Постанова 4822 № 726/1108/19

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 березня 2022 року м. Чернівці справа № 726/1108/19 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Одинака О. О. суддів Кулянди М.І., Лисака І.Н. секретар Паучек І.І. позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 апеляційна скарга ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 20 грудня 2021 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Байцар Л.В. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог В червні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом. Позивачі просили поділити будинковолодіння АДРЕСА_1 між власниками та виділити: - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в натурі у спільну часткову власність з рівними частками по 1/2 житлового будиноку літера Б, загальною площею 51.7 кв.м., житловою площею 32.1 кв.м., який складається із коридора 2-1 площею 4.8 кв. м.; житлової кімнати 2-2 площею 11.5 кв.м.; житлової кімнати 2-3 площею 20.6 кв.м; кухні 2-4 площею 5.3 кв.м., санвузла 2-5 площею 3.6 кв. м., підвалу 1 площею 5.9 кв.м., а також 1/2 частину огорожі № 1-3, 1/2 частину вимощення, 1/2 частину вигрібної ями; - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в натурі у спільну часткову власність з рівними частками по 1/2 житлового будиноку літера А, загальною площею 78.1 кв.м., житловою площею 54.1 кв.м., який складається з коридора 1-1 площею 8.2 кв.м., кімнати 1-2 площею 13.7 кв.м., кімнати 1-3 площею 11.5 кв.м., кімнати 1-4 площею 15.5 кв.м., коридору 1-5 площею 6.1 кв.м., кухні 1-6 площею 6.2 кв.м., санвузла 1-7 площею 3.5 кв.м., кімнати 1-8 площею 13.4 кв. м., а також гараж літера Г, сарай літера Д, 1/2 частину огорожі № 1-3, 1/2 частину вигрібної ями. Також просили припинити право спільної часткової власності на зазначене будинковолодіння та поділити земельну ділянку, площею 0,0754 га, яка розташована на АДРЕСА_1 . Посилалися на те, що їм належить на праві спільної часткової власності 2/5 частки будинковолодіння та 2/5 частки земельної ділянки, які розташовані на АДРЕСА_1 . Відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 належить на праві спільної часткової власності по 3/10 частки спірного будинковолодіння. Між сторонами склався порядок користування нерухомим майном, відповідно до якого відповідачі користуються будинком літера А, а позивачі - будинком літера Б. Господарськими будівлями та спорудами сторони сторони користуються спільно. Вказують, що будинок, який використовують позивачі, потребує реконструкції та ремонту, а тому вони бажають поділити будинковолодіння. Відповідачі відмовляються поділити будинковолодіння та земельну ділянку на пропозицію позивачів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Садгірського районного суду міста Чернівці від 20 грудня 2021 року в позові відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 судовий збір в сумі 3169 гривень 57 копійок в дохід держави. Суд виходив з того, що сторони не надали суду доказів технічної можливості поділу будинковолодіння та земельної ділянки. Також відсутні підстави для виділення в натурі співвласникам відповідно до розміру їх часток земельних ділянок, оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна, пропорційно своїй частці в ньому, а відтак і земельної ділянки, на якій розміщене будинковолодіння, для його обслуговування та використання. Встановлення порядку користування земельною ділянкою відповідно до запропонованого позивачем варіанту експертного висновку призведе до порушення прав відповідачів щодо використання ними вузького проходу між будинками та щодо обслуговування труби водовідведення, яка розташована під будинком позивачів. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_5 , ОСОБА_2 просять рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що варіант поділу нерухомого майна, яка знаходиться по АДРЕСА_1 відповідає встановленому порядку користування таким майном та не порушує права відповідачів. Висновок суду першої інстанції про відсутність доказів, які підтверджують технічну можливість поділу нерухомого майна є помилковим. Суд першої інстанції безпідставно стягнув з позивачів недоплачений ними судовий збір. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи Інші учасники справи відзив на апеляційну скаргу не подавали.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень №77573660 від 30 грудня 2016 року вбачається, що ОСОБА_2 є власником 2/15 частки будинковолодіння, яке розташоване по АДРЕСА_1 , а ОСОБА_1 є власником 4/15 частки у вказаному будинковолодінні (а.с.36). З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень №77575580 від 30 грудня 2016 року вбачається, що ОСОБА_2 є власником 2/15 частки земельної ділянки, площею 0,0754 га, яка розташована по АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, а ОСОБА_1 є власником 4/15 частки вказаної земельної ділянки (а.с.35). З свідоцтва про право на спадщину від 6 грудня 2021 року вбачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 видано свідоцтво про право на спадщину, що посвідчує за кожним з них право на 3/10 частки будинковолодіння, яке розташоване по АДРЕСА_1 (а.с.33). Згідно висновку експерта №59 від 24 березня 2021 року судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи вбачається, що ринкова вартість об`єктів оцінки житлових будинків літери А, Б з господарськими будівлями та спорудами, які розташовані на АДРЕСА_1 складає 862 980 гривень. Ринкова вартість земельної ділянки площею 0,0754 га, яка розташована на АДРЕСА_1 складає 372 680 гривень. Експертом запропоновано виділити власникам 3/5 частки житловий будинок літера А, вартістю 408 340 гривень, сарай, вартістю 23 148 гривень, гараж вартістю 40 410 гривень. Власникам 2/5 частки запропоновано виділити житловий будинок літера Б, вартістю 322 044 гривень. Замощення, огорожу та вигрібну яму залишити в спільному користуванні. Також запропоновано поділити земельну ділянку, яка розташована на АДРЕСА_1 , виділивши позивачам частину земельної ділянки площею 0,0302 га, а відповідачам частину земельної ділянки площею 0,0452 га (а.с.106-134). Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам закону. Колегія суддів вважає помилковим висновок суду про відмову в позові у зв`язку з його необґрунтованістю. Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до правил статей 2, 5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи. Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)від 15 листопада 1996 року у справі "Chahal v. the United Kingdom" (заява N 22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом. У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року (заява N 38722/02)). Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" ЄСПЛ зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Таким чином, держава Україна несе обов`язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права. На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004у справі N 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі. Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003 у справі N 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Такі правові позиції Верховний Суд виклав в постановах від 22 травня 2019 року у справі N 310/7353/13-ц та від 17 березня 2020 року у справі 274/4841/17. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (провадження N 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (провадження N 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі N 569/17272/15-ц (провадження N 14-338цс18). Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Такий висновок узгоджується з правою позицією, яку Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 2 лютого 2021 року у справі N 925/642/19. Поняття спільної часткової власності визначено у частині першій статті 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні. Згідно з частиною третьою статті 358 ЦК України кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Частиною першою статті 86 ЗК України передбачено, що земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). Відповідно до частин першої, третьої статті 88 ЗК України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації. Згідно з частинами першою, другою статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. Відповідно до статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Виходячи з аналізу змісту наведених норм права, поняття "поділ" та "виділ" не є тотожними. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце поділ спільного майна. Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється. Таку правову позицію Верховний Суд виклав у постанові від 19 травня 2021 року у справі N 501/2148/17 (провадження N 61-22087св19) З матеріалів справи вбачається, що позивачі просили поділити будинковолодіння та земельну ділянку, посилаючись на положення статті 367 ЦК України. Спірне будинковолодіння та земельна ділянка належать чотирьом співвласникам. Вимога позивачів про поділ спірного нерухомого майна згідно загального розміру часток позивачів та відповідачів не спрямована на припинення правовідносини спільної часткової власності, а тому є неналежним способом захисту. Належним та ефективним способом захисту, виходячи з аналізу змісту вимог позивачів, є саме звернення до суду з позовом про виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності кожному з позивачів на підставі положень статті 364 ЦК України. Враховуючи те, що позивачами обрано неефективний спосіб захисту, суд першої інстанції не мав підстав робити висновки щодо обґрунтованості та доведеності позову. Суд може зробити такий висновок лише у разі звернення позивача до суду зі позовом щодо застосування ефективного способу захисту. Такий висновок узгоджується з правовим висновком, який Велика Палата Верховного Суду виклала у пункті 86 постанови від 4 червня 2019 року у справі N 916/3156/17. Щодо судових витрат Підпунктом 1 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року, N 3674-VI (далі - Закону) встановлено судовий збір за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою або фізичною особою - підприємцем 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. З позовної заяви вбачається, що позивачі просили поділили спірне нерухоме майно, та виділити їм частину майна в натурі на загальну суму 488 375 гривень 50 копійок. Вказана сума становить ціну позову майнового характеру. Судовий збір за подання до суду позовної заяви складав 4883 гривень 75 копійок. З квитанцій від 27 вересня 2018 року вбачається, що ОСОБА_1 за подання до суду позовної заяви сплатила судовий збір в сумі 3020 гривень 82 копійок (а.с.1,2). З квитанцій від 27 вересня 2018 року вбачається, що ОСОБА_2 за подання до суду позовної заяви сплатив судовий збір в сумі 1634 гривні 36 копійок (а.с.3,4). З квитанцій від 20 грудня 2021 року вбачається, що ОСОБА_1 додатково за подання до суду позовної заяви сплатила судовий збір в сумі 1780 гривень 25 копійок (а.с.193,194). Отже, всього за подання до суду позовної заяви позивачі сплатили судовий збір в сумі 6435 гривень 43 копійки, тобто у більшому розмірі, ніж це передбачено Законом. За таких обставин стягнення судом з позивачів недоплаченого судового збору за подання до суду позовної заяви в сумі 3169 гривень 57 копійок в дохід держави є незаконним. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд виклав в ухвалі від 12 листопада 2021 року у справі № 759/20996/18. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Також слід скасувати рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 20 грудня 2021 року в частині стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 судового збору в сумі 3169 гривень 57 копійок. В решті рішення слід залишити без змін. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 376, 381, 382 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити частково. Змінити мотивувальну частину рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 20 грудня 2021 року, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 20 грудня 2021 року в частині стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 судового збору в сумі 3169 гривень 57 копійок скасувати. В решті рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 31 березня 2022 року. Головуючий О.О. Одинак Судді: М.І. Кулянда І.Н. Лисак