Постанова 4874 № 924/992/21

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2022 року Справа № 924/992/21 Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Грязнов В.В. , суддя Філіпова Т.Л. при секретарі судового засідання Гладкій Л.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Приватного підприємства "Аграрна компанія 2004" на рішення Господарського суду Хмельницької області від 29 грудня 2021 року у справі №924/992/21 (суддя - О.Д. Вибодовський) час та місце ухвалення рішення: 29 грудня 2021 року; м. Хмельницький, майдан Незалежності, 1; вступна і резолютивна частина проголошена о 10:30 год; повний текст рішення складено 31 грудня 2021 року за позовом Керівника Волочиської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Позивача 1: Міністерства освіти і науки України Позивача 2: Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області до Відповідача 1: Державного навчального закладу "Лісоводський професійний аграрний ліцей" Відповідача 2: Приватного підприємства "Аграрна компанія 2004" про визнання недійсним Договору №27/11/2020 від 27 листопада 2020 року та зобов`язання звільнити земельні ділянки за участю представників сторін: за участю представників сторін: від Прокурора - Христик Н.П.; від Позивача 1, Позивача 2, Відповідача 2 - не з`явилися; від Відповідача 1 - Лозюк С.П.. ВСТАНОВИВ: Керівник Волочиської окружної прокуратури (надалі Прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (надалі Позивач 1) та Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області (надалі Позивач 2) звернувся до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Державного навчального закладу "Лісоводський професійний аграрний ліцей" (надалі Відповідач 1) та Приватного підприємства "Аграрна компанія 2004" (надалі Відповідач 2) в якому просив: · визнати недійсним Договір №27/11/2020 від 27 листопада 2020 року, який укладено між Відповідачем 1 та Відповідачем 2; · зобов`язати Відповідача 2 звільнити займані ним земельні ділянки державної форми власності з кадастровими номерами: 6821283200:03:008:1442, 6821283200:03:010:0009 загальною площею 165,8766 га, які він займає на підставі договору №27/11/2020 від 27 листопада 2020 року. В обґрунтування своїх позовних вимог Позивач посилався на те, що між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 укладено договір №27/11/2020, який має на меті організацію навчально - виробничого процесу на земельних ділянках земельних ділянок площею 105,8766 га та 60,0000 га (кадастрові номера: 6821283200:03:008:1442, 6821283200:03:010:0009). Даний договір, як зазначає Прокурор, не є договором оренди землі в розумінні статті 79 Цивільного Кодексу України та Закону України «Про оренду землі», оскільки не передбачає передачу стороні земельної ділянки на встановлений термін у володіння та користування за плату, що відповідно і зазначено у пункту 1.5 договору №27/11/2020. За договором, сторони співпрацюючи спільними зусиллями здійснюють обробіток даної землі, тобто даний договір є двостороннім та наділяє правами та обов`язками обидві сторони. Отже, на переконання Прокурора, договір не передбачає передачу в оренду земельної ділянки Відповідачу 2 та не містить ознак договору оренди землі як це передбачено статтею 13 Закону України «Про оренду землі». Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 29 грудня 2021 року позов задоволено (а.с. 225-232). Приймаючи дане рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що зі змісту укладеного між сторонами договору № 27/11/2020 від 27 листопада 2020 року вбачається, що Відповідач 1 здійснює виробництво сільськогосподарської продукції на земельних ділянках, розташованих за межами с. Клинове Городоцького району Хмельницької області, загальною площею 165, 8766 га, які знаходяться у постійному користуванні Відповідача 1 на підставі державних актів ЯЯ № 334611 та ЯЯ №334610 від 2 квітня 2009 року та при цьому сплачує кошти Відповідачу

1. В той же час, у Відповідача 1 немає жодних зобов`язань щодо сплати коштів Відповідачу

2. Місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні вказав, що оспорюваний договір не містить переліку послуг, що надаються за ним Відповідачу

1. Місцевий господарський суд прийшов до висновку, що укладенням удаваного договору № 27/11/2020 від 27 листопада 2020 року сторони фактично приховали укладення договору оренди земельних ділянок. Зокрема, вищенаведені умови договору (в тому числі й ті, що сформульовані як надання можливості Відповідачу 2 безперешкодно виконувати сільськогосподарські роботи та вживати інших заходів, спрямованих на вирощування та збирання врожаю на земельних ділянках; підпункти 1.3, 1.4, 2.5. Договору), засвідчують, що мало місце використання Відповідачем 2 земельних ділянок Відповідача 1 з метою виробництва сільськогосподарської продукції, та підтверджують фактичну передачу права користування земельними ділянками за визначену плату для здійснення підприємницької діяльності. Таким чином, місцевий господарський суд зазначив, що у постійного користувача (Відповідача 1) відсутні повноваження щодо розпорядження земельними ділянками, у тому числі вчинення правочинів щодо передачі права користування нею іншим суб`єктам господарювання. Як вказав суд першої інстанції, зі змісту оспорюваного договору слідує, що Відповідач 1 фактично передав у користування земельні ділянки, якими не мав права розпоряджатися, за відсутності рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, без проведення аукціону. Місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні вказав, що Відповідач 1 є державною організацією (установою, закладом), заснованим на державній власності і підпорядкованим Позивачу 1, і є підзвітним йому, що в свою чергу свідчить про певну специфіку регулювання його господарської діяльності. Проте, Позивачем 1 не вжито заходів з метою визнання правочинів недійсними та не зорієнтовано підконтрольну установу на законне використання земельних ділянок. Відповідно, вказаний факт залишився без реагування і з боку Позивача

1. Суд першої інстанції вказав, що Волочиською окружною прокуратурою 25 серпня 2021 року до Позивача 1 направлено лист №51-2492 з метою захисту державних інтересів та усунення порушень, допущених при розпорядженні Відповідачем 1 землями державної форми власності, однак, відповідь на лист не отримано. Також приймаючи оскаржуване рішення місцевий господарським судом зазначено, що Позивач 2 є розпорядником земельної ділянки, переданої в постійне користування Відповідачу

1. Однак, Позивачем 2 належним чином не забезпечено контроль за цільовим використанням земельних ділянок, наданих у користування Відповідача 1 і відповідно не вжито заходів щодо поновлення інтересів держави. 2 вересня 2020 року Волочиською окружною прокуратурою спрямовано повідомлення за №51-2671вих-21 до Позивача 2 щодо встановлених порушень вимог земельного законодавства при використанні Відповідачем 1 земельних ділянок, які надані в постійне користування. Суд першої інстанції констатував в оскаржуваному рішенні, що згідно листів Позивача 2 за №10-22-0.61-4561/2-21 від 14 вересня 2021 року, Позивачем 2 не вживатимуться заходів спрямовані на розірвання спірного договору. Відповідач 2 не погоджуючись з винесеним судом першої інстанції рішенням, звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (том 2, а.с. 1-4), в якій з підстав, висвітлених в ній, просив суд рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Мотивуючи дану апеляційну скаргу, Відповідач звертає увагу апеляційного суду на те, що даний договір сторонами виконувався, і укладався для досягнення тієї мети, яку визначила для себе кожна із його сторін, виходячи із предмету договору, у відповідності до вимог статтей 627-628 Цивільного Кодексу України, а тому Відповідач 2 вважає, що даний спірний договір за своєю правовою природою не є договором оренди та не містить ознак удаваного правочину. Відповідач 2 зазначає в апеляційній скарзі про те, що Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду й замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. Також апелянт у своїй апеляційній скарзі наголошує на тому, що Прокурор у позовній заяві не довів, яким чином оспорюваним Договором №27/11/2020 від 27 листопада 2020 року, порушуються інтереси держави, а також не зазначено жодних причин неможливості здійснення Відповідачем 1, який є самостійною юридичною особою з відповідною процесуальною дієздатністю, захисту своїх прав та законних інтересів в судовому порядку. Крім того апелянт констатує, що Прокурором не наведене доказів того, шо Відповідач 1 не може чи не бажає здійснювати захист інтересів держави та звертатись до суду самостійно з відповідним позовом до Відповідача

2. З огляду на вказані обставини справи, сама присутність Прокурора на судовому процесі в якості позивача, на переконання Відповідача 2, ставить під загрозу принцип рівності та справедливий баланс між сторонами, та створює відчуття нерівності у сторони відповідача. Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 8 лютого 2022 року (том 2, а.с. 19) відкрито апеляційне провадження у справі № 924/992/21 за апеляційною скаргою Відповідача

2. Запропоновано учасникам по справі протягом 7 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі надати відзив. На адресу Північно-західного апеляційного господарського суду 11 лютого 2022 року надійшов відзив від Прокурора, в якому з підстав, наведених у даному відзиві, Прокурор просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення (том 2, а.с. 21-27). При цьому, Прокурор вказав, що органом уповноваженим здійснювати захист інтересів держави у спірних відносинах є Позивач 1, який згідно пункту 6 частини 1 статті 8 Закону України «Про професійну (професійно-технічну) освіту», наділено правом розпорядження державним майном, що перебуває у користуванні підпорядкованих професійно-технічних навчальних закладів, 25 серпня 2021 року за №51-2492вих-21 окружною прокуратурою спрямовано повідомлення Позивачу 1 з пропозицією врегулювання та вжиття вичерпних заходів до усунення порушень. Разом з тим, відповідь від Позивача 1 щодо вжиття заходів до усунення порушень так і не отримано, що на думку Прокурора свідчить про бездіяльність органу влади у врегулюванні питання законності розпорядження майном закладу освіти та це не є підставою вважати звернення прокурора необгрунтованим. Також, як вказує Прокурор, 2 вересня 2020 року окружною прокуратурою спрямовано повідомлення за № 51-2671вих-21 Позивачу 2 щодо встановлених порушень вимог земельного законодавства при використанні Відповідачем 1 вищевказаних земельних ділянок, які надані даному закладу в постійне користування. Згідно листа Позивача 2 №10-22-0.61-4561/2-21 від 14 вересня 2021 року ним не вживатимуться заходів спрямованих на розірвання спірного договору. Відповідно до пункту 7.1 спірного Договору визначено строк дії договору, який починає свій перебіг з дати його підписання Сторонами і діє до 31 грудня 2021 року. Враховуючи, що спірний договір укладений 27 листопада 2020 року, а Позивачем 1 та Позивачем 2 заходи щодо визнання спірного договору недійсним з моменту його укладення до пред`явлення позову Прокурором не вживалися, незважаючи на те, що окружною прокуратурою скеровувалися відповідні листи та вказані органи до суду з відповідним позовом у розумний строк не зверталися, тому Прокурором пред`явлено позов до суду. На адресу Північно-західного апеляційного господарського суду 11 лютого 2022 року надійшов відзив від Позивача 2, в якому з підстав, наведених у даному відзиві, Позивач 2 просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення (том 2, а.с. 34-35). При цьому, Позивач 2 вказав, що з умов спірного договору вбачається, що Відповідач 1, взявши на себе зобов`язання надати Відповідачу 2 земельні ділянки для вирощування та збирання сільськогосподарської продукції, фактично усунувся від права самостійного господарювання на земельних ділянках та надав право обробки земельних ділянок та збору врожаю приватному підприємству, тим самим розпорядився земельними ділянками за відсутності повноважень на передачу наданої йому в постійне користування земель в оренду іншим особам. Позивач 2 зазначив, що спірний договір є прихованим договором оренди землі, його зміст суперечить вимогам Цивільному кодексу України, Закону України «Про оренду землі», який укладений без погодження уповноваженого органу та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а тому, на переконання Позивача 2, підлягає визнанню недійсним відповідно. Позивач 2 просив здійснювати розгляд апеляційної скарги без участі представника Позивача 2 (том 2, а.с. 35). Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 24 лютого 2022 року проведення підготовчих дій закінчено та розгляд апеляційної скарги призначено на 30 березня 2022 року об 14:00 год. У зв`язку із перебуванням у відпустці судді-члена колегії Бучинської Г.Б., на підставі Службової записки головуючого судді по даній справі, розпорядженням керівника апарату суду від 29 березня 2022 року за №01-05/113 призначено заміну судді-члена колегії в справі №924/992/21. Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Філіпова Т.Л., суддя Грязнов В.В.. Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 29 березня 2022 року прийнято справу №924/992/21 до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Філіпова Т.Л., суддя Грязнов В.В. (том 2, а.с. 51). 30 березня 2022 року на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду надійшло клопотання від Позивача 1 в котрому, Позивач 1 підтримав позовну заяву Прокурора та просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення (том 2, а.с. 53-54). Позивач 1 просив здійснювати розгляд справи без участі його представника. Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 30 березня 2022 року, з підстав, зазначених в даній ухвалі, розгляд апеляційної скарги відкладено на 11 травня 2022 року об 14:40 год. В судове засідання від 11 травня 2022 року представники Позивача 1, Позивача 2, Відповідача 1 не з`явилися. З наявних в матеріалах справи рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення вбачається, що сторони були належним чином повідомлені про час та дату судового засідання. Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання судом вимог частини першої статті 120 Господарського процесуального кодексу України. Крім того, суд не викликав учасників справи у судове засідання, відповідно до частини 1 статті 120 ГПК України, що вказує на те, що ухвалою суду від 30 березня 2022 року явка сторін обов`язковою не визнавалась. Відповідно до частини першої статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. В той же час, згідно пункту 2 частини 3 статті 202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки. Як вказано вище представники Позивача 1 та Позивача 2 не заперечували та просили здійснювати розгляд справи без їх участі. З огляду на вказану норму процесу та описані вище обставини, апеляційний господарський суд без участі представника Позивача 1, Позивача 2, Відповідача 1 за наявними в справі матеріалами. При цьому суд констатує, що згідно з частинами 1 та 2, пунктами 1, 2, 6, 8-11 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Враховуючи вищевказане суд констатує, що відкладення розгляду апеляційної скарги, визначене статтею 273 Господарського процесуального кодексу України, по суті є неприпустимим з огляду на те, що це суперечить одному із завдань господарського судочинства, визначених частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (своєчасне вирішення судом спорів). При цьому апеляційний господарський суд наголошує на тому, що в силу дії частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншим міркуваннями в судовому процесі. З огляду на все вищезазначене (повторну неявку сторони та закінчення процесуального строку розгляду апеляційної скарги), зважаючи на викладення позиції Позивача 1 та Позивача 2 у письмових поясненнях, колегія апеляційного господарського суду вбачає за можливе розглядати дані апеляційні скарги без участі представників Позивача 1, Позивача 2, Відповідача 1 за наявними в матеріалах справи доказами. В судовому засіданні від 11 травня 2022 року представник Відповідача 2 підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, та з підстав, висвітлених в ній просив залишити рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. При цьому, представник Відповідача 2 вказав, що даний договір сторонами виконувався, і укладався для досягнення тієї мети, яку визначила для себе кожна із його сторін, виходячи із предмету договору, у відповідності до вимог статтей 627-628 Цивільного Кодексу України, а тому даний спірний договір за своєю правовою природою не є договором оренди та не містить ознак удаваного правочину, оскільки акту приймання-передачі земельної ділянки не має, передача самої ділянки не здійснювалася. Також представник Відповідача 2 зазначає, що прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду й замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. Прокурор у позовній заяві не довів, яким чином оспорюваним Договором №27/11/2020 від 27 листопада 2020 року на спільне вирощування сільськогосподарської продукції порушуються інтереси держави. В судовому засіданні від 11 травня 2022 року Прокурор заперечив проти доводів апеляційної скарги та просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. При цьому, Прокурор вказав, що органом уповноваженим здійснювати захист інтересів держави у спірних відносинах є Позивач 1, який наділено правом розпорядження державним майном, що перебуває у користуванні підпорядкованих професійно-технічних навчальних закладів. 25 серпня 2021 року за №51-2492вих-21 окружною прокуратурою спрямовано повідомлення Позивачу 1 з пропозицією врегулювання та вжиття вичерпних заходів до усунення порушень, відповідь від Позивача 1 щодо вжиття заходів до усунення порушень так і не отримано. Також, як вказує Прокурор, 2 вересня 2020 року окружною прокуратурою спрямовано повідомлення за № 51-2671вих-21 Позивачу 2 щодо встановлених порушень вимог земельного законодавства при використанні Відповідачем 1 вищевказаних земельних ділянок, які надані даному закладу в постійне користування. Згідно листа Позивача 2 №10-22-0.61-4561/2-21 від 14 вересня 2021 року ним не вживатимуться заходів спрямованих на розірвання спірного договору. Відповідно до пункту 7.1 спірного Договору визначено строк дії договору, який починає свій перебіг з дати його підписання Сторонами і діє до 31 грудня 2021 року. Враховуючи, що спірний договір укладений 27 листопада 2020 року, а Позивачем 1 та Позивачем 2 заходи щодо визнання спірного договору недійсним з моменту його укладення до пред`явлення позову прокуратурою не вживалися, незважаючи на те, що окружною прокуратурою скеровувалися відповідні листи та вказані органи до суду з відповідним позовом у розумний строк не зверталися, тому окружною Прокурором пред`явлено позов до суду. Також, Прокурор вказав, що укладенням удаваного договору № 27/11/2020 від 27 листопада 2020 року сторони фактично приховали укладення договору оренди земельних ділянок, а умови договору, в тому числі й ті, що сформульовані як надання можливості Відповідачу 2 безперешкодно виконувати сільськогосподарські роботи та вживати інших заходів, спрямованих на вирощування та збирання врожаю на земельних ділянках, засвідчують, що мало місце використання Відповідачем 2 земельних ділянок Відповідача 1 з метою виробництва сільськогосподарської продукції Заслухавши пояснення представника Відповідача 2 та Прокурора, дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, колегія суддів Північнозахідного апеляційного господарського суду прийшла висновку, що в її задоволенні слід відмовити, а оскаржуване рішення слід залишити без змін. При цьому колегія виходила з наступного. Із наявних у справі та досліджених судом доказів слідує, що у постійному користуванні Відповідача 1 знаходяться земельні ділянки площею 105,8766 га та 60,0000 га (кадастрові номера 6821283200:03:008:1442 та 6821283200:03:010:0009), які розташовані за межами населеного пункту с. Клинове Городоцького району Хмельницької області на підставі державних актів на право постійного користування земельних ділянок ЯЯ № 334611 та ЯЯ №334610 від 2 квітня 2009 року (том 1, а.с. 34-35). Вищевказані земельні ділянки надані Відповідачу 1 для дослідних та навчальних цілей. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, земельні ділянки з кадастровими номерами 6821283200:03:008:1442 та 6821283200:03:010:0009 загальною площею 165,8766 га перебувають у державній власності Позивача 2. 27 листопада 2020 року між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 укладено Договір № 27/11/2020 (надалі Договір; том 1, а.с. 87-89). Відповідно до пунктів 1.1-1.4 Договору: Сторони зобов`язалися здійснювати заходи з організації навчально-виробничого процесу, яка полягає у надані учням, слухачам обладнаних робочих місць для проходження виробничого навчання та виробничої практики; результатом виконаних робіт за даним Договором є вирощений та зібраний урожай озимих та ярих сільськогосподарських культур, перелік та обсяги яких погоджуються Сторонами у заявках, які складаються кожного року окремо у письмовій формі та є невід`ємними додатками до цього Договору; Відповідач 1 набуває право власності на сільськогосподарську продукцію після отримання такої продукції від Відповідача 2 за актом приймання-передачі відповідно до пункту 3.3 цього Договору. До підписання вказаного акту посіви, вироблена сільськогосподарська продукція є власністю Відповідача 2; витрачені за цим Договором матеріально-технічні ресурси Відповідача 2 є його власністю протягом усього строку дії цього Договору; пунктами 3.1 та 3.2 вказаного Договору зазначено, що вартість витрат, понесених Відповідачем 2 при виконанні робіт, що є предметом даного Договору, підтверджується калькуляціями; загальна ціна Договору складається із вартості робіт та витрат, виконаних згідно цього Договору. Як визначено пунктом 2.1 Договору, Відповідач 2 щорічно вносить Відповідачу 1 забезпечення виконання Договору у сумі 450 000 гривень шляхом перерахування коштів на поточний рахунок Відповідача 1 до 31 грудня поточного року. В силу дії підпункту 2.1.1 Договору, у разі невнесення Відповідачем 2 забезпечення виконання Договору відповідно до графіку, Відповідач 2 сплачує Відповідачу 1 штраф у сумі, що дорівнює 0,1% невнесеного забезпечення. Згідно із пунктом 2.2 Договору, для виконання умов цього Договору Відповідач 2 зобов`язався використовувати власне устаткування, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби, високоякісне репродуктивне насіння, якісні добрива, паливно-мастильні матеріали та інше, яке необхідне для виконання умов цього Договору. Відповідно до пункту 2.5 Договору, Відповідач 1 зобов`язався забезпечити Відповідачу 2 безперешкодний доступ до відповідної земельної ділянки для виконання робіт протягом 3 календарних днів з моменту підписання цього Договору. В силу дії пункту 3.3 Договору, в рахунок вартості витрат, понесених Відповідачем 2, залишає у себе частину вирощеної продукції у фізичній вазі, а іншу частину вирощеної продукції у фізичній вазі, передає Відповідачу 1 за умови виконання Відповідачем 1 вимог підпункту 2.1.2 (після сплати забезпечення, визначеного в пункті 2.1 Договору та завершення роботи Відповідачем 2, Відповідач 1 протягом 10 (десяти) робочих днів повертає Відповідачу 2 забезпечення виконання Договору) даного Договору, але не менше ніж загальна сума здійснених забезпечувальних платежів. При цьому вартість продукції, яка передається Відповідачу 1, визначається виходячи із середньо ринкових цін, що склалися в області на дату передачі продукції. Як передбачено підпунктом 5.1.4 Договору, для виконання умов цього Договору Відповідач 2 за власний рахунок забезпечує: придбання високоякісного репродуктивного насіння, якісних добрив, паливно-мастильних матеріалів, засобів для захисту рослин від шкідників та іншого, яке необхідне для виконання умов Договору, підготовку площ для виконання сільськогосподарських робіт з виконанням заходів поліпшення та збереження природно-ресурсного потенціалу землі, здійснення комплексу сільськогосподарських робіт в межах земельних ділянок, право доступу до яких надано Договором. Пунктом 7.1 Договору визначено строк дії Договору, який починає свій перебіг з дати його підписання Сторонами і діє до 31 грудня 2021 року, але у будь-якому випадку до моменту закінчення виробничого циклу та повного взаєморозрахунку між Сторонами. Відповідно до пункту 7.2 Договору, якщо Сторони за тридцять календарних днів до закінчення терміну дії Договору не заявлять про припинення його дії, він вважається пролонгованим на новий строк, без укладення додаткової угоди. Пролонгація строку дії Договору здійснюється без обмеження кількості разів. Прокурор в позовній заяві зазначає, що земельним законодавством та статутом не передбачено право постійного користувача розпоряджатись земельними ділянками шляхом передачі її іншим особам у платне користування. Прокурор в позовній заяві зазначає, що з умов спірного Договору вбачається, що Відповідач 1, взявши на себе зобов`язання надати Відповідачу 2 земельні ділянки для вирощування та збирання сільськогосподарської продукції, фактично усунувся від права самостійного господарювання на земельних ділянках та надав право обробки земельних ділянок та збору врожаю приватному підприємству, тим самим розпорядився земельними ділянками за відсутності повноважень на передачу наданої йому в постійне користування земель в оренду іншим особам. Укладення Договору між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 всупереч встановленому державою порядку, зачіпає інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, що стало підставою для захисту інтересів держави Прокурором шляхом звернення до суду з позовом про розірвання Договору, оскільки, як зазначає Прокурор, уповноваженими органами заходи щодо визнання спірного договору недійсним з моменту його укладення по теперішній час не вживаються, незважаючи на те, що окружною прокуратурою скеровано листи про приведення укладених вищезазначених правовідносин у відповідність до вимог чинного законодавства. Досліджуючи підставність звернення Прокурора в інтересах держави в особі Позивача 1 та Позивача 2 з даним позовом, зважаючи на доводи апеляційної скарги про те, що позовна заява подана Прокурором, який, на переконання апелянта, не підтвердив необхідність в даних правовідносинах здійснювати представництво інтересів держави саме в особі Відповідача 1, з огляду на можливість та необхідність саме Відповідача 1 звертатися з даним позовом, суд апеляційної інстанції зазначає таке. Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За змістом частини 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Статтею 53 Господарського процесуального кодексу України передбачено участь у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. При цьому передумовою участі органів та осіб, зазначених у цій статті, в господарському процесі є набуття ними господарського процесуального статусу органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, і наявність процесуальної правосуб`єктності, яка охоплює процесуальну правоздатність і процесуальну дієздатність. Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суд від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Частина 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18 звернула увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не Прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України). Відповідач 1 має державну форму власності та підпорядкований Позивачу 1, що, у свою чергу, зумовлює контроль Позивача 1 за ефективністю використання майна Відповідачем

1. Проте, Позивачем 1 не вжито заходів з метою визнання правочинів недійсними та не зорієнтовано підконтрольну установу на законне використання земельних ділянок. Відповідно, як вказує Прокурор, вказаний факт залишився без реагування. Прокурором 25 серпня 2021 року до Позивача 1 направлено лист №51-2492 з метою захисту державних інтересів та усунення порушень, допущених при розпорядженні Відповідачем 1 землями державної форми власності. Однак, відповідь на вказаний лист не отримано (том 1, а.с. 75-83). Що ж стосується подання Прокурором подання позовної заяви в особі Позивача 2, то колегія суддів зазначає, що відповідно до положень статті 15-1 Земельного кодексу України, до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Відповідно до статті 122 Земельного кодексу України, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або у користування для всіх потреб. За змістом підпункту 13 пункту 4 Положення про Позивача 2, затвердженого наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 17 листопада 2016 року № 308, Позивач 2 відповідно до покладених на нього завдань, в тому числі розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством, на території Хмельницької області. Позивач 2 є розпорядником земельної ділянки, переданої в постійне користування Відповідачу

1. Організація та здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичним особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, стаття 152 Земельного кодексу України відносить до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, земельних відносин. Відповідно до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року, серед основних завдань Держгеокадастру зазначено реалізацію державної політики у сфері земельних відносин, в тому числі державний нагляд (контроль) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок, дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, дотриманням правил, установленого режиму експлуатації протиерозійних, гідротехнічних споруд, збереженням захисних насаджень і межових знаків, дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства з питань передачі земель у власність та надання у користування, зокрема в оренду, зміни цільового призначення, вилучення, викупу, продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах. Однак, Позивачем 2 належним чином не забезпечено контроль за цільовим використанням земельних ділянок, наданих у користування Відповідача 1, і відповідно не вжито заходів щодо поновлення інтересів держави. 2 вересня 2020 року Прокурором спрямовано повідомлення за №51-2671вих-21 для Позивача 2 щодо встановлених порушень вимог земельного законодавства при використанні Відповідачем 1 земельних ділянок, які надані в постійне користування (том 1, а.с. 79-83). Згідно листа Позивача 2 за №10-22-0.61-4561/2-21 від 14 вересня 2021 року, Позивачем 2 не вживатимуться заходи спрямовані на розірвання спірного Договору (том 1, а.с. 84). Відповідно до пункту 7.1 Договору визначено строк дії Договору, який починає свій перебіг з дати його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2021 року. Відповідно до пункту 7.2 Договору, якщо Сторони за тридцять календарних днів до закінчення терміну дії Договору не заявлять про припинення його дії, він вважається пролонгованим на новий строк, без укладення додаткової угоди. Пролонгація строку дії Договору здійснюється без обмеження кількості разів. Враховуючи вищеописані обставини та те, що оскаржуваний Договір укладено 27 листопада 2020 року, при цьому а ні Позивачем 1 а ні Позивачем 2 не вчинено заходів щодо визнання спірного Договору недійсним з моменту його укладення до пред`явлення позову Прокурором, суд апеляційної інстанції констатує підставність і обгрунтованість звернення з даним позовом саме Прокурором. При цьому, що ж стосується зауважень Відповідача 2, наведених в апеляційній скарзі щодо того, що Прокурор не звертався до Відповідача 1 із відповідною заявою, то колегія суду зазначає, що саме в даних правовідносинах навчальний заклад є саме відповідачем, а не позивачем, з огляду на порушення спірним Договором прав та охоронюваним земельним законодавством України прав держави, який всупереч встановленому законодавством порядку укладено Відповідачем 1 з Відповідачем

2. При цьому Відповідач 2 апріорі не може виступати в ролі особи права якої порушено, адже саме ним і порушені такі права, а в цілому інтереси держави, інтереси котрої безпосередньо представляють Позивач 1 та Позивач

2. Водночас з усього вищевказаного вбачається те, що уповноваженим державою органом (Позивачем 1 та Позивачем 2) неналежним чином не здійснювався захист інтересів держави. Як зазначає Прокурор, його звернення до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у встановленні законності при вирішенні суспільно значимого питання щодо використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності, яке здійснюється з порушенням вимог чинного законодавства. А саме, у даному випадку порушення інтересів держави полягає в незаконній передачі земельної ділянки державної власності із відання Відповідача 1 у господарювання Відповідача 2 для здійснення господарської діяльності. При цьому у підтвердження дотримання Прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" для звернення до суду з відповідним позовом, у матеріали справи надано лист (від 24 вересня 2021 року; том 1, а.с. 85-86) Прокурора про намір здійснювати представництво інтересів держави в суді шляхом звернення до суду із відповідними позовами. Усе описане вище спростовує посилання Відповідача 2, наведені в апеляційній скарзі, на безпідставність представництва інтересів держави Прокурором в інтересах держави в особі Позивача 2, який наділений повноваженнями щодо розпорядження спірними земельними ділянками та Позивача 1, в порядкуванні якого перебуває Відповідач 1 (який розпорядився земельними ділянками) та є самостійними юридичними особами з відповідною процесуальною дієздатністю щодо здійснення захисту прав та охоронюваних законом інтересів держави в судовому порядку. Що ж стосується позовних вимог Прокурора по суті, то аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних даних справи. Відповідно до частин 1, 2 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. В силу дії частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Частинами 1 - 3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з частиною першою статті 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Пункт 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України визначає, що підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини. За змістом частин 1-3 статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Розглядаючи позовну вимогу Позивача щодо визнання недійсним Договору, досліджуючи доводи апеляційної скарги щодо того, що оскаржуваний Договір не є договором оренди землі, оскільки оспорюваний договір не містить умов щодо передачі Відповідачу 2 земельних ділянок за плату, колегія суддів акцентує увагу на тому, що вирішуючи спір, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання договору недійсним на момент їх винесення і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, суд має встановити в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний Договір. При цьому, в спростування доводів апеляційної скарги Відповідача 2 щодо того, що оскаржуваний Договір не містить умов щодо передачі Відповідачеві 2 земельної ділянки за плату, колегія суддів констатує, що зі змісту укладеного між сторонами Договору вбачається, що Відповідач 2 здійснює виробництво сільськогосподарської продукції на земельних ділянках, розташованих за межами с. Клинове Городоцького району Хмельницької області, загальною площею 165, 8766 га, які знаходяться у постійному користуванні навчального закладу на підставі державних актів ЯЯ № 334611 та ЯЯ №334610 від 2 квітня 2009 року та при цьому сплачує кошти Відповідачу

