Постанова Закарпатський апеляційний суд № 309/3879/17

Справа № 309/3879/17 П О С Т А Н О В А Іменем України 09 лютого 2022 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд у складі головуючого судді КОНДОРА Р.Ю. суддів МАЦУНИЧА М.В., СОБОСЛОЯ Г.Г. за участю секретаря ЖГАНИЧ К.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу № 309/3879/17 за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про солідарне стягнення боргу, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Хустського районного суду від 13 жовтня 2021 року, головуючий суддя Кемінь В.Д., - встановив: Відповідачка ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Петрик В.В., оскаржила ухвалу Хустського районного суду від 13.10.2021, якою її заяву про перегляд заочного рішення Хустського районного суду від 11.03.2019 було залишено без розгляду та повернуто заявнику. Апеляція мотивується тим, що враховуючи спеціальний порядок розгляду заяви про перегляд заочного рішення суду, встановлений ст. 287 ЦПК України, суд першої інстанції не мав підстав для залишення заяви без розгляду з поверненням її заявнику, а повинен був ухвалити одне з процесуальних рішень, передбачених частиною 3 статті 287 ЦПК України. Із залишенням заяви про перегляд заочного рішення суду без розгляду відповідачка позбавлена можливості апеляційного оскарження рішення суду, що порушує гарантоване їй Конституцією України та законом право апеляційного оскарження рішення суду. Сторона просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та призначити розгляд заяви про перегляд заочного рішення в суді першої інстанції. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників: відповідачки ОСОБА_2 адвоката Петрика В.В., який апеляцію підтримав, позивача ПАТ «Державний ощадний банк України» адвоката Мартиняка В.В., який скаргу не визнав, обговоривши доводи учасників процесу, перевіривши матеріали справи, суд приходить до такого. Як убачається з матеріалів справи, 13.12.2017 ПАТ «Державний ощадний банк України» пред`явив до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 позов про солідарне стягнення боргу, яким просив стягнути на свою користь із відповідачів солідарно заборгованість за договором про іпотечний кредит від 14.03.2008 № 066-Н-08 у сумі 95503,89 дол. США та покласти на них судові витрати в сумі 38501,12 грн (а.с. 3-7). Провадження в справі було відкрито ухвалою судді Хустського районного суду від 24.01.2018 (а.с. 1-2). Матеріали позову та судові повістки у засідання, призначене на 23.02.2018, відповідачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 отримали за адресою місця їхньої реєстрації в м. Хусті, що підтверджується документом про вручення рекомендованого поштового відправлення (а.с. 38-41). У розгляді справи неодноразово мали місце відкладення, про судові засідання, призначені на 04.05.2018, 13.06.2018, 11.07.2018 відповідачка ОСОБА_2 повідомлялася рекомендованими поштовими відправленнями, які поверталися до суду без вручення з відмітками органу поштового зв`язку про відсутність адресата (а.с. 47-49, 51-53, 57-59), що вважається належним повідомленням особи відповідно до ст. 131 ч. 1 ЦПК України, в ці судові засідання відповідачка не з`явилася. У подальшому відповідачка викликалася до суду шляхом розміщення оголошень на вебсайті суду та в газеті «Новини Закарпаття» (а.с. 65, 67, 69-71). У судовому засіданні 11.03.2019 за відсутності відповідачів Хустський районний суд ухвалив заочне рішення, яким стягнув на користь ПАТ «Державний ощадний банк України» з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 солідарно заборгованість за договором про іпотечний кредит від 14.03.2008 № 066-Н-08 у сумі 95503,89 дол. США, а також судові витрати в сумі 38501,12 грн (а.с. 73-77). Копія заочного рішення Хустського районного суду від 11.03.2019 була надіслана рекомендованим поштовим відправленням із повідомленням про вручення відповідачці ОСОБА_2 за адресою місця її реєстрації в м. Хусті, однак, кореспонденція повернулася до суду без вручення (а.с. 81). 17.05.2021 представник відповідачки ОСОБА_2 адвокат Петрик В.В. подав засобами електронного поштового зв`язку до Хустського районного суду заяву про видачу копії заочного рішення суду від 11.03.2019 (а.с. 82-84). 16.06.2021 представник відповідачки ОСОБА_2 адвокат Петрик В.В. надіслав до Хустського районного суду заяву про перегляд заочного рішення суду від 11.03.2019 (а.с. 86-89, 104). У заяві зазначив, що заочне рішення суду було ним отримане 18.05.2021, тому строк на подання заяви про перегляд заочного рішення, визначений у ст. 284 ЦПК України, не пропущений. Посилався на те, що відповідачка ОСОБА_2 не отримувала заочне рішення суду, не з`являлася в судові засідання, оскільки не знала про судовий процес через припинення шлюбних відносин із ОСОБА_1 та проживання з 2016 року в Республіці Білорусь. Про розгляд справи відповідачка не була повідомлена належним чином. Внаслідок цього відповідачка не могла користуватися своїми процесуальними правами, довести наявність підстав для припинення її поруки за кредитним договором. Прохальна частина заяви містить вимогу про скасування заочного рішення суду та призначення справи до розгляду за правилами загального позовного провадження. У відзиві на заяву відповідачки ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення суду позивач ПАТ «Державний ощадний банк України» вказав на пропущення строку її подання, оскільки такий згідно зі ст. 284 ЦПК України становить у даному випадку двадцять днів з дня вручення заочного рішення, тобто, враховуючи, що рішення було отримане представником відповідачки 18.05.2021, строк на подання заяви сплив 08.06.2021, а заяву було подано 16.06.2021, тому просив залишити заяву без розгляду (а.с. 108-109). Крім того, позивач заперечував обґрунтованість заяви і по суті. Представник відповідачки ОСОБА_2 адвокат Петрик В.В. подав відповідь на відзив позивача, суть якого зводиться до позиції, відтвореної в подальшому в апеляційній скарзі, що розглядається, а саме, лише до того, що суду першої інстанції належало не залишати заяву без розгляду, а ухвалити одне з процесуальних рішень, передбачених частиною 3 статті 287 ЦПК України, оскільки із залишенням заяви про перегляд заочного рішення суду без розгляду відповідачка позбавлена можливості апеляційного оскарження рішення суду, що порушує гарантоване їй Конституцією України та законом право апеляційного оскарження рішення суду (а.с. 115-117). Жодних доводів по суті питання щодо строку подання заяви про перегляд заочного рішення відповідь на відзив не містить. Ухвалою Хустського районного суду від 13.10.2021 заяву відповідачки ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Хустського районного суду від 11.03.2019 залишено без розгляду та повернуто заявнику (а.с. 119-121). Приймаючи таке процесуальне рішення, суд першої інстанції із того, що заява про перегляд заочного рішення була подана поза межами встановленого для цього процесуального строку, а тому підлягає залишенню без розгляду. Суд також вказав на необґрунтованість заяви по суті. Конституцією України встановлено, що: права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (ст. 68); основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; розумні строки розгляду справи судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення; обов`язковість судового рішення (ст. 129); суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (ст. 129-1). Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, підписана від імені України 09.11.1995 (Конвенція), і Перший протокол до Конвенції, підписаний від імені України 19.12.1996, у м. Страсбурзі, ратифіковані Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, у силу положень ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст. 10 ч.ч. 2, 4 ЦПК України в редакції на час розгляду справи апеляційним судом, є частиною національного законодавства, Конвенція, протоколи до неї та практика Європейського суду з прав людини застосовуються при розгляді справ як джерело права. Частиною 1 статті 6 Конвенції «Право на справедливий суд» визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції встановлює, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (ч. 1); проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (ч. 2). Право на справедливий суд відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає, що кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом; доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України (ст. 7 ч.ч. 1, 3). ЦПК України включає до основних засад цивільного судочинства ті, що визначені Конституцією України, а також верховенство права, диспозитивність, пропорційність, неприпустимість зловживання процесуальними правами (ст. 2 ч. 3 п.п. 1, 5, 6, 11). Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави; суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ч.ч. 1, 2 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, ЦПК України, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (ст. 3 ч.ч. 1, 3 ЦПК України). Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (ст. 10 ч. 1 ЦПК України). Особа розпоряджається своїми процесуальними правами та здійснює своє право на захист вільно, на власний розсуд; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій; цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона зобов`язана належно довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст.ст. 12, 13 ЦПК України). ЦПК України передбачає, зокрема, що: учасники справи мають право ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень; подавати заяви та клопотання (ст. 43 ч. 1 п.п. 1, 3); учасники справи зобов`язані: виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом (ст. 43 ч. 2 п.п. 1, 6, 7); учасники судового процесу повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (ст. 44 ч. 1); залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема, вчинення дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення (ст. 44 ч. 2 п. 1); якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання (ст. 44 ч. 3); суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами (ст. 44 ч. 4). Визначений частиною 2 статті 44 ЦПК України перелік дій, що можуть бути кваліфіковані як зловживання процесуальними правами, не є вичерпним, таким зловживанням можуть бути визнані й інші дії, поведінка учасника процесу залежно від конкретних обставин. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача; заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення; учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду; строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин (ст. 284 ч.ч. 1, 2, 3, 4 ЦПК України). Строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати (ст. 122 ч. 1 ЦПК України). Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (ст. 123 ч. 1 ЦПК України). Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку; строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку; якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, строк закінчується в останній день цього місяця; якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день; останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу; строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здані на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв`язку (ст. 124 ч.ч. 1, 2, 3, 6 ЦПК України). Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом; документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (ст. 126 ч.ч. 1, 2 ЦПК України). Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення; якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк; одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подана заява, скарга, документи тощо), щодо якої пропущено строк (ст. 127 ч.ч. 1, 3, 4 ЦПК України). Поважність причин пропущення процесуального строку та необхідність його поновлення підлягають доказуванню ініціатором відповідного клопотання за загальними правилами доказування в цивільному процесі; зловживання процесуальними правами не допускається (ст.ст. 12, 13, 44, 76-81 ЦПК України). Строки, встановлені ЦПК України, є обов`язковими для суду та для учасників судового процесу, оскільки, зокрема, визначають час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію, зокрема, має бути подано відповідну заяву. Якщо процесуальну дію вчинено після спливу встановленого для неї процесуального строку і клопотання про його поновлення не заявлене або якщо в задоволенні такого клопотання відмовлено процесуальні підстави для подальшого провадження за відповідною заявою відсутні. Інститут процесуальних строків, у тому числі, їх поновлення чи продовження, є загальним для різних видів провадження в цивільних справах, передбачених цивільним процесуальним законом, і якщо за певними видами проваджень прямо не передбачено інше (не передбачені спеціальні правила), застосовуються загальні правила щодо процесуальних строків. ЦПК України містить як спеціальні правила щодо поновлення пропущеного строку на подання заяви про перегляд заочного рішення суду (ст. 284 ч. 3), так і загальні правила вирішення цього питання (ст. 284 ч. 4), які відсилають до положень ст.ст. 126, 127 Кодексу. Норми ЦПК України щодо порядку і строків подання заяви про перегляд заочного рішення суду, щодо поновлення цих строків (ст. 284), передують нормам, якими врегульовані вимоги до форми і змісту заяви про перегляд заочного рішення та дії суду після прийняття заяви про перегляд заочного рішення (ст.ст. 285, 286). У разі заявлення клопотання про поновлення процесуального строку результатом вирішення питання є власне поновлення цього строку, внаслідок чого процес продовжується, або відмова в поновленні строку та, за загальним правилом, залишення документів, поданих після закінчення процесуальних строків, без розгляду, якщо ЦПК України прямо не встановлені інші наслідки. До прикладу, процедура відкриття апеляційного провадження передбачає відмову у відкритті провадження в разі, якщо заяву про поновлення строку апеляційного оскарження не буде подано особою у визначений строк або вказані особою підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними (ст. 357 ч.ч. 3, 4 ЦПК України). Неможливість поновлення чи продовження певних процесуальних строків теж має місце в окремих передбачених ЦПК України випадках, наприклад, доповнити чи змінити апеляційну скаргу особа має право лише протягом строку на апеляційне оскарження, цей строк поновленню чи продовженню не підлягає (ст. 364 ч. 1 ЦПК України). Цивільний процесуальний закон не встановлює інших, окрім прямо передбачених процесуальних, наслідків вирішення питання щодо поновлення процесуального строку, зокрема, наслідком відмови в поновленні процесуального строку є саме і лише залишення документів без розгляду чи інший прямо передбачений законом результат. Цим наслідком не може бути розгляд документа (заяви, скарги, клопотання тощо), поданого з пропущенням строку, який не було поновлено, по суті, позаяк це прямо суперечить смислу цивільного процесуального закону, не передбачено ним і для цього немає законних підстав. Не передбачені такі спеціальні процесуальні наслідки (винятки), що пов`язуються з пропущенням процесуального строку, і на стадії перегляду заочного рішення суду. Норми ст. 284 ЦПК України ані не звільняють від обов`язку вирішити це питання за загальними правилами, а навпаки, прямо передбачають це, ані не встановлюють процесуальний наслідок, відмінний від передбаченого відповідними загальними нормами цього Кодексу. У разі, якщо заяву подано після спливу встановленого для відповідної процесуальної дії строку і клопотання про поновлення процесуального строку не заявлене, суд не має ніяких процесуальних підстав для розгляду відповідної заяви і повинен вирішити лише питання щодо руху заяви, а саме, щодо залишення її без розгляду. Отже, враховуючи загальні та спеціальні норми ЦПК України, структуру цивільного процесуального закону та передбачену ним послідовність процесуальних дій, у разі надходження заяви про перегляд заочного рішення суд вирішує передусім питання щодо поновлення процесуального строку, якщо заявлене відповідне клопотання, і в разі поновлення строку вирішує питання про прийняття цієї заяви. Якщо форма заяви (ст. 285 ЦПК України) дотримана, а заява приймається, в тому числі, за наявності для того підстав з урахуванням положень частини 8 цієї статті, суд невідкладно надсилає копію саме належно оформленої заяви, поданої в установлений строк (або строк на подання якої поновлено), та копії доданих до неї матеріалів іншим учасникам справи і одночасно повідомляє про дату, час і місце розгляду заяви (ст. 286 ч. 1 ЦПК України). Подана з додержанням процесуального строку (або в разі поновлення цього строку) заява розглядається по суті і за наслідками такого розгляду ухвалюється одне з двох процесуальних рішень, передбачених частиною 3 статті 287 ЦПК України: про залишення заяви без задоволення чи про скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду за правилами загального чи спрощеного позовного провадження (ст.ст. 286, 287 ЦПК України). Заочне рішення підлягає скасуванню за наявності та доведеності таких підстав: відповідач не з`явився в судове засідання та (або) не повідомив про причини неявки, а також не подав відзив на позовну заяву з поважних причин, і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи (ст. 288 ч. 1 ЦПК України). Тож за наслідками вирішення питання щодо поновлення процесуального строку (в разі заявлення відповідного клопотання) приймається процесуальне рішення суто щодо строку, а за наслідками розгляду заяви про перегляд заочного рішення по суті ухвалюється процесуальне рішення, яке в разі залишення заяви без задоволення уможливлює апеляційне оскарження заочного рішення суду (ст. 287 ч. 4 ЦПК України). Європейський суд з прав людини у рішенні в справі ««Дія 97» проти України» (Diya 97 v. Ukraine) від 21.01.2011 (заява № 19164/04) зазначив, що: право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити з урахуванням преамбули Конвенції, у відповідній частині якої верховенство права оголошується частиною спільної спадщини Договірних Сторін; одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, що передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень (п. 46); процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, … учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться; цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів (п. 47). У справі «Христов проти України» (Khristov v. Ukraine) ЄСПЛ у рішенні від 19.02.2009 (заява № 24465/04) вкотре підкреслив, що: в аспекті верховенства права згідно з принципом юридичної визначеності у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (п. 33); принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду; згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі; повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи; таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи; відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (п. 34). У рішенні від 29.01.2016 (заява № 32053/13) у справі «Устименко проти України» (Ustimenko v. Ukraine) ЄСПЛ сформулював висновки, відповідно до яких: принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представити свою справу за таких умов, які не ставлять його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (п. 39); якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності; хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою; суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення; у кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (п. 47); сама концепція «поважних причин», згідно з якою національні суди виправдали відновлення провадження у справі заявника, не є чіткою; за таких обставин для національних судів ще важливішим було вказати причини свого рішення про поновлення пропущеного строку і відновлення провадження у справі заявника (п. 48); національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 53). 