Постанова 4856 № 240/349/21

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 240/349/21 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Семенюк М.М. Суддя-доповідач - Біла Л.М. 09 лютого 2022 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Білої Л.М. суддів: Гонтарука В. М. Курка О. П. , за участю: секретаря судового засідання: Євтушенко Д. О., представника позивача - Якименка М.М. представника відповідача - Байдали І.Г. розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Житомирській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, В С Т А Н О В И В : В січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправними та скасувати повністю податкові повідомлення - рішення, винесенні Головним управлінням ДПС у Житомирській області: - від 31.08.2020 № 0061758-5333-0613 про визначення суми податкового зобов`язання за 2019 податковий період за платежем - податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки у сумі 2537,18 грн.; - від 31.08.2020 № 0061760-5333-0613 про визнання суми податкового зобов`язання за 2019 податковий період за платежем - податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки у сумі 15106,26 грн. Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2021 року в задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю. Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, апелянт посилається на порушення судом першої інстанції, при прийнятті рішення, норм матеріального та процесуального права, а також на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, що призвело до ухвалення незаконного рішення. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечив проти доводів позивача та відзначив, що останні фактично дублюють доводи, викладені в позовній заяві, яким вже була надана оцінка Житомирським окружним адміністративним судом. При цьому, на переконання відповідача, позивачем не відзначено жодних порушень норм процесуального права, які б вплинули або змінили надану судом оцінку. В судовому засіданні представник позивача доводи апеляційної скарги підтримав в повному обсязі та за обставин, викладених в ній, просив її задовольнити. Представник відповідача заперечив проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити в силі рішення суду першої інстанції. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача та пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи та надавши оцінку доводам апеляційної скарги, дійшла наступних висновків. Судом було встановлено наступні обставини справи. Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (а.с.153-14) за позивачем, ОСОБА_1 , на праві власності зареєстровано: комплекс будівель та споруд №10 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 724 кв.м, і нежитлова будівля (молочний блок) за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 121,6 кв.м. 31.08.2020 ГУ ДПС у Житомирській області прийнято податкові повідомлення-рішення, якими позивачу за податковий період 2019 рік визначено суми податкового зобов`язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки : - № 0061758-5333-0613 (а.с.74) - 2537,18 грн.; - № 0061760-5333-0613 (а.с.76) - 15106,26 грн. Вважаючи вказані податкові повідомлення-рішення протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, та відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено наявність у нього статусу сільськогосподарського товаровиробника та факту використання нерухомого майна, за яким визначені спірні податкові зобов`язання, саме для промислового виробництва. На переконання суду першої інстанції, встановлені у справі обставини свідчать про відсутність у позивача права на податкові пільги зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, передбачені підпунктами "є" та "ж" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України. Судова колегія, надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги, враховуючи при цьому приписи ст. 308 КАС України, відзначає наступне. Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 67 Конституції України встановлений обов`язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, врегульовано приписами статті 266 Податкового кодексу України (далі - ПК України). Згідно із підпунктом 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України, платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості. Відповідно до підпункту 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України, об`єктом оподаткування є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка. Підпунктами 266.3.1 та 266.3.2 пункту 266.3 статті 266 ПК України передбачено, що базою оподаткування є загальна площа об`єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток. База оподаткування об`єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності. Отже, за загальним правилом, об`єкти житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх частки, які перебувають у власності фізичних осіб, є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Згідно із статтею 10 ПК України, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки є місцевим податком. Відповідно до підпункту 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України, ставки податку для об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об`єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування. Підпунктом 266.6.