Постанова Дніпровський апеляційний суд № 212/10385/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1516/22 Справа № 212/10385/19 Суддя у 1-й інстанції - Власенко М. Д. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2022 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді: Бондар Я.М., суддів: Зубакової В.П.,Остапенко В.О. секретар судового засідання - Євтодій К.С. сторони справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на заочне рішення Жовтневого районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 29 жовтня 2020 року, ухваленого суддею Власенко М.Д. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області, повний текст рішення суду складено 02 листопада 2020 року, ВСТАНОВИВ : У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа Виконавчий комітет Покровської районної у місті Кривому Розі ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщзенням. В мотивування заявлених позовних вимог зазначив, що відповідно до договору дарування від 15.01.2008 року він є власником 1/2 домоволодіння за адресою: будинок АДРЕСА_1 . Будинок складається з двох частин, кожна з яких є окремою квартирою. На свою частину будинку позивач має окремий особовий рахунок для обслуговування комунальними службами та оплати їхніх послуг. Інша половина будинку, після смерті колишнього власника ОСОБА_3 нікому не належить, право власності в порядку спадкування ніхто не отримував. В частині будинку, що належить позивачу зареєстровані його батько ОСОБА_4 та його друга дружина ОСОБА_2 разом з донькою ОСОБА_5 .. У 2002 році батько разом зі своєю дружиною та її донькою виїхали до Російської Федерації. Батько, ОСОБА_4 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та був знятий з реєстрації у зв`язку зі смертю, дружина батька - відповідач по справі, до цього часу зареєстрована в будинку. З моменту володіння позивачем зазначеним будинком, тобто з 2008 року відповідач ніколи у будинку не проживала, до м. Кривого Рогу не приїздила, та не зазначала на своє бажання користуватись помешканням, в якому зареєстрована. При даруванні частини будинку, ні дарувальник - батько позивача, ні - відповідач, яка була членом його родини, не вказували на їх право в подальшому користуватись помешканням. Відповідач ніколи не була членом родини позивача, та їх ніколи не пов`язував спільний побут, взаємні права та обов`язки, він спілкувався з нею лише як з дружиною свого батька. На цей час позивачу дуже обтяжливо утримувати будинок, в якому зареєстрована відповідач. У нього виникають складнощі при отриманні субсидії компенсації витрат на оплату комунальних послуг, оскільки він не володіє інформацією про її доходи, та взагалі, відповідач не є членом його родини. Крім того, він має намір продати належану йому частину домоволодіння, але реєстрація відповідача лише ускладнює цей процес. Вважає, що відповідач втратила право користування будинком частина якого належить позивачу. Уточнивши позовні вимоги в березні 2020 року, позивач просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком АДРЕСА_1 . Рішенням Жовтневого районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 29 жовтня 2020 року описку в якому виправлено ухвалою Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 грудня 2020 в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено Не погоджуючись із рішенням суду відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального законодавства, ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового про задоволення позовних вимог. В мотивування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що домоволодіння АДРЕСА_2 складається з двох частин, однією з яких власником був батько позивача ОСОБА_4 власником іншої частини був дядько позивача- ОСОБА_3 , відповідно до технічного паспорта домоволодіння, має два окремих входу до житлового будинку. До позивача відповідно до договору дарування від 15.01.2008 року перейшло право власності на Ѕ частину домоволодіння,яке належало його батькові ОСОБА_4 , щодо іншої Ѕ частини домоволодіння позивачу не відомо чи звертався хтось із заявами про отримання спадщини після смерті дядька ОСОБА_3 . Таким чином, порушуються прав позивача як єдиного власника Ѕ частина домоволодіння АДРЕСА_2 . Відповідач ніколи не була членом родини позивача, та їх ніколи не пов`язував спільний побут, взаємні права та обов`язки, він спілкувався з нею лише як з дружиною свого батька. На цей час позивачу дуже обтяжливо утримувати будинок, в якому зареєстрована відповідач, прописка відповідача ОСОБА_2 створює перешкоди позивачу щодо користування та розпорядження своїм майном. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Пунктами 10, 11 частини 2 статті 2 ЦПК України визначено, що одними із основних принципів цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом та неприпустимість зловживання процесуальними правами. Згідно ч. 1 ст. 371 ЦПК України, апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Згідно з нормами ст. 17 Конвенції, жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції. Ратифікуючи зазначену Конвенцію Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку. У своєму рішенні у справі «Калашников проти Росії» Європейський суд зазначив, що розумність тривалості провадження визначається залежно від конкретних обставин справи, враховуючи критерії, визначені у прецедентній практиці Суду, зокрема, складність справи, поведінка заявника та поведінка компетентних органів влади. З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду вбачається, що питання про порушення ст. 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції - принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом. Вищенаведені положення закону направлені на дотримання розумних строків розгляду справи і на недопущення зловживання своїми процесуальними правами та правами інших осіб, які беруть участь у справі. Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (ALIMENTARIA SANDERS S.A. V. SPAIN, №11681/85, §35, ЄСПЛ, від 07 липня 1989 року). Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті. Виходячи з вищенаведених норм Конвенції та практики Європейського суду, вимог п.11 частини 3 статті 2 ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 371 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін по справі. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, за наявними матеріалами справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до договору дарування від 15 січня 2008 року посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Кульбіда Н.М. та зареєстровано в реєстрі за №275 є власником 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . (а.с.10). Згідно Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №17757248 від 15.02.2008 року, 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , належить на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_1 на підставі договору дарування, посвідченого Кульбіда Н.М. приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу 15.01.2008 року, реєстр №275 (а.с.11). Відповідно до довідки Криворізької об`єднаної міської довідково-інформаційної служби №284, за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1 як власник та ОСОБА_2 , ОСОБА_5 (а.с. 9). Згідно технічного паспорта на будинок АДРЕСА_2 з господарськими будівлями, складається з А1- житловий будинок загальною площею 65,1 кв.м., в тому числі житловою площею 36,9 кв.м., Б-літня кухня, В- - гараж, Г - вбиральня, Д-гараж, Е - сарай, Ж - погріб, З- альтанка, 1,2 - огорожа, І - водо колонка, ІІ - вимощення (а.с.12). Відповідно до копії домової книги, відповідач ОСОБА_2 зареєстрована в буд. АДРЕСА_2 з 2005 року до теперішнього часу. (а.с.13-14). Відповідно до довідок Державної фіскальної служби України від 17.03.2020 року та 23.03.2020 року наданої на запит суду першої інстанції повідомлено про неможливість надання реєстраційного номера облікової картки ОСОБА_2 не має можливості з причин відсутності боржника/стягувача з такими реєстраційними даними у Державному реєстрі фізичних осіб -платників податків не зареєстрований (а.с. 62-63) Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з відсутності достовірної інформації про всіх співвласників житлового будинку, а також їх свідомого волевиявлення на позбавлення відповідача права користування житловим будинком в судовому порядку. Колегія суддів не погоджується із висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд. Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. За вимогами ст.ст.263,264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд зобовязаний зясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обовязково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Відповідно до статті 107 ЖК Української РСР факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК Української РСР). Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Згідно зі ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Системний аналіз статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 ЖК Української РСР у поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. Крім того, судом апеляційної інстанції, згідно положень ст.498 ЦПК України, направлялось судове доручення про надання правової допомоги до компетентного суду Російської Федерації за місцем проживання відповідача ОСОБА_2 яке повернуто без виконання в зв`язку з неможливістю вручити відповідачу, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , копії судових документів та повідомлення про дату, час та місце судового розгляду вказаної цивільної справи. На виконання вимог судового доручення Дніпровського апеляційного суду Бабушкінським районним судом м. Москви витребувано розгорнуту виписку із будинкової книги на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 , відповідно до якої ОСОБА_2 , яка прибула на постійне місце проживання до РФ, є громадянкою Росії та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 з 10.10.2000 року. З матеріалів справи вбачається, що в рамках судового доручення про надання правової допомоги до компетентного суду Російської Федерації, судові повістки із зазначенням дати, часу та місця розгляду справи направлялись відповідачу по справі однак не були вручені відповідачу, тому відповідач вважається повідомленою про дату, час та місце розгляду справи. Слід зауважити, що в даному випадку відповідач по справі вважається належним чином повідомленою про час та місце розгляду справи, оскільки відповідно до ст. 128 ЦПК України, днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. За таких обставин, встановивши, що відповідачка ОСОБА_2 вибула на постійне проживання до іншого населеного пункту,зареєстрована та постійно проживає на території Російської Федерації з 2020 року, інтересу до житлового будинку в Україні протягом тривалого часу не проявляє, колегія суддів приходить до висновку про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком АДРЕСА_2 . Згідно положення ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, у разі задоволення позову - на відповідача. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч.13 ст.141 ЦПК України). Як видно з матеріалів справи, при зверненні до суду із позовною заявою та апеляційною скаргою позивачем ОСОБА_1 сплачено судовий збір у сумі 1921 грн. який підлягає стягненню з відповідача ОСОБА_2 на його користь. З урахуванням зазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з підстав невідповідності висновків суду обставинам справи та невірного застосування норм матеріального права, згідно п.п. 3,4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, та ухвалює нове рішення про задоволення позовних вимог. Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382 ЦПК України, Дніпропвський апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задовольнити. Заочне рішення Жовтневого районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 29 жовтня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення. Визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком АДРЕСА_2 . Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору за подачу позовної заяви та апеляційної скарги в сумі 1921 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складений 29 березня 2022 року. Головуючий : Судді: