Постанова КЦС ВС № 700/491/20

Постанова Іменем України 26 квітня 2022 року м. Київ справа № 700/491/20-ц провадження № 61-644св22 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа - Лисянська державна нотаріальна контора, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу представниці ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Черкаського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Новікова О. М., Бондаренка С. І., Вініченка Б. Б., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Лисянська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним. Свої вимоги обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його рідна тітка ОСОБА_4 , 1936 року народження, у с. Боярка, Лисянського району, Черкаської області, в будинку пристарілих. Після її смерті в установлений законом строк він звернувся до Лисянської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, але отримав відмову у вчиненні нотаріальної дії. Із повідомлення нотаріуса йому стало відомо, що 24 березня 2017 року ОСОБА_4 складений заповіт, яким заповіла земельну ділянку площею 3,1380 га, розташовану на території Лисянської селищної ради та все, що буде їй належати на праві власності на момент смерті - ОСОБА_5 , але якщо він відмовиться від спадщини, або помре раніше неї - ОСОБА_2 . Проте тітка не могла скласти заповіт, так як з дитинства була хвора і мала психічні розлади, а тому є підстави вважати, що заповіт не був її волевиявленням та складений не за її ініціативою. Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним заповіт, вчинений від імені ОСОБА_4 , 24 березня 2017 року в смт Лисянка, Черкаської області, посвідчений державним нотаріусом Лисянської державної нотаріальної контори 24 березня 2017 року, зареєстрований у реєстрі за №

340. Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 20 травня 2021 року у складі судді Пічкур С. Д. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним заповіт вчинений від імені ОСОБА_4 , 24 березня 2017 року в смт Лисянка, Черкаської області, посвідчений державним нотаріусом Лисянської державної нотаріальної контори 24 березня 2017 року, зареєстрований у реєстрі за №

340. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_4 на час складення заповіту страждала психічним захворюванням, яке позбавляло її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Додатковим рішенням цього ж суду від 14 червня 2021 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 10 487,00 грн витрат за проведення посмертної судово-психіатричної експертизи, та 10 000,00 грн витрат за надання правничої допомоги. Постановою Черкаського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що наявне у спадкодавиці захворювання не позбавляло її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час складання заповіту. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У січні 2022 року представниця ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Черкаського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року, в якій просить скасувати вказане судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішення не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 520/8073/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц, Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1531цс16, від 06 вересня 2017 року у справі № 6-2424цс16. Крім того, заявниця вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц, який застосований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Також, у касаційній скарзі як на підставу для оскарження судового рішення представниця заявника посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме: апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). У лютому 2022 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що ОСОБА_1 не проживав із померлою ОСОБА_4 за її життя, відповідно не володіє детальною та достовірною інформацією щодо спадкодавця про її право та дієздатність, та намагається видавати бажане за дійсне, при цьому замовчуючи, що ОСОБА_4 повністю була самостійна за життя, та самостійно себе обслуговувала і не мала будь-яких проблем з комунікацією з односельчанами.

Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Обставини, встановлені судами ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилася спадщина, яка складається із житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, площею 3,1380 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Лисянської селищної ради відповідно до державного акта на право приватної власності на землю ІІ-ЧР № 029375. Відповідно до заповіту, складеного 24 березня 2017 року, посвідченого державним нотаріусом Лисянської державної нотаріальної контори Черкаської області, зареєстрованого в реєстрі за № 340, записаного нотаріусом зі слів ОСОБА_4 та підписаний ОСОБА_6 , оскільки, як зазначено в заповіті, «у зв`язку з тим, що ОСОБА_4 є неписьменною і не може підписати заповіт власноручно, на її особисте прохання та в її присутності текст заповіту підписала ОСОБА_6 » та свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , спадкодавиця ОСОБА_4 заповіла земельну ділянку площею 3,1380 га, розташована на території Лисянської селищної ради та все, що буде їй належати на праві власності на момент смерті ОСОБА_5 , але якщо він відмовиться від спадщини або помре раніше неї заповідає ОСОБА_2 . Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи від 16 березня 2021 року № 116, проведеної Київським міським центром судово-психіатричної експертизи, ОСОБА_4 у період підписання заповіту (24 березня 2017 року) страждала на легку розумову відсталість (олігофренія ступеня вираженої дебільності з емоційно-вольовими порушеннями) із значними поведінковими порушеннями, які потребують уваги або лікувальних заходів (згідно з МКХ-10 F 70.1) та за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції Судово-психіатричною експертною комісією Черкаської обласної психіатричної лікарні проведена повторна посмертна комісійна судово-психіатрична експертиза, за висновком якої ОСОБА_4 , станом на 24 березня 2017 року, на час складання заповіту, виявляла ознаки психічного розладу - легких вроджених розумових вад у вигляді легкої розумової відсталості в ступені легкої дебільності, з періодичними неглибокими коливаннями психічного стану протягом життя - астено невротичними розладами, що, з огляду на незначну глибину вроджених інтелектуальних вад, відсутність проявів обумовленої хворобою дезорганізації поведінки, враховуючи досліджені експертизою матеріали, що описують сформовані та дієві компенсаторні механізми, задовільний та тривалий рівень адаптації у суспільстві, - не позбавляло її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Нормативно-правове обґрунтування Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особистерозпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача. Заповіт лише спрямовується на виникнення у спадкоємця прав та обов`язків, але до моменту смерті не створює їх у нього. Розпорядження, яке міститься у заповіті, набирає чинності лише у разі смерті заповідача. Статтею 1247 ЦК України встановлено загальні вимоги до форми заповіту, за якими заповіт повинен складатися у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, має бути особисто підписаний заповідачем (якщо особа не може підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу). Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина друга статті 1257 ЦК України). Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними визначенні статті 225 ЦК України. Частинами першої, другої цієї статті встановлено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, але у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Для визначення тимчасового стану особи, при якому вона внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій та керувати ними у момент укладення нею правочину, необхідно обов`язкове призначення судово-психіатричної експертизи. У постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц; від 12 вересня 2018 року у справі № 522/25597/13-ц; від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15 зазначається, що розгляд вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними. При цьому підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише встановлення абсолютної неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12). Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до статей 77, 78 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За таких обставин та з підстав, передбачених вказаними вище нормами матеріального права, правильним та обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного заповіту, з огляду на відсутність доказів, що підтверджують абсолютну неспроможність спадкодавиці ОСОБА_4 у момент складання і підписання нею заповіту усвідомлювати значення своїх дій та неможливість керувати ними. З огляду на показання свідків, наданих у судовому засіданні, та інші встановлені судами обставини, що суперечили висновкам судово-психіатричної експертизи від 16 березня 2021 року № 116, проведеної Київським міським центром судово-психіатричної експертизи про те, що ОСОБА_4 , у період підписання заповіту (24 березня 2017 року) страждала на легку розумову відсталість (олігофренія ступеня вираженої дебільності з емоційно-вольовими порушеннями) із значними поведінковими порушеннями, які потребують уваги або лікувальних заходів (згідно МКХ-10 F 70.1) та за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, суд апеляційної інстанції, з метою встановлення обставин справи та правильного вирішення спору, за клопотанням відповідачки призначив у справі повторну посмертну комісійну судово-психіатричну експертизу. За висновком повторної експертизи, ОСОБА_4 станом на день складання заповіту, виявляла ознаки психічного розладу - легких вроджених розумових вад у вигляді легкої розумової відсталості в ступені легкої дебільності, з періодичними неглибокими коливаннями психічного стану на протязі життя - астено невротичними розладами, що, з огляду на незначну глибину вроджених інтелектуальних вад, відсутність проявів обумовленої хворобою дезорганізації поведінки, враховуючи досліджені експертизою матеріали, що описують сформовані та дієві компенсаторні механізми, задовільний та тривалий рівень адаптації у суспільстві, - не позбавляло її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Висновки повторної експертизи узгоджують з показаннями свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , які були сусідами померлої тривалий час та спостерігали за її життям, які вказали на те, що будь-яких порушень психіки у ОСОБА_4 вони не спостерігали, жінка була щирою та приємною, поміркованою і врівноваженою, сама себе обслуговувала, вела господарство та город, ходила до магазину, сплачувала комунальні послуги та отримувала субсидію. Суд апеляційної інстанції, також врахував, що ОСОБА_4 , незважаючи на розумову відсталість, за життя здійснювала ряд юридично значимих дій, а саме: 01 грудня 2005 року отримала посвідчення чорнобильця, у 2020 році отримала державний акт на землю, 28 березня 2016 року уклала зміни до договору оренди землі із СТОВ «Бужанське», оформляла договори на соціальне обслуговування, відкривала банківський рахунок та отримувала грошові. Будь-яких даних щодо перебування ОСОБА_4 під опікою чи піклуванням інших осіб, використання нею послуг представництва матеріали справи не містять. Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним, оскільки позивачем не надано доказів абсолютної неспроможності спадкодавиці в момент складання заповіту розуміти значення своїх дій. Сам по собі факт наявності у заповідача психічної хвороби не є безумовною підставою для визнання заповіту недійсним. З огляду на викладене, Верховний Суд відхиляє доводи заявниці про те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішення не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1531цс16, у яких сформульовано висновки про те, що підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними. При постановлені оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції правильно застосовано статтю 225 ЦК України до спірних правовідносин з урахуванням висновків Верховного Суду, наведених заявником як приклади у касаційній скарзі. Отже висновок суду апеляційної інстанції, у справі, що переглядається, не суперечить вказаним висновкам Верховного Суду України. У касаційній скарзі заявник вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішення не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 520/8073/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц, Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-2424цс16. Скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції та, направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції Верховний Суд у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 520/8073/16-ц вказав на те, що при перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з`ясувати: достатність поданих експертові об`єктів дослідження; повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи; обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи. Такої оцінки висновки судів першої та апеляційної інстанції не містять. Якщо первинна експертиза буде визнана неповною або не досить ясною, може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експертові. При цьому під неясністю слід розуміти нечіткість, розпливчатість відповідей експерта, внаслідок чого стає незрозумілий хід думок експерта. А недостатньо повним є висновок, заснований на дослідженні не всіх наданих експертові об`єктів або що не містить вичерпних відповідей експерта на всі поставлені питання. Залишаючи без змін судові рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц, відхиляючи доводи касаційної скарги про те, що позивач неодноразово заявляла клопотання щодо проведення комплексної посмертної психологічно-психіатричної та почеркознавчої експертизи для встановлення факту насильства та тиску на заповідача, а відмова судів у проведенні експертиз позбавила позивача можливості довести обставини, на підставу своїх вимог, вказав, що суд першої інстанції відхилив зазначене клопотання із належним обґрунтуванням причин відмови, пославшись на те, що у справі призначалася посмертна судово-психіатрична експертиза, яка дала висновок про неможливість встановити, чи страждав спадкодавець будь-яким психічним розладом, в якому психічному стані перебував у момент підписання та посвідчення заповіту; нових даних, які свідчили б про негативний психічний стан спадкодавця, не надано, а тому підстави для проведення експертизи відсутні. В цій частині доводи заявниці зводяться до незгоди з висновком суду апеляційної інстанції про відхилення як доказу первинної експертизи та покладення в основу судового рішення висновку повторної експертизи. Верховний Суд відхиляє зазначені доводи заявниці, оскільки як вже зазначалося, висновки судово-психіатричної експертизи від 16 березня 2021 року № 116 суперечили іншим доказам у справі, у зв`язку з чим, з метою встановлення об`єктивних обставин справи у справі було призначено повторну посмертну комісійну судово-психіатричну експертизу, що відповідає положенням частини другої статті 113 ЦПК України. Щодо інших висновків Верховного Суду. У постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-2424цс16 викладено правову позицію про те, що судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України, тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом. Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний - в силу припису закону. Проте, зазначаючи про нікчемність укладеного подружжям спільного заповіту з підстав статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, суд у рішенні не зазначив, в силу яких приписів закону він є нікчемним. Крім того, при розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину із зазначених підстав необхідно враховувати, що ці норми передбачають загальну підставу для нікчемності правочину і застосовуються лише у тому випадку, якщо в ЦК України немає спеціальної підстави (норми) для цього. Спеціальною нормою, яка регламентує підстави визнання заповіту недійсним або нікчемним є приписи статті 1257 ЦК України, відповідно до частини першої якої заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Верховний Суд вкотре звертає увагу на те, що під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Зазначені висновки Верховного Суду України не підлягають застосуванню до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі, оскільки у постанові Верховного Суду України, на яку посилається заявниця, та у справі, яка переглядається, є відмінними підстави та предмет спору, різняться й встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин. Верховний Суд відхиляє доводи представниці ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц, застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. У зазначеній постанові сформульовано висновок про те, що наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат. Необхідність відступу від висновків, викладених у цій постанові заявник обґрунтовує неоднозначним підходом судів щодо належної форми документа, який свідчить про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги. Крім того, основним документом, що підтверджує оплату витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги відповідачем у цій справі надано квитанцію до прибуткового касового ордера, яка відповідно до роз`яснень Верховного Суду, викладених у постанові від 16 квітня 2020 року у справі № 727/4597/19, не є належним та допустимим доказом, що підтверджує витрати на професійну правничу допомогу. Оцінюючи наявність обґрунтованих підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від попередніх висновків, суд виходить із такого. Для відступу від правової позиції потрібна сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних нормз метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права. Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновків, оскільки позиція щодо застосування статті 137 ЦПК України ґрунтується на тлумаченні норм процесуального права, яка залишається незмінною. За змістом статті 137 ЦПК України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Також заявниця вказує на те, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази. Проте ці доводи не знайшли свого підтвердження, з огляду на те, що суд апеляційної інстанції встановив обставини справи у достатньому обсязі для ухвалення правильного по суті, законного та обґрунтованого судового рішення, дав відповіді на кожен аргумент позивача та відповідача, які мають юридично важливе значення. При цьому, порушень порядку надання та отримання доказів судом не встановлено. Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представниці ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Черкаського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний