Постанова 4824 № 752/2436/21

Справа № 752/2436/21 Головуючий 1 інстанція- Волошин В.О. Провадження № 22-ц/824/3010/2022 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І. П О С Т А Н О В А іменем України 05 травня 2022 року м.Київ Київський апеляційний суд у складі колегії судів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Савченка С.І., суддів Ігнатченко Н.В., Мережко М.В., розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 нарішення Шевченківського районного суду м.Києва від 13 жовтня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Уніка», треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Полтава Транс Авто» про стягнення страхового відшкодування,- в с т а н о в и в: У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом,який мотивував тим, що 15 травня 2018 року на 238 кілометрі автодороги М-03 сталася ДТП за участю належного йому автомобіля «Volkswagen Golf» р.н. НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_3 та напівпричепу «GROENEWEGEN DRO-12-27» р.н. НОМЕР_2 , у складі автопоїзду «DAF95XF» р.н. НОМЕР_3 , під керуванням водія ОСОБА_2 . Вважає, що ДТП мала місце з вини водія ОСОБА_2 , оскільки постановою Хорольського районного суду Полтавської області від 15 червня 2018 року провадження у справі щодо ОСОБА_3 за ст.124 КупАП закрито за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення. В той же час, згідно висновку експертного дослідження Дніпропетровського НДЕКЦ МВС України № 6/10.1/36 від 25 травня 2018 року ДТПвідбулася під час руху заднім ходом автопоїзду «DAF95XF» р.н. НОМЕР_3 , яким керував ОСОБА_2 і який мав можливість запобігти пригоді шляхом виконання вимог п.10.1. та п.10.9. ПДР, його дії не відповідали вказаним нормам і знаходяться у причиному зв`язку із ДТП, а в діях водія ОСОБА_3 не вбачається невідповідності ПДР і він не мав технічної можливості запобігти зіткненню. Вказував, що внаслідок ДТП належний йому автомобіль «Volkswagen Golf» р.н. НОМЕР_1 зазнав механічних пошкоджень. Водій ОСОБА_2 на момент пригоди виконував свої трудові обов`язки, перебуваючи у трудових відносинах з ТОВ «Полтава транс авто», цивільно-правова відповідальність якого була забезпечена відповідачем ПрАТ «СК «Уніка», відповідно до договорів обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (поліси: № АК/8606440 та № АК/8058159). В досудовому порядку позивач звернувся до відповідача з заявою про виплату йому суми страхового відшкодування, однак листом від 20 березня 2020 року відповідачем було відмовлено позивачу у виплаті суми страхового відшкодування на підставі п.32.1 ст.32 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» з посиланням - 2 - на те, що він не набув статусу потерпілого, а водій ОСОБА_2 - винного у настанні зазначеної вище ДТП. На думку позивача така відмова є незаконною. У зв`язку з наведеним просив стягнути з відповідача на його користь страхове відшкодування у розмірі 75092,96 грн. та 4118,40 грн. витрат на проведення автотоварознавчого дослідження. Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 13 жовтня 2021 року узадоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким його вимоги задоволити в повному обсязі, посилаючись на неправильне встановлення правовідносин та неправильну оцінку доказів, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права. Скарга мотивована неврахуванням судом доказово підтверджених ним обставин справи, зокрема того, що згідно висновку експертного дослідження № 6/10.1/36 від 25 травня 2018 року ДТП, що сталася 15 травня 2018 року за участю належного позивачу автомобіля «Volkswagen Golf» р.н. НОМЕР_1 , відбулася під час руху заднім ходом автопоїзду «DAF95XF» р.н. НОМЕР_3 , яким керував ОСОБА_2 і який мав можливість запобігти пригоді шляхом виконання вимог п.10.1. та п.10.9. ПДР і його дії знаходяться у причиному зв`язку із ДТП, а водій ОСОБА_3 не мав технічної можливості запобігти зіткненню узв`язку з чим постановою судді Хорольського районного суду Полтавської області від 15 червня 2018 року провадження у справі про притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповільності було закрито за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення. Судом не враховано, що з вересня 2018 року він реалізовував альтернативний спосіб захисту шляхом подання позову про стягнення шкоди із ТОВ «Полтава транс авто» як власника автопоїзду «DAF95XF» р.н. НОМЕР_3 , з яким водій ОСОБА_2 перебував у трудових відносинах, у задоволенні якого постановою Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року йому відмовлено. Після чого він звернувся до ПрАТ «СК «Уніка», яке листом від 20 березня 2020 року відмовило йому у виплаті з огляду на відсутність підстав вважати його потерпілою у ДТП стороною. Вважає, що за викладених обставин (відсутність добровільного відшкодування з боку винуватця та його страховика) він має право на судовий захист і відшкодування шкоди за рахунок страховика, у чому суд йому безпідставно відмовив та не здійснив ефективного захисту його права. Висновки суду про відсутність доказів вини водія ОСОБА_2 суперечать обставинам справи, а саме: експертному дослідженню Дніпропетровського НДЕКЦ МВС України № 6/10.1/36 від 25 травня 2018 року про те, що дії водія ОСОБА_2 не відповідали вимогам п.п.10.1, 10.9. ПДР. При цьому посилання суду на незаявлення ним клопотання про призначення автотехнічної експертизи недоречні, бо є відповідний висновок № 6/10.1/36, а відповідачем не надано доказів на спростування презумпції вини застрахованої особи. Суд не врахував, що справа за ст.124 КУпАП розглядалася не у відношенні позивача, а у відношенні ОСОБА_3 , який керував автомобілем «Volkswagen Golf», а закриття справи є доказом відсутності у діях цього водія порушень ПДР. Посилання суду на пропуск ним річного строку звернення із заявою про виплату страхового відшкодування помилкові, бо ПрАТ «СК «Уніка» відмовило йому у виплаті за відсутності підстав вважати його потерпілим у ДТП, а не з підстав пропуску річного строку. Судом помилково застосовано правові позиції Верховного Суду у постановах від 05 лютого 2020 року у справі № 748/1893/18 та від 10 липня 2019 року у справі № 642/7113/16-ц, у яких обставини не є аналогічними даній справі, при цьому суд не врахував інші висновки Верховного Суду у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16, який вказує на можливість потерпілого звернутися із заявою як безпосередньо до страховика, так і до суду, що він і зробив у рамках справи № 554/7425/18. Окрім того, - 3 - недотримання ним річного строку звернення не призвело до неможливості встановлення страховиком обставин ДТП (постанова Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 465/4287/15). Вважає, що розглядаючи справу, суд виступав не арбітром, а захисником інтересів відповідача, помилково застосувавши п.37.1.4 ст.37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та не застосувавши ст.ст.990, 999, ч.2 ст.1166 ЦК України, ст.ст.28, 29 вказаного Закону. Окрім того, судом були допущені порушення статей 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.1 Протоколу № 1 до Конвенції та рішень ЄСПЛ, оскільки суд не виклав у рішенні в достатній мірі мотивів відмови у судовому захисті його права та не вивчив усі його письмові доводи, суд не перевірив чи породжує тлумачення ним і застосування норм права, що відповідають приписам Конвенції, при ненаданні відповідачем заперечень проти його вимог та штучно перекрутив фактичні обставини справи, не дотримався прецедентної практики ЄСПЛ і завдань цивільного судочинства та принципів верховенства права, безпідставно відмовивши у позові. При підготовці справи до розгляду відповідно до положень п.1 ч.1 ст.365 ЦПК України суддя-доповідач ухвалою від 14 лютого 2022 року залучив до участі у даній справі у якості третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_2 і ТОВ «Полтава Транс Авто», оскільки позивач аргументує вчинення ДТП і як наслідок завдання йому матеріальної шкоди порушенням ПДР з боку водія ОСОБА_2 , що може вплинути на права та обов`язки вказаних осіб. Учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися. Копія ухвали про відкриття апеляційного провадження та копія апеляційної скарги з додатками 16 грудня 2021 року направлена згідно ч.6 ст.128 ЦПК України на офіційну електронну адресу ПрАТ «СК «Уніка», що стверджується повідомленням про її доставлення. Третім особам вказані документи направлені поштою. Згідно ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Оскільки в даній справі ціна позову становить 79211,36 грн., що менше ста розмірів прожиткового мінімуму, і дана справа не відноситься до тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без проведення судового засідання, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають - 4 - значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі. Судом встановлено, що 15 травня 2018 року на 238 кілометрі автодороги М-03 сталася ДТП за участю належного позивачу автомобіля «Volkswagen Golf» р.н. НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_3 та напівпричепу «GROENEWEGEN DRO-12-27» р.н. НОМЕР_2 у складі автопоїзду «DAF95XF» р.н. НОМЕР_3 під керуванням водія ОСОБА_2 . В результаті ДТП автомобілі отримали механічні пошкодження. Власником напівпричепу «GROENEWEGEN DRO-12-27» та автопоїзду «DAF95XF» є ТОВ «Полтава Транс Авто», з яким ОСОБА_2 на момент ДТП перебував у трудових відносинах, та керуючи автопоїздом, виконував свої трудові обов`язки. За наслідками ДТП працівниками поліції у відношенні водія «Volkswagen Golf» ОСОБА_3 було складено протокол про адміністративне правопорушення за ст.124 КУпАП. Постановою Хорольського районного суду Полтавської області від 15 червня 2018 року провадження у справі про притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності за ст.124 КУпАП закрито за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення. При закритті провадження судом враховано висновок експертного дослідження Дніпропетровського НДЕКЦ МВС України № 6/10.1/36 від 25 травня 2018 року, згідно якого ДТП відбулася під час руху заднім ходом автопоїзду «DAF95XF» р.н. НОМЕР_3 , яким керував ОСОБА_2 і який мав можливість запобігти пригоді шляхом виконання вимог п.10.1. та п.10.9. ПДР, його дії не відповідали вказаним нормам і знаходяться у причиному зв`язку із ДТП, а водій ОСОБА_3 не мав технічної можливості запобігти зіткненню. Відповідно до висновку експертного автотоварознавчого дослідження Полтавського відділення Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім.М.С. Бокаріуса № 1315 вартість матеріального збитку, спричинено власнику автомобіля «Volkswagen-Golf» р.н. НОМЕР_1 , внаслідок ДТП становить 76687,63 грн. Належні ТОВ «Полтава Транс Авто» автомобіль «DAF95XF» і та напівпричіп «GROENEWEGEN DRO-12-27» на момент ДТП були забезпечені договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладеними із ПрАТ «СК «Уніка» (поліси № АК/8058159 від 14 листопада 2017 року та № АК/8606440 від 15 березня 2018 року відповідно), з лімітом відповідальності за завдану майну шкоду у розмірі 100000 грн. 17 травня 2018 року ТОВ «Полтава Транс Авто» подало заяву до ПрАТ «СК «Уніка» про виплату страхового відшкодування згідно договору страхування № 8606440 за страховим випадком, що стався за участю забезпеченого транспортного засобу напівпричепу GROENEWEGEN DRO-12-27, та автомобіля «Volkswagen-Golf». У вересні 2018 року позивач звернувся з позовом до ТОВ «Полтава Транс Авто», третя особа ОСОБА_2 про відшкодування збитків, завданих ДТП (справа № 554/7425/18). Постановою Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Також судом встановлено, що позивач 28 січня та 18 березня 2020 року подав відповідачу ПрАТ «СК «Уніка» заяви про виплату страхового відшкодування, у задоволенні яких відмовлено на підставі п.32.1 ст.32 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у зв`язку із відсутністю підстав вважати позивача стороною, яка потерпіла у ДТП. Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. - 5 - Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки відсутністю належних і допустимих доказів того, що завдана позивачу у ДТП в результаті взаємодії двох джерел підвищеної небезпеки шкода, завдана майну позивача з вини водія ОСОБА_2 . Також суд керувався тим, що позивачем пропущено річний строк подання страховику заяви про страхове відшкодування з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди, передбачений п.37.1.4 ст.37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», який є присічним і поновленню не підлягає. Проте, колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками, оскільки суд першої інстанції допустив невірну оцінку доказів, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи. Згідно ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи і які встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Відповідно до приписів цивільного процесуального закону докази у процесі мають відповідати певним критеріям. Зокрема докази мають бути належними, тобто такими, які містять інформацію щодо предмета доказування (ст.77 ЦПК), допустимими, тобто такими, що підтверджують певні обставини справи, які за законом не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст.79 ЦПК), достовірними, тобто такими, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи(ст.79 ЦПК) та достатніми, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування(ст.80 ЦПК). Згідно ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Згідно ст.110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими ст.89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні. Прийшовши до висновку про відсутність доказів вини водія ОСОБА_2 у завданні шкоди позивачу внаслідок ДТП, суд не звернув уваги та не дав належної оцінки наданому позивачем висновку експертного дослідження Дніпропетровського НДЕКЦ МВС України № 6/10.1/36 від 25 травня 2018 року, який виконаний на його замовлення. Відповідно до вказаного висновку ДТП відбулася під час руху заднім ходом автопоїзду «DAF95XF» р.н. НОМЕР_3 , яким керував ОСОБА_2 і який мав можливість запобігти пригоді шляхом виконання вимог п.10.1. та п.10.9. ПДР, його дії не відповідали вказаним нормам і знаходяться у причиному зв`язку із ДТП, а водій ОСОБА_3 не мав технічної можливості запобігти зіткненню і в його діях не вбачається невідповідності ПДР. Вказаний висновок експертного дослідження є належним, допустимим та достатнім доказом, який підтверджує факт недотримання водієм ОСОБА_2 ПДР та причинно-наслідковий зв`язок між порушенням останнім ПДР і завданням позивачу шкоди і який не спростований зацікавленими особами. За таких обставин висновок суду про відсутність доказів вини ОСОБА_2 у завданні шкоди позивачу внаслідок ДТП є помилковим. Це ж стосується посилань суду на те, що позивачем не заявлялося клопотання про - 6 - призначення автотехнічної експертизи для встановлення обставин ДТП та винної особи, які є необгрунтованими, оскільки позивачем надані належні докази на підтвердження вини ОСОБА_2 у скоєнні ДТП, які не спростовані. Окрім того, вказані висновки суду суперечать положенням ч.2 ст.1166 ЦК України, згідно якої особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Тобто, цивільне законодавство в деліктних зобов`язальних правовідносинах по відшкодуванню шкоди передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди. Обов`язок доказування наявності шкоди та її