Постанова 4813 № 523/12685/19

Номер провадження: 22-ц/813/1549/22 Номер справи місцевого суду: 523/12685/19 Головуючий у першій інстанції Тростенюк В. А. Доповідач Цюра Т. В. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20.01.2022 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого судді: Цюри Т.В., суддів Гірняк Л.А., Комлевої О.С., За участю секретаря судового засідання: Лопотан В.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Фрунзівського районного суду Одеської області від 07 квітня 2020 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,- ВСТАНОВИВ: 12 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. У поданому позові просив суд стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму основного боргу 11000 долларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 278482,17 грн., проценти за позикою, нараховані відповідно до облікової ставки НБУ за весь строк користування позиченими коштами в сумі 5466,84 доларів США та три проценти річних в сумі 990,55 долларів США, а разом 17 457,39 доларів США за офіційним курсом НБУ станом на день ухвалення рішення по справі (а.с.1-4). 07 квітня 2020 року рішенням Фрунзівського районного суду Одеської області позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 основний борг у сумі 278 482 (двісті сімдесят вісім тисяч чотириста вісімдесят дві) грн. 17 коп. Стягнуто з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 судовий збір у розмірі 2784 (дві тисячі сімсот вісімдесят чотири) грн. 82 коп. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено (а.с.106-109 зворот). Не погоджуючись із прийнятим рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права просить суд скасувати рішення Фрунзівського районного суду Одеської області в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за позикою, нарахованих відповідно до облікової ставки НБУ за весь строк користування позиченими коштами в сумі 163 997,33, трьох процентів річних в сумі 29651,50 грн та втрат від інфляції в сумі 3345, 62 грн та ухвалити у відповідній частині нове рішення, яким задовольнити зазначені позовні вимоги (а.с.114-116). На адресу апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу відзив сторін не надходив, однак відповідно до положень ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судове засідання, призначене на 20.01.2022 року, з`явився позивач - ОСОБА_1 . Відповідач до судового засідання не з`явився , хоча був повідомлений належним чином про дату, час та місце слухання справи, що підтверджується розпискою про отримання судової повістки. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, що підтверджується повідомленням про отримання судової повістки про виклик у судове засідання на 20.01.2022 року на 13:00 та повідомленням про виклик до суду, яке розміщене на сайті Одеського апеляційного суду. Заслухавши пояснення, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. За змістом ч.ч. 1, 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Приймаючи оскаржуване рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, проценти не можуть бути стягнуті з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування. Також, суд прийшов до висновку, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає, тому суд першої інстанції прийшов до висновку, що стягненню підлягає основна сума боргу з огляду на наявну у справі розписку. Проте, апеляційний суд не може погодитися із таким висновком районного суду, оскільки він не в повній мірі відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи, виходячи з наступного. Згідно положень ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до положень ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Згідно з положеннями ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (кошти в такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором ( ч. 1 ст. 1049 ЦК України). Так, в постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14 зазначено, що "відповідно до норм ст.ст. 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов`язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання". Постановою Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13 визначено, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки". Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом встановлено, що між сторонами існують зобов`язання за договором позики. В підтвердження укладення договору між сторонами є борговий документ, власноручно написаний відповідачем у формі розписки, яка посвідчує передачу позивачем відповідачу грошової суми в еквіваленті 11 000 доларів США до 11 серпня 2016 року(а.с.7), по закінченню зазначеного терміну, відповідач зобов`язувався повернути їх в повній сумі. З дослідженої розписки вбачається, що сторонами в письмовій формі зафіксовані істотні умови договору позики. Виходячи із вказаного, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог в частині стягнення основної суми боргу в сумі 11 000 доларів США, що згідно офіційного курсу НБ України станом на 12 серпня 2019 року становить 278 482, 17 грн., яку і просив стягнути позивач. Апеляційний суд, відхиляючи доводи апеляційної скарги щодо правомірності вимог про стягнення процентів та інфляційних втрат, зазначає наступне. Згідно положень ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц містяться наступні правові позиції: У випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування. З огляду на вказане, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність правових підстав для нарахування процентів за позикою. Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами) оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 1 Закону "Про індексацію грошових доходів населення" індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. Разом із тим у випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти. Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постанові від 1 березня 2017 року у справі № 6-284цс17 та у постанові КЦС ВС від 3 березня 2021 року у справі № 130/2604/18. З огляду на те, що, згідно до наявної у справі розписки, борг було отримано у сумі, що еквівалентна 11 000 доларам США, то суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відхилення вказаного доводу апеляційної скарги та відсутності правових підстав для стягнення інфляційних витрат. Однак, апеляційний суд не може погодитись з позицією суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимог про стягнення 3% річних, передбачених ст.625 ЦК України. Так, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України). Відповідно до статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, тому вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) та № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц. З урахуванням викладеного, позивач має право на стягнення з відповідача 3% процентів річних, як визначено в ч. 2 ст. 625 ЦК України, а тому в цій частині апеляційна скарга підлягає задоволенню. Отже, із відповідача підлягає стягненню сума 3% річних від суми боргу, що становить 990,55 доларів , що в еквіваленті на час прийняття рішення (28,25X990,55 ) становить 27 983,03 грн. З урахуванням наведеного, доводи апеляційної скарги є частково обґрунтованими та заслуговують на увагу суду. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно із ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню , у відповідній частині. На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Фрунзівського районного суду Одеської області від 07 квітня 2020 - скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 3 % річних. Прийняти у цій частині постанову. Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_3 % річних в сумі 27 983,03 грн. В решті рішення залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення виготовлено 04.02.2022 року. Судді Одеського апеляційного суду Т.В. Цюра Л.А. Гірняк О.С. Комлева