Постанова Закарпатський апеляційний суд № 299/820/20

Справа № 299/820/20 П О С Т А Н О В А Іменем України 10 лютого 2022 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд у складі: головуючого - судді Куштана Б.П. (доповідача), суддів: Джуги С.Д. і Кожух О.А., з участю секретаря Волощук В.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Виноградівського районного суду від 22 жовтня 2020 року (у складі судді Рішко Г.І.) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом у березні 2020 р. Просила визнати недійсним договір купівлі-продажу незавершеного будівництвом житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 (попередня адреса: АДРЕСА_2 ), укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 29.12.1999 р. за реєстраційним № 3765. На обґрунтування позовних вимог указала, що в 1999 р. вона домовилася із ОСОБА_4 про купівлю-продаж незавершеного будівництвом житлового будинку (12% готовності) та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 (попередня адреса: АДРЕСА_2 ). Позивачем були проведені розрахунки, пов`язані з придбанням указаного майна. Позивач мала намір оформити вказане майно на себе, а в подальшому переоформити на свою доньку або внуків. Однак, ОСОБА_2 , з метою неправомірного заволодіння майном, звернувся до державного нотаріуса для оформлення спірного договору купівлі-продажу, підписав його, чим ввів в оману як позивача, так і продавця ОСОБА_4 . Кошти за майно при підписанні договору купівлі-продажу не сплачував. Позивач, не знаючи цього, була переконана в тому, що оскільки розрахувалася за нерухоме майно, то зможе в будь-який момент у нотаріальному порядку укласти договір купівлі-продажу з ОСОБА_4 . На цей час право власності позивача та її онуків є порушеним. Рішенням Виноградівського районного суду від 22.10.2020 р. у задоволенні позову відмовлено. ОСОБА_1 просить скасувати це рішення і ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Доводить про порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Узагальнені та доречні доводи скарги зводяться до наступного: -суд першої інстанції не врахував тих обставин, що саме позивач проводила оплату за придбання майна по спірному договору купівлі-продажу; -суд першої інстанції не дослідив факт порушення права власності позивача; -сторони спірного правочину не досягли всіх істотних умов договору, покупець не проводив оплату по договору, не володів інформацією про ціну договору, покупцем та продавцем узагалі не велися перемовини стосовно умов договору; -у матеріалах справи відсутні докази, що продавцю одноособово належало майно, яке є предметом спірного правочину. Письмового відзиву на апеляційну скаргу до суду не надходило. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 належить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, із таких мотивів. Суд виходив із того, щоправ та охоронюваних законом інтересів позивача, про захист яких вона просить у позові, відповідачами не порушено, відтак у позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог, питання порушення строку позовної давності (за цих обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні цього спору застосуванню не підлягає. Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права. Із матеріалів справи вбачається, що 29.12.1999 р. ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, який був зареєстрований нотаріусом Виноградівської державної контори Боричок К.В. у реєстрі № 3765, придбав у власність від ОСОБА_7 незакінчений будівництвом житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.28). Позивач наполягає на визнанні недійсним указаного договору, відповідно до якого ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_2 купив незакінчений будівництвом жилий будинок 12% готовності та земельну ділянку 0,07 га, що знаходиться у АДРЕСА_3 (11 старий номер, новий 9). При цьому вказує, що у 1999 р. саме вона домовилася із ОСОБА_4 про вказану угоду на купівлю нерухомого майна та саме нею були проведені розрахунки за придбання указаного нерухомого майна. У подальшому вона мала намір оформити будинок і земельну ділянку на себе, а потім переоформити на свою доньку - ОСОБА_3 або її дітей. У позові позивач посилається на норми ст.ст.203, 215, 230, 233 ЦК України. У суді першої інстанції було встановлено, що рішенням Виноградівського районного суду від 04.11.2011 р. у справі №2-1079/11 було розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 . Установлено, що станом на день вирішення справи «спору про майно, що є спільною власністю сторін, немає» (а.с.52-53). Рішенням Виноградівського районного суду від 22.11.2012 р. у справі № 703/4284/12 здійснено поділ спірного будинку, а саме - визнано право власності на 1/2 частину за кожним із подружжя на незавершений будівництвом житловий будинок. Цим же рішенням суду встановлено, що за спільно прожитий у шлюбі час було набуто незакінчений будівництвом жилий будинок 12 % готовності та земельну ділянку 0,07 га. Житловий будинок і земельна ділянка є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя. Будинок було добудовано у 2004 р. і на даний час він складається із 3-х окремих підвальних приміщень, 4-х житлових кімнат, 2-х коридорів, газової та ванної кімнати (а.с.54-55). Рішенням Виноградівського районного суду від 16.07.2015 р. у справі № 703/5491/12 здійснено реальний поділ спірного будинку, кожному із подружжя виділено певні частини приміщень. У цьому ж рішенні суду було зафіксовано, що за час перебування у шлюбі подружжя добудували будинок, який розташований у АДРЕСА_3 . Недобудований будинок було придбано на підставі договору купівлі-продажу № 3765 від 29.12.1999 р. На підставі цього ж договору сторонами було придбано земельну ділянку розміром 0,07 га. (а.с.56-59). За загальним принципом, визначеним ч. 1 ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Відповідно до п.4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України 2003 р., який набрав чинності з 01.01.2004 р., Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Таким чином, оскільки оспорюванийдоговір купівлі-продажу, був укладений 29.12.1999 р., застосуванню підлягають норми Цивільного Кодексу УРСР 1963 р. Статтею 57 цього Кодексу регламентовано питання недійсності угоди, укладеної внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин. Згідно зі ст.ст. 48-58 ЦК УРСР особа, яка вважає, що його права порушені, має право звернутися до суду з позовом про визнання відповідної угоди недійсною. При цьому, ст. 153 ЦК УРСР передбачено, що договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. За змістом ст. 4 Закону України «Про власність», який був чинним на момент укладення спірного договору купівлі-продажу, власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування, а також у довірчу власність іншим особам. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п.2 постанови від 28 квітня 1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», у кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків. При цьому, наявність підстав для визнання угоди недійсною повинен довести позивач. Відповідач не зобов`язаний доводити відсутність таких обставин. Аналогічні положення містяться і в діючому ЦК України. У своєму позові позивач посилається на те, що договір купівлі-продажу від 29.12.1999 р. учинений із порушенням вимог ст.ст.203,215,230 ЦК України. Так, за приписами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно зі ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину. Довід апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував тих обставин, що саме позивач проводила оплату за придбання майна по спірному договору купівлі-продажу, не заслуговує на увагу, оскільки факт оплати позивачем по договору не доводиться жодними належними та допустимим доказами. Довід апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не дослідив факт порушення права власності позивача, не може бути взятий до уваги через те, що позивачем не доведено, що укладанням спірного правочину було порушено її право власності. Позивач у апеляційній скарзі посилається на те, що сторони спірного правочину не досягли всіх істотних умов договору, покупець не проводив оплату по договору, не володів інформацією про ціну договору, покупцем та продавцем узагалі не велися перемовини стосовно умов договору, однак яким чином це зачіпає права та інтереси позивача, останньою не доведено. Посилаючись у апеляційній скарзі на те, що в матеріалах справи відсутні докази, що продавцю одноособово належало майно, яке є предметом спірного правочину, позивач не доводить, яким чином це стосується її інтересів. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно зі ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилається на те, що ніби то саме вона домовлялася із продавцем про купівлю-продаж будинку та земельної ділянки, передавала за нього кошти продавцю, хоча жодними належними доказами цього не доведено. Крім цього, вона не виступала стороною правочину, сторонами правочину купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки був ОСОБА_4 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець і колишній зять позивача). У загальному всі доводи апеляційної скарги зводяться до того, що оскаржуваний договір порушує її право на власність і право розпоряджатися майном, в т.ч. її онуками, проте ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт порушення її законних прав та інтересів укладенням спірного правочину. Отже, в нашому випадку жодних підстав для задоволення позовних вимог немає. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому не можуть бути взяті до уваги. Рішення суду є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування немає. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Із урахуванням наведеного апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст. ст. 374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ: 1.Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2.Рішення Виноградівського районного суду від 22 жовтня 2020 року залишити без змін. 3.Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду. 4.Повне судове рішення складено 25 лютого 2022 р. Судді: