Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/8855/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/8855/20 Суддя (судді) першої інстанції: Дудін С.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 січня 2022 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Єгорової Н.М., суддів - Коротких А.Ю., Федотова І.В., при секретарі - Поляновській О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Верховної Ради України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 08 липня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Верховної Ради України, Державної судової адміністрації України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, Вищого адміністративного суду України про стягнення майнової шкоди, - ВСТАНОВИЛА: У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України, Верховної Ради України, Державної судової адміністрації України, в якому просив суд стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, в розмірі 116 315,16 грн. шляхом зобов`язання Державної казначейської служби України списати вказані кошти зі спеціально визначеного для цього рахунку Державного бюджету України та зобов`язання Державної судової адміністрації України здійснити виплату цих коштів ОСОБА_1 . Рішенням Київського окружного адміністративного суду позов задоволено повністю, стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України, головним розпорядником яких є Державна судова адміністрація України, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді недоотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року у розмірі 116 315,16 грн., заподіяної прийняттям неконституційного правового акта. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року позивачу суддівська винагорода нараховувалася у повному обсязі, однак, її виплата здійснювалася з урахуванням обмежень, встановлених ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" з урахуванням змін, внесених Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", що свідчить про виплату такої винагороди не у повному обсязі внаслідок обмежень. Окрім того на переконання суду першої інстанції ефективним способом захисту порушеного права позивача є стягнення з Держави України за рахунок коштів Державного бюджету України, головним розпорядником яких є Державна судова адміністрація України, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України на користь позивача шкоди у вигляді недоотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року, заподіяної прийняттям неконституційного правового акта. Не погоджуючись з судовим рішенням, Державна судова адміністрація України та Верховна Рада України звернулись із апеляційними скаргами, в яких просили скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовити в повному обсязі. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України повернуто апелянту. Представником позивача подано до суду відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого останній заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги, наголошує, що шкода була завдана позивачу незаконним внесенням Верховною Радою України змін до законодавства щодо обмеження розміру суддівської винагороди, при цьому незаконність змін, внесених Верховною Радою України, було встановлено Рішенням Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року, тобто наявні всі правові підстави для захисту прав позивача шляхом відшкодування шкоди. Від Державної судової адміністрації України надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до змісту якого відповідачем наголошено, що останній, як відповідач, жодним чином своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю не здійснювала заходів, спрямованих на порушення прав та законних інтересів позивача. Також представник зазначив, що з 18 квітня 2020 року Вищий адміністративний суду не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України "Про державний бюджет України на 2020 рік", окрім того головним розпорядником коштів Вищого адміністративного суду України є Верховний Суд. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати, виходячи з наступного. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, постановою Верховної Ради України від 02 червня 2005 року №2638-IV ОСОБА_1 обрано на посаду судді Вищого адміністративного суду України безстроково. 19 вересня 2005 року позивача зараховано на посаду судді Вищого адміністративного суду України, що підтверджується записом у трудовій книжці серія НОМЕР_1 . Згідно з розрахунковими листами за квітень - серпень 2020 року розмір обмеження суддівської винагороди склав: - у квітні 2020 року - 10114,36 грн.; - у травні 2020 року - 26550,20 грн.; - у червні 2020 року - 26550,20 грн.; - у липні 2020 року - 26550,20 грн.; - у серпні 2020 року - 26550,20 грн., усього - 116315,16 грн. Рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України, положення статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", якими були запроваджені вищевказані обмеження у виплаті суддівської винагороди. Прийняття неконституційного правового акта та невиплата суддівської винагороди в повному обсязі за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року, на думку позивача, завдало йому майнової шкоди, в зв`язку із чим він звернувся з даним позовом до суду. На підставі встановлених вище обставин, з урахуванням положень ст. 1173 Цивільного кодексу України, суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитись не може з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до ст. 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. У преамбулі Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України № 1402-VIII) зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд. Частиною 1 ст. 4 Закон України № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Відповідно до с. 2 ст. 4 Закон України № 1402-VIII зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Згідно з ст. 135 Закону України № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами (ч. 1). Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці (ч. 2). Відповідно до ч. 3 ст. 135 Закону України № 1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" № 553-IX, згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-IX (далі - Закон України №294-ІХ) доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту: "1. Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

2. Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.

3. Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті.". Відтак, з 18 квітня 2020 року, змінами до Закону України №294-ІХ запроваджені обмеження суддівської винагороди розміром 10 мінімальних заробітних плат, встановлених станом на 1 січня 2020 року, що складає 47230 грн. Водночас, відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Конституційний Суд України в пункті 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі №4-р/2020 з посиланням, у тому числі, на норми міжнародного права зазначив, що неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 04 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020. Однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виці матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абз. 3 п. 2 мотивувальної частини рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абз. 6 пп. 2.2 п. 2 мотивувальної частини рішення від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абз. 6 пп. 3.2., абз. 27, 33, 34 пп. 3.3 п. 3 мотивувальної частини рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018). Відповідно до п. 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 01 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя. Європейська Комісія За демократію через право (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (п. 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 09 грудня 2019 року № 969/2019 (далі - Висновок). Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя. Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу. Отже, при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди застосуванню підлягає виключно Закон України "Про судоустрій і статус суддів", при цьому застосування ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо суперечить статті 130 Конституції України. Водночас Рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20), яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення ч. 1, 3 ст. 29 Закону України № 294-ІХ зі змінами та абз. 9 п. 2 розділу ІІ "Прикінцеві положення" Закону України № 553-ІХ. Отже, зазначенні положення законів визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Також у зазначеному рішенні Конституційний Суд України зазначив про необхідність компенсувати обмеження суддівської винагороди відповідними виплатами. Колегія суддів зазначає, що обмежуючи розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону України №294-ІХ, всупереч вимогам ч. 2 ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України №1402-VIII, а також юридичній позиції Конституційного Суду України щодо незалежності суддів, законодавець зумовив ситуацію, з огляду на яку розпорядники бюджетних коштів, серед яких і відповідач у цій справі (Держава), виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України та Закону України №294-ІХ , вимушені вчиняти дії, що порушують права та гарантії суддів. Однак, необхідність виконання відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, вимог чинного законодавства не змінює правової природи таких дій, що за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії суддів. Отже, нараховуючи та виплачуючи позивачу суддівську винагороду із застосуванням обмеження її розміру, відповідач діяв з порушенням вимог ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України №1402-VIII, що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді. Таким чином, обмеження виплати позивачу, починаючи з 18 квітня 2020 року, суддівської винагороди розміром, що не перевищує 10 прожиткових мінімумів на підставі ст. 29 Закону України №294-ІХ з урахуванням змін, внесених Законом України № 553-IX, було неправомірним, на чому також наголосив і Верховний Суд у постанові від 03 березня 2021 року у справі № 340/1916/20. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що обмеження виплати позивачу суддівської винагороди було спричинено протиправним застосуванням ст.29 Закону України №294-ІХ з урахуванням змін, внесених Законом України № 553-IX, адже, як було зазначено вище при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди застосуванню підлягає виключно Закон України "Про судоустрій і статус суддів", при цьому застосування ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо суперечить ст. 130 Конституції України. З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що підставою для стягнення коштів на користь позивача є не майнова шкода, що завдана неконституційним законом (адже останній не повинен був бути застосованим у спірних правовідносинах), а протиправне не застосування норм Закону України "Про судоустрій і статус суддів", отже позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права. Крім того, у розрізі наведеного судова колегія вважає за необхідне звернути увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 148 Закону України №1402-VIII фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків державного бюджету. Абзацом 2 ч.10 ст. 51 Бюджетного кодексу України визначено, що у разі ліквідації або реорганізації державних органів у поточному бюджетному періоді, забезпечення їх діяльності у наступному бюджетному періоді до завершення процедури ліквідації або реорганізації, здійснюється в межах видатків, передбачених новим державним органам, які визначені правонаступниками чи яким передаються функції органів, що ліквідуються або реорганізуються. Відповідно до ст. 21 Закону України "Про Державний бюджет України на 2019 рік", Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України провадитимуть процедури ліквідації у 2019 році відповідно до вимог абз.2 ч.10 ст. 51 Бюджетного кодексу України в межах видатків, передбачених у Державному бюджеті України Верховному Суду. Відповідно до п.7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року встановлено, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права та обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України "Про судоустрій і статус суддів". Пунктом 1 ч. 3 ст. 148 Закону України №1402-VIII визначено, що функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють Верховний Суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; Частиною 5 ст. 148 Закону України №1402-VIII передбачено, що видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремим рядком щодо Верховного Суду, Вищої ради правосуддя, апеляційної палати вищого спеціалізованого суду, а також у цілому щодо апеляційних, місцевих судів. З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що головним розпорядником коштів Вищого адміністративного суду України (в якому працює позивач) є Верховний Суд, відтак, Державна судова адміністрація України, Державна казначейська служба України та Верховна Рада України є неналежними відповідачами у даній справі. Порядок заміни неналежної сторони визначено ст. 48 КАС України. Так, частиною 3 ст. 48 КАС України передбачено, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача. Отже замінити відповідача у справі може виключно суд першої інстанції до ухвалення рішення по суті. З урахуванням викладено, колегія суддів приходить до висновку, що у період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року позивачу суддівська винагорода нараховувалася Верховним Судом у повному обсязі, однак, її виплата здійснювалася з урахуванням обмежень, встановлених ст. 29 Закону України №294-ІХ з урахуванням змін, внесених Законом України № 553-IX, що, у свою чергу, свідчить, що нарахування позивачу суддівської винагороди здійснювалося у відповідності до вимог ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України №1402-VIII (що виключає можливість розглядати недоотримані суми суддівської винагороди як майнову шкоду), водночас, виплата такої винагороди здійснювалась не у повному обсязі внаслідок обмежень, запроваджених законодавцем у ст. 29 Закону України №294-ІХ. За правилами ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Як зазначено вище, позов заявлено до неналежного відповідача, в той час як у суду апеляційної інстанції відсутні повноваження щодо замінити такого, з урахуванням чого, у задоволенні позову слід відмовити. Крім іншого, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Приписи п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. У зв`язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу Верховної Ради України - задовольнити, рішення Київського кружного адміністративного суду від 08 липня 2021 року - скасувати та прийняти нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Верховної Ради України - задовольнити. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 08 липня 2021 року - скасувати. Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Верховної Ради України, Державної судової адміністрації України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, Вищого адміністративного суду України про стягнення майнової шкоди - відмовити. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Н.М. Єгорова Судді А.Ю. Коротких І.В. Федотов Повний текст постанови складено "17" січня 2022 року.