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України передбачено, що базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року. Водночас у підпункті 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України наведені об`єкти, які не є об`єктом оподаткування за вказаною нормою закону. Так, відповідно до підпункту "ж" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 цього Кодексу, не є об`єктом оподаткування будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників (юридичних та фізичних осіб), віднесені до класу Будівлі сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства (код 1271) Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, та які не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку. Відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого і введеного в дію Наказом Держстандарту України від 17.08.2000 №507, клас Будівлі сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства (1271) включає: будівлі для використання в сільськогосподарській діяльності, наприклад, корівники, стайні, свинарники, кошари, кінні заводи, собачі розплідники, птахофабрики, зерносховища, склади та надвірні будівлі, підвали, винокурні, винні ємності, теплиці, сільськогосподарські силоси та ін. Цей клас не включає: споруди зоологічних та ботанічних садів. Таким чином, перелік будівель сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства, визначений наведеною нормою, не є вичерпним та містить лише одне виключення. Аналізуючи норми підпункту "ж" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, слід дійти висновку, що законодавець визначив умовою звільнення таких об`єктів від оподаткування цільове призначення їх використання та встановив вичерпний перелік підстав, коли податкова пільга не надається, а саме: у випадках, коли нерухомість здається власниками в оренду, лізинг, позичку. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №0340/1905/18. Таким чином, підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об`єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат (пункт 30.2 статті 30 ПК України). Судом першої інстанції встановлено, що комплекс будівель та споруд №10 за адресою: Житомирська обл., Малинський район, с. Горинь, вул. Центральна, буд. 30-а, загальною площею 724 кв.м, які належать позивачу на праві власності і щодо яких контролюючим органом донараховані податкові зобов`язання, є будівлями, призначеними для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності. При цьому, спірним залишається питання щодо тлумачення норми підпункту "ж" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК, а саме: чи є позивач сільськогосподарським товаровиробником. Загальні підходи до визначення поняття сільськогосподарського виробника сформульовані у постановах Верховного Суду від 01.04.2021 року у справі № 820/6752/16, від 17.02.2021 року у справі № 820/3707/17, від 24.04.2020 року у справі №540/2206/19, від 10.04.2020 року у справі №823/1751/17. У цих постановах Верховний Суд зазначав, що відповідно до підпункту 14.1.235 пункту 14.1 статті 14 ПК України сільськогосподарський товаровиробник для цілей глави 1 розділу XIV цього Кодексу - це юридична особа незалежно від організаційно-правової форми, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції та/або розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах) та її переробкою на власних чи орендованих потужностях, у тому числі власновиробленої сировини на давальницьких умовах, та здійснює операції з її постачання. Тобто, визначення «сільськогосподарський товаровиробник», яке міститься у підпункті 14.1.235 пункту 14.1 статті 14 ПК України, застосовується для цілей глави розділу ХІV цього Кодексу «Спрощена система оподаткування, облік та звітність», тоді як в даному випадку йдеться про сплату податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (розділ ХІІ «Податок на майно»). Колегія суддів зазначає, що поняття виробника сільськогосподарської продукції (сільськогосподарський виробник) міститься у ст. 1 Закону України «Про сільськогосподарський перепис», відповідно до якої виробники сільськогосподарської продукції - юридичні особи всіх організаційно-правових форм господарювання та їх відокремлені підрозділи, фізичні особи (фізичні особи-підприємці, домогосподарства), які займаються сільськогосподарською діяльністю, передбаченою класифікацією видів економічної діяльності, мають у володінні, користуванні або розпорядженні землі сільськогосподарського призначення чи сільськогосподарських тварин. Національний класифікатор видів економічної діяльності України ДК 009:2005, затверджений наказом Держспоживстандарту України від 26.12.2005 року № 375, до сільськогосподарської діяльності відносить рослинництво і тваринництво. При цьому, діяльність з перероблення сільськогосподарської продукції зазначений класифікатор відносить не до сільськогосподарської, а до продукції переробної промисловості, крім переробки власновиробленої продукції, що здійснюється безпосередньо у господарстві-виробнику. Чинне аграрне законодавство у Законі України від 18.01.2001 року № 2238-ІІІ «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років» (далі Закон № 2238-ІІІ) ототожнює сільське господарство (сільськогосподарське виробництво) з сільськогосподарською діяльністю, під якою розуміється вид господарської діяльності з виробництва продукції, яка пов`язана з біологічними процесами її вирощування, призначеної для споживання в сирому і переробленому вигляді та для використання на нехарчові цілі. Отже, колегія суддів резюмує, що сільськогосподарським виробником є фізична або юридична особа, яка здійснює виробництво і самостійну переробку власно-виробленої продукції рослинництва і тваринництва. Це визначення пов`язується лише з виробництвом і переробкою сільськогосподарської продукції незалежно від її подальшої долі (використання у власному господарстві або реалізації). У ст. 1 Закону № 2238-ІІІ розкривається визначення сільськогосподарського товаровиробника, яким є фізична або юридична особа, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції, переробкою власновиробленої сільськогосподарської продукції та її реалізацією. Значно змістовнішим є визначення, надане Законом України від 24.06.2004 року № 1877-IV «Про державну підтримку сільського господарства України» - сільськогосподарський товаровиробник - юридична особа незалежно від організаційно-правової форми або фізична особа - підприємець, основною діяльністю якої є виробництво сільськогосподарської продукції та/або розведення, вирощування, вилов риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах) та її переробка на власних чи орендованих потужностях, у тому числі власновиробленої сировини на давальницьких умовах, а також здійснення операцій з її постачання, причому в такій діяльності питома вага вартості сільськогосподарських товарів/послуг становить не менше 75 відсотків вартості всіх товарів/послуг, поставлених протягом попередніх 12 послідовних звітних податкових періодів сукупно. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що товарна сільськогосподарська продукція - це продукція сільськогосподарського виробництва, призначена для реалізації. Товарність сільськогосподарського виробництва прямо пов`язується з виробництвом продукції як товару, тобто кінцевою метою такої діяльності є відчуження сільськогосподарської продукції власного виробництва. Вирішуючи питання щодо наявності у позивача право на пільгу, передбачену пунктом «ж» підпункту 266.2.2. пункту 266.2 статті 266 ПК України, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять жодних доказів фактичного здійснення позивачем сільськогосподарської діяльності та використання безпосередньо у такій діяльності комплексу належних йому будівель та споруд №10 за адресою: Житомирська обл., Малинський район, с. Горинь, вул. Центральна, буд. 30-а, а саме: корівник, пожежне депо та будинок тваринника), загальною площею 724 кв.м. Тобто, позивач не підпадає під статус сільськогосподарського товаровиробника. Більш того, судом першої інстанції вірно враховано, що згідно із відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, основним видом економічної діяльності позивача є: "різання оброблення та оздоблення декоративного та будівельного каменю", що ніяким чином не можна віднести до сільськогосподарського виробництва. До того ж, як встановлено судом, відповідно до Податкової декларації платника єдиного податку - фізичної особи-підприємця за 2019 рік (а.с.204), позивач в ній зазначив нульові показники підприємницької та господарської діяльності. При цьому, апелянт - він же позивач по справі, посилається на те, що оскільки належні йому на праві власності об`єкти нерухомості призначені для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності, він веде особисте селянське господарство на земельній ділянці, на якій розташовані вказані об`єкти, то це дає йому право на пільгу. Однак, зазначені обставини не дають права позивачу на користування пільгою, передбаченою вказаним вище пунктом статті 266 ПК України, оскільки позивач не здійснює виробництво сільськогосподарської продукції у розумінні закону. На питання суду, представник позивача заперечив щодо наявності у позивача статусу особи, яка займається фермерським господарством. Таким чином, під час судового розгляду справи ні судом першої інстанції, ні судом апеляційної інстанції не встановлено, що позивач упродовж 2019 року здійснював виробництво сільськогосподарської продукції. Судова колегія зауважує, що встановлена пп. "ж" пп. 266.2.2 п.266.2 ст.266 ПК України пільга стосується діяльності сільськогосподарських товаровиробників і направлена на створення сприятливих умов для її ведення, зокрема стимулювання такої діяльності та досягнення її збалансованого податкового навантаження. В розрізі викладеного, суд апеляційної інстанції відхиляє доводи апелянта про те, що належні йому на праві власності об`єкти нерухомості, призначені для використання у сільськогосподарській діяльності, використовуються за призначенням, позаяк на земельній ділянці, на якій розташовані вказані об`єкти, ним ведеться особисте селянське господарство. В даному випадку, має місце помилкове, а тому не вірне, тлумачення позивачем норм чинного податкового законодавства, яким врегульовані правовідносини щодо сплати відповідних податків власниками нерухомого майна, відмінного від земельної ділянки. До того ж, лише сам по собі факт наявності у власності позивача будівлі, призначеної для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності не може свідчити про ознаку позивача, як сільськогосподарського товаровиробника. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач не підпадає під статус сільськогосподарського товаровиробника, а належні йому на праві власності нежитлові приміщення є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Враховуючи встановлені обставини справи, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що позивач не може користуватись пільгою визначеною пунктом «ж» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України. Що стосується доводів апелянта про наявність у нього права на податкову пільгу, передбачену пунктом «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, суд зазначає наступне. Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у постанові від 17 лютого 2020 року у справі №820/3556/17 зазначив, що підставою для звільнення платника податків від обов`язку щодо нарахування та сплати податків за правилами підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України є особливість, що характеризує об`єкт оподаткування. У зазначеній постанові Верховний Суд сформував правовий висновок, відповідно до якого застосування підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України можливе у разі якщо власниками об`єктів промисловості є фізичні та інші юридичні особи, в тому числі нерезиденти, та за умови (з врахуванням виду їх діяльності) використання таких об`єктів за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду). Застосовуючи об`єктно-функціональний підхід до визначення податкової пільги у підпункті "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, законодавець ключовим критерієм обрав функціональне призначення будівлі. При цьому, cама по собі специфіка об`єкта оподаткування - спеціальний статус будівлі як будівлі промисловості - не є достатньою підставою для застосування податкової пільги. Обираючи за вихідне поняття промисловість, у зв`язку з яким застосовується податкова пільга, встановлена підпунктом "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, законодавець пов`язує звільнення від сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не тільки і не стільки із його статусом (придатністю його застосування у виробничому промисловому циклі господарської діяльності без конкретизації видів промислового виробництва та організаційних форм, у яких воно здійснюється), а й з використанням будівлі з метою провадження виробничої діяльності, тобто з використанням за її цільовим призначенням - для виготовлення промислової продукції. Встановлення законодавцем певних податкових пільг зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, зокрема нормою підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, спрямоване на збалансування суспільних відносин у сфері справляння податків, зменшення податкового навантаження на тих платників податків (фізичних та юридичних осіб), які є власниками певних об`єктів нерухомості, з метою стимулювання їх використовувати ці об`єкти за функціональним призначенням. Отже, норма підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України застосовується, якщо власниками будівель промисловості є фізичні та інші юридичні особи, в тому числі нерезиденти, та за умови (з врахуванням виду їх діяльності) використання цих будівель за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду). Таке правозастосування узгоджується і з чинною з 23.05.2020 редакцією підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України (Закон України від 16.01.2020 №466-ІХ Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві), згідно з якою з переліку об`єктів оподаткування податком виключені будівлі промисловості, які віднесені до групи Будівлі промисловості та склади (код 125) Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, що використовуються за призначенням у господарській діяльності суб`єктів господарювання, основна діяльність яких класифікується у секціях В-F КВЕД ДК 009:2010, та не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку. Аналогічний правовий висновок викладено також і у постанові Верховного Суду від 17.07.2020 у справі №440/937/19. Відповідно до названого Державного класифікатора будівлі промисловості (криті будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо) віднесено до підрозділу "Будівлі нежитлові" (група 125 "Будівлі промислові та склади" клас 1251 "Будівлі промисловості"). До будівель промисловості відносяться об`єкти нерухомості, які відповідно до ДК 018-2000 належать до класу 1251 "Будівлі промисловості", що включає підкласи: 1251.1 "Будівлі підприємств машинобудування та металообробної промисловості"; 1251.2 "Будівлі підприємств чорної металургії"; 1251.3 "Будівлі підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості"; 1251.4 "Будівлі підприємств легкої промисловості"; 1251.5 "Будівлі підприємств харчової промисловості"; 1251.6 "Будівлі підприємств медичної та мікробіологічної промисловості"; 1251.7 "Будівлі підприємств лісової деревообробної та целюлозно-паперової промисловості"; 1251.8 "Будівлі підприємств будівельної індустрії, будівельних матеріалів та індустрії, будівельних матеріалів та виробів, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості"; 1251.9 "Будівлі інших промислових виробництв, включаючи поліграфічне". Визначення приналежності будівлі до того чи іншого класу проводиться на підставі документів, що підтверджують право власності, з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об`єкта нерухомості згідно з ДК 018-2000. Згідно з ДК 018-2000 до групи (код 125) "Будівлі промислові та склади" належить клас (код 1251) "Будівлі промислові", який включає криті будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства та т. ін. за їх функціональним призначенням. Як встановлено судом та не заперечується сторонами, належний позивачу на праві приватної власності об`єкт нерухомого майна нежитлової нерухомості - молочний блок, який розташований за адресою: Житомирська обл., Малинський район, с. Горинь, вул. Центральна, буд. 30-а, загальною площею 121,6 кв.м., відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000 призначений для промислового виробництва і належить до категорії промислових будівель (1251), що також підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. належить до будівель харчової промисловості. Будівлі, що використовуються або зареєстровані для декількох призначень повинні бути ідентифіковані за однією класифікаційною ознакою відповідно до головного призначення. Головне призначення повинне бути визначене таким чином: - обчислюється відсоткове є співвідношення площ різних за призначенням приміщень будівлі в складі повної загальної площі з віднесенням цих приміщень згідно з їх призначенням чи використання до відповідного класифікаційного угруповання. Враховуючи те, що Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000 є частиною чинного законодавства України та призначений для використання органами центральної та місцевої виконавчої та законодавчої влади, фінансовими службами, органами статистики та всіма суб`єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) в Україні, то він може застосовуватися для визначення статусу нежитлового приміщення, будівлі або споруди. ДК 018-2000 використовується у даному випадку не для визначення ставок оподаткування, а виключно для визначення статусу нежитлового приміщення, яке не зазначено у реєстрі прав на нерухоме майно, але визначено у технічній документації будівлі. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 31.01.2018 року у справі №822/2624/16, яку суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин у відповідності до ч.5 ст.242 КАС України. Під час судового розгляду судом першої інстанції було встановлено, що позивач упродовж 2019 року не здійснював господарської діяльності, а також не використовував належні йому об`єкти нерухомості за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду). Вказані обставини не були спростовані і в ході апеляційного розгляду справи. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивач не надав суду жодних належних та допустимих доказів використання ним вказаного вище об`єкта нерухомості за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва. При цьому, сам факт декларування позивачем у 2011 році початку виконання будівельних робіт "Реконструкція з добудови бувшого приміщення молочного блоку під цех по обробці каменю по АДРЕСА_1 " (а.с.81-92), не свідчить, що нерухоме майно, за яким визначені спірні податкові зобов`язання, є будівлями промисловості, які використовуються для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду). Колегія суддів не приймає в якості належного доказу надані позивачем фотознімки об`єкту нерухомості, оскільки останній не містять інформації чи відомостей, які саме об`єкти нерухомості на ній зафіксовані, час здійснення фотофіксації та місце. Крім цього, спосіб отримання цих фотознімків не встановлений, а належність їх до обставин справи не доведена. Посилання апелянта на преюдиційне рішення суду у справі №806/3106/17 судом апеляційної інстанції також відхиляється, оскільки правовідносини, що були предметом розгляду останньої, хоч і стосувались позивача, як власника нерухомого майна, відмінного від земельної ділянки, однак мали місце в іншому податковому періоді, а саме в 2016 році. Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що належна позивачу будівля промисловості (молочний блок) є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, в силу положень пп. "є" пп.266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України. Щодо доводів апелянта про відсутність у контролюючого органу правових підстав для винесення у 2020 році податкових повідомлень - рішень, через непроведення документальної невиїзної перевірки позивача за 2019 податковий звітний період, колегія суддів зазначає наступне. 01.01.2015 набрав чинності Закон України від 28.12.2014 № 71 -VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи", яким шляхом викладення в новій редакції ст.266 Податкового кодексу України, було введено новий вид податку для громадян України, яким передбачено сплату податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Відповідно до п.266.1. ст.266 ПК України, платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової - нерухомості Пунктом 266.2. ст.266 ПК України встановлено, що об`єктом оподаткування є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка. Згідно з пп.266.3.1. п.266.3 ст.266 ПК України, базою оподаткування є загальна площа об`єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток. Ставки податку для об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об`єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування (п.п.266.5.1., п.266.5, ст.266 ПК України) Як передбачено абз. "б" п.п.266.7.1. п.266.7 ст.266 ПК України, обчислення суми податку з об`єкта/об`єктів житлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника такої нерухомості за наявності у власності платника податку більше одного об`єкта житлової нерухомості одного типу, в тому числі їх часток, податок обчислюється виходячи із сумарної загальної площі таких об`єктів зменшеної відповідно до підпунктів "а" або "б" підпункту 266.4.1 пункту 266.4 цієї статті та відповідної ставки податку. Підпунктом 266.7.4 п.266.7 ст.266 ПК України зазначено, що органи державної реєстрації прав на нерухоме майно, а також органи, що здійснюють реєстрацію місця проживання фізичних осіб, зобов`язані щоквартально у 15-денний строк після закінчення податкового (звітного) кварталу подавати контролюючим органам відомості, необхідні для розрахунку податку, за місцем розташування такого об`єкта нерухомого майна станом на перше число відповідного кварталу в порядку, визначеному Кабінетом міністрів України. Порядок подання органами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та органами, що здійснюють реєстрацію місця проживання фізичних осіб, відомостей, необхідних для розрахунку податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, затверджено постановою Кабінетом міністрів України від 31.05.2012 № 476 (із змінами і доповненнями). Отже, п.4 Порядку передбачено, що Міністерство юстиції України подає Державній фіскальній службі України інформацію про об`єкти житлової та/або нежитлової нерухомості, у тому числі їх часток, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб. Передача зазначеної Інформації здійснюються на центральному рівні між Мін`юстом і ДФС в електронній формі телекомунікаційними каналами зв`язку. На підставі вищезазначених даних проводиться розрахунок податкового зобов`язання з податку на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки. З огляду на вище викладене, підстави для проведення документальної невиїзної перевірки відсутні. Фізичні особи у 2020 році сплачують податок за житлову та нежитлову нерухомість за 2019 рік, за ставками та з використанням пільг, які застосовувались при розрахунку податку минулого року. Ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, відповідно до пп.266.5.1 п. 266.5 ст. 266 ПК України, встановлені Рішенням 16 сесії 7 скликання Горинською сільської ради Малинського району від 27.06.2018 "Про затвердження місцевих податків і зборів на території Горинської сільської ради на 2019 рік" (а.с.156-159), яке, відповідно до його п. 7, належить оприлюднити шляхом розміщення на інформаційних дошках в приміщенні Горинської сільської ради. Матеріали справи не містять доказів невиконання Горинською сільською радою п. 7 вищевказаного рішення, а позивачем вказаної обставини не спростовано. Крім цього, колегія суддів зазначає, що вищезазначене рішення Горинської сільської ради не було предметом оскарження в суді. До того ж, будь-яких заперечень стосовно правильності розрахунку розміру визначеної спірними рішеннями суми податкових зобов`язань апелянтом не відзначено. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що Головним управлінням ДПС у Житомирській області у повній мірі додержано вимог діючого законодавства при формуванні спірних податкових повідомлень - рішень. В силу ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Колегія суддів звертає увагу позивача, що гарантованому у ч.2 ст. 77 КАС України обов`язку доказування суб`єктом владних повноважень правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності кореспондують вимоги ч.1 ст. 77 КАС України, згідно яких кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В даному випадку позивачем обгрунтованість та підставність власної позиції не доведено. У відповідності до вимог ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до невідповідності судового рішення матеріалам справи та вимогам закону. Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. В даному випадку, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не підтверджують наявність правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення. Колегія суддів враховує також положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. В аспекті оцінки аргументів сторін в апеляційному провадженні суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі. Інші доводи апеляційної скарги не є суттєвими та такими, що спростовують докази, досліджені та перевірені в суді першої інстанції та є такими, що не потребують окремої оцінки судом апеляційної інстанції. За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2021 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Постанова суду складена в повному обсязі 21 лютого 2022 року. Головуючий Біла Л.М. Судді Гонтарук В. М. Курко О. П.