Постанова Донецький апеляційний суд № 235/4206/21

Єдиний унікальний номер 235/4206/21 Номер провадження 22-ц/804/124/22 Номер провадження 22-ц/804/124/22 Доповідач Корчиста О.І. ПОСТАНОВА Іменем України 15 лютого 2022 року Донецький апеляційний суд у складі: головуючого судді Корчистої О.І. суддів: Гапонова А.В., Халаджи О.В. за участю секретаря Кіпрік Х.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Донецького апеляційного суду в м. Бахмуті цивільну справу №235/4206/21 за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця, заінтересовані особи: Кіровський районний відділ державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерство юстиції (м. Харків), Акціонерне товариство «УкрСиббанк», за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , на ухвалу Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 30 серпня 2021 року, встановив: У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця, заінтересовані особи: Кіровський районний відділ державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерство юстиції (м. Харків), Акціонерне товариство «УкрСиббанк». В обґрунтування скарги зазначала, що рішенням Кіровського районного суду м. Донецька від 29 липня 2011 року з неї на користь АТ «УкрСиббанк» було стягнуто заборгованість за кредитом в сумі 361 122,82 гривень. На підставі судового рішення видано виконавчий лист № 2-4098 від 29.07.2011 року, який стягувачем був пред`явлений для примусового виконання до Кіровського районного відділу державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), державний виконавець якого 17 серпня 2011 року виніс постанову про відкриття виконавчого провадження і наклав арешт на все її невизначене майно, все нерухоме майно в межах суми стягнення 361 122,82 гривень. Як їй стало відомо, 11 березня 2013 року державний виконавець направив листа стягувачу з пропозицією авансувати проведення виконавчих дій, але відповіді не отримав, тому постановою державного виконавця від 25 жовтня 2013 року виконавчий лист було повернуто стягувачу на підставі п.4 ч.1 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження». Отже, у Кіровському районному відділі державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) відсутнє виконавче провадження, де вона є боржником. Нещодавно вона мала намір здійснити укладення угоди у приватного нотаріуса, який повідомив її, що з інформації з єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна згідно постанови державного виконавця Кіровського районного відділу державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) від 17 серпня 2011 року про відкриття виконавчого провадження на все її невизначене майно, все нерухоме майно в межах суми стягнення 361 122,82 гривень накладений арешт. Для вирішення питання про зняття арешту вона зателефонувала до Кіровського районного відділу державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), просила зняти арешт, але працівники відділу її проінформували, що так як виконавче провадження на даний час не перебуває на виконанні у відділі, то відсутні підстави для вирішення питання про зняття арешту з невизначеного майна. Вона не згодна з бездіяльністю державного виконавця Кіровського районного відділу державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) щодо не зняття арешту з її майна, вважає її протиправною, тому вимушена звернутися до суду з даною скаргою. Просила зобов`язати Кіровський районний відділ державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) зняти арешт з його майна, накладений постановою державного виконавця від 17 серпня 2011 року про відкриття виконавчого провадження по виконавчому провадженню за виконавчим листом № 2-2098 від 29.07.2011року, виданим Кіровським районним судом м. Донецька про стягнення з неї на користь АТ «УкрСиббанк» 361 122,82 гривень. Ухвалою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 30 серпня 2021 року в задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця, заінтересовані особи: Кіровський районний відділ державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерство юстиції (м. Харків), Акціонерне товариство «УкрСиббанк» відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 30 серпня 2021 року, постановити рішення про задоволення скарги. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов відмову в задоволенні скарги оскільки у разі повернення виконавчого документа стягувачу знімається арешт з майна боржника. Зазначає, що вона виконала свої зобов`язання перед АТ «УкрСиббанк». Посилається на висновки, викладені в постановах Верховного Суду по справі №2-356/12 від 07.07.2021 року, по справі №817/928/17 від 27.03.2020 року. Відзив на апеляційну скаргу не подано. Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судове засідання апеляційного суду сторони не з`явились, повідомлялись належним чином про час та місце розгляду справи. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення виходячи з наступного. Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У частині 3 статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно з частиною 1, другою та п`ятою стаття 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічного з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам закону ухвала суду першої інстанції відповідає в повній мірі. Відмовляючи У задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що при поверненні виконавчого листа стягувачеві з підстави не здійснення авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій, авансування яких передбачено Законом «Про виконавче провадження», незважаючи на попередження державного виконавця про повернення йому виконавчого документа, на підставі п.4 ч.1 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження», державним виконавцем правомірно не прийняте рішення про скасування арешту, що накладений на майно боржника, так як рішення про повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав (ст.48 Закону України «Про виконавче провадження»), що є підставою для зняття арешту, скасування інших вжитих державним виконавцем заходів примусового виконання рішення, а також проведення інших дій, необхідних у зв`язку із завершенням виконавчого провадження, державним виконавцем не приймалось. Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Розділом VІІ Цивільного процесуального кодексу України передбачений судовий контроль за виконанням судових рішень. Так, частиною 1 статті 447 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Право сторін та інших учасників справи на оскарження до суду рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення також передбачено статтею 74 Закону України «Про виконавче провадження». Згідно з пунктами 1 та 2 частини 1 статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо є письмова заява стягувача; у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (частина п`ята статті 47 Закону України «Про виконавче провадження»). Відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі: 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду; 2) визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання; 3) смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідації юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання їх обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва; 3-1) прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 4) скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 5) письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі; 6) закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення; 7) визнання боржника банкрутом; 8) фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; 9) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ; 10) направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби; 11) повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону; 12) якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини; 13) непред`явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 51 цього Закону; 14) списання згідно із Законом України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» заборгованості, встановленої рішенням суду, яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа. Наслідки завершення виконавчого провадження передбачені статтею 50 Закону України «Про виконавче провадження», зокрема: у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом. У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника. Арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Згідно з частиною 2 статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту. У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Згідно зі статтею 49 Закону України «Про виконавче провадження» повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для закінчення провадження. З матеріалів справи встановлено наступні факти та відповідні правовідносини. Згідно інформації з АСВП 17 серпня 2011 року старшим державним виконавцем Кіровського районного відділу державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Вазовою О.П. було відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-4098 від 29.07.2011 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «УкрСиббанк» заборгованості за кредитом в сумі 361 122,82 гривень. (а.с.7) Згідно інформації, що міститься в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна згідно постанови державного виконавця Кіровського районного відділу державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) від 17 серпня 2011 року про відкриття виконавчого провадження на все невизначене майно, все нерухоме майно ОСОБА_1 в межах суми стягнення 361 122,82 гривень накладений арешт. (а.с.6) 11 березня 2013 року державним виконавцем Кіровського районного відділу державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) направлено листа стягувачу з пропозицією авансувати проведення виконавчих дій, але до сьогоднішнього дня на адресу Кіровського районного відділу державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) відповіді не надійшло. Постановою державного виконавця Кіровського районного відділу державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) від 25 жовтня 2013 року виконавчий лист було повернуто стягувачу на підставі п.4 ч.1 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року (у зв`язку з перешкоджанням стягувача провадженню або не здійснення авансування). (а.с.7) Згідно повідомлення Олександрівського відділу державної виконавчої служби у Краматорському районі Донецької області від 16.08.2021 року № 14749 перевіркою ЄДРВП та АСВП інформації про перебування у відділі ДВС Кіровського районного управління юстиції м. Донецька на виконанні виконавчих проваджень, де ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виступає боржником, станом на 16.08.2021 року не знайдено. Підтвердити чи скасувати факт знаходження виконавчого документа у відповідному відділі ДВС та надати більш детальну інформацію про перебування на виконанні виконавчого провадження, в ході примусового виконання якого відділом ДВС Кіровського районного управління юстиції м. Донецька винесено постанову про арешт майна на боржника та оголошення заборони на його відчуження з об`єктивних причин не виявляється можливим, оскільки матеріально-технічна база, архів, журнали реєстрації вхідної кореспонденції, акти утилізації завершених виконавчих проваджень та документація залишились за попереднім місцем реєстрації відділу у місті Донецьку. Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.11.2004 № 1085-р місто Донецьк відноситься до населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі № 263/1468/17 (провадження № 61-31540св18) зазначено, що «у разі повернення виконавчого документа стягувачу виконавче провадження не є закінченим, після якого могли б наступити правові наслідки, передбачені частиною другою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження». Ураховуючи викладене, суди на підставі належним чином оцінених доказів дійшли правильного висновку про те, що у зв`язку з відсутністю майна у боржника державним виконавцем було винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, але законодавством не передбачено право державного виконавця на зняття арешту у разі повернення виконавчого документа стягувачу з цих підстав, який має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано і боржником за яким є саме заявник у цій справі». У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року в справі № 127/2-1421/09 (провадження № 61-22895св19) вказано, що «частинами першою та другою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаний з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом. У разі, якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника. Крім того, державному виконавцю не надано право на зняття арешту з майна боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав перешкоджання провадженню виконавчих дій або не здійснення авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій, оскільки відповідно до положень статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження не є закінченим». При цьому державним виконавцем винесено постанову не про закінчення виконавчого провадження (стаття 49 наведеного вище Закону), а про повернення виконавчого листа стягувачу (стаття 47 вказаного Закону), а не суду». У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 березня 2020 року по справі № 137/1649/17 (провадження № 61-26969св18) зазначено, що «згідно зі статтею 49 Закону України «Про виконавче провадження» повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для закінчення провадження. Отже, зняття арешту з майна боржника пов`язується із закінченням виконавчого провадження, а не з поверненням виконавчого документа стягувачу». Встановивши, що постановою державного виконавця Кіровського районного відділу державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) від 25 жовтня 2013 року виконавчий лист було повернуто стягувачу на підставі п.4 ч.1 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року (у зв`язку з перешкоджанням стягувача провадженню або не здійснення авансування), суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що підстави для зняття арешту. Доводи апеляційної скарги про виконання скаржник своїх зобов`язань перед АТ «УкрСиббанк» не підтверджується належними та допустимими доказами, оскільки відповідно до п. 5 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» сторони зобов`язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов`язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи. Посилання в апеляційній скарзі на постанови Верховного Суду по справі №2-356/12 від 07.07.2021 року, по справі №817/928/17 від 27.03.2020 року колегія суддів відхиляє, оскільки ці висновки зроблені за інших фактичних обставин. Аналіз наведених норм права та встановлені обставини справи дають підстави для висновку, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального і процесуального права, й зводяться до переоцінки доказів, що були предметом дослідження в суді першої інстанції та не спростовують висновків суду першої інстанції. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Суд у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам закону. Підстав для скасування ухвали, що переглядається, не вбачається. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно з частиною 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, витрати по сплаті судового збору, пов`язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають. Керуючись ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 30 серпня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Судді: Повний текст постанови складено 15 лютого 2022 року. Головуючий О.І. Корчиста