАС України. Пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Обґрунтовуючи пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження, скаржниця зазначає, що у постанові від 22 травня 2019 року у справі №572/2429/15-ц (провадження № 61- 3123зпв18) Верховний Суд зробив правовий висновок про те, що тлумачення частини другої статті 235 КЗпП, пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, свідчить, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. При цьому, якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів. При цьому, в зазначеній справі Верховний Суд не зробив правового висновку про те, що при коригуванні заробітної плати працівника на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і окладів у разі їх неодноразового підвищення за час вимушеного прогулу, коригування повинно відбуватися з виокремленням певних періодів та застосуванням до кожного із них окремого коефіцієнту (а не з перемноженням всіх коефіцієнтів, обрахованих згідно пункту 10 Порядку №100). Отже, суд апеляційної інстанції застосував норму права пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 без урахування правового висновку Верховного Суду, висловленому у постанові від 22 травня 2019 року у справі №572/2429/15-ц (провадження № 61-3123зпв18). Інший висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права пункту 10 Порядку №100 у разі неодноразового підвищення тарифних ставок і окладів за час вимушеного прогулу відсутній. Від відповідача відзиву на касаційну скаргу позивача до Верховного Суду не надходило. Щодо визначення подібності цих правовідносин Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/7, пункт 40 постанов від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 910/8956/15 та від 13 вересня 2017 року у справі № 923/682/16. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц). Умовою для перегляду Верховним Судом судових рішень в адміністративних справах з вказаної нормативної підстави є їх невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду (висловленому за наслідками розгляду (іншої) справи у касаційному порядку) матиме місце тоді, коли суд (суди) попередніх інстанцій, розглядаючи справу за схожих предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права по-іншому, аніж це роз`яснив суд касаційної інстанції (в іншій подібній справі). При цьому, подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи. Водночас обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин. Отже подібність правовідносин необхідно встановлювати одночасно за трьома критеріями: суб`єктним, об`єктним і, так би мовити, змістовним. Основним критерій, без якого неможливо встановити подібність правовідносин, є змістовний (права й обов`язки суб`єктів). Проаналізувавши правову позицію Верховного Суду щодо застосування норм права у контексті характеру та юридичної природи спірних правовідносин, з яких виник спір у наведеній скаржником справі, у зіставленні з предметом спору, підставами і змістом позовних вимог та правовим регулюванням спірних правовідносин у цій справі в оскаржуваній частині, на предмет їх подібності, а відтак застосовності як підстави для касаційного перегляду оскарженого рішення суду апеляційної інстанції по суті, колегія суддів зазначає таке. У справі №572/2429/15-ц ОСОБА_2 звернулася з позовом до Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області, відділу освіти Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області, третя особа - начальник відділу освіти Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області Аврамишин Г. Л., про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсацію моральної шкоди. Судами попередніх інстанцій у справі №572/2429/15-ц встановлено, що 01 жовтня 2002 року по 31 березня 2011 року позивач працювала на посаді методиста у відділі освіти Сарненської районної державної адміністрації. З 01 вересня 2011 року по 08 жовтня 2014 року працювала на посаді методиста у комунальній науково-методичній установі «Сарненський районний методичний кабінет Сарненської районної ради», яку 08 жовтня 2014 року ліквідовано. Розпорядженням голови Сарненської районної державної адміністрації від 06 жовтня 2014 року затверджено Положення про Сарненський районний методичний кабінет відділу освіти Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області. Наказом № 165-к від 08 жовтня 2014 року 09 жовтня 2014 року ОСОБА_2 прийнята на посаду методиста по дошкільним навчальним закладам Сарненського районного методичного кабінету, порядком переведення. Наказом № 44 від 12 березня 2015 року відділу освіти Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області внесено зміни до штатного розпису Сарненського районного методичного кабінету та скорочено п`ять штатних одиниць з 01 квітня 2015 року, а саме три одиниці методист, одна одиниця методист по дошкільних навчальних закладах; одна одиниця водія. Наказом № 37-к від 12 березня 2015 року відділу освіти Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області попереджено працівників Сарненського районного методичного кабінету відділу освіти Сарненської райдержадміністрації, зокрема ОСОБА_2 , про наступне вивільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП 29 травня 2015 року у зв`язку із скороченням штату працівників. З цим наказом ОСОБА_2 ознайомлена 20 березня 2015 року. З 20 березня 2015 року до 28 травня 2015 року ОСОБА_2 відповідачем не було запропоновано жодної іншої посади, які були вакантні на цей період часу. Лише 28 травня 2015 року ОСОБА_2 було запропоновано три посади, які її не влаштовували. У штаті Сарненського районного методичного кабінету було одне вакантне місце завідувача методичного кабінету, проте ця посада запропонована не була. 07 травня 2015 року ОСОБА_2 виключено із членів профспілкової організації відділу освіти Сарненської райдержадміністрації на підставі поданої заяви. Наказом № 83-к від 28 травня 2015 року ОСОБА_2 звільнена з посади методиста по дошкільним навчальним закладам Сарненського районного методичного кабінету у зв`язку із скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП. Верховний Суд у постанові від 22 травня 2019 року у справі №572/2429/15-ц наголошував, що тлумачення частини другої статті 235 КЗпП, пункту 10 Порядку № 100, свідчить, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. При цьому, якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів. У цій справі ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, в якому з урахуванням уточненої позовної заяви від 05 березня 2020 року просила: - визнати дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 рік, та дії відповідача щодо виплати винагороди за період з 01 січня 2019 року по 17 вересня 2019 року у меншому розмірі, ніж це встановлено діючим законодавством - неправомірними; - стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 17 вересня 2019 рік. Судами попередніх інстанцій встановлено, що Указом Президента України від 04 листопада 2004 року ОСОБА_1 призначена строком на п`ять років суддею Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області та постановою Верховної Ради України від 9 вересня 2010 року обрана на посаду судді вказаного суду безстроково. 16 жовтня 2012 року Вища Рада Юстиції прийняла рішення № 1158/0/15-12 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області за порушення присяги. Постановою Верховної Ради України від 23 травня 2013 року, позивачка звільнена з посади судді Довгінцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області у зв`язку з порушенням присяги судді. Наказом в.о. голови Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу № 28-К від 26 липня 2013 року позивачку відраховано зі штату суду. 19 січня 2017 року Європейського суду з прав людини ухвалив рішення у справі "Куликов та інші проти України", зокрема і за заявою ОСОБА_1 №57154/13, яким постановив, що Україна порушила: пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності; статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя. Рішенням від 28 березня 2017 року Верховний Суд частково задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 , визнав протиправним та скасував рішення ВРЮ від 16 жовтня 2012 року №1158/0/15-12 в частині внесення подання до ВРУ про її звільнення з посади судді Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області за порушення присяги. Велика Палата Верховного Суду постановою від 22 листопада 2018 року залишила вказане рішення без змін. 12 березня 2019 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у справі № 800/339/17(800/376/13) задовольнив позов ОСОБА_1 до Верховної Ради України, визнав протиправною та скасував постанову Верховної Ради України № 311-VII від 23 травня 2013 року "Про звільнення суддів" в частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області за порушення присяги. Зазначене рішення суду від 12 березня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановою від 21 серпня 2019 року залишила без змін. Наказом в.о. голови Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області № 139 к-тр від 17 вересня 2019 року на підставі вище вказаних рішень Верховного Суду, скасовано наказ № 28-К від 26 липня 2013 року про відрахування ОСОБА_1 зі штату суду, та зазначено про необхідність приступити до роботи 18 вересня 2019 року. Також зазначеним наказом від 17 вересня 2019 року судді Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Середньої Н.