03.04.2008 ЄСПЛ за заявою № 3236/03 ухвалив рішення в справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), в якому вказав: справа стосується не екстраординарного перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами, а відновлення провадження через значний період часу шляхом поновлення строку на ординарне апеляційне оскарження; правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави; разом з тим, якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності; Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими; від судів вимагається вказувати підстави; проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження; у кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (п. 41); Суд зазначає, що стороні у провадженні було поновлено строки, не дивлячись на те, що товариство було поінформовано про рішення … якщо не одразу ж після його винесення, то в найкоротші строки; Товариство подало першу апеляційну скаргу у листопаді 2001 року, але вона не була розглянута з низки причин, і несплата державного мита була лише однією із них; через два роки товариство подало нову апеляцію, стверджуючи, що воно не могло сплатити державне мито в той час, коли рішення суду першої інстанції могло б бути оскаржене відповідно до законодавства; надаючи дозвіл товариству подати повторну апеляційну скаргу зі спливом значного проміжку часу та після початку виконання рішення суду на підставах, які, на думку Суду, мали на меті не виправлення серйозних судових помилок, а лише перегляд та нове вирішення справи, національні суди порушили принцип юридичної визначеності та «право на суд» заявника, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 42). Вирішуючи справу «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland) (рішення від 19.06.2001 за заявою № 28249/95), ЄСПЛ констатував, що: «право на суд» не є абсолютним; воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов`язків», пункт 1 статті 6 залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (п. 53); обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним із пунктом 1 статті 6, якщо воно не переслідує законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі, якої прагнуть досягти (п. 55); Конвенція має на меті гарантію не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав, які є практичними й ефективними; особливо це стосується права на доступ до суду з огляду на визначне місце, яке займає в демократичному суспільстві право на справедливий суд (п. 57). ЄСПЛ 04.04.2019 ухвалив рішення за заявою № 8981/14 у справі «Кунерт проти Польщі» (Kunert v. Poland), у якому сформулював такі положення: правила, що регулюють офіційні кроки та строки, які мають бути дотримані при подачі апеляційної скарги або заяв на судовий перегляд, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя та дотримання, зокрема, принципу правової визначеності; у зв`язку з цим, відповідні правила або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам по справі використовувати доступні засоби правового захисту; Суд нагадує, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції; це, як правило, відбувається у випадках особливо суворого змісту процедурного правила, що перешкоджає розгляду справи заявника по суті, з ризиком порушення його права на ефективний захист судами (п. 31); Суд нагадує, що національні органи влади, зокрема суди, мають вирішувати проблеми тлумачення внутрішнього законодавства; їх роль обмежується перевіркою відповідності результатів такого тлумачення Конвенції; це стосується, зокрема, тлумачення судами процесуальних норм, таких як строки подання документів або подання апеляцій (п. 32). У рішенні в справі «Свято-Михайлівська парафія проти України» (Svyato-Mykhaylivska parafiya v. Ukraine) від 14.06.2007 (заява № 77703/01) ЄСПЛ підтвердив свою позицію про те, що якісний закон має бути достатньо доступним та передбачуваним щодо наслідків його застосовування, тобто бути сформульованим у спосіб, який дає змогу кожній особі - у разі потреби, за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку; «закон» має бути сформульовано з достатнім ступенем передбачуваності, щоб надати громадянину можливість в розумній, залежно від обставин, мірі передбачити наслідки певної дії (п.п. 115, 127); Реальне виконання рішення суду, що набрало законної сили, є обов`язковою складовою реалізації особою права на справедливий суд, передбаченого п. 1 ст. 6 Конвенції, що підтверджується і висловленою ЄСПЛ правовою позицією у «пілотному» рішенні в справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine) від 15.10.2009 (заява № 40450/04), де зазначено, що право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін; у такому самому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (п.