Постанова 4821 № 698/296/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 квітня 2022 року м. Черкаси справа № 698/296/20 провадження № 22-ц/821/495/22 категорія 310000000 Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Бородійчука В.Г., суддів: Карпенко О.В., Новікова О.М. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 представник позивача - адвокат Заруба Світлана Олександрівна відповідач: ОСОБА_2 представник відповідача - адвокат Токар Ольга Михайлівна розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області від 30 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільно нажитого майна подружжя. в с т а н о в и в : Описова частина Короткий зміст позовних вимог 19 травня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільно нажитого майна подружжя. В обґрунтування позовних вимог вказала, що 18 серпня 2018 року вона зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 .. З грудня 2019 року сторони фактично припинили спільне проживання як родина. Після чого позивач звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу, який на момент подачі даного позову до суду перебував на розгляді в Катеринопільському районному суді Черкаської області. Позивач зазначила, що в лютому 2019 року під час перебування у шлюбі подружжям було набуте майно: автомобіль марки Daewoo модель Lanos, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2007 року випуску, вартістю 3000 доларів США. ОСОБА_1 вважає, що вказаний автомобіль придбано за спільні кошти подружжя та з огляду на наведене просила визнати його спільною сумісною власністю подружжя. З урахуванням наведеного вище позивач просить залишити спірний автомобіль у власності відповідача, стягнувши з останнього на користь позивача грошову компенсацію за 1/2 вартості автомобілю у розмірі 41 325 грн.. При цьому клопотань про призначення експертизи з метою спростування заперечень сторони відповідача щодо обґрунтованості визначення реальної вартості автомобілю від сторони позивача не надходило. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Катеринопільського районного суду Черкаської області від 30 листопада 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошові кошти, які були використані на придбання легкового автомобіля марки Daewoo модель Lanos, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2007 року випуску у розмірі 10 000 грн. Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину грошових коштів, які були використані на придбання легкового автомобіля марки Daewoo модель Lanos, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2007 року випуску у розмірі 5 000 грн. Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину грошових коштів, які були використані на придбання легкового автомобіля марки Daewoo модель Lanos, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2007 року випуску у розмірі 5 000 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 100 грн. 90 коп. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 600 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 960 грн. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що під час розгляду справи суд встановив, що спірний автомобіль було придбано відповідачем під час шлюбу, але за особисті кошти, оскільки згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України, саме останнім взяті на себе зобов`язання за укладеними ним договорами позики, за кошти від яких і придбано спірний автомобіль. При цьому вказані зобов`язання частково виконанні відповідачем та продовжують виконуються останнім, без покладення на позивача обов`язку за вказаними договорами. З досліджених доказів суд встановив, що в рахунок оплати вартості спірного автомобілю внесено лише 10 000 грн. спільних коштів подружжя, які згідно ст. 60, ч. 1 ст. 70 СК України є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя і підлягають поділу на засадах рівності часток, тобто по 5 000 грн. кожному з подружжя. Таким чином, суд визнав, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б спростовували твердження відповідача про придбання майна під час шлюбу за особисті кошти та підтверджували існування обставин, передбачених ст. 62 СК України, крім вказаної вище частки внесеної подружжям, розмір якої у майні, з урахування її поділу між подружжям, не є істотним. Крім того, суд визнав, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували наведену останнім вартість спірного автомобілю. Суд не врахував надані сторонами витяги з мережі Інтернет, як приклади визначення вартості спірного автомобілю, оскільки для визначення такої вартості потрібні спеціальні знання, якими суд не володіє і відповідно, з урахуванням відсутності клопотання сторін про призначення експертизи з метою визначення реальної вартості майна, не може отримати самостійно. Наданий відповідачем договір купівлі-продажу транспортного засобу від 24 лютого 2019 року № 5747/19/001480 суд визнав належним та допустимим доказом, на підставі якого судом і було визначено вартість спірного майна. З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог та наявність законних підстав для їх часткового задоволення, оскільки судом встановлено, що 1/10 вартості спірного автомобілю була внесена за рахунок спільних коштів подружжя, які є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та, які підлягають поділу на засадах рівності часток. При цьому, незважаючи на придбання спірного автомобілю під час шлюбу, суд відмовив у визнанні його об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнав, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України останній є особистою приватною власністю відповідача, оскільки 90% вартості спірного автомобілю, внесено відповідачем за рахунок коштів, які належали йому особисто. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області від 30 листопада 2021 року як незаконне та прийняти нову постанову, якою задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апеляційна скарга мотивована тим, що під час розгляду справи суд не врахував, що позивачем не заявлялася вимога про право власності Ѕ частку грошових коштів, які були використані на придбання спірного легкового автомобіля та стягнення з відповідача Ѕ частини грошових коштів, які визнані об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тому при вирішенні справи, суд вийшов за межі позовних вимог. Відповідач позичав кошти у громадян ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , однак в розписках про отримання коштів відсутня будь-яка інформація про позикодавців та відсутнє цільове призначення отримання платежу та відсутні підписи позикодавців, що підтверджують факт передачі вказаних сум коштів, так і взагалі факт виникнення боргових зобов`язань. Вирішуючи спір, суд взяв до уваги лише інтереси відповідача, при цьому не врахував інтереси позивача, чим порушив її законні права. За вищевказаних обставин, позивач вважає, що рішення суду є незаконним та підлягає до скасування. Відзив на апеляційну скаргу У відзиві на апеляційну скаргу, що надійшов від представника відповідача - адвоката Токар О.М. зазначено, що доводи апеляційної скарги є необгрунтованими та не дають підстав для зміни чи скасування рішення суду. Зазначено, що сторона позивача не надала будь-яких доказів в підтвердження наявних у подружжя спільних коштів в сумі 49 000 грн. на придбання спірного автомобіля. При цьому, під час розгляду справи судом було встановлено, що подружжя уклало шлюб 18 серпня 2018 року. На весіллі сторонам було подаровано 10 000 грн. Дані кошти відповідно набули статусу спільних коштів позивача та відповідача. Через шість місяців після укладення шлюбу, ОСОБА_2 придбав транспортний засіб, що є предметом спору, при цьому встановлено, що ні позивач, ні відповідач не мали жодного доходу і перебували на утриманні матері відповідача. Свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , які були допитані під час розгляду справи підтвердили факт надання у борг коштів відповідачу в присутності позивача, кожний по 20 000 грн. на придбання автомобіля. Відповідач одноособово, після розірвання шлюбу продовжує виконувати взяті за розписками зобов`язання перед ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Суд під час вирішення спору врахував, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Крім того, на момент розгляду справи, предмет спору взагалі вибув із права власності відповідача що під час шлюбу за згодою позивача. Таким чином, на час розірвання шлюбу, подружжя ОСОБА_2 взагалі не володіло будь-якою власністю, що була набута ними в період сімейного життя. Відповідач погоджується з тією обставиною, що він повинен повернути позивачу Ѕ частину коштів, які на весілля були подаровані сторонам в розмірі 10 000 грн., тобто 5 000 грн., однак позивач не погодилася отримати таку суму. З огляду на вищевикладене, представник ОСОБА_2 - адвокат Токар О.М. вважає, що рішення суду є законним та обґрунтованим і підстав для його скасування чи зміни немає.

Мотивувальна частина Позиція Апеляційного суду Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Перевіривши доводи апеляційної скарги, Черкаський апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення. Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до частин першої та другої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і норма частин третьої та четвертої статті 368 ЦК України. За положеннями статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України). Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного cумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц. За вимогами частин першої, другої статті 369 України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно зі статтею 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Згідно з ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Судом першої інстанції встановлено, що 18 серпня 2018 року сторони зареєструвала шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_2 (а.с. 8). Рішенням Катеринопільського районного суду Черкаської області від 27 квітня 2020 року шлюб між сторонами розірвано (а.с. 13-16). За період шлюбу, 24 лютого 2019 року відповідачем набуто у власність транспортний засіб автомобіль марки Daewoo модель Lanos, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2007 року випуску. Дана обставина підтверджується договором купівлі-продажу транспортного засобу (а.с. 30). Згідно договору купівлі-продажу 7143/2019/1437520 від 26 квітня 2019 року (а.с. 31) спірний автомобіль, який належав відповідачу був проданий. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції мотивував свій висновок тим, що спірний автомобіль було придбано відповідачем під час шлюбу, але за особисті кошти, оскільки згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України, саме останнім взяті на себе зобов`язання за укладеними ним договорами позики, за кошти від яких і придбано спірний автомобіль. При цьому вказані зобов`язання частково виконанні відповідачем та продовжують виконуються останнім, без покладення на позивача обов`язку за вказаними договорами. З досліджених доказів суд встановив, що в рахунок оплати вартості спірного автомобілю внесено лише 10 000 грн. спільних коштів подружжя, які згідно ст. 60, ч. 1 ст. 70 СК України є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя і підлягають поділу на засадах рівності часток, тобто по 5 000 грн. кожному з подружжя. Проте, з таким висновком суду погодитися не можна. Згідно ч. 2 ст. 65 СК дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другий із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Позивач в своєму позові посилається на те, що спірний автомобіль сторони придбали під час шлюбу за спільні кошти, отже автомобіль є спільною сумісною власністю. Позивач не заперечила, що оскільки автомобіль є неподільною річчю, тому за доцільне визнати автомобіль власністю відповідача та зобов`язати його сплатити позивачу 50 % вартості автомобіля. Вирішуючи спір, суд першої інстанції не врахував, що до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК) (абзац перший пункту 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11). Отже, враховуючи факт відчуження автомобіля під час шлюбу, відсутність цього майна у власності подружжя на час розірвання шлюбу, чинність договору купівлі-продажу транспортного засобу від 26 квітня 2019 року, колегія суддів констатує, що позовні вимоги про визнання автомобіля спільною сумісною власністю задоволенню не підлягають, оскільки майно було відчужено за договором купівлі-продажу і такий договір сторонами не оспорювався. Згідно з частиною п`ятою ст. 55 Конституції України, кожному гарантується захист своїх прав, свобод та інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами. Отже, конструкцією цієї конституційної норми передбачено можливість застосування способів захисту права, в тому числі, не передбачених процесуальними нормами. Такий підхід відповідає проявам верховенства права, що не обмежується лише законодавством, а містить і інші соціальні регулятори, норми моралі, традиції, звичаї тощо. Всі ці елементи права відповідають ідеології справедливості, що значною мірою відображені у ст. 3, 6, 8, 55 Конституції України. Гарантоване ст. 55 Конституції України право на захист можливе лише у разі його порушення, тому логічною вимогою при захисті такого права є обґрунтування такого порушення. Отже, порушення права має бути реальним, стосуватися індивідуально вираженого права або інтересів особи, яка стверджує про його порушення, а саме право - конкретизоване у законах України. Аналогічну ідею закріплено Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 13 Конвенції під назвою «Право на ефективний засіб юридичного захисту» проголошує: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження». Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті і є підставами для прийняття судом рішення про відмову в позові. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював необхідність ефективного захисту прав заявників. Наприклад, у п. 75 рішення від 05.04.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) ЄСПЛ зазначає, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави. Конституційний Суд України у рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9). Визначаються способи захисту права, як передбачені законом дії, що безпосередньо спрямовані на захист права. Такі дії є завершальними актами захисту у вигляді матеріально-правових дій або юрисдикційних дій щодо усунення перешкод на шляху здійснення суб`єктами своїх прав або припинення правопорушень, відновлення становища, яке існувало до порушення. Саме застосування конкретного способу захисту порушеного чи запереченого права і є результатом діяльності по захисту прав. Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Отже, суд першої інстанції, отримавши позовну заяву, повинен встановити наявність факту порушення права та застосувати конкретний спосіб захисту порушеного права, що залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Під час вирішення спору, районний суд не звернув увагу, що на момент розірвання шлюбу (27 квітня 2020 року) та момент подачі позовної заяви (19 травня 2020 року) спірний автомобіль вибув із власності відповідача, оскільки відповідно до п. 2.2. договору купівлі-продажу від 26 квітня 2019 року право власності на транспортний засіб перейшло до покупця з моменту підписання договору. Позивачем не було надано суду будь-яких доказів оспорення договору купівлі-продажу від 26 квітня 2019 року, більше того судом встановлено, що вказаний договір був чинним на момент розгляду справи в суді першої інстанції та залишається чинним і неоспореним на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції. А відтак, під час розгляду справи був відсутній предмет спору, який позивач просила визнати спільним сумісним майном. Разом з тим, суд помилково в своєму висновку визнав право власності за сторонами по Ѕ частці грошових коштів, які були використані для придбання автомобіля, оскільки позивач не заявляла таких позовних вимог, а ставила вимогу стягнення 50 % вартості автомобіля, як компенсації, тому суд при цьому фактично вийшов за межі позовних вимог ОСОБА_1 . Враховуючи вищевикладене, колегія суддів прийшла до висновку про те, що суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, не врахував вказані положення ЦК України та СК України, не встановив, які саме права просить захистити позивач, не визначив всіх обставин справи та доказів на їх підтвердження. Суд належним чином не з`ясував предмет та підстави позову і обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, розглянув справу з порушенням норм чинного законодавства та дійшов до помилкового висновку про часткове задоволення позову з урахуванням доводів та мотивів позовної заяви та встановлених обставин справи. Відповідно до принципу диспозитивності (ст. 13 ЦПК України) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ст. 49 ЦПК України). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення не відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду підлягає до скасування з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позовних вимог. Разом з тим, скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції у відповідності до вимог ч. 13 ст. 141 ЦПК України змінює розподіл судових витрат. Зі змісту судового рішення вбачається, що при розподілі судових витрат, суд першої інстанції враховуючи, що позовні вимоги були задоволені частково, стягнув з позивача на користь відповідача 3 960 грн. витрат на професійну правничу допомогу, пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У відзиві на позовну заяву, відповідачем заявлено розмір відшкодування витрат на професійну правничу допомогу 4 500 грн. (а.с. 28). До відзиву додано договір про надання послуг адвоката від 05 червня 2020 року (а.с. 36), додаток № 1 про проведений розрахунок до договору про надання послуг адвоката (а.с. 37), поданий у відповідності до ст. 137 ЦПК України та ст. 30 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» розрахунок вартості оплати послуг адвоката із зазначенням часу та конкретно виконаних адвокатом робіт (а.с. 38), свідоцтво на зайняття адвокатської діяльністю (а.с. 39) та ордер серія ЧК № 162141 (а.с. 40). Оскільки судом апеляційної інстанції позивачу повністю відмовлено в задоволенні позову, тому вимоги відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу підлягають відшкодуванню в повному обсязі. Розмір витрат в сумі 4 500 грн. на думку апеляційного суду не є надто надмірним та надто мізерним і повністю відповідає оплаті за проведену представником відповідача роботу з надання юридичних послуг за ведення справи в суді. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області від 30 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільно нажитого майна подружжя скасувати. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільно нажитого майна подружжя відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 500 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення, в порядку та за умов визначених ЦПК України. Повний текст постанови виготовлено 20 квітня 2022 року. Головуючий В.Г. Бородійчук Судді О.В. Карпенко О.М. Новіков