Постанова 4855 № 640/8352/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/8352/21 Головуючий у 1 інстанції - Аверкова В.В. Суддя-доповідач - Василенко Я.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 квітня 2022 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Василенка Я.М., суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.11.2021 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила: - визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної відпустки за період роботи з 01.07.2006 по 04.10.2018; - зобов`язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 01.07.2006 по 04.10.2018; - зобов`язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.11.2021 позов задоволено. Не погоджуючись з вказаним рішенням Апарат Верховної Ради України звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. З метою повного та всебічного встановлення обставин справи, колегією суддів ухвалено рішення про продовження апеляційного розгляду даної справи на розумний строк. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що розпорядженням першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 04 жовтня 2018 року № 1408-к помічника - консультанта народного депутата ОСОБА_1 звільнено із займаної посади у зв`язку з достроковим припиненням повноважень народного депутата (пункт 2 статті 36 КЗпП України). Вказаним розпорядженням визначено провести виплату компенсації за невикористану відпустку в межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України згідно з додатком. Згідно з додатком до розпорядженням першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 04 жовтня 2018 року № 1408-к кількість невикористаних днів щорічної основної відпустки складала при звільненні 70,5 днів. При звільненні позивачем подано заяву від 27 січня 2021 року про надання довідок щодо заробітної плати та виплату належної їй суми компенсації за невикористану частину щорічної відпустки. Відповідно до довідки Апарату Верховної Ради України від 20-20/109 від 08 лютого 2021 року, наданої у відповідь на заяву позивача від 27 січня 2021 року, ОСОБА_1 працювала на наступних посадах: - з 01 липня 2006 року по 23 листопада 2007 року - на посаді помічника - консультанта народного депутата України Верховної Ради України п`ятого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». Кількість невикористаних днів щорічної основної відпустки - 11,5 календарних днів; - з 15 лютого 2011 року по 12 грудня 2012 року - на посаді на посаді помічника - консультанта народного депутата України Верховної Ради України шостого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». Кількість невикористаних днів щорічної основної відпустки - 3,5 календарних днів; - з 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року - на посаді помічника - консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_3 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». Кількість невикористаних днів щорічної основної відпустки - 29 календарних днів; - з 28 листопада 2014 року по 31 березня 2016 року - на посаді помічника - консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_4 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». Кількість невикористаних днів щорічної основної відпустки - 40,5 календарних днів; - з 26 травня 2016 року по 04 жовтня 2018 року - на посаді помічника - консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_5 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». Кількість невикористаних днів щорічної основної відпустки - 70,5 календарних днів. У вказаній довідці також зазначено, що народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці та компенсацію за невикористану відпустку. Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної відпустки за період роботи з 01.07.2006 по 04.10.2018, позивач звернулась до суду першої інстанції з даним адміністративним позовом. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскільки спеціальним законодавством не врегульовано питання виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню загальні норми трудового законодавства, якими такі виплати передбачені. Підкреслив, що відсутність бюджетних асигнувань на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону, у той час як обмежень щодо виплати такої компенсації у випадку відсутності економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України чинним законодавством не встановлено, а тому позовні вимоги щодо стягнення компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата підлягають задоволенню. Також, враховуючи невиплату відповідачем позивачу компенсації за невикористану відпустку в день її звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати та, як наслідок, не проведення повного розрахунку під час звільнення, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позовні вимоги про зобов`язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку підлягають задоволенню. Апелянт у своїй скарзі зазначає, що умови проходження патронатної служби помічниками-консультантами народних депутатів України є специфічними, тобто безпосереднім роботодавцем та керівником помічника-консультанта є народний депутат України, який самостійно визначає їх кількість, посадові обов`язки, напрями діяльності, особисто встановлює заробітну плату помічникам-консультантам, підписує табель обліку робочого часу, розподіляє між ними фіксований фонд заробітної плати, премії та інше, в той час як Апарат Верховної Ради України здійснює виключно документальне та фінансове забезпечення трудових відносин між позивачем та народними депутатами. Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне. Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» і Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 № 379/95-ВР (далі - Положення №379/95-ВР). Частиною першою статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України. Відповідно до частини третьої вказаної статті помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України. Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів. Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення № 379/95-ВР персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень. Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Згідно з пунктом 1 розділу І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 № 769 (далі - Положення № 769) Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України. Приписи підпункту 23 пункту 7 розділу ІІІ Положення №769 визначають, що у сфері організаційного забезпечення діяльності Верховної Ради України Апарат організовує та здійснює роботу з кадрового обслуговування працівників Апарату, народних депутатів України і помічників-консультантів народних депутатів України. З огляду на вищевказані норми, колегія суддів наголошує, що саме на Апарат Верховної Ради України покладені повноваження як кадрового, так і фінансового забезпечення помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, і саме Апарат Верховної Ради України здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам, а народні депутати України здійснюють виключно визначення кількості помічників-консультантів, з огляду на розмір загального фонду, які встановлюються для оплати праці, та розподіл (а не виплату) їх місячного фонду заробітної плати. До того ж, частина шоста статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» не покладає на народного депутата України такого обов`язку саме з виплати заробітної плати та інших виплат помічникам-консультантам. Вищевикладеним спростовуються доводи апелянта про те, що всі виплати здійснюються особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників-консультантів. Таким чином, враховуючи наведені законодавчі приписи, а також те, що позивач був прийнятий та звільнений із посади помічника-консультанта народного депутата України саме розпорядженнями керівника Апарату Верховної Ради України, то суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах саме із відповідачем у даній справі - Апаратом Верховної Ради України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 757/9144/16-ц. Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. За правилами частини першої та третьої статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше. За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України «Про відпустки». Відповідно до частини першої, четвертої статті 24 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні. Наведені положення частини першої та четвертої статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 КЗпП. Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки. Отже, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади. В той же час, апелянт вказує, що на момент звільнення (станом на 04.10.2018) економія фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України була відсутня, а тому здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 компенсації за невикористану відпустку не вбачалось можливим. Таким чином, всупереч вищенаведеним законодавчим приписам, при звільненні позивачу не було здійснено виплату компенсації за невикористану відпустку, що свідчить про порушення її гарантованих Конституцією майнових прав на оплату праці, та наявність підстав для виплати відповідних коштів відповідачем, на фінансовому забезпеченні якого і перебувала позивач. При цьому, колегія суддів наголошує, що відсутність коштів на проведення виплат не може бути підставою для відмови в компенсації за невикористану основну щорічну відпустку. Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення № 5-рп/2002 від 20.03.2002, № 7-рп/2004 від 17.03.2004, № 20-рп/2004 від 01.12.2004, № 6-рп/2007 від 09.07.2007). Зокрема, у рішенні № 6-рп/2007 від 09.07.2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу. ЄСПЛ у рішенні в справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету. Однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У пункті 26 рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Відтак, з огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість вимог позивача щодо визнання протиправною бездіяльності Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 01.07.2006 по 04.10.2018 та стягнення з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану відпустку. При цьому, відповідно до частин першої статті 116, статті 117 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Системний аналіз вищевказаних норм свідчить про те, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. Отже, оскільки саме з вини Апарату ВР України не було здійснено виплату грошової компенсації за невикористану відпустку при звільненні ОСОБА_1 , то колегія суддів також погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині відшкодування суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому, апелянтом не заперечується ані кількість невикористаних днів відпустки позивача, ані відповідні обрахунки суду першої інстанції сум грошової компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що в силу положень статті 308 КАС України свідчить про відсутність підстав для перегляду рішення суду першої інстанції у відповідній частині. Отже, доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, а відтак не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції. Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Також, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Отже, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції. Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.11.2021 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий: Василенко Я.М. Судді: Ганечко О.М. Кузьменко В.В.