Постанова Донецький апеляційний суд № 263/5619/20

22-ц/804/136/22 263/5619/20 Єдиний унікальний номер 263/5619/20 Номер провадження 22-ц/804/136/22 ПОСТАНОВА І м е н е м У к р а ї н и 09 лютого 2022 року Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючої Биліни Т.І., суддів Баркова В.М., Зайцевої С.А., за участю секретаря Вороніної М.М., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , представник відповідача - ОСОБА_3 , третя особа - Східне міжрегіональне управління Державної служби України з питань праці розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 , підписану адвокатом Башкіссер Ксенією Василівною на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 вересня 2021 року, у складі суду Кияна Д.В., у цивільній справі про стягнення заборгованості по заробітній платі, - в с т а н о в и в : Описова частина Короткий зміст позовних вимог 08 травня 2020 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , третя особа Східне міжрегіональне управління Державної служби України з питань праці, про стягнення заборгованості по заробітній платі. Позовна заява мотивована тим, що позивач працювала на посаді бухгалтера у ФОП ОСОБА_2 з 05.01.2006, трудовий договір №78, укладений 05.01.2006. Вказаний період роботи також підтверджується записами у трудовій книжці позивача. 22.10.2010 року позивач звільнена на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України за згодою сторін. За період роботи в ФОП ОСОБА_2 з 05.01.2006 року по 22.10.2010 року ОСОБА_1 не була у щорічній відпустці, тому при звільненні повинна була отримати від роботодавця компенсацію за невикористані відпустки. Однак при звільненні вказана компенсації не була отримана, тому позивач звертається до суду. Також позивач вважає, що внаслідок порушення строків виплати компенсації за невикористану відпустку, вона втратила частину заробітної плати, яка, із урахуванням індексу інфляції складає 7424,58 грн. Враховуючи викладені обставини, позивач вважає, що відповідачем при звільненні порушено її права, як працівника, не проведено розрахунок за невикористані щорічні відпустки, тому позивач втратила частину заробітної плати. У зв`язку з чим, просила стягнути з ОСОБА_2 компенсацію за невитрачену відпустку в сумі 4128,95 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати в зв`язку з порушенням строків її виплати в сумі 7424,58 грн, а всього стягнути з відповідача на користь позивача 11553,53 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 вересня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку в сумі 4128,95 гривень, компенсацію втрати частини заробітної плати в зв`язку з порушенням строків її виплати в сумі 7424,58 гривень, а всього стягнуто з відповідача на користь позивача 11553,53 гривні. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що саме на відповідача ОСОБА_2 покладено обов`язок довести відсутність заборгованості під час звільнення позивача ОСОБА_1 , однак належних доказів на підтвердження своєї позиції відповідач не надав. Щодо обґрунтованості розрахунку позивача, суд зазначив, що він є обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам ст. 34 Закону України «Про оплату праці» та ст. 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати». Короткий зміст вимог апеляційної скарги та доводи Не погодившись з даним рішенням, відповідачка ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, підписану адвокатом Башкіссер К.В. в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити у зв`язку з пропуском строку звернення до суду, оскільки про застосування пропуску позовної давності заявлено стороною у спорі. Апеляційна скарга мотивована тим, що вона, як приватний підприємець сумлінно виконувала взяті на себе обов`язки за договором, тобто вчасно та в повному обсязі виплачувала заробітну плату, забезпечила робочим місцем та усім необхідним для виконання трудових обов`язків. Зазначене підтверджується тим, що від позивачки жодного разу на протязі тривалого проміжку часу не надходило скарг. Крім того, позивачка на наступний день після звільнення, а саме 23.11.2010 року, уклала трудовий договір з приватним підприємцем ОСОБА_4 , чоловіком відповідачки, у якого працювала до 22.04.2020 року, та до якого також звернулась з позовом про стягнення компенсації за невикористану щорічну відпустку та середнього заробітку, мотивуючи тим, що з 2010 року по день звільнення їй не надавалась щорічна відпустка. Згідно акту службового розслідування, який складено за результатами службового розслідування діяльності ФОП ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , працюючи в якості головного бухгалтера кожен рік брала відпустку, яка їй оплачувалася, однак суд першої інстанції не надав жодної оцінки даному доказу. Письмові пояснення працівників ФОП ОСОБА_2 ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які підтверджують вказані обставини також проігноровані судом першої інстанції, як і клопотання про їх допит в якості свідків. В своєму відзиві на позов відповідачем надавались пояснення щодо неприпустимих строків звернення до суду, їх порушення та застосування наслідків пов`язаних з цим. Враховуючи той факт, що розрахунок при звільненні позивачка здійснювала собі особисто, була обізнана про належні їй при звільненні суми, не зверталась до відповідачки з заявами чи вимогами, тому день остаточного фактичного розрахунку є дата звільнення, а отже перебіг строку звернення до суду з цим позовом розпочався 23.11.2010 року, тобто наступного дня після звільнення позивачки та проведення з нею остаточного розрахунку, з яким вона погодилась, а отже тримісячний строк на момент звернення до суду з цим позовом позивачкою пропущено і про причини пропуску не зазначено. Трудовою угодою від 05.01.2006 року ФОП ОСОБА_2 уповноважила позивачку на здійснення функціональних обов`язків бухгалтера, тобто згідно угоди та посадової інструкції позивачка повинна була самостійно провести відповідне нарахування та розрахунок усіх визначених законом сум. Після звільнення, правовідносини між позивачкою та відповідачкою не припинялися, підтвердженням чого є довіреність від 27.10.2016 року, якою відповідачка уповноважила позивачку та її чоловіка ОСОБА_7 на представництво її інтересів у будь-яких державних органах, організаціях, установах з усіма правами, в тому числі з правом підпису. Довіреність дана на строк до 27.10.2026 року. Уся бухгалтерська, кадрова та інша фінансова документація, яка належала ОСОБА_2 знаходилась у позивачки навіть після звільнення. Доказом того, що кадрове діловодство входило до обов`язків позивачки є її трудова книжка, яка заповнена нею власноруч. Звільнившись з роботи, позивачка не передала належну ОСОБА_2 документацію для приховання доказів щодо перебування у відпустці. Доводи і заперечення інших учасників справи Представник відповідачки ОСОБА_2 ОСОБА_3 в суді апеляційної інстанції підтримала доводи апеляційної скарги, просила їх задовольнити. Позивачка ОСОБА_1 та представник третьої особи Східного міжрегіонального управління Державної служби України з питань праці в суд апеляційної інстанції не з`явилися про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, підтвердженням чого є рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення. Від представника третьої особи Східного міжрегіонального управління Державної служби України з питань праці до суду надійшло пояснення на апеляційну скаргу, згідно якого «відсутність заборгованості перед позивачем має довести роботодавець, але це не позбавляє позивача від обов`язку доведення наявності права на отримання певних сум. Зважаючи на положення ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи. Позивачка скористалась правом відзиву на апеляційну скаргу в якому зазначила, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, так як в її обов`язки не входило нарахування заробітної плати, оформлення кадрових наказів та їх зберігання. В її обов`язки входила сплата податків із заробітної плати, подача звітності до контролюючих органів, заповнення книги обліку доходів фізичної особи підприємця, заповнення трудових книжок офіційно оформлених працівників. Основний облік підприємницької діяльності здійснювався відповідачкою. Обов`язок розрахуватися зі звільненим працівником лежить на роботодавцеві, а отже невміння чогось робити не звільняє його від відповідальності. Акт приймання передачі було складено через 10 років після звільнення її з роботи. Вона неодноразово зверталася з вимогою до відповідачки про виплату компенсації за відпустку та чула відповідь, що виплати будуть пізніше. Відповідачка не надала суду доказів, що позивачці надавалися планові відпуски. Строк звернення за її вимогами не обмежений.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція апеляційного суду Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, апеляційний суд вважає, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні. Вказаним вимогам оскаржуване рішення не відповідає в повній мірі, обставини судом першої інстанції встановлено не повно, висновки зроблено помилкові. Відповідно ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції 05.01.2006 між ФОП ОСОБА_2 з одного боку та ОСОБА_1 з іншого боку укладено трудовий договір, за умовами якого ОСОБА_1 прийнята на посаду бухгалтера, безстроково. Умовами договору передбачено, що працівник ОСОБА_1 має право на щорічну оплачувану відпустку тривалістю 24 календарні дні, яка надається відповідно графіку. Трудовий договір розірвано сторонами 22.11.2010 на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України, за згодою сторін. Записами трудової книжки серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 підтверджується укладення договору про працевлаштування до ФОП ОСОБА_2 та, умови його розірвання, реєстрація ОСОБА_1 в державні службі зайнятості, як безробітної особи. Для підтвердження розміру заробітної плати, позивачем надано розрахункові листки по заробітній платі за період з листопада 2009 року по жовтень 2010 року. В позовній заяві зазначено, що позивач не була в щорічній відпустці весь період роботи в ФОП ОСОБА_2 , з 05.01.2006 по 22.11.2010 року. З акту службового розслідування, проведеного комісією, на підставі наказу №8 від 29.05.2020 в складі ФОП ОСОБА_2 , ФОП ОСОБА_4 , ОСОБА_8 вбачається, що ОСОБА_1 працювала на посаді бухгалтера з 05.01.2006 по 22.11.2010 у ФОП ОСОБА_2 ,. 22.11.2020 ОСОБА_1 звільнена за згодою сторін з ФОП ОСОБА_2 , а 23.11.2020 працевлаштована до ФОП ОСОБА_4 , на посаду бухгалтера. Під час звільнення від ФОП ОСОБА_2 бухгалтер ОСОБА_1 повернула документи не в повному обсязі, від підпису в акті приймання передачі документів відмовилась. 12.08.2020 за заявою ОСОБА_4 до ЄРДР за №12020055770000209 внесені відомості про вчинення позивачкою кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК України, внаслідок виявлення ним факту викрадення чи приховування приватних документів, що знаходились на підприємстві ФОП ОСОБА_2 . З письмових пояснень ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , працівників ФОП ОСОБА_2 , вбачається, що в період часу з 2006 по 2010, кожного року, ОСОБА_1 в літній час, а саме в липні серпні перебувала в щорічній відпустці та виїздила до родичів чоловіка в Республіку Білорусь, надаючи ФОП ОСОБА_2 заяву про щорічну оплачувану відпустку. З копії довіреності, виданої приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Чекідою О.А. 27.10.2016 вбачається, що ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_7 та ОСОБА_1 представляти її інтереси. Довіреність видана строком на 10 років та дійсна до 27.10.2026. Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 23 Загальної декларації з прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення. Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до ст.2 ЗУ «Про відпустки», право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство). Право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону. Відповідно до ст. 83 КЗпП, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оплату праці», частиною першою статті 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Статтею 47 КЗпП України передбачено обов`язок власника або уповноваженого ним органу в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Отже, виходячи з положень КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», заробітна плата працівникам виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов`язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності. Нарахування та виплата заробітної плати працівникам проводиться на підставі документів з первинного обліку праці та заробітної плати: штатний розклад, розцінки та норми праці, накази та розпорядження (на виплату премій, доплат, надбавок тощо), табель обліку використаного часу, розрахункова-платіжна відомість. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 243/2071/18 (провадження № 61-48088сво18) вказано, що: «зважаючи на вимоги позивача - виплата заборгованості із заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, компенсацію за затримку видачі трудової книжки та середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, застосуванню підлягають положення трудового і цивільного законодавства. Як зазначив Конституційний Суд України, невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року в справі № 810/451/17 та від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17 викладена правова позиція відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Згідно положень статей 115, 116 КЗпП України, відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не позбавляє позивача від обов`язку доведення наявності права на отримання певних сум. Відповідач, намагаючись надати докази безпідставності вимог позивача щодо невиплати на її користь компенсації за невикористані відпуски за період часу з 2006 року по 2010 роки здійснив службове розслідування, на підставі наказу ФОП ОСОБА_4 від 29.05.2020 року №8, за наслідками якого було встановлено, що ОСОБА_1 протягом з 05.01.2006 року по 22.11.2010 року виконувала обов`язки бухгалтера. В її обов`язки, відповідно посадової інструкції, входило ведення бухгалтерських документів, надання звітності у державну податкову службу, пенсійний фонд, ведення та зберігання кадрових документів, накази на прийом на роботу та звільнення, накази про надання відпусток, заяви працівників тощо. 22.11.2010 року ОСОБА_1 була звільнена за угодою сторін за п.1 ст.36 КЗпП, а 23.11.2010 року прийнята на посаду бухгалтера до ФОП ОСОБА_4 , який разом з відповідачкою здійснює сімейний бізнес. Під час звільнення ОСОБА_1 22.04.2020 року від ФОП ОСОБА_4 на вимогу останнього, позивачка передала книгу обліку доходів за 2012-2020 роки, трудові договори з іншими працівниками, товарні чеки за лютий 2019 березень 2020 року та ключ цифрового електронного підпису, решту документів передавати відмовилася. В межах службового розслідування були відібрані пояснення працівників, які працювали одночасно з позивачкою у ФОП ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_2 щодо перебування у відпустці ОСОБА_1 у період 2006-2010 років: ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , згідно яких ОСОБА_1 кожен рік в липні- серпні залишала продавцям додаткову кількість товарних чеків та інших документів, пояснюючи, що вона йде у відпустку та їде до родичів чоловіка до Білорусії.(а.с.49-52, 54, 55) Внаслідок відмови в передачі решти документів, які знаходилися на підприємстві приватної власності ФОП ОСОБА_2 , ФОП ОСОБА_4 подав заяву до правоохоронних органів, підтвердженням чого є витяг з єдиного реєстру досудових розслідувань, номер кримінального провадження 12020055770000209.(а.