Постанова Полтавський апеляційний суд № 541/986/20

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 541/986/20 Номер провадження 22-ц/814/107/22Головуючий у 1-й інстанції Куцин В.М. Доповідач ап. інст. Карпушин Г. Л. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 квітня 2022 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача): Карпушина Г.Л., суддів: Пилипчук Л.І., Чумак О.В., при секретарі судового засідання: Владімірову Р.В., - розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 17 червня 2021 року (ухвалене суддею Куцин В.М., повний текст рішення складено суддею 26 червня 2021 року) по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по договору позики,- В С Т А Н О В И В : У травні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по договору позики в сумі 272000,00 грн, 3% річних за прострочення виконання грошового зобов?язання в розмірі 1698,60 грн, інфляційних збитків в сумі 3649,99 грн, а всього 277348,59 грн та всі понесені судові витрати. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 27 лютого 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики. Згідно якого ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 272000,00 грн. ОСОБА_1 зобов?язався повернути отримані кошти в строк до 10 березня 2020 року. На підтвердження своїх зобов?язань надав розписку. В зазначений в борговій розписці строк, відповідач борг не повернув, що і змусило позивача звернутися за захистом порушеного права до суду. Заочним рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 17 червня 2021 рокупозов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по договору позики - задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 за договором позики від 27.02.2020 року борг 277 348 (двісті сімдесят сім тисяч триста сорок вісім) гривень 59 коп, з яких позики 272 000 (двісті сімдесят дві тисячі) гривень, інфляційні втрати 3649 (три тисячі шістсот сорок дев?ять) гривень 99 копійок, три проценти річних за прострочення виконання грошового зобов?язання 1698 (одна тисяча шістсот дев`яносто вісім) гривень 60 копійок. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 4973 ( чотири тисячі дев?ятсот сімдесят три) грн. 48 коп. Роз?яснено порядок оскарження заочного рішення. Ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 16 вересня 2021 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 17 червня 2021 року залишено без задоволення. З вказаним рішенням суду не погодився ОСОБА_1 та подав на нього апеляційну скаргу, в якій прохає рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 17 червня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити. Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, а також таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Посилається на те, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають обставинам справи. В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що позивачем не доведено належним чином факт укладення правочину, а судом неправомірно зроблено висновок про доведеність обставин, не підтверджених належними доказами. Вказує, що при розгляді справи суд не врахував правову позицію, викладену у постанові Верховного суду України від 11.11.2015 року по справі №6-1967цс15. Вказує, що він не підписував розписки, та з її змістом не був ознайомленим, тому вважає, що вона є неналежним доказом у справі, а також такою, що не підтверджує факт передачі грошових коштів. Також зазначив, що внаслідок неналежного його повідомлення про розгляд справи він був позбавлений можливості заявити клопотання про проведення почеркознавчої експертизи щодо встановлення особи, яка дійсно писала та підписувала розписку. Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив. Судове засідання в суді апеляційної інстанції проводилося в порядку спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи. На момент розгляду справи сторони та інші особи будучи належним чином та завчасно повідомленими про час та місце слухання справи в судове засідання не з`явилися. Колегія суддів, заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та мотиви апеляційної скарги, приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. У відповідності з ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Згідно вимог ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно ч.1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що 27 лютого 2020 року ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 272000,00 грн, що підтверджується розпискою ОСОБА_1 про отримання коштіввід 27 лютого 2020 року. Згідно домовленості кошти повинні були повернуті до 10 березня 2020 року. Саме на цих умовах сторони уклали договір позики. На підтвердження передачі грошей відповідач власноручно написав розписку і отримав грошові кошти(а.с.6). По закінченню зазначеного в розписці строку - 10 березня 2020 року, позичальник ОСОБА_1 позики не повернув. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 ,суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають із договору позики, що підтверджується, у тому числі, наданою позивачем розпискою, умови якої ОСОБА_1 не виконав, тому наявні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення боргу в сумі 272000 грн, інфляційних збитків в сумі 3649,99 грн та трьох процентів річних за прострочення виконання грошового зобов`язання в сумі 1698,60 грн, а всього 277348,59 грн. Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин. Згідно з статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов?язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Позичальник зобов?язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов?язку. Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов?язаний виконати свій обов?язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов?язання чи звичаїв ділового обороту. Частинами першою, другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв?язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, досліджуючи боргову розписку чи договір позики, суд повинен виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Відповідно до ст.ст.525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов?язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов?язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. У разі пред?явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов?язання. Для цього, з метою правильного застосування ст.ст.1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі №6-1967цс15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та постановах Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі №357/13897/16-ц, які у відповідності до вимог п.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Матеріалами справи встановлено, що надана ОСОБА_1 розписка від 27.02.2020 року є тим документом, що підтверджує виникнення у сторін правовідносин за договором позики. При цьому відповідачем не оспорювався договір позики, а наявність боргової розписки у позивача підтверджує факт наявності боргу. Так, вказана розписка містить необхідні умови договору позики, зокрема, дату її складання, отримання грошових коштів в конкретно визначеній сумі та у конкретної особи, та зобов?язання щодо їх повернення, строк повернення, що узгоджується з положеннями статті 1047 ЦК України. Доказів того, що договір позики має іншу правову природу відповідачем не надано. Таким чином, доводи відповідача, про те, що суд першої інстанції не встановив правову природу розписки, та її відповідність формі та змісту є необрунтованими. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Частиною першою ст. 1050 ЦК України встановлено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов?язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов?язання, на вимогу кредитора зобов?язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку щодо стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних збитків в розмірі 3649,99 грн, а також 3 % річних від простроченої суми в розмірі 1698,60 грн. Доводи апелянта про те, що внаслідок неналежного його повідомлення про розгляд справи він був позбавлений можливості заявити клопотання про проведення почеркознавчої експертизи щодо встановлення особи, яка дійсно писала та підписувала розписку є необгрунтованими, виходячи з наступного. З наданих матералів справи вбачається що ОСОБА_1 та його адвокат Борзовець О.В. неодноразово повідомлялися про розгляд вказаної справи як засобами поштового зв?язку, так і шляхом публікації оголошення на веб сторінці Миргородського міськрайонного суду Полтавської області, а тому мав можливість подати таке клопотання до початку розгляду справи по суті, оскільки знав про наявність справи в провадженні суду, що свідчить його відзив на позовну заяву. Крім того, з наданих матеріалів справи вбачається, що судом неодноразово відкладався розгляд справи. Проте, клопотань про призначення у вказаній справі почеркознавчої експертизи ОСОБА_1 чи його адвокат Борзовець О.В. не заявляли З урахуванням викладеного, суд першої інстанції враховуючи тривалість розгляду вказаної справи дійшов до правильного висновку щодо розгляду справи без сторони відповідача. Доводів, які б спростували висновки суду першої інстанції апеляційна скарга не містить. Приведені в апеляційній скарзі доводи про те, що суд не дав оцінки наданим доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права. Відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов?язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року). Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи та поясненнями учасників процесу. За таких обставин, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а тому задоволенню вони не підлягають. Керуючись ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 17 червня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня набрання нею законної сили. Повний текст постанови виготовлено 28 квітня 2022 року. Головуючий суддя : ____________________ Г.Л. Карпушин Судді: _________________ Л.І. Пилипчук ___________________ О.В. Чумак