Постанова 4855 № 640/17043/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/17043/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Іщук І.О. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 27 січня 2022 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Костюк Л.О.; суддів: Бужак Н.П., Степанюка А.Г.; за участю секретаря: Несін К.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Держпраці у Київській області на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року (розглянута за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні), м. Київ, дата складання повного тексту рішення - відсутня) у справі за адміністративним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Київській області про визнання протиправною та скасування постанови від 10.09.2019 №КВ1489/1521/АВ/ТД/ФС-578, В С Т А Н О В И Л А: У липні 2020 року, Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Головного управління Держпраці у Київській області (далі - відповідач), в якій просить суд визнати протиправною та скасувати постанову Головного управління Держпраці у Київській області від 10.09.2019 №КВ1489/1521/АВ/ТД/ФС-578 про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами на фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 . В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що у відповідача були відсутні правові підстави для проведення інспекційного відвідування позивача, оскільки постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 у справі №826/8917/17 визнанно нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 29.04.2017 №295 «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». За таких обставин, позивач вважає, що у відповідача були відсутні повноваження на здійснення відповідного заходу, що свідчить про його незаконність. Крім того, позивачем наголошено на тому, що його відсутність на момент проведення перевірки вплинула на те, що останній був позбавлений можливості надати відповідачу відповідну документацію та тим самим спростувати виявлені порушення. У зв`язку з відсутністю у позивача інформації про підстави для проведення інспекційного відвідування (з яких саме питань дотримання законодавства про працю та щодо яких осіб) та неврученням відповідачем позивачу направлення на проведення інспекційного відвідування, законність дій перевіряючих при перевірці фактів неоформлених трудових відносин у позивача з певними двома особами викликають сумнів, адже перевірці підлягали не будь-які питання дотримання позивачем трудового законодавства на розсуд перевіряючих, а виключно ті питання, які стали підставою для проведення інспекційного заходу. Щодо відсутності порушення законодавства про працю позивачем, останній зазначив про те, що станом на 21.08.2019 у позивача було працевлаштовано 5 (п`ять) осіб ( ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ), про прийняття на роботу яких позивач повідомив органи Державної фіскальної служби України, що підтверджується повідомленнями та квитанціями про їх отримання. Таким чином, на час інспекційного відвідування та складання Акту інспекційного відвідування трудові відносини позивача зі всіма працівниками, які були допущені до роботи, оформлені належним чином. За посиланням позивача, зазначені документи не могли бути надані на час інспекційного відвідування та складання Акту інспекційного відвідування у зв`язку з тим, що відповідач провів інспекційне відвідування за його відсутності. Позивач також зазначив про те, що відповідач з грубим порушенням пункту 7 Порядку про накладення штрафів розглянув справу про накладення штрафу щодо нього та прийняв оскаржувану постанову не проінформувавши позивача про це, а складені відповідачем документи у межах інспекційного відвідування та наведені в них обставини не є належними доказами порушення позивачем вимог законодавства про працю, внаслідок чого застосування штрафних санкцій з цих підстав не можна вважати правомірним. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову Головного управління Держпраці у Київській області від 10.09.2019 №КВ1489/1521/АВ/ТД/ФС-578 про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами на фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 . Стягнено на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпраці у Київській (04060, м. Київ, вул. Вавілових, 10, код ЄДРПОУ 39794214) понесені ним витрати, пов`язані з правничою допомогою у розмірі 3000,00 грн (три тисячі гривень). Не погоджуючись з вказаною постановою, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, як це передбачено ст. 311 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку, що апеляційні скарги не підлягає задоволенню та погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог, з огляду на наступне. Як встановлено судом першої інстанції, що 13.08.2019 (вх.№Б-3870) на адресу Головного управління Держпраці у Київській області надійшла скарга ОСОБА_7 , відповідно до якої останній просить провести перевірку ресторану « ІНФОРМАЦІЯ_1 », який належить ФОП ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 ), оскільки йому та іншим працівникам при звільненні не виплатили заробітну плату та повернули трудову книжку без запису офіційного працевлаштування. Відповідно до Конвенції Міжнародної організації праці №81 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі, ратифікованої Законом України від 08.09.2004 №1985-IV, Конвенції Міжнародної організації праці №129 1969 року про інспекцію праці у сільському господарстві, ратифікованої Законом України від 08.09.2004 №1986-IV, статті 259 Кодексу законів про працю України, Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 05.07.2007 №877, наказу Міністерства соціальної політики від 18.08.2017 №1338, Положення про Головне управління Держпраці у Київській області, затвердженого наказом Державної служби з питань праці від 03.08.2018 №84, на підставі звернення ОСОБА_7 вх.№Б-3870 від 13.08.2019 Головним управління Держпраці у Київській області видано наказ від 15.08.2019 №4101, відповідно до якого необхідно провести інспекційне відвідування позивача. Також на підставі вищезазначених положень відповідачем прийнято направлення від 15.08.2019 №1489 на проведення інспекційного відвідування. Так, 21.08.2019 Головним управлінням Держпраці у Київській області прийнято Акт №КВ1489/1521/АВ, відповідно до опису виявлених порушень якого встановлено: - у порушення частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір не укладено між 2 працівниками ( ОСОБА_8 , ОСОБА_5 ) і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за яким працівники зобов`язуються виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язуються виплачувати працівникам заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін; - у порушення частини першої статті 24 КЗпП України трудові договори не укладено в письмовій формі з 2 працівниками ( ОСОБА_6 , ОСОБА_5 ); - у порушення частини третьої статті 24 КЗпП України 2 працівників ( ОСОБА_6 , ОСОБА_5 ) допустили до роботи без укладення трудових договорів, оформлених наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та без повідомлення Державної фіскальної служби про прийняття працівника на роботу; - повідомлення про прийняття 2 працівників ( ОСОБА_9 , ОСОБА_5 ) на роботу не подано власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (особою) чи фізичною особою до територіальних органів Державної фіскальної служби за місцем обліку їх як платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за встановленою формою до початку роботи працівників. Листом від 28.08.2019 №43/1/19/13699 позивача повідомлено про розгляд справи про накладання штрафу за порушення законодавства про працю, передбачених абзацом 2 частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України. На підставі акта інспекційного відвідування від 21.08.2019 №КВ1489/1521/АВ Головним управлінням Держпраці у Київській області винесено постанову про накладення штрафу на фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 від 10.09.2019 №КВ1489/1521/АВ/ТД/ФС-578 за порушення частини третьої статті 24 Кодексу законів про працю України. Вважаючи вказану постанову протиправною та такою, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду. Надаючи правову оцінку обставинам та матеріалам справи, а також наданим додатковим поясненням та запереченням сторін, колегія суддів зазначає наступне. 1Згідно з частиною 1 статті 259 КЗпП України державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами - підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) визначає Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» віл 05.04.2007 №877-V (далі - Закон №877-V). За правилами статті 1 Закону №877-V державний нагляд (контроль) - діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування (далі - органи державного нагляду (контролю)) в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища. Заходи державного нагляду (контролю) - планові та позапланові заходи, які здійснюються у формі перевірок, ревізій, оглядів, обстежень та в інших формах, визначених законом. Відповідно до частин четвертої - п`ятої статті 2 Закону №877-V зазначені у частині четвертій цієї статті органи, що здійснюють державний нагляд (контроль) у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зобов`язані забезпечити дотримання вимог статті 1, статті 3, частин першої, четвертої, шостої - восьмої, абзацу другого частини десятої, частин тринадцятої та чотирнадцятої статті 4, частин першої - четвертої статті 5, частини третьої статті 6, частин першої - четвертої та шостої статті 7, статей 9, 10, 19, 20, 21, частини третьої статті 22 цього Закону. Тобто, державний контроль за додержанням законодавства про працю здійснюється за наявності підстав виключно у встановленому цих Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах. Як встановлено судом та вбачається з Акта перевірки від 21.08.2019 №КВ1489/1521/АВ, відповідно до опису виявлених порушень встановлено: - у порушення частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір не укладено між 2 працівниками ( ОСОБА_8 , ОСОБА_5 ) і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за яким працівники зобов`язуються виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язуються виплачувати працівникам заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін; - у порушення частини першої статті 24 КЗпП України трудові договори не укладено в письмовій формі з 2 працівниками ( ОСОБА_6 , ОСОБА_5 ); - у порушення частини третьої статті 24 КЗпП України 2 працівників ( ОСОБА_6 , ОСОБА_5 ) допустили до роботи без укладення трудових договорів, оформлених наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та без повідомлення Державної фіскальної служби про прийняття працівника на роботу; - повідомлення про прийняття 2 працівників ( ОСОБА_9 , ОСОБА_5 ) на роботу не подано власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (особою) чи фізичною особою до територіальних органів Державної фіскальної служби за місцем обліку їх як платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за встановленою формою до початку роботи працівників. Відповідно до Акта перевірки від 21.08.2019 №КВ1489/1521/АВ перевірка позивача розпочалась 20.08.2019 о 15:30 та тривала до 21.08.2019 до 18:00. Позивачем до матеріалів справи долучено копії повідомлень про прийняття працівників на роботу відносно ОСОБА_6 та ОСОБА_5 . Однак колегія суддів звертає увагу, що вказані повідомлення були подані до фіскального органу під час проведення відповідачем такої перевірки, що підтверджується квитанціями про прийняття вказаних повідомлень - 21.08.2019 о 09:21 та 21.08.2019 о 12:52. У своїх постановах від 22.03.2018 у справі №697/2073/17 та від 26.04.2018 у справі №823/708/17 Верховний Суд зазначив про те, що факти усунення виявлених порушень в ході перевірки не можуть бути підставою для уникнення застосування контролюючими органами та органами у сфері нагляду штрафів у сфері порушення законодавства про працю, як захід щодо притягнення до відповідальності. Таким чином, надані позивачем копії повідомлень про прийняття працівників на роботу відносно ОСОБА_6 та ОСОБА_5 не беруться судом до уваги. Щодо подання відповідачеві інших документів під час проведення перевірки матеріали справи не містять, однак суд звертає увагу, що в Акті перевірки від 21.08.2019 №КВ1489/1521/АВ зазначено про те, що позивач був присутній під час її проведення. Колегіясуддів критично відноситься до вказаних тверджень, адже Акт перевірки від 21.08.2019 №КВ1489/1521/АВ не містить підпису позивача, як і не містить відмітки про те, що позивач відмовився від підпису. Таким чином, на переконання, відсутність позивача на момент перевірки позбавила останнього надати всі наявні в нього документи (трудові договора, заяви працівників, відповідні накази при прийняття на роботу) перевіряючому органу, що призвело до встановлення вищезазначених порушень, встановлених відповідачем. Позивач, не погоджуючись із оскаржуваною постановою наголосив на тому, що відповідач, накладаючи штраф, розглянув справу без участі позивача, не повідомивши його належним чином, чим порушив пункт 6 Порядку про накладення штрафів. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року №509 затверджено Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, який визначає механізм накладення на суб`єктів господарювання та роботодавців штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, передбачених частиною другою статті 265 Кодексу законів про працю України та частинами другою сьомою статті 53 Закону України «Про зайнятість населення» (далі - Порядок № 509). Пунктом 3 Порядку №509 визначено, що справа про накладення штрафу (далі - справа) розглядається у 45-денний строк з дня, що настає за днем одержання уповноваженою посадовою особою документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку. Про дату одержання документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку, уповноважена посадова особа письмово повідомляє суб`єкту господарювання та роботодавцю не пізніше ніж через п`ять днів після їх отримання рекомендованим листом чи телеграмою, телефаксом, телефонограмою або шляхом вручення повідомлення їх представникам, про що на копії повідомлення, яка залишається в уповноваженої посадової особи, що надіслала таке повідомлення, робиться відповідна позначка, засвідчена підписом такого представника. Відповідно до пункту 2 Порядку №509 штрафи накладаються на підставі: - рішення суду про оформлення трудових відносин із працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи чи роботи на умовах неповного робочого часу в разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, в установі, організації; - акта, складеного за результатами заходу державного контролю за додержанням законодавства про працю або зайнятість населення, здійсненого у зв`язку з невиконанням вимог припису; - акта, складеного за результатами заходу державного контролю за додержанням законодавства про працю, у ході якого виявлено факти використання праці неоформлених працівників; - акта про неможливість проведення інспекційного відвідування/невиїзного інспектування; - акта перевірки ДПС, її територіального органу, у ході якої виявлені порушення законодавства про працю. З матеріалів справи вбачається, що Акт інспекційного відвідування від 21.08.2019 №КВ1489/1521/АВ було направлено відповідачем на адресу позивача, про що свідчить Опис та фіскальний чек від 22.08.2019. Крім того, доводи позивача щодо не повідомлення відповідачем про справи про накладення штрафу стосовно нього не беруться судом до уваги, адже відповідно до поданих відповідачем до суду матеріалів встановлено, що листом від 28.08.2019 №43/1/19/13699 позивача було проінформовано про розгляд справи щодо накладнення штрафу за порушення законодавства про працю, передбачених абзацом 2 частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України, що також підтверджується поштовим повідомленням про вручення вказаного листа позивачу. Щодо того, що Акт інспекційного відвідвідування не може бути підставою для прийняття оскаржуваної постанови колегія суддів відхиляє, оскільки пунктом 2 Порядку 509 встановлено, що штрафи накладаються на підставі, серед іншого, акта, складеного за результатами заходу державного контролю за додержанням законодавства про працю або зайнятість населення, здійсненого у зв`язку з невиконанням вимог припису. При цьому, пунктом 4 вказаного Порядку визначено, що за результатами розгляду справи уповноважена посадова особа на підставі документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку, складає постанову про накладення штрафу. Разом з тим, єдиним діючим законом, який регулює порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб, права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю), є Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності». Отже, при проведенні заходів державного контролю (нагляду) підлягають застосуванню усі положення цього Закону, оскільки будь-яких особливостей іншими законами не встановлено. Зі змісту частини п`ятої статті 2 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» слідує, що органи державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення в першу чергу повинні враховувати особливості правового регулювання, визначені законами у відповідній сфері та міжнародними договорами, одночасно звертаючи увагу на правила, перелічені в частині п`ятій статті 2 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», та, якщо певні правовідносини не врегульовані законами у відповідній сфері та міжнародними договорами, звертатись до інших норм Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності». Колегія суддів наголошує на тому, що в даному випадку спеціальні норми щодо порядку проведення державного контролю територіальними органами Держпраці України закріплені в Кодексі законів про працю України, відповідно до частини першої статті 259 якого державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю здійснюється центральним орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Так, на виконання частини першої статті 259 Кодексу законів про працю України Кабінет Міністрів України 26 квітня 2017 року прийняв постанову №295, якою затверджено Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю. Водночас, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2019 у справі №826/8917/17 визнано нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2017 року № 295 «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Згідно з частиною першою статті 325 Кодексу адміністративного судочинства України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття. Відповідно до частини другої статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Отже, постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2019 у справі №826/8917/17 набрала законної сили з дня її прийняття, тобто з 14 травня 2019 року, а тому наслідки визнання нечинною постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 року №295 застосовуються до інспекційних відвідувань, які були призначені та проведені з 14 травня 2019 року. Як вбачається з матеріалів справи, інспекційне відвідування позивача призначено та проведено у період з 20 по 21 серпня 2019 року, тобто, після визнання нечинною постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2017 року № 295 «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». При цьому, постанова Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року №823 «Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю», якою затверджено Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю та Порядок здійснення державного нагляду за додержанням законодавства про працю, набрала чинності з 30 серпня 2019 року. Враховуючи викладене, оскільки положення спеціальної норми щодо порядку проведення державного контролю територіальними органами Держпраці України, які закріплені в частині першій статті 259 Кодексу законів про працю України, містять імперативну норму в частині здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю здійснюється центральним орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, який станом на момент здійснення інспекційного відвідування не був визначений, суд вважає, що у відповідача, як суб`єкта владних повноважень, не було підстав для проведення заходу державного нагляду в межах спірних відносин. Отже, фактично інспекційне відвідування відбулося після набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду рішення у справі №826/8917/17 від 14 травня 2019 року, а тому вказане рішення розповсюджується на ці правовідносини, оскільки Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2017 року №295 визначені не тільки порядок та підстави здійснення відвідування підприємства, але й складання акта такого відвідування та прийняття рішення за його результатами. Таким чином, відповідач не мав повноважень на проведення інспекційного відвідування позивача та, відповідно, складати акт інспекційного відвідування від 21.08.2019 №КВ1489/1521/АВ та приймати оскаржувану постанову. Крім того, як вбачається з наказу Головного управління Держпраці у Київській області від 15.08.2019 «Про проведення інспекційного відвідування ФОП ОСОБА_1 , підставою для проведення інспекційного відвідування позивача стало звернення ОСОБА_7 вх.