п. 51, 52). Зазначені вище правові позиції Європейський суд з прав людини застосував та розвинув і в багатьох інших справах як щодо України, так і щодо інших країн. Конституційний Суд України: у справі № 1-25/2010 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу восьмого пункту 5 частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року № 565-XII ухвалив 29.06.2010 рішення № 17-рп/2010, у якому констатував, що: верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо; одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки (п. 3.1.); у справі № 1-17/2005 за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року ухвалив 22.09.2005 рішення № 5-рп/2005, у якому констатував, що: із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (п. 5.1.). Практикою Верховного Суду однозначно підтверджуються принцип правової визначеності як запорука стабільності правового регулювання, цивільного обороту, виконуваності судових рішень, принципи рівності сторін у процесі, змагальності, недопустимості зловживання процесуальними правами, обов`язковості процесуальних строків тощо. Таким чином, слід враховувати певні загальні принципи і правила цивільного судочинства, які, серед іншого: повинні забезпечувати правову визначеність і сталість правовідносин, недопустимість надання невиправданих переваг у процесі стороні, яка не довела обґрунтованості своїх дій, порівняно зі стороною, яка належним чином реалізувала свої процесуальні права, виконала процесуальні обов`язки, домоглася судового рішення на свою користь, виконання якого вправі вимагати та вправі розраховувати на неможливість необґрунтованого перегляду рішення; передбачають певні формалізовані процедури процесу, встановлюють певні умови, обмеження тощо з метою забезпечення належного і оперативного провадження, забезпечення сторонам рівних можливостей реалізувати процесуальні права та виконати процесуальні обов`язки у змагальному процесі, оскільки право на доступ до правосуддя не може розглядатися як абсолютне і в необхідних межах потребує відповідного регулювання; враховують свободу розпорядження сторонами своїми процесуальними правами та їх обов`язок діяти в процесі добросовісно, своєчасно вчиняти відповідні процесуальні дії; мають виключати необґрунтовану ревізію чинного судового рішення, перегляд судового рішення через тривалий час після набрання ним законної сили з недоведених, зокрема, процесуальних підстав, заради відновлення процесу як такого. Спірні правовідносини між сторонами виникли з кредитного договору від 14.03.2008, кредитор ПАТ «Державний ощадний банк України» домігся ухвалення 11.03.2019 на свою користь рішення суду про стягнення значного боргу. Відповідачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 були обізнані про пред`явлення банком позову до них про солідарне стягнення боргу, кореспонденція надсилалася судом відповідачці ОСОБА_2 на офіційно повідомлену суду адресу місця реєстрації (а.с. 38), розпорядившись своїми процесуальними правами на свій розсуд відповідачка не повідомляла суд про зміну свого місця проживання чи знаходження, не з`являлася в судове засідання, не цікавилася процесом, внаслідок чого у справі було ухвалене заочне рішення. Копію заочного рішення суду від 11.03.2019 відповідачка ОСОБА_2 в особі свого представника адвоката Петрика В.В. отримала 18.05.2021, заява ж про перегляд цього рішення була подана 16.06.2021, клопотання про поновлення строку на її подання не було заявлене. З урахуванням правил обчислення процесуальних строків, двадцятиденний строк на подання заяви про перегляд заочного рішення, встановлений частиною 3 статті 284 ЦПК України, сплив 07.06.2021. Під час апеляційного розгляду справи представник відповідачки ОСОБА_2 адвокат Петрик В.В. пояснював, що подаючи заяву з пропущенням процесуального строку очікував, що суд залишить її без руху та надасть можливість заявити клопотання про поновлення процесуального строку. Втім, таке пояснення неспроможне, оскільки, по-перше, суперечить змісту заяви про перегляд заочного рішення, в якій сторона апріорі виходила з того, що процесуальний строк на її подання не пропущений, відповідно, відсутнє й клопотання про його поновлення, по-друге, такий порядок дій цивільним процесуальним законом не передбачений і суд першої інстанції не мав обов`язку залишати заяву про перегляд заочного рішення без руху через відсутність у ній клопотання про поновлення процесуального строку, заявлення якого є з урахуванням принципу диспозитивності судового процесу виключним правом сторони. Тож процесуальна позиція сторони відповідачки ОСОБА_2 у питанні перегляду заочного рішення суду необґрунтована та маніпулятивна. Маючи беззаперечне право як на перегляд заочного рішення суду, так і на апеляційний перегляд справи (ст. 129 ч. 2 п. 8 Конституції України, ст. 2 ч. 3 п. 8, ст.ст. 17, 284, 352 ЦПК України), учасники процесу реалізують це право не в будь-який спосіб, а в той, що передбачений законом, діють на власний розсуд і зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки, дотримуватися строків, порядку і процедур перегляду заочного рішення суду та апеляційного оскарження судового рішення, виявляти належну повагу до суду та до учасників процесу, утримуватися від будь-яких дій, які можуть обґрунтовано кваліфікуватися як зловживання процесуальними правами, тощо. Обов`язок додержання учасниками процесу, які повинні перебувати в рівних процесуальних умовах, вищевказаних процедур і правил не може розглядатися як перешкоджання в доступі до правосуддя. За таких обставин, суд першої інстанції не мав ніяких процесуальних підстав для розгляду заяви відповідачки ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Хустського районного суду від 11.03.2019 і правильно, з додержанням норм процесуального права залишив цю заяву без розгляду. Для ухвалення іншого процесуального рішення суд законних підстав не мав. Таке процесуальне рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку (ст. 353 ч. 1 п. 16 ЦПК України), підстави для залишення заяви без розгляду можуть бути перевірені і в разі незаконності судового рішення справа після його скасування повертається до суду першої інстанції для продовження розгляду з відповідної стадії процесу, чим забезпечується подальший розгляд справи включно з можливістю оскарження кінцевого рішення. При цьому, оцінюються лише питання, що пов`язуються з процесуальними строками. В разі ж відмови судом першої інстанції в поновленні строку для подання заяви про перегляд заочного рішення або, тим більше, в разі розгляду заяви про перегляд заочного рішення взагалі за відсутності клопотання про поновлення строку на її подання, але, при цьому, з відмовою в задоволенні заяви про перегляд заочного рішення, уможливлюється оскарження заочного рішення без законних для того підстав через будь-який строк, що сплив після ухвалення заочного рішення, в тому числі, й виконаного повністю чи частково. У такому разі апеляційний суд без передбачених для того процесуальних підстав постає перед необхідністю перевірки заочного рішення по суті, тоді як в разі пропущення відповідного процесуального строку оцінка наведеним у заяві про перегляд заочного рішення доводам по суті спору, новим доказам і т.ін. судом першої інстанції не дається. Така ситуація вочевидь суперечитиме принципам правової визначеності, сталості, стабільності правовідносин, рівності сторін перед законом і судом, змагальності, правилам і строкам цивільного процесу, нівелюватиме по суті сенс заочного розгляду справи і такий розгляд як форму цивільного процесу та надаючи незаконну процесуально-правову перевагу відповідачу порушуватиме права позивача, на користь якого було ухвалене заочне рішення. Для застосування у спірних відносинах висновку, зробленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 щодо процесуального рішення, яке належить прийняти за наслідками розгляду заяви про перегляд заочного рішення суду, поданої з пропущенням процесуального строку, якщо такий строк не поновлено, колегія суддів не вбачає підстав, оскільки такий висновок був зроблений у справі за інших фактичних обставин, а саме, за умов, коли відповідачка заперечувала факт повідомлення її судом про розгляд справи, що призвело до порушення її процесуальних прав, та факт одержання нею заочного рішення, яке було отримане особою з іншим прізвищем, а власне вона його одержала із запізненням, і клопотала про поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення суду. Натомість у справі, що розглядається, встановлено, що кореспонденція надсилалася судом відповідачці на офіційно повідомлену суду адресу місця реєстрації, розпорядившись своїми процесуальними правами на свій розсуд відповідачка не повідомляла суд про зміну свого місця проживання чи знаходження, не з`являлася в судове засідання, не цікавилася процесом, у подальшому користувалася правовою допомогою і через тривалий строк подала заяву про перегляд заочного рішення суду та, при цьому, пропустивши строк на її подання не клопотала про його поновлення. Відповідні мотиви ухвали суду першої інстанції про залишення заяви відповідачки без розгляду знайшли своє підтвердження, тоді як підстави для розгляду питання щодо поновлення процесуального строку відсутні, а доводи апеляції є необґрунтованими. Неправильне розпорядження стороною своїми процесуальними правами не може надавати їй жодних процесуальних переваг перед іншими учасниками процесу, які діяли в ньому добросовісно, для задоволення вимоги про скасування судового рішення з метою відновлення процесу та перегляду невигідного стороні судового рішення лише з посиланням на певну правову позицію з процесуального питання за відсутності самої підстави власне для вирішення цього питання, що завідомо зрозуміло, жодних законних підстав немає. Виходячи з наведеного, керуючись завданням цивільного судочинства, принципами верховенства права, правової визначеності, рівності сторін перед законом і судом, свободи в розпорядженні сторонами своїми процесуальними правами, змагальності цивільного процесу, виходячи з норм Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, беручи до уваги релевантну практику Європейського суду з прав людини та відповідну їй практику Верховного Суду, суть цивільного процесуального закону, зокрема, щодо процесуальних строків, заочного розгляду справи та обов`язковість відповідних процедур, апеляційну скаргу, яка правильності по суті, законності, обґрунтованості та справедливості судового рішення щодо залишення заяви про перегляд заочного рішення суду без розгляду не спростовує, слід на підставі ст. 375 ЦПК України залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін. Керуючись ст. 374 ч. 1 п. 1, ст.ст. 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а ухвалу Хустського районного суду від 13 жовтня 2021 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду. Повне судове рішення складене 18 лютого 2022 року. Судді