Постанова 4855 № 640/18117/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/18117/19 Головуючий у 1-й інстанції: Костенко Д.А. Суддя-доповідач: Василенко Я.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2022 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Василенка Я.М., суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.11.2021 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив: - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити та виплачувати позивачу пенсію за віком з 14.02.2019 у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.11.2021 у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. З метою повного та всебічного встановлення обставин справи, колегією суддів ухвалено рішення про продовження апеляційного розгляду даної справи на розумний строк. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що зазначена апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , 1941 року народження, в 1999 році виїхав на постійне місце проживання до держави Ізраїль, де проживає по цей час. У лютому 2019 року представник позивача подав до Пенсійного фонду України заяву позивача від 08.01.2019 і документи для призначення йому пенсії за віком. До виїзду до держави Ізраїль позивач проживав у м. Києві, у зв`язку з чим Пенсійний фонд України листом від 11.03.2019 № 4874Д-11 передав заяву позивача на розгляд відповідачу, як уповноваженому територіальному органу. Згідно з копією розписки-повідомлення від 01.03.2019 №1278, складеної спеціалістом Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві Зябрєвою О.А., відповідач прийняв від представника позивача: - заяву позивача про призначення пенсії; - довідку про присвоєння РНОКПП (копія); - паспорт (копія); - трудову книжку або документи про стаж (копія); - пам`ятку; - документи довіреної особи; - звернення. Листом від 25.03.2019 № 61480/03 представнику позивача повідомлено про необхідність особистого звернення позивача до управління Пенсійного фонду з відповідною заявою та документами для призначення пенсії. Відповідач у листі послався на положення Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" і Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України №22-1 від 25.11.2005, щодо особистого подання заяви про призначення пенсії і документів, які підтверджують місце проживання (реєстрації) особи. Листом від 27.03.2019 №63998/03 представнику позивача повідомлено про відмову у призначенні пенсії за віком, оскільки у поданих документах відсутній паспорт громадянина України або посвідка на постійне проживання. Рекомендовано позивачу особисто звернутись до управління для подання нової заяви (встановленого зразка) та пакету документів. Не погоджуючись з вказаною відмовою у призначенні та виплаті позивачу пенсії за віком, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та інтересів. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивачем при поданні заяви до органу Пенсійного фонду не додержано вимог п.п. 2.1, 2.9, 2.22, абз. 2 п. 2.23 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», який затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України 07.07.2014 № 13-1), зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за № 1566/11846. Апелянт у своїй скарзі зазначає, що оскаржуване рішення прийнято судом першої інстанції з ненаданням належної оцінки нормам чинного законодавства, що призвело до прийняття невірного рішення, судом порушено правильність застосування норм матеріального та процесуального права та правової оцінки обставин у справі. Колегія суддів вважає доводи апелянта необґрунтованими та погоджується з рішенням суду першої інстанції, враховуючи наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із положеннями статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Відповідно до статті 7 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) загальнообов`язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов`язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування. Згідно із пунктом 1 частини першої та частиною четвертою статті 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. З огляду на наведені норми слід дійти висновку, що за загальним правилом право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами. Порядок звернення за призначенням (перерахунком) пенсії визначено статтею 44 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", якою, зокрема, передбачено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально. За визначенням абзацу 1 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» паспорт громадянина України для виїзду за кордон є документом, що посвідчує особу, підтверджує громадянство України особи, на яку він оформлений, і дає право цій особі на виїзд з України і в`їзд в Україну. Питання щодо подання та оформлення документів для призначення пенсій урегульовано Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», який затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України 07.07.2014 № 13-1), зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за № 1566/11846 (далі - Порядок № 22-1). Пунктом 1.1 Порядку № 22-1 встановлено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, а також у місті та районі (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації). Як вбачається з матеріалів справи, заяву від 08.01.2019 про призначення пенсії подано уповноваженим представником позивача. Пунктом 2.1 Порядку № 22-1 встановлено перелік документів, які додаються до заяви про призначенні пенсії, до яких віднесено: - документ про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків або свідоцтво про загальнообов`язкове державне соціальне страхування; - документи про стаж, що визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637, - для підтвердження заробітної плати відділом персоніфікованого обліку надаються індивідуальні відомості про застраховану особу за період з 01 липня 2000 року (додатки 1, 3 до Положення); у разі якщо страховий стаж починаючи з 01 липня 2000 року становить менше 60 місяців, особою подається довідка про заробітну плату (дохід) за будь-які 60 календарних місяців страхового стажу підряд до 01 липня 2000 року (додаток 1). - документи про місце проживання (реєстрації) особи, та інші. За документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування (пункт 2.22 Порядку № 22-1). Документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію. (пункт 2.23 Порядку №22-1). Згідно з пунктом 2.9 Порядку № 22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу), місце її проживання (реєстрації) та вік. З аналізу наведених норм слідує, що підставою для вчинення дій, спрямованих на призначення пенсії за віком, є відповідна заява особи та додані до неї необхідні документи. При цьому, відповідно до вищенаведених приписів та з урахуванням обставин цієї справи, до заяви позивача необхідно було додати: - оригінал паспорту громадянина України або паспорту громадянина України для виїзду за кордон, який згідно з пп. "б" п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України від 20.11.2012 №5492-VI "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" відноситься до документів, які посвідчують особу та підтверджують громадянство України; - оригінал документу про місце проживання (реєстрації) особи або його копію, посвідчену нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію; - оригінал трудової книжки або її копію, завірену адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи позивача або органом, що призначає пенсію; - оригінали документів про заробітну плату за періоди до 30.06.2000. Пунктом 4.1 Порядку № 22-1 передбачено, що особі <...> органом, що призначає пенсію, видається розписка із зазначенням дати прийняття заяви, а також переліку одержаних і відсутніх документів, які необхідно подати у тримісячний строк з дня прийняття заяви. Пунктом 4.2 Порядку № 22-1 передбачено, що при прийманні документів орган, що призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності). Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі; 4) видає пам`ятку пенсіонеру, копія якої зберігається у пенсійній справі. Разом з тим, як вірно було встановлено судом першої інстанції, на підставі оформленої відповідачем розписки-повідомлення від 19.08.2019, до заяви додано копію паспорту громадянина України для виїзду за кордон, згідно з наявною у справі копією якого, він дійсний до 04.09.2017. Отже, такий паспортний документ є недійсним і не може підтверджувати особу позивача та його вік. Інших документів, які засвідчують особу позивача, його вік і місце реєстрації (проживання), всупереч вимогам п.п. 2.1, 2.9 Порядку № 22-1 до заяви не додано. Також, до заяви додана копія трудової книжки (документу про стаж), що не відповідає вимогам абз. 2 п. 2.23 Порядку № 22-1. Апелянт зазначає про подання відповідачу копії посвідчення особи та його оригіналу для огляду, яке містить інформацію про місце проживання позивача та вік. Однак, як суду першої інстанції, так і суду апеляційної інстанції, позивачем не додано доказів подання відповідачу такого документу (посвідчення особи), а в розписці-повідомленні такий документ не зазначений, що спростовує твердження апелянта в цій частині. З приводу доводів апелянта про те, що наявне в матеріалах справи посвідчення особи, видане позивачу Міністерством внутрішніх справ Держави Ізраїль, є належним документом, що посвідчує його особу, колегія суддів зазначає наступне. За змістом п. 1 ч. 1 ст. 13 Закон України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" від 20.11.2012 № 5492-VI (далі - Закон № 5492-VI) до документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, відносяться паспорт громадянина України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну; тимчасове посвідчення громадянина України. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 13 вказаного Закону до документів, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус, належать посвідчення водія; посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон; посвідка на постійне проживання; посвідка на тимчасове проживання; картка мігранта; посвідчення біженця; проїзний документ біженця; посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту; проїзний документ особи, якій надано додатковий захист. З наведеного переліку документів, що посвідчують особу вбачається, що останній не містить такого виду документу як посвідчення особи, видане компетентним органом іншої держави, у зв`язку з чим доводи апелянта про надання представником заявника до пенсійного органу достовірного документу, що посвідчує особу заявника є необґрунтованими. Щодо подання суду першої інстанції довідок про стаж і заробітну плату позивача, які були складені після 01.03.2019 і до заяви не додавались, а також копії листів представника позивача, адресованих відповідачу, від 29.03.2019, від 18.04.2019, від 10.05.2019 про надання додаткових документів, колегія суддів зазначає наступне. Позивач не надав доказів отримання відповідачем цих документів. При цьому, надання позивачем копії описів вкладення у цінний лист і накладних від 29.03.2019 і від 10.05.2019, які засвідчують подання на пошту поштових відправлень, не свідчить про їх вручення відповідачу. Отже, позивач не довів відповідними засобами доказування одержання відповідачем додаткових документів, а тому такі документи не свідчать про виконання позивачем вимог Порядку №22-1. Крім того, листи представника позивача від 29.03.2019, від 18.04.2019, від 10.05.2019 не містять відомостей про надання відповідачу дійсного паспорту громадянина України або паспорту громадянина України для виїзду за кордон, які б засвідчували особу позивача і його вік. Щодо посилань апелянта на те, що всі подані до відповідача документи були засвідчені нотаріусом в державі Ізраїль, підпис та повноваження якого у свою чергу підтверджено печаткою апостиль, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України. Для вчинення будь-яких нотаріальних дій, у тому числі, і для засвідчення вірності перекладу та вірності копій, документи, які складено за кордоном повинні прийматися нотаріусами за умови їх легалізації або проставляння апостилю, якщо інше не передбачено міжнародними договорами. Існує два способи засвідчення: консульська легалізація та проставлення апостиля. Легалізація документів та/або проставлення апостиля - це процес підтвердження походження документів. Як апостиль, так і легалізація підтверджують справжність підпису особи, що засвідчила документ. Апостиль ставиться для використання документів в країнах, які підписали Гаазьку конвенцію, яка була прийнята в 1961 році, згода на обов`язковість якої надана Законом України від 10.01.2002 року «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів» та вступила в силу в Україні в 2003 році. Згідно ст. 1 Гаазької конвенції ця Конвенція поширюється на офіційні документи, які були складені на території однієї з договірних держав і мають бути представлені на території іншої договірної держави. Для цілей цієї Конвенції офіційними документами вважаються: a) документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця; b) адміністративні документи; c) нотаріальні акти; d) офіційні свідоцтва, виконані на документах, підписаних особами у їх приватній якості, такі як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційні і нотаріальні засвідчення підписів. Отже, у силу приписів пункту «d» частини 2 статті 1 Гаазької конвенції довіреність, видана особою приватного права, є офіційним документом та на неї поширюються вимоги цієї конвенції. Статтею 3 цієї Конвенції передбачено, що єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений. Згідно з положеннями Конвенції, документ, на якому проставлено апостиль, не потребує ніякого додаткового оформлення чи засвідчення і може бути використаний в будь-якій іншій державі-учасниці Конвенції. Відповідно до статті 4 Конвенції передбачений в частині першій статті 3 апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріпляється з документом; він повинен відповідати зразку, що додається до цієї Конвенції. Таким чином, для цілей прийняття документа, складеного в Ізраїлі та звільнення його від процедури консульської легалізації, він повинен містити апостиль або бути скріпленим з апостилем. При цьому, у розумінні Закону України «Про нотаріат» нотаріус, який вчиняє нотаріальні дії, не вправі вчиняти нотаріальні дії на своє ім`я, однак вказане положення Закону розповсюджується виключно на нотаріальні дії, вчинені нотаріусами та посадовими особами, які вчиняють такі дії на території України, та відповідно не можуть регулювати порядок вчинення нотаріальних дій відповідними особами інших держав (в даному випадку держави Ізраїль). Колегія суддів зазначає, що наявність на довіреності апостилю свідчить про оформлення довіреності належним чином, а апостиль на копіях документів свідчить про їх нотаріальне завірення, однак не спростовує факту ненадання позивачем документу, що встановлює особу заявника, як це передбачено Порядком № 22-1. Отже, враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недотримання позивачем вимог п.п. 2.1, 2.9, 2.22, абз. 2 п. 2.23 Порядку № 22-1. Колегія суддів вважає неприйнятними доводи апелянта про те, що право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом та відсутні чинні положення пенсійного законодавства, які б забороняли виплату пенсій при виїзді на місце постійного проживання за кордон, оскільки в даному випадку позивач не позбавлений права на призначення йому пенсії за віком та права повторно звернутися до територіального органу Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії з наданням відповідних підтверджуючих документів. Верховним Судом в постанові від 06.02.2018 у справі № 723/2676/14-а висловлена правова позиція, відповідно до якої призначення пенсії здійснюється не автоматично, а передбачає виконання ряду процедурних дій, пов`язаних з встановленням особи, що звернулася за призначенням пенсії, та наявність визначеного переліку документів. Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають. При цьому, проаналізувавши вказані вище та всі інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позову. Також, апеляційна скарга не містить посилань на обставини, передбачені статтями 317-319 КАС України, за яких рішення суду підлягає скасуванню. Крім того, як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010). Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції повно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянт не надав до суду належні докази, що підтверджують факт протиправності рішення суду першої інстанції. Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.11.2021 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий: Василенко Я.М. Судді: Ганечко О.М. Кузьменко В.В.