Г. з 18 вересня 2019 року встановлено щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 40% від посадового окладу відповідно до штатного розпису. ОСОБА_1 21 жовтня 2019 року звернулась до ТУ ДСА Дніпропетровської області з заявою, в якій зазначила про вказані обставини та просила виплатити їй суддівську винагороду за час вимушеного прогулу з 26 липня 2013 року по 17 вересня 2019 ріку, з урахуванням приписів абз.7, 8 пункт 2 Розділу ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, який затверджено постановою КМУ від 08 лютого 1995 року №100. Листом №2420/19 від 01 листопада 2019 року Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області повідомило позивачку, що у резолютивній частині копії рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року по справі № 800/3369/17(800/376/13), не йдеться про зобов`язання ТУ ДСА України в Дніпропетровській області виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за час вимушеного прогулу. Правомірність дій відповідача щодо не виплати позивачу суддівської винагороди за час вимушеного прогулу у зв`язку з поновлення на роботі є предметом спору переданого на вирішення суду у цій справі. Верховний Суд зазначає, що згідно зі статтею 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (частини друга статті 130 Конституції України). З огляду на зазначене, суддям надаються гарантії на їх матеріальне забезпечення від держави, яке проявляється насамперед у вигляді суддівських винагород, пенсій, щомісячних довічних грошових утримань, а також у перспективі отримання статусу судді у відставці. Отже, суддівська винагорода виступає не тільки одним з основних елементів правового статусу суддів, але й гарантією, наданою Конституцією України. Особливості призначення та виплати суддівської винагороди регулюються тільки положеннями Закону України «Про судоустрій та статус суддів» 07 липня 2010 року № 2453-VI (чинний на час звільнення позивачки з посади) та Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 06 червня 2016 року №1402-VIІІ (чинний на час поновлення позивачки на посаді судді) та не можуть регулюватися іншими нормативно-правовими документами. У цьому Законі прямо зазначено про можливість регламентування суддівської винагороди лише цим законодавчим актом, який має спеціальний характер. У справі на, яку посилається скаржниця Верховний Суд застосував норми трудового законодавства, зокрема, і в частині розрахунку середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. При цьому вказавши, що заробітна плата позивача підлягала коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів. У цій справі позивачка працювала суддею, матеріальне забезпечення отримувала у вигляді суддівської винагороди, тому до правовідносин, які склались у цій справі, а зокрема, при розрахунку часу вимушеного прогулу позивачки застосовуються норми спеціального законодавства, якими врегульовану виплату суддівської винагороди судді. Таким чином, правові висновки у справі №572/2429/15-ц Верховний Суд формував у контексті правовідносин та фактичних обставин справи, які за своїм змістом, обсягом та юридичною природою не є подібними до тих, які виникли у цій справі. Таким чином, у справі на, яку посилається скаржниця у касаційній скарзі та у цій справі суб`єктний склад учасників відносин не є тотожним, різні об`єкти та предмет правового регулювання, застосування відмінних норм права. Отже, висновки Верховного Суду стосовно застосування норм права, викладені у постанові від 22 травня 2019 року у справі №572/2429/15-ц, на яку посилалась скаржниця у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними до спірних правовідносин в оскаржуваній частині у цьому касаційному провадженні, тому не можуть слугувати прикладом неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм права при ухваленні судового рішення, щодо якого подано касаційну скаргу в цій справі, у значенні пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС. З огляду на те, що вимоги і аргументи касатора у контексті змісту правовідносин, які склалися між сторонами у справі №572/2429/15-ц, обсягу та правової природи фактичних обставин справ, що зумовили відповідне правозастосування, не містять підстав, що вказують на неправильне/неоднакове застосування судом апеляційної інстанції у цій справи одних і тих самих норм матеріального та процесуального права у подібних правовідносинах, а отже виключають обґрунтованість заявленої у касаційній сказі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС, то касаційний перегляд постанови апеляційного суду в аспекті неповноти встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення спору (у розумінні пункту 1 частини другої статті 353 КАС), також не видається можливим. За правилами пункту 5 частини першої статті 339 КАС суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу (частина друга статті 339 КАС України). З огляду на те, що висновки Верховного Суду щодо застосування норми права, викладені у постанові від 22 травня 2019 року у справі №572/2429/15-ц, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до спірних правовідносин, касаційне провадження у цій справі, яке Верховний Суд відкрив на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС, підлягає закриттю. Керуючись статтями 339, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд, УХВАЛИВ:

1. Закрити касаційне провадження №К/9901/33087/20 в частині оскарження судових рішень з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, за касаційною скаргою скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року у справі №160/170/20.

2. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не оскаржується. Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк судді Л.О. Єресько В. М. Соколов