Постанова 4803 № 201/1577/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2065/22 Справа № 201/1577/21 Суддя у 1-й інстанції - Антонюк О. А. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2022 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Свистунової О.В. суддів Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А. за участю секретаря Гулієва М.І.о., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 вересня 2021 року по цивільній справі за позовом Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа орган опіки та піклування служби у справах дітей виконавчого комітету Тернівської районної у місті ради, про визнання незаконним вивезення та утримання малолітньої дитини, зобов`язання повернути малолітню дитину до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, відібрання малолітньої дитини, В С Т А Н О В И Л А: У лютому 2021 року Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) звернулося до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в інтересах ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_1 про визнання незаконними дій по вивезенню і утриманню дитини, зобов`язання вчинити дії з забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії та відібрання дитини. Позов мотивований тим, що позивач ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_4 уклали шлюб 07 червня 2017 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася дитина - ОСОБА_5 у місті Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Україна. 04 травня 2018 року позивач подав клопотання про видачу візи для дружини та доньки, для того, щоб вся родина проживала разом в ОСОБА_6 . 06 березня 2019 року, коли надано було візи ОСОБА_4 з дитиною ОСОБА_5 прибули до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії; дитині в Британії було видано паспорт громадянки Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. 06 вересня 2019 року без дозволу та відома позивача відповідач разом з дитиною виїхала зі Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україну. Позивач не давав своєї згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну і вказав, що відповідач самостійно змінила місце проживання спільної малолітньої дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав позивача. У зв`язку з цим, 11 жовтня 2019 року до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України через Центральний орган Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії надійшла заява позивача про сприяння поверненню дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. 04 листопада 2019 року Міністерство юстиції України через Головне територіальне управління юстиції у Дніпропетровській області звернулося до відповідача з метою роз`яснення положень Конвенції 1980 року та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. 08 січня 2019 року відповідач надіслала на електронну пошту ГТУЮ у Дніпропетровській області заяву-пояснення, відповідно до яких вона повідомила, що вони не мають жодних суперечок з позивачем щодо місця проживання дитини, а також про те, що позивач прилітав та з 23 грудня 2019 року по 01 січня 2020 року перебував в Україні та не повідомив про свій намір повернути дитину без матері до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Враховуючи, що мати дитини відмовилась добровільно повертати дитину в Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії у березні 2020 року Південно-Східним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Дніпро) від імені заявника було подано позов до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська. Через перемовини між сторонами, відповідач погодившись повернутись до Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії разом із дитиною до суду позивачем було надано заяву про залишення даного позову без розгляду. Ухвалою судді від 23 вересня 2020 року позовні вимоги було залишено без розгляду та ухвала набрала законної сили. Враховуючи, що мати дитини відмовилась добровільно повертати дитину в Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії Південно-Східним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Дніпро) від імені заявника було повторно подано позов до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 вересня 2021 року позовну заяву задоволено частково. Визнано незаконним утримування відповідачем ОСОБА_1 на території України малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зобов`язано відповідача ОСОБА_1 повернути малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до місця постійного проживання батька в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії. Покладено витрати, пов`язані з поверненням дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, на позивача. Допущено негайне виконання цього рішення у частині повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, до батька - позивача. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в сумі 908 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не доведені обставини, що мають значення для справи. Також, скаржник зазначає, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають встановленим обставинам. У відзиві позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав. У судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_4 є батьками малолітньої ОСОБА_5 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Україна. Тобто, дитина народилася в Україні. Батьки цієї дитини сторони у справі, одружилися 07 червня 2017 року в Україні. 04 травня 2018 року позивач подав клопотання про видачу візи для дружини та доньки, для того, щоб вся родина проживала разом в Лондоні. 06 березня 2019 року, коли надано було візи ОСОБА_4 з дитиною ОСОБА_5 прибули до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Дитині в Британії було видано паспорт громадянки Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. 06 вересня 2019 року без дозволу та відома позивача відповідач разом з дитиною виїхала зі Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україну. Позивач зазначав, що не давав своєї згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну і вважає, що відповідач самостійно змінила місце проживання спільної малолітньої дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав позивача, адже ні усної, ні письмової згоди на зміну постійного місця проживання малолітньої ОСОБА_5 позивач не давав. 11 жовтня 2019 року до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року через Центральний орган Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії надійшла заява позивача про сприяння поверненню дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. 04 листопада 2019 року Міністерство юстиції України через Головне територіальне управління юстиції у Дніпропетровській області звернулося до відповідача з метою роз`яснення положень Конвенції 1980 року та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. 08 січня 2019 року відповідач надіслала на електронну пошту ГТУЮ у Дніпропетровській області заяву-пояснення, відповідно до яких вона повідомила, що вони не мають жодних суперечок з позивачем щодо місця проживання дитини, а також про те, що позивач прилітав та з 23 грудня 2019 року по 01 січня 2020 року перебував в Україні та не говорив про свій намір повернути дитину без матері до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Враховуючи, що мати дитини відмовилась добровільно повертати дитину в Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії у березні 2020 року Південно-Східним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Дніпро) від імені заявника було подано позов до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська. Через перемовини між сторонами, відповідач погодившись повернутись до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії разом із дитиною, позивачем до суду було надано заяву про залишення даного позову без розгляду. Ухвалою судді місцевого суду від 23 вересня 2020 року позовні вимоги було залишено без розгляду та ухвала набрала законної сили. Враховуючи, що мати дитини відмовилась добровільно повертати дитину в Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії у лютому 2021 року Південно-Східним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Дніпро) від імені позивча та в його інтересах було повторно подано позов до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська. 24.01.2022 року до суду апеляційної інстанції надійшла заява від Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) про припинення представництва. Заява мотивована тим, що оскільки позивач ОСОБА_3 користується послугами приватного адвоката, подальше вжиття заходів щодо забезпечення представництва Міністерством юстиції України інтересів заявника в судах України у даній справі припиняється. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач порушує право дитини на належне батьківське виховання, а також його право особисто брати участь у вихованні дитини, право дитини та позивача на безперешкодне спілкування, право позивача на визначення місця проживання дитини. Відповідач здійснила незаконне вивезення дитини з країни постійного проживання та здійснює утримування дитини на території України, що підпадає під дію Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, до якої Україна приєдналася Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-ІУ. Проте, колегія суддів не може погодитися із таким висновком суду першої інстанції, зважаючи на наступне. Порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, яка ратифікована Україною 11 січня 2006 року (далі Конвенція) і спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання. Відповідно до ст. 3 Конвенції, переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування. Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Стаття 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно зі статтями 1, 2 Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні. Статті 3, 12, 13, 20 Конвенції містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Суд може відмовити в поверненні дитини у наступних випадках: якщо в ході розгляду справи виявить, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт «а» частини першої статті 13); або з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12); або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13); або якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20). Відповідно до статті 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі. Якщо судовий або адміністративний орган в запитуваній державі має підстави вважати, що дитина була переміщена до іншої держави, він може зупинити процедури або відмовити в прийнятті заяви про повернення дитини. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини у справі «Х проти Латвії» («X v. Latvia») № 27853/09 (§ 101) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. Стаття 8 Конвенції покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень, суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько (§ 107). Права піклування, згадані в пункті «a», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акту, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави. Виходячи зі змісту положень статті 3 Конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції). Відповідно до пункту «а» статті 5 Конвенції для цілей цієї Конвенції «права піклування» включають права, пов`язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини. З урахуванням викладеного, при вирішенні даного спору, суд з урахуванням положень ч. 2 ст. 12 Конвенції також має перевірити, чи є дані про те, що дитина прижилася в новому середовищі та відповідно встановити чи доведено відповідачем наявність обставин, передбачених п.п «b» ч. 1 ст. 13 Конвенції. У даному випадку, у справі що переглядається, колегія враховує, що дитина була народжена в Україні ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Кривий Ріг Дніпропетровської області. Дитина ІНФОРМАЦІЯ_3 з матірю прибула до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. На час прибуття дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії дитині було 1 рік та майже шість місяців. 06 вересня 2019 року дитина разом із матірю виїхала зі Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Тобто, час перебування дитини у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії становить 6 місяців. Період перебування дитини в Україні з 06 вересня 2019 року (дата переміщення) до теперішнього часу - два роки п`ять місяців, вік дитини, який на момент її переміщення до України зі Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії країни, до якої її просить повернути позивач, становив майже два роки, з яких вона лише останні шість місяців перед переміщенням проживала у Сполученому Королівстві, і в силу свого віку вона реально не могла сприймати країну та місце де вона проживала, людей, які її оточували, крім близьких осіб, які були поряд із нею щодня. На теперішній час дитині 4 роки та 5 місяців, з яких вона не проживала на території України лише шість місяців. Також судом враховується прецедентна практика Європейського суду з прав людини, яку суд бере до уваги в якості джерела права відповідно до положень ч. 4 ст. 10 ЦПК України. Зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Мамуссе і Вашингтон проти Франції», заява № 39388/05, яка стосувалась обставин повернення до США дочки заявниці, яке мало бути здійснено на підставі рішень судів Франції, ухвалених на ґрунті рішення американського суду про надання батькові безпосередньої опіки над дівчинкою, Європейський суд з прав людини наголосив, що головне правило Конвенції 1980 року захистити дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування. Оскільки такі шкідливі наслідки відсутні, повернення дітей, які вже адаптувалися у новому середовищі, негативно впливатимуть на їх розвиток. В рішеннях Європейського суду з прав людини «Гнахоре проти Франції», від 19.09.2000, заява № 40031/98, п. 59, «Нойлінґер та Шурук проти Швейцарії», від 6 липня 2010 року, заява № 41615/07, п. 136, Суд зазначив, що інтерес дитини складається з двох аспектів. З одного боку цей інтерес вимагає, що зв`язки дитини з її сім`єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім`я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає, що сімейні зв`язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, «відновити» сім`ю». З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров`ю та розвитку дитини (див. серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Ельсхольц проти Німеччини», від 13.07.2000, заява № 25735/94, п. 50; «Марсалек проти Чехії», від 4.04.2006, заява № 8153/04, п. 71). Тобто, при визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (рішення у справі «Мамчур проти України», від 16.07.2015, заява № 10383/09, п.п. 94-102). Крім того, у справі «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії» від 12.07.2011 року, заява №14737/09, Європейський суд з прав людини зазначив наступне: «рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення». Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що у справі не надано переконливих доказів того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання, спілкування із родичами, вивчення культури та мови країни походження може заподіяти дитині фізичної або психічної шкоди. А необхідність адаптації дитини до дитячого садочку, гуртків, інших обставин у дитини не може свідчити про те, що дитина потрапить у нестерпні умови в Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії. Під час спілкування суду апеляційної інстанції, в судовому засіданні, з малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було з`ясовано, що дитина виявляє більшу прихильність до матері ОСОБА_1 . Дитина розповідала, що їй подобається жити з матір`ю. Також, розповіла, що у неї досить близькі стосунки з бабусею та дідусем, друзями. Також дитина зазначала, що тата вона любить, але він знаходиться далеко та не живе з ними. Також, було допитано в якості свідка ОСОБА_7 - керівника центру сучасного інтеграційного розвитку особистості QUICK WIT, практичного психолога, педагога раннього розвитку, яка пояснила суду, що у дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мати ОСОБА_1 приділяє увагу розвитку дитини. У вихованні дитини допомагають батьки матері. Зазначила про тісний зв'язок між дитиною та матір`ю. Свідок також зазначила, що під час перебування дитини без присутності матері у незнайомій обстановці, для ОСОБА_8 є важливим знати, що мама завжди поруч. Вказала, що дитина до батька не виявляє прихильності, проте і агресії до нього не має. В ході співбесіди з малолітню ОСОБА_5 , дитина малювала, свідком, як психологом було надано аналіз малюнку дитини та вона зазначила, що з малюнку вбачається те, що дитина сумує за домом і має тісний звязок з домом, який асоціює з мамою та згідно малюнку вбачається, що не має агресії до батька. Стаття 8 Конвенції покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Конвенти так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень, суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам, та меті Конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько (§ 107). Встановивши, що з моменту виїзду відповідача ОСОБА_1 з малолітньою дитиною в Україну (вересень 2019 року) до часу прийняття рішення судом першої інстанції (22 вересня 2021 року ) пройшло два роки, суд повинен був застосувати до спірних правовідносин частину другу статті 12 Конвенції. Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, свідчать наступні факти: відвідування дошкільного навчального закладу - садку, відвідування різноманітних гуртків, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо. Аналогічний висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1598цс15. Проте, розглядаючи справу в суді першої інстанції судом не було надано оцінки тому, чи прижилася малолітня дитина у новому середовищі. Під час апеляційного розгляду відповідачем надані додаткові письмові докази по даній справі, які приймаються колегією суддів враховуючи категорію справи та які актуалізують інформацію про адаптацію та соціалізацію дитини в України, фактично ці докази підтверджують обставини на які сторона відповідача посилається у апеляційній скарзі, , а саме: - копію медичної картки ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; - довідку ЗП-СЛ КНП «ЦПМСД №1» КМР №55 від 17.01.2022 .; - довідку творчого об`єднання гуртків раннього естетичного розвитку «Малюк» №6 від 17.01.2022р; - довідки щодо відвідування дитиною занять з раннього розвитку в групі «Малюк +Мама» від 17.01.2022 року; - психолого-педагогічну характеристику на дитину від дитячого центру раннього розвитку «QUICK WIT» від 17.01.2022 року; - фотокартки дитини у кількості 12 шт; - DVD-диск із відеозаписами (6 записів) відвідування гуртків малолітньої ОСОБА_9 із епізодами занять в дитячих клубах та на майстер-класах протягом 2019 - 2021 років. Зазначені письмові докази підтверджують соціалізацію дитини за постійним місцем мешкання в Україні протягом тривалого періоду, який в тому числі охоплює період після останнього в`їзду в Україну у вересні 2019 року - і дотепер. Вказана соціалізація дитини полягає у постійному спілкуванні та грі з однолітками, друзями, вихователями, тренерами, лікарем, родичами та близькими людьми, участь в дитячих заняттях та відвідування гуртків, клубів, дитячих садків, парків, дитячих майданчиків, арт-студій, майстер-класів, зокрема: дитячого садка і клубу раннього розвитку « ІНФОРМАЦІЯ_5 », дитячого клубу «Футбік», дитячого клубу «Дісней», в парку ім. Ф. Мершавцева, гуртка раннього розвитку «Малюк» тощо. Вищевказані письмові докази, а також покази свідків вказують на високий рівень соціалізації малолітньої дитини, її глибоку інтеграцію в суспільстві за місцем проживання в Україні та на те, що дитина прижилась у новому середовищі, що є підставою для висновку про відмову в задоволенні позову про повернення дитини. В судових засіданнях позивач посилався на порушення його прав, як батька малолітньої дитини, проте рішення у справі про повернення дитини до держави її постійного проживання повинно не тільки забезпечувати права одного з батьків, а й відповідати інтересам дитини. Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії», рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення. Згідно Принципу 6, затвердженого Декларацією прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона має, якщо це можливо, зростати в піклуванні та під відповідальністю своїх батьків, у будь-якому разі в атмосфері любові та моральної і матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не мас розлучатися зі своєю матір`ю. Крім того, ще однією підставою для відмови у задоволені позову є обставини, передбачені пункт «b» частини першої статті 13 Конвенції, а саме з приводу того, що існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитини під загрозу заподіяння психічної шкоди. Згідно висновків Європейського судуз правлюдини,викладених усправі «Сатановськата Роджерспроти України`від 28січня 2021року (SatanovskaandRodgersv.Ukraine,заява №12354/19) Верховний Суд вирішив повернути дитину за результатами розгляду касаційної скарги, хоча такий розгляд був обмеженим за обсягом і ґрунтувався на тих самих матеріалах справи. Відхиливши заперечення за пунктом «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, Верховний Суд офіційно не виключив із доказової бази у справі висновки психолога, що відрізняє справу відповідачки від справи «Х. проти Латвії», в якій суди прямо відмовилися визнати допустимим доказом висновок психологічного обстеження (§ 34 рішення ЄСПЛ). У стислому обґрунтуванні Верховний Суд не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження й усні показання психолога відповідними та достовірними, та не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги (§ 35 рішення ЄСПЛ). Верховний Суд не проаналізував тверджень відповідачки про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров`ям, коштами та візою, хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов`язане саме з розлученням відповідачки з її дитиною. Обґрунтування Верховного Суду стосовно наявності підстав для задоволення позову було настільки загальним і шаблонним, що за обставин справи не могло бути результатом ефективного розгляду заперечень відповідачки проти задоволення заяви про повернення (§ 35 рішення ЄСПЛ). Заявники зазнали непропорційного втручання у їхнє право на повагу до сімейного життя через те, що процес прийняття рішень відповідно до національного законодавства не відповідав процесуальним вимогам, передбаченим статтею 8 ЄКПЛ. Верховний Суд не здійснив ефективний розгляд заперечень відповідачки, які ґрунтувалися на пункті «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції (§ 36 Рішення). У рішенні ЄСПЛ на підставі його попередньої практики вказав, що стаття 8 ЄКПЛ покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов`язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування «серйозного ризику» для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Відмова врахувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12, 13, 20 Гаазької конвенції, і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 ЄКПЛ, а також меті та завданню Гаазької конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, що не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які треба тлумачити вузько. Це також дозволить ЄСПЛ, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд (§ 31 рішення ЄСПЛ). ЄСПЛ звернув увагу, що у справі заявників суд першої інстанції, дослідивши обставини справи під час повноцінного судового розгляду, вирішив відмовити у задоволенні заяви про повернення дитини з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією. Зокрема, беручи до уваги три висновки психологічного обстеження й усні показання психолога під час судового розгляду, суд першої інстанції виснував, що повернення дитини до Сполученого Королівства поставить її під загрозу заподіяння психічної шкоди у розумінні пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Під час перегляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції. Висновки судів нижчих інстанцій згодом були відхилені Верховним Судом, який зробив протилежний висновок про відсутність ризику заподіяння психічної шкоди у випадку повернення дитини до Сполученого Королівства (§ 32 рішення ЄСПЛ). ЄСПЛ вказав, що головне питання у цій справі полягає у тому, чи дотримався Верховний Суд процесуальних зобов`язань за статтею 8 ЄКПЛ стосовно надання конкретного та детального обґрунтування у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, під час скасування рішень судів нижчих інстанцій і видачі розпорядження про повернення дитини. На думку ЄСПЛ, той із батьків, хто виступає проти повернення, має, насамперед, надати достатньо доказів щодо цього. Відповідачка виконала свій обов`язок, надавши висновки психологічного обстеження, які мали значення для оцінки існування серйозного ризику того, що повернення дитини поставить останню під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди. А суд першої інстанції розглянув ці висновки та перевірив їх, безпосередньо допитавши психолога під час судового розгляду. На підставі попередньої практики ЄСПЛ виснував, що суд першої інстанції надав сторонам можливість перехресного допиту психолога, забезпечивши цим змагальність сторін під час розгляду висновків, і такі докази становили невід`ємну частину справи. Тому їх не можна було згодом опосередковано відхилити як невідповідні або неважливі (§ 33 рішення ЄСПЛ). Судом враховується висновок спеціаліста-психолога за результатами проведеного психологічного аналізу ситуації в родині ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , яке відбулось 10.02.2022 року, та відповідно до якого розлучення із матір`ю у випадку примусового повернення до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії призведе до заподіяння психічної шкоди дитині. Встановивши, що з моменту виїзду ОСОБА_1 з малолітньою дитиною ОСОБА_9 в Україну (вересень 2019 року) до звернення Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) в інтересах ОСОБА_2 до суду з даними позовними вимгами, які розглядаються у даній справі, а саме з вимогами про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії (лютий 2021 року) пройшло півтора роки, а рішення ухвалено у вересні 2021 року, суд першої інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин частину другу статті 12 Конвенції, вважаючи недоведеним, що повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, яка вже прижилася в новому соціальному середовищі в Україні, може поставити дитину під загрозу психічної шкоди. Підставою звернення до суду у лютому 2021 року була друга заява ОСОБА_2 про повернення дитини від 28.10.2020 року (т.1.а.с.3665). Колегією було витребувано та досліджено цивільну справу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська № 202/2998/20 провадження №2/201/1928/2020 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року позовну заяву було залишено без розгляду на підставі п.5.ч.1.ст. 257 ЦПК України. Підставою залишення без розгляду, була заява позивача від 10 вересня 2020 року у якій зазначено, що сторони у справі дійшли згоди щодо повернення відповідачки з дитиною до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії. Підставою звернення до суду із вказаним позовом у березні 2020 року була перша заява ОСОБА_2 про повернення дитини від 09.09.2019 року (т.1.а.с.935). Колегія звертає увагу, що у зазначеній заяві саме позивачем визначено, що країною постійного проживання дитини є Україна (т.1.а.с.9). Також, в матеріалах справи, яка розглядається, міститься письмова згода ОСОБА_2 від 14.06.2021 року на реєстрацію місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_9 (т.2.а.с.72). Станом на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції позивачем надано для долучення до матеріалів справи копію адміністративного позову від 14 лютого 2022 року про визнання незаконною вищевказану заяву та скасування рішення про реєстрацію ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_7 за адресою: АДРЕСА_1 . Доказів відкриття провадження у даній справі не надано. Рішення не ухвалено. Тому колегія на даний час не бере до уваги даний доказ. Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: відвідування дошкільного навчального закладу садку, відвідування різноманітних гуртків, за дитиною здійснюється медичний догляд, дитина має сталі сімейні зв`язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо. Аналогічний висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1598цс15. Встановивши, що малолітня дитина ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , фактично прижилася у новому середовищі, суд першої інстанції не надав власної належної оцінки та не врахував, що, перебуваючи в Україні з вересня 2019 року, дитина відвідувала та продовжує відвідувати дошкільний освітній заклад; знаходиться на обліку в закладі охорони здоров`я; у дитини вже сформувалось певне коло спілкування з рідними; ОСОБА_1 забезпечила належні умови для проживання та для гармонійного розвитку дитини. Між тим, зазначені обставини вказують на високий рівень соціалізації малолітньої дитини ОСОБА_10 баде, ІНФОРМАЦІЯ_7 , та достатню інтеграцію дитини в суспільстві за місцем її проживання в Україні та на те, що дитина прижилась у своєму середовищі, що виходячи з інтересів дитини є підставою для висновку про відмову в задоволенні позову про повернення дитини. Позивачем не доведено, що саме Сполучене Королівство Великої Британії і Північної Ірландії є постійним місцем проживання дитини. Дитина за місцем народження є громадянкою України та після народження проживала в Україні 1 рік та 6 місяців та після виїзду з матірю до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, де перебувала шість місяців, повернулась до України, країни свого походження де проживає і по теперішній час. Зі слів матері дитини, вони вільно виїхали зі Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії разом з дитиною, за усною згодою батька. В аеропорту не вимагалось інших документів, окрім паспортів та квитків. На даний час дитині майже чотири з половиною років, із яких вона лише шість місяців не проживала в Україні та вже два з половиною роки дитина проживає в Україні після повернення, вона є занадто прив`язаною до матері та бабусі з дідусем, розуміє та сприймає мову, на якій спілкуються громадяни України, що є досить важливим для дитини цього віку. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27 лютого 1991 року). Держави-учасниці забезпечують те, щоби дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (частина перша статті 9 вказаної Конвенції). Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій конвенції виключення, зокрема у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди. Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судами на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою. Наведене узгоджується з висновком викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21). У даному випадку колегія суддів враховує період перебування дитини в Україні з 06 вересня 2019 року (дата переміщення) до теперішнього часу, тобто майже два з половиною роки, вік дитини, який на момент її переміщення до України з Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, до якого її просить повернути позивач, становив 1 рік 11 місяців, і в силу свого віку вона реально не могла сприймати країну та місце де вона проживала, людей, які її оточували, крім близьких осіб, які були поряд із нею щодня. Зазначені вище обставини у своїй сукупності, на переконання суду свідчать, що дитина прижилась у новому середовищі в Україні, має тісний зв`язок із матір`ю та бабусею з дідусем, з огляду на що колегія суддів приходить до висновку, що повернення малолітньої дитини ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії не можна вважати доцільним, адже у випадку примусової зміни укладу життя малолітньої дитини та повернення до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії існуватиме серйозний ризик заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди. Головним фактором, яким керується суд при обґрунтуванні цього висновку є принцип дотримання, перш за все, найкращих інтересів дитини, які полягають у забезпеченні її гармонійного розвитку в безпечному, надійному і стабільному середовищі з урахуванням її віку, збереженні її зв`язків з сім`єю, у тому числі матір`ю та бабусею з дідусем, з якими вона перебувала постійно, як до виїзду до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії так і протягом останніх двох з половиною років, після повернення. З огляду на викладені обставини колегія суддів, не вирішуючи питання щодо визначення порядку здійснення батьками батьківських прав і обов`язків, оскільки це не є предметом даного спору і не регулюються Конвенцією, доходить висновку, що в задоволенні позовних вимог про забезпечення повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії слід відмовити. Крім того, суд зазначає, що позовні вимоги про визнання незаконним утримування відповідачем на території України малолітньої дитини ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , не підлягають вирішенню у резолютивній частині судового рішення, оскільки вказані вимоги самі по собі не є належним способом захисту порушених прав. В даному випадку єдиним ефективним способом захисту порушених прав є рішення про повернення дитини, ухвалення якого і передбачено самою Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Незаконність утримування дитини є лише фактом, який встановлюється у мотивувальній частині судового рішення, за доведеності якого, з урахуванням інших встановлених по справі згідно Конвенції обставин, суд ухвалює відповідне рішення про повернення або відмову у поверненні дитини. Така правова позиція узгоджується із постановою ВС від 14 липня 2021 року у справі № 335/8156/19. Сам по собі факт неповернення відповідача з дитиною з України до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії і залишення відповідача проживати з дитиною в Україні, що таким чином свідчить про факт незаконного утримування дитини в Україні не може бути достатньою і безумовною підставою для повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії в контексті встановлених у справі обставин, що на час звернення до суду з відповідним позовом про повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії , дитина проживаючи більше двох років на території України, фактично прижилася в новому соціальному середовищі в Україні та інтегрувалася у суспільстві в Україні за місцем проживання і повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії не може не поставити дитину під загрозу психічної шкоди. Також, не може свідчити знаходження дитини лише протягом шести місяців у Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії, як про країну її постійного місця проживання. Доводи позову про порушення права батька на повагу до сімейного життя відхиляються апеляційним судом, оскільки рішення у справі про повернення дитини до держави її постійного проживання повинно не тільки забезпечувати права одного з батьків, а й відповідати інтересам дитини. Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії», рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення. Враховуючи наведене, рішення суду першої інстанції не може залишатися в силі і підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії. При цьому, задоволення вимоги про визнання незаконним утримування відповідачем на території України малолітньої дитини не призведе до належного судового захисту позивача, сутність вимог якого зведена саме до забезпечення повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Отже, колегія дійшла висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги, скасування рішення та ухвалення нового судового про відмову у задоволенні позовних вимог. Керуючись ст.ст. 259,268,374,376,381-384 ЦПК України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 вересня 2021 року скасувати та ухвалити нове. У задоволенні позовних вимог Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа орган опіки та піклування служби у справах дітей виконавчого комітету Тернівської районної у місті ради, про визнання незаконним вивезення та утримання малолітньої дитини, зобов`язання повернути малолітню дитину до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, відібрання малолітньої дитини відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Головуючий О.В. Свистунова Судді: Т.П. Красвітна І.А. Єлізаренко