Ухвала КЦС ВС № 317/1300/18

Ухвала Іменем України 31 січня 2022 року м. Київ справа № 317/1300/18 провадження № 61-21105ск21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 квітня 2021 року та на постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року в справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» про визнання незаконним наказу про звільнення, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, ВСТАНОВИВ : У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ТОВ «ДІЄСА», у якому просила: визнати незаконним та скасувати наказ ТОВ «ДІЄСА» про припинення трудового договору № 2802-К від 25 вересня 2017 року, яким її звільнено з посади старшого касира торгівельного залу ТОВ «ДІЄСА»; стягнути з ТОВ «ДІЄСА» середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 29 443,89 грн. В обґрунтування позову зазначала, що з 13 листопада 2009 року по 11 червня 2015 року вона працювала на посаді старшого касира ТОВ «ДІЄСА» в магазині, що розташований в місті Запоріжжя. У травні 2015 року вона вирішила звільнитись з роботи за власним бажанням, направивши відповідну заяву на адресу відповідача. Не отримавши відповіді, позивач 28 травня 2015 року повторно направила заяву про звільнення за власним бажанням засобами поштового зв`язку на адресу роботодавця, що підтверджується копією експрес накладної № 590000112009341, проте відповідач розрахунків з нею не провів, трудову книжку не повернув, наказу про звільнення не виніс. 28 березня 2017 року під час ознайомлення з матеріалами справи № 317/2593/17 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «ДІЄСА» про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки виплати розрахункових позивачу стало відомо про існування наказу № 2802-К від 25 вересня 2017 року про її звільнення на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України, у зв`язку з втратою довіри. Вважає цей наказ незаконним, оскільки недовіра до працівника не може ґрунтуватися лише на підозрі власника. Вказує, що наказ про звільнення виданий за відсутності згоди виборного органу профспілкових організацій та звільнення проведено в порушення вимог статті 47 КЗпП України. Зазначає, що вона не отримала заробітну плату за два місяці (квітень, травень 2015 року), тому вважає, що має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26 вересня 2017 року по 27 квітня 2018 року (149 днів) в розмірі 29 443,89 грн. Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 квітня 2021 року в складі судді Зінченко А. С. закрито провадження в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку; в частині позовних вимог про визнання незаконним наказу про звільнення відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що постановою Запорізького апеляційного суду від 04 серпня 2020 року в справі № 317/2593/17 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «ДІЄСА» про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку, компенсації за невикористані дні відпустки позивачу відмовлено у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 12 червня 2015 року по 11 липня 2018 року, який охоплює період позовних вимог у цій справі (з 26 вересня 2017 року по 27 квітня 2018 року), підстави позову в цій частині є аналогічними підставам позову, встановленим Запорізьким апеляційним судом у справі № 317/2593/17, у зв`язку з чим суд вважав за необхідне закрити провадження в частині вказаних позовних вимог відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України. Вирішуючи спір в частині позовних вимог про визнання незаконним наказу про звільнення ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що вони не підлягають задоволенню, оскільки не знайшли свого обґрунтування і підтвердження та позивачем пропущений встановлений частиною другою статті 233 КЗпП України строк для звернення до суду з вимогами про визнання незаконним наказу про звільнення. Суд вказав, що основною трудовою функцією позивача, яку звільнено з посади старшого касира торгового залу, є зберігання матеріально-товарних цінностей. За час роботи позивача в магазині ТОВ «Дієса» виявлено нестачу грошових коштів, в подальшому позивача відсторонено від роботи. Після звернення до правоохоронних органів, отримання висновків експертів у матеріалах кримінального провадження: № 355 від 28 травня 2015 року, яким встановлено ідентичність підпису позивача в графі «касир» в супровідній відомості до сумки з готівкою; № 6/11.1/1309 від 15 вересня 2016 року, яким встановлено загальну суму недостачі грошових коштів згідно акту №1 від 04 квітня 2015 року та акту № 7 від 04 квітня 2015 року в сумі 1 086 914,88 грн, у відповідача виникли обґрунтовані підстави для втрати довіри до ОСОБА_1 . Суд першої інстанції встановив, що на підприємстві ТОВ «Дієса» відсутня профспілкова організація, позивач не є членом будь-якої іншої профспілки, тому в роботодавця не було необхідності погоджувати припинення трудового договору позивача з виборним органом первинної профспілкової організації. Суд відхилив посилання позивача на порушення відповідачем статті 47 КЗпП України, оскільки відповідно до акту від 26 вересня 2017 року ОСОБА_1 протягом робочого дня на роботі не з`явилася та за трудовою книжкою не зверталася. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року в складі колегії суддів Деркач Н. М., Куценко Т. Р., Макарова М. О., апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 квітня 2021 року змінено в частині обґрунтування відмови у задоволенні позову; в іншій частині рішення суду залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки ці вимоги є аналогічними вимогам, заявленим ОСОБА_1 в справі № 317/2593/17. Апеляційний суд зазначив, що якщо передбачений у статті 233 КЗпП України місячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи, права і обов`язки сторін. Таким чином, відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог. Апеляційний суд вказав, що перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Встановивши, що звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України проведено з дотриманням норм трудового законодавства, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним наказу про звільнення з підстав їх необґрунтованості. Оскільки суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог з двох підстав, апеляційний суд вважав за необхідне змінити рішення суду першої інстанції в цій частині. 21 грудня 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду. У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права, оскільки суди в оскаржених рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 359/3716/18, від 17 лютого 2021 року в справі № 206/3786/18, від 17 лютого 2021 року в справі № 461/6374/19, від 22 липня 2020 року в справі № 554/9491/17. Зазначає, що наказ про її звільнення № 2 802-К від 25 вересня 2017 року не відповідає вимогам закону, оскільки не містить у собі підстав втрати довіри зі сторони ТОВ «Дієса», а зазначені у наказі повідомлення про вчинення кримінального правопорушення та акти інвентаризації не підтверджують факту вчинення нею винних дій по відношенню до роботодавця. Вважає, що на її користь підлягає стягненню середній заробіток в розмірі 29 443,89 грн за порушення власником строків проведення розрахунку після винесення наказу про звільнення. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України якщо касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу, суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку. У відкритті касаційного провадження слід відмовити з наступних підстав. Суди встановили, що на підставі наказу № 1370-К від 14 листопада 2009 року ОСОБА_1 прийнята на посаду старшого касира торгівельного залу ТОВ «ДІЄСА». 01 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Дієса» укладено договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність. До основних посадових обов`язків ОСОБА_1 віднесено зберігання матеріально-товарних цінностей. За час роботи позивача в магазині ТОВ «Дієса» виявлено нестачу грошових коштів та в подальшому відсторонено від роботи. У магазині «Ельдорадо» ТОВ «ДІЄСА», розташованому за адресою: м. Запоріжжя, проспект Леніна, 53, де працювала позивач, було проведено інвентаризацію та відповідно до акту № 1 про результати інвентаризації наявності грошових коштів від 02 квітня 2015 року виявлено недостачу на суму 794 160,63 грн, актом № 7 про результати інвентаризації наявності грошових коштів від 04 квітня 2015 року виявлено недостачу на суму 296 914,88 грн, внаслідок чого товариство звернулось до правоохоронних органів. 05 квітня 2015 року Жовтневим РВ ЗМУ ГУМВС України у Запорізькій області по факту виникнення недостачі в магазині, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , внесено відомості до ЄРДР за № 12015080020001178 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 191 КК України та 23 жовтня 2017 року щодо ОСОБА_1 складено обвинувальний акт. 26 вересня 2017 року ОСОБА_1 на підставі наказу 2802-К від 25 вересня 2017 року звільнено з посади старшого касира торгового залу у зв`язку з втратою довіри згідно пункту 2 статті 41 КЗпП України. Підставами для винесення наказу про припинення трудового договору від 25 вересня 2017 року стало повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення від 07 квітня 2015 року, отримання висновків експертів в матеріалах кримінального провадження № 355 від 28 травня 2015 року, яким встановлено ідентичність підпису позивача в графі «касир» в супровідній відомості до сумки з готівкою, та № 6/11.1/1309 від 15 вересня 2016 року, яким встановлено загальну суму нестачі грошових коштів згідно акту № 1 від 04 квітня 2015 року та акту № 7 від 04 квітня 2015 року в сумі 1 086 914,88 грн, акт № 1 про результати ревізії грошових коштів, виданих з каси магазину для здачі в банк на інкасацію за період 01 січня 2014 року по 04 квітня 2015 року. Довідкою від 10 вересня 2018 року за № 712 підтверджено, що у ТОВ «ДІЄСА» відсутні профспілкові організації. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довіри до нього з боку власника або уповноваженого ним органу. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року в справі № 585/2261/19 (провадження № 61-3959св21) зроблено висновок, що: «для розірвання трудового договору за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України потрібна наявність таких умов: 1) безпосереднє обслуговування працівником грошових, товарних або культурних цінностей (прийом, зберігання, транспортування, розподіл та інше); 2) винна дія працівника; 3) втрата довір`я до працівника з боку власника або уповноваженого ним органу. Звільнення з підстав втрати довір`я може бути визнано обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом та інше), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір`я. За змістом указаної норми матеріальними цінностями є цінності, що прийняті на зберігання, зберігаються на складі, відпускаються зі складу, з торгового залу, іншого сховища. Безпосереднім обслуговуванням грошових і товарних цінностей є їх прийняття, зберігання, транспортування, розподіл тощо. Особи, які безпосередньо обслуговують грошові і товарні цінності, це переважно особи, які займаються прийманням, зберіганням, транспортуванням і розподілом матеріальних цінностей, наприклад, продавці, касири, завідувачі базами тощо. Під термінами «зберігання», «обслуговування» і «розподіл цінностей» слід розуміти широке коло операцій по експедиції чи по відпусканню цінностей, іноді зовсім не пов`язаних з безпосереднім їх обслуговуванням. За загальними правилом такі працівники в разі нестачі матеріальних цінностей несуть повну матеріальну відповідальність на підставі письмових договорів чи спеціальних законів. Для вирішення питання про те, чи відноситься працівник до осіб, які безпосередньо обслуговують грошові, товарні чи культурні цінності, необхідно докладно ознайомитися з колом його обов`язків, що визначаються відповідними посадовими інструкціями та положеннями. В кожному конкретному випадку необхідно з`ясувати, чи становить виконання операцій, що пов`язані з обслуговуванням цінностей, основний зміст їх трудових обов`язків, чи носить виконання ними вказаних дій відповідальний, підзвітний характер з наявністю обліку, контролю за рухом і зберіганням цінностей. Обов`язок з обслуговування цінностей може бути передбачений нормативними актами, посадовими інструкціями тощо». Тлумачення пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України дає підстави для висновку, що законодавець встановив обов`язок власника доводити вину працівника при розгляді спорів про поновлення на роботі. Сам факт нестачі грошових чи товарних цінностей, отриманих працівником під звіт, не є достатньою підставою для звільнення працівника у зв`язку з втратою довіри. Власник повинен довести наявність у діях працівника конкретних порушень, довести вину працівника в цих порушеннях. Такими можуть бути порушення порядку прийняття і відпуску грошових і товарних цінностей, недодержання правил їх зберігання, неповідомлення відповідним посадовим особам про обставини, які перешкоджають забезпеченню збереження грошових і матеріальних цінностей. Суди встановили, що до посадових обов`язків ОСОБА_1 , яку звільнено з посади старшого касира торгового залу, віднесено зберігання матеріально-товарних цінностей; за час роботи позивача в магазині ТОВ «Дієса» виявлено нестачу грошових коштів, що підтверджується обвинувальним актом відносно ОСОБА_1 в рамках кримінального провадження № 12015080020001178 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 191 КК України, висновками експертів в матеріалах кримінального провадження № 355 від 28 травня 2015 року, яким встановлено ідентичність підпису позивача в графі «касир» в супровідній відомості до сумки з готівкою, та № 6/11.1/1309 від 15 вересня 2016 року, яким встановлено загальну суму нестачі грошових коштів згідно акту № 1 від 04 квітня 2015 року та акту № 7 від 04 квітня 2015 року в сумі 1 086 914,88 грн, актом №1 про результати ревізії грошових коштів, виданих з каси магазину для здачі в банк на інкасацію за період 01 січня 2014 року по 04 квітня 2015 року, у зв`язку з чим суди зробили правильний висновок про те, що такі дії викликали втрату довіри до ОСОБА_1 . При цьому позивач не спростувала указаних обставин і не надала доказів на підтвердження своїх позовних вимог. За таких обставин суди обґрунтовано вважали, що відповідач, видаючи наказ про звільнення з роботи у зв`язку з вчиненням позивачем винних дій, які дають підстави для втрати довіри до неї як до працівника, який безпосередньо обслуговує грошові цінності, діяв відповідно до вимог чинного трудового законодавства. Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно не стягнули на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, не заслуговують на увагу, оскільки провадження в цій частині позовних вимог закрите, і касаційна скарга не містить мотивів оскарження цих судових рішень. Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчать про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд вже викладав у своїх постановах висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, а тому у відкритті касаційного провадження слід відмовити. Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, УХВАЛИВ : У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 квітня 2021 року на постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року відмовити. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук