Ухвала КАС ВС № 520/2297/21

УХВАЛА 07 лютого 2022 року м. Київ справа № 520/2297/21 адміністративне провадження № К/990/2122/22 Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Данилевич Н.А., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15 червня 2021 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2021 року у справі № 520/2297/21 за позовом ОСОБА_1 до Харківської обласної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, ВСТАНОВИВ: 17 січня 2022 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду, як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до статті 327 Кодексу адміністративного судочинства України. Позивачка звернулася до суду з адміністративним позовом до Харківської обласної державної адміністрації (в подальшому ХОДА), в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила: визнати протиправним та скасувати наказ заступника керівника апарату обласної державної адміністрації - начальника управління роботи з персоналом апарату обласної державної адміністрації від 14.01.2021 №13-к про звільнення позивачки; поновити позивачку на посаді заступника начальника управління головного внутрішнього аудиту та правової перевірки ХОДА - начальника відділу правової перевірки та судової роботи, або на посаді, рівнозначній тій, яку вона займала до звільнення з 15.01.2021; стягнути з ХОДА на користь позивачки середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 15.01.2021 по день ухвалення судового рішення, виходячи із середньоденної заробітної плати 1194,44 грн, з відрахуванням обов`язкових податків та зборів. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15.06.2021, яке було залишено без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2021 року, у задоволенні позову відмовлено. Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав). У касаційній скарзі скаржник зазначає, що касаційну скаргу подано на підставі пункту 1 частини 4 статті 328 КАС України (якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку). Скаржник вказує, що судами не були враховані висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені Верховним Судом у справах №640/1627/20, №140/6353/20, №440/1964/20 щодо застосування ч. 3 ст.87 Закону України «Про державну службу». Верховний Суд звертає увагу, що лише вибіркове цитування уривків з постанов Верховного Суду не є належним правовим обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, передбаченим частиною четвертою статті 328 КАС України. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. Отже, недостатньо самого лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов`язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). 3міст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, обставини, які формують зміст правовідносин i впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їx сукупності не можна визнати як подібність правовідносин. Разом з тим, скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судом було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка суду при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися, а також зазначити, в чому полягає порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень). Зокрема, якщо скаржник вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо недослідження зібраних у справі доказів, неповного встановлення обставин справи, або встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути конкретно зазначено або обставини, які встановлені на підставі недопустимих доказів, та чому, на думку скаржника, останні є недопустимими, або зібрані у справі докази, які судом не досліджені, що могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права. Крім того, Суд зазначає, що судам попередніх інстанцій під час прийняття судових рішень слід враховувати останню практику Верховного Суду щодо застосування норм права, зокрема, ч. 1, 3 ст.87 Закону України «Про державну службу». Так, Верховний Суд у справі № 380/3646/20 вказав, що Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14 січня 2020 року № 440-IX, частину третю статті 87 доповнено новим абзацом першим такого змісту: "3. Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення". При цьому, вжите у частині третій статті 87 Закону № 889-VIII слово «може», означає, що на суб`єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов`язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб`єкта призначення. Аналогічна правова позиція щодо розуміння/тлумачення частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, у редакції, яка діяла станом на момент початку процедури звільнення позивача у цій справі, міститься у постанові Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 640/11024/20. Суд зазначив, що редакція статті 87 Закону № 889-VIIІ зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 19 вересня 2019 року № 117-IX "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади", які набули чинності з 25 вересня 2019 року, була чинною як на момент попередження (11 березня 2020 року) позивача про наступне звільнення, так і на момент прийняття оскаржуваного наказу про звільнення (17 квітня 2020 року) та підлягала застосуванню. Наведене свідчить про відсутність розбіжності позицій/підходів до розуміння/тлумачення частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, яка й спричинила виникнення спору у цій справі. Крім того вищевказане відповідає висновкам, які містяться у постанові Верховного Суду від 15 липня 2021 року у справі № 140/6353/20, в якій зазначено, що: «

42. Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону № 889-VIII станом на момент початку процедури звільнення позивача, а саме на момент ознайомлення позивача із попередженням про наступне звільнення [11 березня 2020 року], так само і на час видання оскаржуваного наказу від 17 квітня 2020 року № 221-о було врегульовано процедуру звільнення державного службовця у зв`язку зі скороченням чисельності або штату працівників, то в цьому випадку підлягають застосуванню норми спеціального законодавства (Закон № 889-VIII у редакції з 13 лютого 2020 року).

43. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону № 889-VIII у редакції станом на момент початку реорганізації Львівської митниці ДФС - 28 листопада 2019 року». Крім того, за змістом роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20 лютого 2020 року № 86р/з при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб`єкта призначення або керівника державної служби, а не обов`язком. Таким чином Верховний Суд дійшов висновку, що процедура звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення на момент звільнення позивача із займаної посади врегульована положеннями Закону № 889-VIII. Отже, аналізуючи положення Закону № 889-VIII, яким визначалася підстава припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення на момент прийняття оспорюваного наказу, на думку колегії суддів, суб`єкт призначення не зобов`язаний був пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі. При цьому, колегія суддів не вбачала підстав для застосування до спірних правовідносин в цій частині положень Кодексу законів про працю України, оскільки це питання було врегульовано законодавцем, який вніс зміни до профільного Закону, шляхом виключення з попередньої редакції речення, яке означало наявність обов`язку суб`єкта призначення виконати такий обов`язок. Відтак, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, Верховний Суд дійшов висновку про дотримання відповідачем встановленої законодавством процедури при вирішенні питання щодо звільнення позивача. З огляду на викладене, за такого правового обґрунтування касаційної скарги, Суд вважає безпідставними посилання скаржника на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження. З урахуванням змін до КАС України, внесених Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX і які набрали чинності 8 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття до розгляду і відкриття касаційного провадження. Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. Отже, скаржником не викладено передбачені статтею 328 КАС України умови, за яких оскаржувані судові рішення може бути переглянуто судом касаційної інстанції, тому касаційну скаргу необхідно повернути особі, яка її подала, на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 332 КАС України. Керуючись статтею 248, пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України,

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15 червня 2021 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2021 року у справі № 520/2297/21 за позовом ОСОБА_1 до Харківської обласної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу - повернути особі, яка її подала. Копію даної ухвали надіслати учасникам справи у порядку, визначеному статтею 251 КАС України. Роз`яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не може бути оскаржена. Суддя-доповідач Н.А. Данилевич