с.53) Оскільки законодавець не звільнив позивачку від обов`язку доведення наявності права на отримання певних сум, колегія суддів апеляційної інстанції звернула увагу на наступне. Як було встановлено судом першої інстанції і не спростовано доводами апеляційної скарги, позивачка працювала у ФОП ОСОБА_2 в період часу з 2006 по 2010 року, в якості бухгалтера. Інформація про наявність у ФОП ОСОБА_2 інших бухгалтерів відсутня. Тобто фактично позивачка виконувала функції головного бухгалтера, так як за відсутності головного бухгалтера його обов`язки виконує заступник (за відсутності останнього особа, призначена у відповідному порядку), який набуває відповідних прав і несе відповідальність за належне виконання покладених на нього обов`язків. Позивачка у відзиві на апеляційну скаргу визнала, що в її обов`язки входила сплата податків із заробітної плати та подача звітності до контролюючих органів. З наведеного вбачається, що саме позивач здійснювала забезпечення ведення бухгалтерського обліку, дотримуючись єдиних методологічних засад, установлених Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», з урахуванням особливостей діяльності підприємства, при чому вона повинна була керуватися в своїй роботі чинними законодавчими і іншими нормативно-правовими актами України. Обчислення податків із заробітної плати без здійснення нарахування заробітної плати, а також інших виплат, передбачених законом - неможливе. З наведеного вбачається, що на момент звільнення саме позивач здійснювала нарахування сум належних їй при звільненні, а тому повинна була бути обізнана, які саме суми платежів їй виплачені, а які ні. У межах своєї компетенції бухгалтер має право підписувати й візувати документи, в той же час бухгалтер безпосередньо підпорядкована підприємцю і повинна його повідомляти про всі виявлені недоліки в його діяльності та вносити пропозиції щодо їх усунення. Позивач, яка не була пересічним працівником, а була єдиним бухгалтером у підприємця, в розпорядженні якої перебували усі необхідні документи, ведення яких саме вона повинна була впроваджувати та здійснювати, а в разі порушення її права зберігати, не надала жодних належних та допустимих доказів, що їй не надавалися відпуски і що вони не були оплачені. Навіть докази її звернення до підприємця з питання виплати їй компенсації за невикористані відпустки, або звернення до управління Державної служби України з питань праці, відсутні. Розрахункові листи по заробітній платі, надані позивачкою за період з листопада 2009 року по жовтень 2010 року не можуть бути належними доказами, оскільки їх виготовлення для бухгалтера за допомогою комп`ютера та принтера, в будь який час, не викликає значної складності. (а.с.11-15) З відомостей з державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків з 1 кварталу 2006 року по 4 квартал 2010 року неможливо встановити чи надавалися відпустки та нараховувалися відпускні, чи тільки виплачувалася заробітна плата, так як форма даної відомості не передбачає такої конкретизації.(а.с.97,98) З реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування Пенсійного фонду України також неможливо встановити чи перебувала позивачка у відпустках. Крім того, як вже зазначалося саме позивачка здійснювала звітування. (а.с.113-115) Відсутність звернень позивачки до відповідачки з вимогою про виплату належних їй сум протягом майже 10 років після звільнення не свідчить, що позивачка, яка була обізнана про невиплату їй належних при звільненні сум діяла відповідно до обов`язків передбачених займаною посадою. Посилання позивачки, що вона чекала на остаточний розрахунок, так як перебувала у трудових відносинах з чоловіком відповідачки не є належним доказом що її трудові права з боку позивачки порушені. Як наслідок колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх необґрунтованими. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги Згідно зі статями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції хоча правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, проте, не повно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив не законне й необґрунтоване рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд. та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINAv. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСІІЛ, від 18 липня 2006 року). У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Враховуючи наведене, рішення суду першої інстанції постановлено з порушенням вимог чинного законодавства та повинно бути скасовано з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Згідно ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення є: неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Повний текст постанови виготовлено 14 лютого 2022 року. Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , підписану адвокатом Башкіссер Ксенією Василівною задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 вересня 2021 року скасувати. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Східне міжрегіональне управління Державної служби України з питань праці про стягнення заборгованості по заробітній платі відмовити. Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених ст.389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту. Головуючий: Т.І. Биліна Судді: В.М. Барков С.А. Зайцева