1. В той же час у Відповідача 1, виступаючи ніби-то як замовним послуги, немає жодних зобов`язань щодо сплати коштів Відповідачу 2, що суперечить вимогам статей 837, 901 Цивільного кодексу України, які передбачають, що за виконані роботи, надані послуги кошти сплачує замовник. Крім того оспорюваний Договір не містить переліку послуг, що надаються за ним Відповідачем 1, а з боку Відповідача 2 зобов`язань щодо надання таких послуг. З даного вбачається, що укладенням удаваного Договору сторони фактично приховали укладення договору оренди земельних ділянок. Зокрема, вищенаведені умови Договору (в тому числі й ті, що сформульовані як надання можливості Відповідачу 2 безперешкодно виконувати сільськогосподарські роботи та вживати інших заходів, спрямованих на вирощування та збирання врожаю на земельних ділянках (пункти 1.3, 1.4, 2.5. Договору)), засвідчують, що мало місце використання Відповідачем 2 земельних ділянок навчального закладу з метою виробництва сільськогосподарської продукції, та підтверджують фактичну передачу права користування земельними ділянками за визначену плату для здійснення підприємницької діяльності. Водночас, як свідчать пункти 2.1, 3.4 Договору, Відповідач 2 щорічно вносить Відповідачу 1 забезпечення виконання Договору в сумі 450000 гривень, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок Відповідача 1 до 31 грудня поточного року. У випадку невиконання Відповідачем 1 умов підпункту 2.1.2 Договору, вирощена продукція в повному обсязі залишається в Відповідача 2, а сума забезпечення залишається у Відповідача

1. Відтак все вказане приводить суд апеляційної інстанції до висновку, що за змістом оспорюваного Договору між сторонами фактично склалися правовідносини з оренди землі, оскільки з умов зазначеного Договору вбачається, що Відповідач 1 фактично передав Відповідачу 2 на платній основі земельні ділянки, що перебували у постійному користуванні Відповідача 1, тому положення Договору повинні відповідати законодавству, що регулює правовідносини у сфері оренди землі. Таким чином, у постійного користувача (Відповідача 1) відсутні повноваження щодо розпорядження земельними ділянками, у тому числі вчинення правочинів щодо передачі права користування Відповідачем 1 іншим суб`єктам господарювання. Зі змісту оспорюваного Договору слідує, що Відповідач 1 фактично передав у користування земельні ділянки, якими не мав права розпоряджатися, за відсутності рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, без проведення аукціону. Поряд з тим, Відповідач 1 є державною організацією (установою, закладом), заснованим на державній власності і підпорядкованим Позивачу 1, і є підзвітним йому, що в свою чергу свідчить про певну специфіку регулювання його господарської діяльності. Вказані обставини підтверджуються витягом з ЄДРПОУ та Статутом Відповідача 1, який затверджений наказом Позивача 1 від 5 березня 2018 року № 228, що діяв на момент укладення Договору (том 1, а.с. 90-110). Пунктом 6 частин 1 статті 8 Закону України «Про професійно-технічну освіту» передбачено, що до повноважень міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, яким підпорядковані професійно-технічні навчальні заклади, відноситься розпорядження державним майном, що перебуває у користуванні підпорядкованих професійно-технічних навчальних закладів. Розпорядження державним майном - земельними ділянками, що надані Відповідачу 1, відповідно вказаного закону відноситься до компетенції Позивача 1 як органу виконавчої влади, якому підпорядкований даний ліцей. Відповідно до підпунктів 1.1, 1.6. Статуту Відповідача 1: Відповідач 1 підпорядковується Позивачу 1; Відповідач 1 має землю у постійному користуванні та здійснює господарську діяльність з виробництва продукції, що пов`язана з біологічними процесами її вирощування, призначеної для споживання в сирому і переробному вигляді (сільськогосподарське виробництво), а також займається переробкою власно виробленої сільськогосподарської продукції та її реалізацією. В силу дії пункту 7.9 Статуту Відповідача 1, функції управління майном, яке закріплюється за професійним ліцеєм, здійснює центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки. Майно та земельні ділянки, що закріплюються за професійним ліцеєм, не можуть бути предметом застави, а також не підлягають вилученню або передачі у власність, оренду (суборенду) юридичним і фізичним особам без згоди центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, крім передбачених законодавством випадків. Пунктом 7.11 Статуту, передбачено, що професійний ліцей несе відповідальність перед Позивачем 1 за збереження та використання за призначенням закріпленого за ним майна. Звертаючись із позовом до суду, Прокурор в обґрунтування своїх позовних вимог вказує, що Договір, укладений між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 (іменований в договорі «Сільськогосподарський товаровиробник») є прихованим договором оренди землі, його зміст суперечить вимогам Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, Закону України «Про оренду землі», укладений не уповноваженою стороною, та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а тому підлягає визнанню недійсним. Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Встановивши у розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі частини другої статті 235 Цивільного кодексу України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків. Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до пунктів 1.1-1.4 Договору, сторони зобов`язалися здійснювати заходи з організації навчально-виробничого процесу, яка полягає у надані учням, слухачам обладнаних робочих місць для проходження виробничого навчання та виробничої практики. Результатом виконаних робіт за даним Договором є вирощений та зібраний урожай озимих та ярих сільськогосподарських культур, перелік та обсяги яких погоджуються Сторонами у заявках, які складаються кожного року окремо у письмовій формі та є невід`ємними додатками до цього Договору. Відповідач 1 набуває право власності на сільськогосподарську продукцію після отримання такої продукції від Відповідача 2 за актом приймання-передачі відповідно до пункту 3.3 Договору. До підписання вказаного акту посіви, вироблена сільськогосподарська продукція є власністю Відповідача

2. Витрачені за цим Договором матеріально-технічні ресурси Відповідача 2 є його власністю протягом усього строку дії цього Договору. Пунктом 3.1 та 3.2 Договору зазначено, що вартість витрат, понесених Відповідачем 2 при виконанні робіт, що є предметом даного Договору, підтверджується калькуляціями. Загальна ціна Договору складається із вартості робіт та витрат, виконаних згідно цього Договору. Згідно із пунктом 2.1 Договору, Відповідач 2 щорічно вносить Відповідачу 1 забезпечення виконання Договору у сумі 450 000 гривень шляхом перерахування коштів на поточний рахунок Відповідача 1 до 31 грудня поточного року. В силу дії підпункту 2.1.1 Договору, у разі невнесення Відповідачем 2 забезпечення виконання Договору відповідно до графіку, Відповідач 2 сплачує Відповідачу 1 штраф у сумі, що дорівнює 0,1% невнесеного забезпечення. Згідно із пунктом 2.2 Договору, для виконання умов Договору Відповідач 2 зобов`язався використовувати власне устаткування, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби, високоякісне репродуктивне насіння, якісні добрива, паливно-мастильні матеріали та інше, яке необхідне для виконання умов цього Договору. Відповідно до пункту 2.5. Договору, Відповідач 1 зобов`язався забезпечити Відповідачу 2 безперешкодний доступ до відповідної земельної ділянки для виконання робіт протягом 3 календарних днів з моменту підписання цього договору. Як передбачено підпунктом 5.1.4 Договору, для виконання умов цього Договору Відповідач 2 за власний рахунок забезпечує: придбання високоякісного репродуктивного насіння, якісних добрив, паливно-мастильних матеріалів, засобів для захисту рослин від шкідників та іншого, яке необхідне для виконання умов Договору, підготовку площ для виконання сільськогосподарських робіт з виконанням заходів поліпшення та збереження природно-ресурсного потенціалу землі, здійснення комплексу сільськогосподарських робіт в межах земельних ділянок, право доступу до яких надано Договором. Пунктом 7.1 Договору визначено строк дії Договору, який починає свій перебіг з дати його підписання Сторонами і діє до 31 грудня 2021 року, але у будь-якому випадку до моменту закінчення виробничого циклу та повного взаєморозрахунку між Сторонами. В силу дії пункту 7.2 Договору, якщо Сторони за тридцять календарних днів до закінчення терміну дії Договору не заявлять про припинення його дії, він вважається пролонгованим на новий строк, без укладення додаткової угоди. Пролонгація строку дії Договору здійснюється без обмеження кількості разів. За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин. Колегія суддів констатує, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладення договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків. В укладеному між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 Договорі наявні посилання на статті 1130, 1131, 1133 Цивільного кодексу України, що дає підстави припустити, що сторонами укладено договір про спільну діяльність. Згідно із статтею 1130 Цивільного кодексу України, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить закону. Відповідно до частини 2 статті 1130 Цивільного кодексу України, умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності. Договір про спільну діяльність укладається в письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності. Істотними умовами для договору такого типу згідно Цивільного кодексу України є: досягнута сторонами домовленість діяти спільно задля отримання прибутку; дотримана письмова форма договору; визначено вклади сторін; визначена грошова оцінка вкладів за домовленістю учасників; передбачено умови ведення спільних справ; визначено порядок відшкодування збитків та шкоди; визначено порядок розподілу прибутку, що відповідає умовам чинного законодавства. Розглядаючи умови оскаржуваного Договору (зокрема, пункту 1.7 Договору, яким прямо передбачено, що даний договір не є спільною діяльністю чи підрядом) в правовому полі дії статті 1130 Цивільного кодексу України, колегія суддів приходить до висновку про відсутність в оскаржуваному Договорі істотних умов, що характерні для договорів про спільну діяльність, зокрема договором не визначені вклади сторін (їх частки), які вони об`єднують для здійснення спільної діяльності, що в силу приписів статтей 1137, 1138, 1139 Цивільного кодексу України є визначальним при розподілі прибутку, спільних витрат, збитків та відповідальності за спільними зобов`язаннями. В той же час спірний Договір не є договором підряду та договором про надання послуг оскільки, згідно із статтею 837 Цивільного кодексу України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. В силу дії статті 901 Цивільного кодексу України, за договором надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Із змісту укладеного між сторонами Договору слідує, що Відповідач 2 здійснює виробництво сільськогосподарської продукції на земельних ділянках, розташованих за межами с. Клинове, Городоцького району, Хмельницької області, загальною площею 165, 8766 га, які знаходяться у постійному користуванні Відповідача 1 на підставі державних актів ЯЯ № 334611 та ЯЯ №334610 від 2 квітня 2009 року та при цьому сплачує кошти Відповідачу

1. В той же час у Відповідача 1 немає жодних зобов`язань щодо сплати коштів Відповідачу 2 та переліку наданих послуг, що суперечить вимогам статтей 837, 901 Цивільного кодексу України, які передбачають, що за виконані роботи, надані послуги кошти сплачує замовник. Відповідно до приписів частини 2 статті 628 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Проаналізувавши умови оспорюваного Договору суд апеляційної інстанції робить висновок, що Договір, укладений між Відповідачем 1 та Відповідачем 2, не містить ознак ні договору про спільну діяльність, ні договору підряду, ні договору про надання послуг, а також не є змішаним договором. Натомість, предметом даного Договору є використання вказаних земельних ділянок. Саме на використанні земельних ділянок (споживанні її корисних властивостей) ґрунтується даний Договір. При цьому колегія суду наголошує, що без використання земельних ділянок усі інші умови Договору не мають змісту, а Договір не становить комерційного, економічного інтересу для сторін. Колегія суддів констатує що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають; але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року в справі № 522/14890/16-ц. Враховуючи усе описане вище колегія суддів приходить до висновку, що до спірного правочину слід застосовувати правила, передбачені для договору оренди землі. Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» та іншими нормативно-правовими актами. Вказаними законодавчими актами визначено істотні умови та порядок укладання договору оренди, якого, в даному випадку сторонами дотримано не було. Стаття 6 Законом України «Про оренду землі» встановлено, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. За нормою статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Тобто, при оренді землі здійснюється обробіток ґрунту, що становить собою користування земельною ділянкою, внаслідок якого вирощується товарна сільськогосподарська продукція. З огляду на зазначене, правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане в користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки). Як свідчать пункти 2.1, 3.4 Договору, Відповідач 2 щорічно вносить Відповідачу 1 забезпечення виконання Договору у сумі 450 000 грн, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок Відповідача 1 до 31 грудня поточного року. У випадку невиконання Відповідачем 1 умов підпункту 2.1.2 Договору, вирощена продукція в повному обсязі залишається в Відповідача 2, а сума забезпечення залишається у Відповідача

1. Натомість, предметом даного Договору є використання вказаних земельних ділянок. Саме на використанні земельних ділянок (споживанні їх корисних властивостей) ґрунтується даний Договір. При цьому, без використання земельних ділянок усі інші умови Договору не мають змісту, а Договір не становить комерційного, економічного інтересу для сторін. Отже, за змістом оспорюваного Договору між сторонами фактично склалися правовідносини з оренди землі, оскільки з умов зазначеного Договору вбачається, що Відповідач 1 фактично передав Відповідачу 2 на платній основі земельні ділянки, що перебувають у постійному користуванні ліцею, тому положення договору повинні відповідати законодавству, що регулює правовідносини у сфері оренди землі. Згідно положень статті 1 Закону України «Про оренду землі», оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Відповідно до статті 6 Закону України «Про оренду землі», орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Згідно із частиною 1 статтею 78 Земельного кодексу України, право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Частиною 1 статті 92 Земельного кодексу України визначено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Таким чином, у постійного користувача Відповідача 1 відсутні повноваження щодо розпорядження земельними ділянками, у тому числі вчинення правочинів щодо передачі права користування ними іншим суб`єктам господарювання. Відповідно до статті 4 Закону України «Про оренду землі» орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування. В силу дії положень частини 2 статті 16 Закону України «Про оренду землі», укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону. Згідно із вимогами статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів. Зі змісту оспорюваного Договору слідує, що Відповідач 1 фактично передав у користування земельні ділянки, якими не мав права розпоряджатися, за відсутності рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, без проведення аукціону. В той же час Відповідач 1 є державною організацією (установою, закладом), заснованим на державній власності і підпорядкованим Позивачу 1, і є підзвітним йому, що в свою чергу свідчить про певну специфіку регулювання його господарської діяльності. Вказані обставини підтверджуються витягом з ЄДРПОУ та Статутом Відповідача

1. Пунктом 6 частин 1 статті 8 Закону України «Про професійно-технічну освіту» передбачено, що до повноважень міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, яким підпорядковані професійно-технічні навчальні заклади, відноситься розпорядження державним майном, що перебуває у користуванні підпорядкованих професійно-технічних навчальних закладів. Відтак розпорядження державним майном - земельними ділянками, що надані Відповідачу 1, відповідно вказаного закону відноситься до компетенції Позивача 1 як органу виконавчої влади, якому підпорядкований даний ліцей. Майно та земельні ділянки, що закріплюються за Відповідачем 1, не можуть бути предметом застави, а також не підлягають вилученню або передачі у власність, оренду (суборенду) юридичним і фізичним особам без згоди центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, крім передбачених законодавством випадків. Таким чином, земельним законодавством та статутом Відповідача 1 не передбачено право постійного користувача розпоряджатись земельними ділянками шляхом передачі її іншим особам у платне користування. У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 викладений висновок про те, що: недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Крім того, колегія суддів констатує, що при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими Закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, якими саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, що сторона правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав, тобто особа має обґрунтувати юридичну зацікавленість щодо наявності/відсутності цивільних прав. Аналогічна позиція наведена в постанові Верховного Суду від 19 лютого 2021 року в справі № 904/2979/20. Крім того, слід звернути увагу, що Господарський процесуальний кодекс України передбачає, що саме на позивача покладений обов`язок по доведенню належними доказами ґрунтовності позову та порушення прав та законом охоронюваних інтересів позивача. З умов спірного Договору вбачається, що Відповідач 1, взявши на себе зобов`язання надати Відповідачу 2 земельні ділянки для вирощування та збирання сільськогосподарської продукції, фактично усунувся від права самостійного господарювання на земельних ділянках та надав право обробки земельних ділянок та збору врожаю приватному підприємству, тим самим розпорядився земельними ділянками за відсутності повноважень на передачу наданої йому в постійне користування земель в оренду іншим особам. З врахуванням описаних вище обставин щодо встановлення невідповідності спірного Договору вимогам частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України, колегія суддів приходить до висновку, що дане є підставою для визнання недійсності правочину відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України. З огляду на все вищеописане, правова оцінка Договору свідчить про його недійсність саме як удаваного правочину, направленого на приховування фактично вчиненого сторонами договору оренди землі, укладеного не уповноваженою на те особою, без дотримання вимог, передбачених Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі». Враховуючи усе вищеописане, колегія суддів приходить до висновку, що спірний Договір є прихованим договором оренди землі, його зміст суперечить вимогам Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, Закону України «Про оренду землі», який укладений без погодження уповноваженого органу та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а тому позовні вимоги про визнання недійсним Договору в правовому полі дії статтей 203, 215 Цивільного кодексу України підлягають до задоволення. Відповідно, укладений між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 Договір підлягає визнанню недійсним. Відповідно до частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Частиною третьою статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. З урахуванням наведених положень законодавства власник має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає йому користуватися і розпоряджатися своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Позивачем за негаторним позовом може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Подібний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 30 липня 2019 року у справі №926/3881/17. З огляду на усунення в судовому порядку обставини (визнання недійсним Договору), в силу дії якої спірна земельна ділянка використовувалась Відповідачем 2, апеляційний господарський суд вважає, що позовні вимоги Прокурора в частині зобов`язання Відповідача 2 звільнити спірну земельну ділянку є цілком обґрунтованими та підлягає задоволенню,як похідна вимога. При цьому апеляційний господарський суд критично оцінює доводи апелянта про безпідставність задоволення даної позовної вимоги з огляду на закінчення строку його дії та ще раз констатує, що умови спірного Договору містили і умови пролонгації такого Договору за відсутності заперечення сторін Договору (Відповідача 1 чи Відповідача 2) щодо його пролонгації. З врахуванням серйозності та важливості основного доводу Відповідача 2 підставності звернення Прокурора в особі Позивача й та Позивача 2, а також того, що оскаржувані відносини не містять ознак притаманних правовідносинам у сфері оренди землі, Північно-західний апеляційний господарський суд повно, всебічно та об`єктивно дослідив всі доводи та докази Прокурора, Відповідачів, як вищевказані, так і інші, наведені у позові та апеляційній скарзі, як кожний окремо, так і, головне, у їх комплексі та сукупності на підтвердження чи не підтвердження ознак удаваного оспорюваного Договору. При цьому апеляційний господарський суд наголошує на тому, що доводи наведені Відповідачем 2 в апеляційній скарзі є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи та усім вищеописаним в даній судовій постанові. З огляду на усе вищевикладене, апеляційний господарський суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог щодо визнання Договору недійсним та зобов`язання Відповідача 2 звільнити займані земельні ділянки. Дане вчинено і місцевим господарським судом, а відтак апеляційний господарський суд залишає оспорюване рішення без змін з огляду на його законність і обгрунтованість, а також те, що при прийнятті даної постанови, Північно західним апеляційним господарським судом не встановлено обставин, що б вказували на необхідність скасування даного рішення (в розумінні частини 4 статті 269 ГПК України). Відтак, виносячи дану судову постанову та враховуючи те, що апеляційним господарським судом залишено без задоволення апеляційну скаргу Відповідача 2, апеляційний господарський суд, відповідно статті 129 ГПК України, залишає судовий збір за розгляд апеляційної скарги за Відповідачем

2. Керуючись статтями 129, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Приватного підприємства "Аграрна компанія 2004" на рішення Господарського суду Хмельницької області від 29 грудня 2021 року у справі №924/992/21 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Хмельницької області від 29 грудня 2021 року у справі №924/992/21 - залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

4. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

5. Справу №924/992/21 повернути Господарському суду Хмельницької області. Повний текст постанови виготовлено 13 травня 2022 року. Головуючий суддя Василишин А.Р. Суддя Грязнов В.В. Суддя Філіпова Т.Л.