№Б-3870 від 13.08.2019. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що у нього відсутні будь-які документи/відомості про отримання відповідачем погодження центрального органу виконавчої влади (Державної служби з питань праці) на проведення інспекційного відвідування. Положеннями частини першої статті 6 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» визначено перелік підстав для здійснення позапланових заходів, серед яких позаплановий захід за зверненням громадянина здійснюється виключно за погодженням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у відповідній сфері державного нагляду (контролю), або відповідного державного колегіального органу. У такому разі перед початком здійснення позапланового заходу державного нагляду (контролю) посадові особи органів державного нагляду (контролю) зобов`язані пред`явити керівнику чи уповноваженій особі суб`єкта господарювання - юридичної особи, її відокремленого підрозділу, фізичній особі - підприємцю або уповноваженій ним особі, крім документів, передбачених цим Законом, додатково копію погодження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у відповідній сфері державного нагляду (контролю), або відповідного державного колегіального органу на проведення такої перевірки. Проте, вказана вимога Закону відповідачем не дотримана, доказів пред`явлення позивачу та наявності погодження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у відповідній сфері державного нагляду (контролю), або відповідного державного колегіального орган, відповідачем не надано. Отже, вказані вище обставини в сукупності свідчать про протиправність постанови про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 10.09.2019 №КВ1489/1521/АВ/ТД/ФС-578, у зв`язку з чим вона підлягає скасуванню. Щодо вирішення питання про відшкодування витрат на надання правничої допомоги, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, серед іншого, належать витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до приписів статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21.03.2018 у справі №815/4300/17, від 11.04.2018 у справі №814/698/16. Також, колегія суддів зазначає, що розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Наголошує на тому, що належним доказом для відшкодування витрат на правову допомогу є документи у яких конкретизовано справу у якій таку допомогу надано. Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у справі № 821/1594/17 від 15.05.2018. Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 №5076-VI договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Тобто, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 №5076-VI ). Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 №5076-VI ). Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Колегія суддів наголошує на тому, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява N19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 24.01.2019 у справі №910/15944/17. На підтвердження наявності у позивача витрат на професійну правничу допомогу представником позивача надано копії таких документів: - Договір про надання правової (правничної) допомоги від 13.07.2020 №202007/1; - Ордер від 13.07.2020 серії КВ №454461; - Рахунок-фактура від 13.07.2020 №1/1; - квитанція про оплату послуг від 24.07.2020 №0.0.1780695841.1 на суму 3000,00 грн (призначення платежу: згідно з Договором від від 13.07.2020 №202007/1); Звертає увагу, що під час розгляду заяви позивача про розподіл судових витрат на правничу допомогу відповідач не заперечував проти стягнення зазначеної позивачем суми. Так, Верховний Суд у своїй постанові від 24.11.2020 у справі №911/4242/15 зазначив про те, що зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Враховуючи обсяг та якість виконаних адвокатом робіт, витрачений час, значення цієї справи для особи, яка є іншою стороною у справі, суд вважає обґрунтованими, співмірними та підтвердженими належними доказами понесені позивачем витрати на правничу допомогу. Відтак, враховуючи вищенаведене, приходит до висновку, що судові витрати, пов`язані з наданням правничої допомоги при розгляді даної адміністративної справи в суді на користь позивача підлягають стягненню в розмірі 3 000, 00 грн. Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній мірі досліджено всі обставини справи у зв`язку із чим прийшов до правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Відповідач по справі, як суб`єкт владних повноважень, не виконав покладений на нього обов`язок щодо доказування правомірності вчинених ним дій та прийняття оскаржуваного рішення. Натомість, позивачем надано достатньо доказів в підтвердження обставин, якими обґрунтовує позовні вимоги. Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Головного управління Держпраці у Київській області - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, проте на неї може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ст. 329 КАС України. Головуючий суддя: Л.О. Костюк Судді: Н.П. Бужак А.Г. Степанюк