Постанова 4854 № 473/341/22

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 15 березня 2022 р.м.ОдесаСправа № 473/341/22 Головуючий в 1 інстанції: Вуїв О.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача - Шляхтицького О.І., суддів: Домусчі С.Д., Семенюка Г.В., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу Вознесенського відділу Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 02 лютого 2022 року по справі № 473/341/22 за позовом Вознесенського відділу Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області до ОСОБА_1 про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні,- В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог. У лютому 2022 року Вознесенський РВ УДМС в Миколаївській областізвернувся до адміністративного суду з позовом до ОСОБА_1 про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні. В обґрунтування позовних вимог зазначалось, що 30 січня 2022 року співробітниками ПСРПП Вознесенського РУП ГУНП в Миколаївській області виявлено громадянина Республіки Грузії ОСОБА_1 , який порушив законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме знаходиться на території України без наявності документів, що б надавали йому право законного перебування в Україні. В цей же день відповідача згідно ч.2 ст.263 КУпАП було затримано в адміністративному порядку на строк до трьох діб з метою встановлення особи та подачі адміністративного позову про видворення, та прийнято рішення про його поміщення до ДУ «Миколаївський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України». Проведеною перевіркою встановлено, що ОСОБА_1 прибув на територію України приблизно в 2010 році. Документів, що посвідчують його особу та надають йому право перебування на території України останній не має. За обліками та реєстрами міграційної служби відповідач не значиться таким, що в законному порядку (через офіційні пункти пропуску державного кордону ) здійснив в`їзд на територію України. Дозволу на імміграцію в Україну не оформляв, для отримання документів на право перебування на території України не звертався, статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні не отримував , будь яких інших дій щодо легалізації свого становища в Україні не вживав, законних джерел існування , родинних зв`язків в Україні не має. Вироком Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2020 року ОСОБА_1 засуджений за ч.1 ст.121 КК України до п`яти років позбавлення волі , вироком Приморського районного суду м. Одеси від 13 липня 2021 року - за ч.1 ст.186 КК із застосуванням ч.4 ст.70 КК України до п`яти років одного місяця позбавлення волі. Відбував покарання у ДУ «Дар`ївська виправна колонія (№10)». 27 січнz 2022 року звільнений з місць позбавлення волі за відбуттям строку покарання. Постановою Білозерського РВ УДМС України в Херсонській області від 28 січня 2022 року ОСОБА_1 був притягнутий до адміністративної відповідальності за ст. 203-1 КУпАП. Також 28 січня 2022 року Білозерським РВ УДМС України в Херсонській області відносно відповідача було прийнято рішення про його примусове повернення в країну походження до 07 лютого 2022 року. Проте відповідач рішення про примусове повернення в країну походження не виконує та існують обґрунтовані підстави вважати, що останній буде намагатися ухилятися від виконання цього рішення, а тому позивач просив примусово видворити останнього за межі території України та звернути рішення до негайного виконання. Також, оскільки ОСОБА_1 добровільно не виконав рішення про примусове повернення, не має документа, що посвідчує його особу та дає йому право на виїзд за межі території України, а тому Вознесенський РВ УДМС України в Миколаївській області просив затримати відповідача з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства , які незаконно перебувають в Україні ДМС України строком на шість місяців. Відповідач проти задоволення позову заперечував, оскільки він бажає самостійно покинути територію України після поновлення втраченого паспорту , про що ним подано відповідне звернення до Консульства Республіки Грузія в Одесі, однак працівники міграційної служби не надали йому можливості добровільного виконання рішення про примусове повернення , оскільки одразу після його винесення затримали його та помістили до ДУ « Миколаївський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства , які незаконно перебувають в Україні ДМС України». Також вказували на те, що відповідач приїхав до України близько вісімнадцяти років тому через офіційний пункт пропуску , отримав посвідку на постійне проживання в Україні (яка на цей час знаходиться у слідчого, що здійснював досудове розслідування відносно скоєного відповідачем злочину), має постійне місце проживання у м. Одеса, сім`ю (мешкає з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, мають спільну малолітню доньку ОСОБА_3 ), до відбування покарання був працевлаштований та мав постійний заробіток . Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області рішенням від 02 лютого 2022 року у задоволенні позовних вимог Вознесенського відділу Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області до ОСОБА_1 про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні - відмовив. Короткий зміст вимог апеляційної скарги. Не погоджуючись з даним рішенням суду, Вознесенський відділ Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального права, а саме не досконало проаналізовано доводи сторін та надані ними докази, тому просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти по справі нову постанову, якою задовольнив позовні вимоги в повному обсязі. Апелянт, мотивуючи власну правову позицію, акцентує на таких обставинах і причинах незаконності і необґрунтованості оскаржуваного судового рішення: - суд першої інстанції не врахував того, що законом визначено перелік документів, які посвідчують особу іноземця та підтверджують її громадянство, а довідка про звільнення від 27.01.2022 № 118683, яка видана Державною установою «Дар`ївська виправна колонія (№10), яка має фотокартку відповідача, не є документом в аспекті міграційного законодавства , кий підтверджує громадянства особи, посвідчує особу іноземця, а також не є документом, який дає можливість іноземцю здійснити виїзд з території України; - суд першої інстанції не звернув увагу на те, що відповідач був судимий та відбував покарання, перебуває на території України без належних підстав, засобів до існування та коштів немає, що може спровокувати на вчинення інших злочинів . Обставини справи. Судом першої інстанції встановлено, що 30 січня 2022 року співробітниками ПСРПП Вознесенського РУП ГУНП в Миколаївській області виявлено громадянина Республіки Грузії ОСОБА_1 , який порушив законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме знаходиться на території України без наявності документів, що б надавали йому право законного перебування в Україні. В цей же день відповідача згідно ч.2 ст.263 КУпАП було затримано в адміністративному порядку на строк до трьох діб з метою встановлення особи та подачі адміністративного позову про видворення, та прийнято рішення про його поміщення до ДУ «Миколаївський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України». Проведеною перевіркою встановлено, що ОСОБА_1 прибув на територію України приблизно в 2010 році. Документів, що посвідчують його особу та надають йому право перебування на території України останній не має. За обліками та реєстрами міграційної служби відповідач не значиться таким, що в законному порядку (через офіційні пункти пропуску державного кордону ) здійснив в`їзд на територію України. Дозволу на імміграцію в Україну не оформляв, для отримання документів на право перебування на території України не звертався, статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні не отримував , будь яких інших дій щодо легалізації свого становища в Україні не вживав, законних джерел існування , родинних зв`язків в Україні не має. Вироком Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2020 року ОСОБА_1 засуджений за ч.1 ст.121 КК України до п`яти років позбавлення волі , вироком Приморського районного суду м. Одеси від 13 липня 2021 року - за ч.1 ст.186 КК із застосуванням ч.4 ст.70 КК України до п`яти років одного місяця позбавлення волі. Відбував покарання у ДУ «Дар`ївська виправна колонія (№10)». 27 січнz 2022 року звільнений з місць позбавлення волі за відбуттям строку покарання. Постановою Білозерського РВ УДМС України в Херсонській області від 28 січня 2022 року ОСОБА_1 був притягнутий до адміністративної відповідальності за ст. 203-1 КУпАП. Також 28 січня 2022 року Білозерським РВ УДМС України в Херсонській області відносно відповідача було прийнято рішення про його примусове повернення в країну походження до 07 лютого 2022 року. Висновок суду першої інстанції. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що не може лише на підставі припущень представника позивача обмежити свободу відповідача, обмеження фізичної свободи позивача за для забезпечення виконання можливого майбутнього рішення суду про видворення за відсутності доказів, які б свідчили про існування реальної загрози неможливості виконати таке рішення, на думку суду не буде відповідати принципу пропорційності, такий захід не є адекватним та не співмірним. Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції частково правильними і такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, Закону України " Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства ". Джерела права й акти їх застосування та оцінка суду. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України визначає Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI (далі - Закон України № 3773-VI). Відповідно до частини 1 статті 30 цього Закону центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави. Особливості провадження у справах з приводу затримання іноземців регулюються положеннями статті 289 Кодексу адміністративного судочинства України. Частиною 1 цієї правової норми встановлено, що за наявності обґрунтованих підстав уважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якої подано адміністративний позов про примусове видворення, ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик її втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, яка вчинила порушення законодавства України з прикордонних питань або про правовий статус іноземців, документа, що дає право на виїзд з України, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, його територіальним органом чи підрозділом, органом охорони державного кордону або Служби безпеки України подається до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням цих органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовна заява про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів: 1) затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення видворення за межі території України; 2) затримання іноземця або особи без громадянства з метою забезпечення її передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 3) взяття іноземця або особи без громадянства на поруки підприємства, установи чи організації; 4) зобов`язання іноземця або особи без громадянства внести заставу. Разом з тим, підставою для звернення до суду з даним позовом міграційною службою визначено: 1) відсутність у відповідача будь-яких документів, що посвідчують особу; 2) відсутність у відповідача документів на право перебування на території України; 3) відсутність факту звернення до органів державної міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наведене, на переконання позивача, є підставою для поміщення відповідача до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, з метою ідентифікації та забезпечення її передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію. Відповідно до положень частини 13 статті 289 КАС України умовами, за яких неможливо ідентифікувати іноземця чи особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є: 1) відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його ідентифікації; 2) неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи. Законом України "Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України і Виконавчою владою Грузії про приймання і передачу осіб (реадмісію), які знаходяться на територіях держав незаконно від 17.03.2004 року за № N 1608-IV ратифіковано Угоду між Кабінетом Міністрів України та Виконавчою владою Грузії. Відповідно до ст.1 Угоди кожна із Сторін за поданням іншої Сторони без додаткових формальностей прийме особу, яка не виконує або перестала виконувати необхідні умови в`їзду чи перебування на території держави іншої Сторони, якщо буде доведено або є підстави вважати, що ця особа є громадянином держави Сторони, якій її передають. Відповідно до ст.3 Угоди положення статей 1 і 2 цієї Угоди поширюються на громадян третіх держав і осіб без громадянства, які постійно проживають на територіях держав Сторін на законних підставах. З наведеного вбачається, що Україна здійснює передачу громадян Грузії відповідно до Угоди між Кабінетом Міністрів України та Виконавчою владою Грузії про реадмісію. Відповідно до положень Інструкції про порядок реалізації компетентними та уповноваженими органами України міжнародних угод про реадмісію осіб, затвердженої наказом МВС України від 16.02.2015 року № 158(надалі - Інструкція № 158) , проведення заходів реадмісії з будь-якою договірною стороною передбачає ряд організаційних заходів, які включають процедуру ідентифікації особи, обмін інформацією між сторонами, та сам процес передачі особи від одного компетентного органу до другого компетентного органу. Згідно п.2 Інструкції № 158 уповноважена особа центрального компетентного органу у разі необхідності вживає заходів щодо перевірки інформації та документів, зазначених у запиті про реадмісію за обліками Укрбюро Інтерполу, інформаційних підрозділів МВС, ДМС та Держприкордонслужби з метою ідентифікації особи та з`ясування умов для її реадмісії в Україну. Згідно п.5 Інструкції № 158 за стандартною процедурою передавання та приймання осіб, які підлягають реадмісії, здійснюються територіальними органами та територіальними підрозділами ДМС на підставі результатів: розгляду центральним компетентним органом запитів про реадмісію за стандартною процедурою щодо громадян України, іноземців та осіб без громадянства, надісланих Україні договірними державами; погодження договірними державами запитів про реадмісію за стандартною процедурою, надісланих Україною щодо іноземців та осіб без громадянства; погодження транзитними договірними державами запитів про транзитне перевезення, надісланих Україною щодо іноземців або осіб без громадянства в разі необхідності здійснення транзитного перевезення їх територією до договірної держави, що є державою призначення; виявлення (затримання) компетентними, уповноваженими або іншими органами державної влади України іноземців або осіб без громадянства, які підлягають реадмісії за стандартною процедурою; розгляду запитів про транзитне перевезення наземними видами транспорту іноземців або осіб без громадянства, що надійшли від договірної держави. Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 року ,суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Кожен має право на захист цього права, що означає не бути позбавленим свободи або не мати продовження позбавлення свободи (див. "Уікс проти Сполученого Королівства" (Weeks v. the United Kingdom) від 2 березня 1987 року, п. 40, серія A, N 114), крім випадків, встановлених у пункті 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ). Перелік винятків, встановлених пунктом 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним (див. рішення у справах "Лабіта проти Італії" ( 980_009 ) (Labita v. Italy) [ВП], заява N 26772/95, п. 170, ECHR 2000-IV, і "Квінн проти Франції" (Quinn v. France) від 22 березня 1995 року, п. 42, серія A, N 311), і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме - гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи (див. рішення у справах "Енгель та інші проти Нідерландів" (Engel and Others v. the Netherlands) від 8 червня 1976 року, п. 58, серія A, N 22, і "Амюр проти Франції" (Amuur v. France) від 25 червня 1996 року, п. 42, Reports 1996-III).коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Отже, неодмінна вимога полягає в тому, щоб умови, за яких здійснюється позбавлення свободи, були чітко сформульовані в національному законі і що застосування самого цього закону було передбачуваним тією мірою, щоб він відповідав стандарту "законності", встановленому Конвенцією ( 995_004 ),- стандарту, що вимагає, щоб всі закони були сформульовані з достатньою чіткістю, що дозволяє громадянину - при потребі за допомогою одержання відповідної консультації - передбачити, достатньою за даними обставинами мірою, наслідки, до яких може призвести дана дія (див. "Барановський проти Польщі" (Baranowski v. Poland), N 28358/95, пп. 50-52, ECHR 2000-III). Органи державної влади повинні дотримуватися вимог, встановлених національним законодавством щодо позбавлення свободи (див. рішення у справах "Ван дер Леєр проти Нідерландів" (Van der Leer v. the Netherlands) від 21 лютого 1990 року, п. 23-24, серія A, N 170-A, "Вассінк проти Нідерландів" (Wassink v. the Netherlands) від 27 вересня 1990 року, п. 27, серія A, N 185-A, і "Еркало проти Нідерландів" (Erkalo v. the Netherlands) від 2 вересня 1998 року, п. 57, 1998-VI). Саме національні органи державної влади, передовсім суди, мають тлумачити і застосовувати національне законодавство, однак, оскільки згідно з пунктом 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) недотримання вимог національного закону становить порушення Конвенції, Суд може і повинен перевірити, чи було дотримано цього закону (див. рішення у справі "Бенхем проти Сполученого Королівства" (Benham v. the United Kingdom) від 10 червня 1996 року, п. 41, Reports 1996-III). Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії"(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ). У статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань. Європейська конвенція про громадянство від 6 листопада 1997 року ,ратифікованої із застереженням та заявою Законом N 163-V ( 163-16 ) від 20.09.2006 року визначає "громадянство" означає правовий зв`язок між особою та державою без зазначення етнічного походження особи Відповідно до частини 4 статті 30 Закону України № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більше як на 18 місяців. Таким чином, громадяни, які не мають законних підстав для перебування на території України, підлягають реадмісії, що в свою чергу виключає можливість застосування до них процедури примусового видворення, а відповідно й затримання з метою поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні для ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07.02.2019 у справі № 308/8109/17, від 19.07.2019 у справі № 522/23102/17, від 24.10.2019 у справі № 522/23066/17, від 20.12.2019 у справі № 308/3730/17, від 19.11.2020 у справі № 743/859/20. Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Також, колегія суддів зауважує, що позивачем ані в позовній заяві, ані під час апеляційного розгляду справи не наведено жодної з підстав, закріплених у частині 1 статті 289 КАС України, для звернення до суду з вимогою про затримання відповідача, а саме: 1) відповідач ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення; 2) відповідач перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 3) існує ризик втечі відповідача; 4) відсутність у відповідача документа, що дає право на виїзд з України. Колегія суддів наголошує, що міграційною служби було допущено ряд суттєвих процесуальних порушень: - відповідач не був належним чином ознайомлений з рішенням про примусове повернення до країни громадської незалежності, оскільки відповідне рішення не було вручене відповідачу, в той же час ознайомлення відбулось без участі перекладача (а.с. 24-25), що унеможливлює належне розуміння його змісту; - позивачем пред`явлено позов про примусове видворення ОСОБА_1 до закінчення строку добровільного виконання рішення про примусове повернення з тим мотивуванням, що відповідач буде ухилятися від його виконання. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що підстави для затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію громадянина ОСОБА_1 , з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, строком на шість місяців, відсутні, у зв`язку із чим у задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю. Надаючи оцінку всім доводам учасників справи, судова колегія також враховує рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…». Доводи апеляційної скарги Колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги фактично відтворюють зміст відзиву до позову, яким вже була надана оцінка судом першої інстанції. Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції. Апеляційний суд доходить до висновку, щодо відсутності підстав для задоволення апеляційної скарги, та зміни чи скасування рішення суду першої інстанції, а також вважає, що відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат. Керуючись ст.8,19,55 Конституції України, ст. 6 та ст. 1 Першого протоколу Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ст. 3, 6, 7, 242, 292, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Вознесенського відділу Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області - залишити без задоволення. Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 02 лютого 2022 року по справі № 473/341/22 - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Шляхтицький О.І. Судді Домусчі С.Д. Семенюк Г.В.