розміру покладається на позивача, відсутність його вини у заподіянні шкоди повинен довести відповідач. Якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В той же час колегія суддів вважає, що неправильність висновків суду щодо відсутності доказів вини ОСОБА_2 у завданні шкоди позивачу внаслідок ДТП не призвела до неправильного вирішення спору. Суд першої інстанції прийшов до вірних висновків про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 з огляду на пропуск останнім річного строку на подання страховику заяви про страхове відшкодування, встановленого Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, та відсутністюповажних причин пропуску цього строку. Колегія суддів погоджується з такими висновками та вважає їх правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону. Загальні підстави відповідальності за завдану шкоду передбачені ст.1166 ЦК України, згідно якої майнова шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам особи, а також шкода завдана майну особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. За положеннями ст.1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, використання якого створює підвищену небезпеку, якщо ця особа не доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або з умислу потерпілого. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (п.1 ч.1 ст.1188 ЦК України). Згідно ст. 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Згідно ст.999 ЦК України законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування). До відносин, що випливають із обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. Спірні правовідносини врегульовані спеціальним Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», який регулює відносини у сфері обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (далі - обов`язкового страхування - 7 - цивільно-правової відповідальності) і спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України (преамбула Закону). Згідно ст.6 вказаного Закону страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого. Згідно п.22.1. ст.22 цього Закону у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи. Водночас відповідно до приписів п.37.1.4 ст.37 цього Закону підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди. Судом встановлено, що 17 травня 2018 року ТОВ «Полтава Транс Авто» подало заяву до ПрАТ «СК «Уніка» про виплату страхового відшкодування згідно договору страхування № 8606440 за страховим випадком, що стався за участю забезпеченого транспортного засобу напівпричепу GROENEWEGEN DRO-12-27, та автомобіля «Volkswagen-Golf». Водночас позивач не подавав страховику ПрАТ «СК «Уніка» заяви про страхове відшкодування впродовж одного року з моменту скоєння ДТП, втому числі після закриття судом 15 червня 2018 року провадження у справі про притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності за ст.124 КУпАП. Поважні причини неподання такої заяви відсутні, а відтак суд першої інстанції обгрунтовано відмовив у задоволенні вимог про стягнення страхового відшкодування із страховика. Аналогічні висновки щодо обгрунтованості відмови у виплаті страхового відшкодування у зв`язку з пропуском річного строку звернення до страховика за відсутності поважних причин його пропуску, сформовані у цілому ряді постанов Великої Палати Верховного Суду та є усталеними. Так у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17, розглядаючи справу за позовом ПрАТ «СК «АХА Страхування» до ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» про стягнення страхового відшкодування, виплаченого за договором добровільного страхування, Велика Палата Верховного Суду відступила від правової позиції Верховного Суду України, висловленої у постанові від 15 квітня 2015 року в справі № 3-49гс15 щодо непоширення річного строку на вимогу страхової компанії потерпілого, яка виплатила останньому відшкодування за договором добровільного страхування, до страхової компанії винної особи та зазначила, що закріплене в підпункті 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», право страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ відмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про виплату страхового відшкодування не залежить від суб`єкта звернення з відповідною заявою, тобто підлягає застосуванню, в тому числі у випадку, коли з такою заявою звертається не безпосередньо потерпілий, а особа, яка здійснила відшкодування потерпілому завданої шкоди на підставі договору добровільного майнового страхування. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі - 8 - № 465/4621/16-к зазначено, що «у системному зв`язку зі ст.36 положення підпункту 37.1.4 п.37.1 ст.37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» щодо неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених цим пунктом строків як підстави для відмови у відшкодуванні стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика (або МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права». У постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 465/4287/15, розглядаючи справу за позовом фізичної особи до ПрАТ «УПСК» про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди, Велика Палата Верховного Суду визначила, що «зазначений у пункті 37.1.4 ст.37 Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», строк є присічним і поновленню не підлягає», а «тому саме річний строк звернення із заявою про виплату страхового відшкодування є припинювальним і з його спливом у страховика настає право на відмову у виплаті страхового відшкодування». У постанові від 14грудня 2021 року у справі № 147/66/17, розглядаючи справу за позовом фізичної особи до страховика про стягнення страхового відшкодування, Велика Палата Верховного Суду визначила, що, аналізуючи зазначене законодавство в сукупності з загальними принципами цивільного права, як то добросовісність поведінки та спрямованість на відновлення порушеного права, слід дійти висновку, що потерпіла особа при відмові страховика (страхової компанії) у виплаті регламентних платежів у зв`язку з пропуском річного строку, має право на пред`явлення вимоги до страховика (страхової компанії) винної у спричиненні шкоди особи про відшкодування шкоди в межах страхової суми протягом строку позовної давності. У випадку, якщо потерпіла особа звернеться до страховика (страхової компанії) за відшкодуванням шкоди з пропуском встановленого річного строку, однак доведе, що нею здійснено розумних заходів для отримання відшкодування за рахунок страховика, та строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини, вона має право на відшкодування шкоди в межах страхової суми за рахунок страховика (страхової компанії) винної у спричиненні шкоди особи, у тому числі у судовому порядку (п.п.135-136). Відповідно до положень ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду. Доводи апеляційної скарги про неврахування судом того факту, що позивачз вересня 2018 року реалізовував альтернативний спосіб захисту шляхом подання позову про стягнення шкоди із ТОВ «Полтава транс авто» як власника автопоїзду «DAF95XF» р.н. НОМЕР_3 , з яким водій ОСОБА_2 перебував у трудових відносинах, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. Наведений спосіб не є альтернативним способом захисту, як помилково вважає позивач, оскільки не грунтується на законі. Відносини страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регламентує, зокрема, Закон України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», згідно зі ст.3 якого обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється, зокрема, з метою забезпечення відшкодування шкоди майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників. Тобто положення цього Закону спрямовані як на захист прав потерпілої особи на відшкодування шкоди, так і на те, що винна особа має право розраховувати на - 9 - відшкодування спричиненої нею шкоди страхувальником, у якого застрахована її відповідальність та переклала тягар відшкодування шкоди на страховика. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц, вирішуючи виключну правову проблему щодо абсолютного права потерпілого на отримання відшкодування від винуватця або його страховика, відступила від раніше викладених висновків Верховного Суду України та зазначила, що у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, боржником у деліктному зобов`язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов`язаним суб`єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» порядку. Покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (ст.3 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»). Уклавши договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов`язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов`язку страхувальника, який завдав шкоди (п.69,73-74). Така ж правова позиція щодо виключної відповідальності страховика в межах суми страхового відшкодування замість завдавача шкоди, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц. Отже, Велика Палата Верховного Суду послідовно наголошує, що основний тягар відшкодування шкоди, спричиненої за наслідками ДТП, повинен нести страховик та саме він є належним відповідачем у справах за позовами про відшкодування шкоди в межах страхової суми. Наведені положення Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», який покладає відповідальність за завдану страхувальником (винуватцем) шкоду на страховика, як і наведені вище правові висновки Великої Палати Верховного Суду є чіткими, зрозумілими та прогнозованими для потерпілої особи, в тому числі і для позивача. З огляду на викладене, та враховуючи, що відповідальність винуватця ДТП була застрахована за обов`язковим страхуванням, звернення позивача у вересні 2018 року до суду з позовом до ТОВ «Полтава Транс Авто», третя особа ОСОБА_2 про відшкодування збитків, завданих ДТП (справа № 554/7425/18) суперечить вимогам закону та є помилковим, а відтак не є альтернативним способом захисту своїх прав і відповідно не свідчить про наявність об`єктивних (поважних) причин пропуску річного строку. Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17, де, скасовуючи рішення апеляційного суду про стягнення відшкодування із страхувальника (винуватця ДТП) і залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову у позові в цій частині, Велика Палата Верховного Суду вказала, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про альтернативне право потерпілого в цій справі обирати особу, до якої можна звернутись із вимогою про виплату відшкодування (п.151). Посилання у скарзі на те, що за викладених обставин (відсутність добровільного відшкодування з боку винуватця та його страховика) позивач має право на судовий захист і відшкодування шкоди за рахунок страховика, у чому суд йому безпідставно відмовив та не здійснив ефективного захисту його права всупереч ст.13 Конвенції безпідставні. - 10 - Позивач був обізнаний про те, що транспортний засіб у вигляді напівпричепу GROENEWEGEN DRO-12-27 був застрахований у ПрАТ «СК «Уніка» і ТОВ «Полтава Транс Авто» 17 травня 2018 року подав заяву до страховика про виплату страхового відшкодування за страховим випадком з автомобілем «Volkswagen-Golf», однак позивач не звернувся за виплатами протягом року. В даному випадку, обравши помилковий спосіб захисту своїх прав, позивач має нести тягар негативних наслідків власної поведінки, оскільки добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. З огляду на принцип добросовісності, який визначає, що якщо потерпілий недобросовісно реалізовує право на отримання відшкодування завданої йому під час експлуатації наземного транспортного засобу шкоди, не виконує покладені на нього Законом № 1961-IV обов`язки, він має нести тягар негативних наслідків власної поведінки. Не дотримання принципу добросовісності може мати наслідком відмову в захисті порушеного права, зокрема в праві на відшкодування шкоди при недобросовісній поведінці особи взагалі, та звільняє страховика від обов`язку відшкодування шкоди при недобросовісній поведінці винної особи та потерпілого (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (п.п.66-67). Доводи апеляційної скарги щодо хибності посилань суду на пропуск позивачем річного строку звернення із заявою про виплату страхового відшкодування як підстави для відмови у позові, оскільки ПрАТ «СК «Уніка» відмовило йому у виплаті відшкодування за відсутності підстав вважати його потерпілим у ДТП, а не з підстав пропуску річного строку, необгрунтовані. З матеріалів справи вбачається, що 03 серпня 2021 року на адресу суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач заперечуючи проти позову, в тому числі зазначив про відсутність правових підстав для виплати позивачу страхового відшкодування згідно п.37.1.4 ст.37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Така позиція відповідача відповідає закону і обгрунтовано врахована судом при ухваленні рішення. Намагання позивача, обмежити право відповідача висувати проти його позовних вимог будь-які заперечення, доводи та аргументи безпідставні та суперечать таким фундаментальним принципам судочинства як змагальність та рівність учасників судового процесу перед законом і судом ( ст.129 Конституції України, ст.2 ЦПК України). Доводи апеляційної скарги про неврахування судом висновку Верховного Суду у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к, в якій вказано на можливість потерпілого звернутися із заявою як безпосередньо до страховика, так і до суду, що він і зробив у рамках справи № 554/7425/18 не є релевантними, оскільки не відображають його сутність. Дана постанова Верховного Суду містить висновок про те, що «у системному зв`язку зі ст.36 положення підпункту 37.1.4 п.37.1 ст.37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» щодо неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених цим пунктом строків як підстави для відмови у відшкодуванні стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика (або МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права». - 11 - У даному висновку йдеться про можливість потерпілого звернутися упродовж річного строку із вимогою про одержання відшкодування як безпосередньо до страховика (МТСБУ), так і до суду. При цьому під зверненням до суду розуміється подання потерпілим позову саме до страховика (МТСБУ), а не до іншої особи. В даному випадку як вище вказувалося позивач подав безпідставний позов до іншої особи, відповідальність якої застрахована і який не має відповідати у межах ліміту. Це ж стосується доводів апеляційної скарги про те, що недотримання позивачем річного строку звернення не призвело до неможливості встановлення страховиком обставин ДТП (постанова Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 465/4287/15), які не грунтуються на законі. Питання повідомлення учасником ДТП страховика не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, та наслідки невиконання цього обов`язку у вигляді можливого регресного позову до водія встановлені п.33.1 ст.33 та п.38.1.1 ст.38 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» і не стосуються спірних правовідносин в даній справі та не пов`язані із предметом спору. Положення п.37.1.4 ст.37 вказаного Закону щодо відмови у виплаті страхового відшкодування у зв`язку з неподанням заяви про страхове відшкодування впродовж одного року з моменту скоєння ДТП ніяким чином не пов`язані із встановленням чи невстановленням страховиком обставин ДТП, як помилково вважає позивач, а пов`язані із недотриманням саме строків звернення, навіть за обставини повної доведеності розміру шкоди. Доводи апеляційної скарги про те, що розглядаючи справу, суд виступав не арбітром, а захисником інтересів відповідача, помилково застосувавши п.37.1.4 ст.37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та не застосувавши ст.ст.990, 999, ч.2 ст.1166 ЦК України, ст.ст.28, 29 вказаного Закону, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. Посилаючись на вказані обставини, позивач всупереч положенням ч.3 ст.12 ЦПК ст.81 ЦПК України, які покладають на сторону обов`язок довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, не надав ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції належних, допустимих та достатніх доказів, у розумінні ст.77-80 ЦПК України, які б підтверджували, що судом порушено принцип рівності сторін. Водночас застосування судом п.37.1.4 ст.37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» є правильним та відповідає матеріалам справи. Доводи апеляційної скарги про те, що судом були допущені порушення статей 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.1 Протоколу № 1 до Конвенції та рішень ЄСПЛ, оскільки суд не виклав у рішенні в достатній мірі мотивів відмови у судовому захисті права позивача та не вивчив усі його письмові доводи, суд не перевірив чи породжує тлумачення ним і застосування норм права, що відповідають приписам Конвенції, при ненаданні відповідачем заперечень проти його вимог та штучно перекрутив фактичні обставини справи, не дотримався прецедентної практики ЄСПЛ і завдань цивільного судочинства та принципів верховенства права, безпідставно відмовивши у позові, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані з викладених вище підстав. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути - 12 - різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України» та «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Відхиляючи даний довід колегія суддів враховує, що оскаржуване судове рішення в частині відмови у стягненні страхового відшкодування з підстав пропуску річного строку звернення із заявою до страховика про виплату страхового відшкодування відповідає критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки при його ухваленні, суд навів чіткі висновки щодо підстав відмови у задоволенні вимог та дав належну і достатню оцінку доводам позивача з урахуванням змісту його позовних вимог. Такі висновки є достатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону. Колегія суддів погоджується із доводами скарги щодо помилкового зазначення судом у рішенні, що справа за ст.124 КУпАП розглядалася у відношенні позивача, хоча таке мало місце щодо ОСОБА_3 , який керував автомобілем «Volkswagen Golf». Проте відповідно до ч.3 ст.376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни судового рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Аналогічні роз`яснення містить п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 жовтня 2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», згідно якого порушення або неправильне застосування норм процесуального права можуть бути підставою для скасування чи зміни рішення, якщо таке порушення призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, порушення вимог ст.59 ЦПК щодо допустимості засобів доказування, необґрунтована відмова суду в задоволенні клопотання осіб, які беруть участь у справі, у дослідженні доказів (ст.60 ЦПК), порушення вимог ст.215 ЦПК щодо змісту рішення суду тощо. Наведений довід не спростовує висновків суду щодо відсутності передбачених законом підстав для задоволення позову. Решта доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 враховані при зміні рішення. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норми матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. У відповідності до ч.4 ст.376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. З огляду на наведене мотивувальна частина рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 13 жовтня 2021 року підлягає зміні в частині уточнення правових підстав відмови у задоволенні позову, з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові. Оскільки апеляційний суд змінює рішення суду першої інстанції, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Згідно ч.3 ст.389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах (ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб) та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятидесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, визначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України. Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд, - - 13 - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволити частково. Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 13 жовтня 2021 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині рішенняШевченківського районного суду м.Києва від 13 жовтня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у ч.3 ст.389 ЦПК України. Головуючий Судді: