Постанова Запорізький апеляційний суд № 336/5770/21

Дата документу 18.01.2022 Справа № 336/5770/21 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 336/5770/21 Головуючий у 1 інстанції: Боєв Є.С. Провадження № 22-ц/807/471/22 Суддя-доповідач: Дашковська А.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «18» січня 2022 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Дашковської А.В., суддів: Кримської О.М., Кочеткової І.В., секретар: Семенчук О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, Виконавчого комітету Запорізької міської ради, треті особи: Департамент з управління житлово-комунальним господарством Запорізької міської ради, районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, про зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: В липні 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до Територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, Виконавчого комітету Запорізької міської ради, треті особи: Департамент з управління житлово-комунальним господарством Запорізької міської ради, районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, про зобов`язання вчинити певні дії. В обґрунтування позовних вимог зазначили, що зареєстровані та проживають у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира спільного заселення, в ній три ізольовані кімнати, позивачі проживають в приватизованих ними кімнатах: № 2 - площею 17,35 кв. м. і № 4 площею 15,73 кв. м. Загалом їм належить на праві спільної сумісної власності 4/5 частин цієї квартири. Власником 1/5 частини квартири є територіальна громада міста Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, у власності громади знаходиться житлова кімната № 3 площею 8,49 кв. м. Коридор №1 площею 3,44 кв. м, кухня № 5 площею 9,15 кв. м, коридор № 6 площею 1,83 кв. м, та туалет № 7 площею 0,89 кв. м у вказаній квартирі знаходяться у спільному користуванні. В кімнаті № 3 площею 8,49 кв. м проживав наймач ОСОБА_4 , якому це житлове приміщення було надано в користування Територіальною громадою м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради. 01.04.2021 року ОСОБА_4 було знято з реєстрації місця проживання у цій квартирі в зв`язку з його смертю, а ізольоване жиле приміщення (кімната № НОМЕР_1 площею 8,49 кв. м) звільнилося. Вважали, що в силу положень ст. 54 ЖК Української РСР відповідач повинен надати їм в користування ізольоване жиле приміщення, яке звільнилося в квартирі, в червні 2021 року звернулись з письмовою заявою до Запорізької міської ради про надання їм цієї кімнати в користування. Згідно з листом Департаменту з управління житлово-комунальним господарством Запорізької міської ради № КО-2537 від 06 липня 2021 року позивачам було відмовлено в наданні в користування звільненого ізольованого жилого приміщення. На підставі зазначеного просили зобов`язати Територіальну громаду міста Запоріжжя в особі Запорізької міської ради та виконавчий комітет Запорізької міської ради надати їм 1/5 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 , а саме, житлову кімнату № НОМЕР_1 площею 8,49 кв. м та вирішити питання про розподіл судових витрат між сторонами. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на вимоги ст. 54 ЖК Української РСР, відсутність осіб, які проживають у квартирі та потребують поліпшення житлових умов, та, зазначаючи, що невнесення відомостей про них до єдиного державного реєстру громадян, які потребують поліпшення житлових умов, не є підставою для відмови в наданні кімнати, розмір кімнати №3 є меншим за встановлений для надання одній особі, випадки, передбачені ч. 2 ст. 54 ЖК Української РСР, є виключенням з правила, встановленого ст. 42 ЖК Української РСР, просили скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що положення статті 54 ЖК Української РСР до спірних правовідносин не застосовуються, крім того, позивачами не надано доказів перебування на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції. Матеріалами справи підтверджується, що позивачам відповідно до свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_2 від 30.08.2007 року на праві спільної сумісної власності належить 4/5 частин квартири спільного заселення АДРЕСА_2 , які складаються з кімнати № НОМЕР_3 площею 17,35 кв.м. та кімнати № 4 площею 15,73 кв. м. Підсобні приміщення залишаються в спільному користуванні (а. с. 8-11). Квартира АДРЕСА_3 є квартирою спільного заселення, складається із трьох кімнат: АДРЕСА_4 площею 17,35 кв. м, АДРЕСА_5 площею 15,73 кв. м, які є власністю позивачів, та кімнати № НОМЕР_1 площею 8,49 кв. м, яка є комунальною власністю Запорізької міської ради, та складає 1/5 частину житлової площі квартири (а.с. 8). В кімнаті № 3 площею 8,49 кв. м був зареєстрований та проживав квартиронаймач житлового приміщення ОСОБА_4 , якого 01.04.2021 року було знято з реєстрації в зв`язку зі смертю, а кімната вивільнилась (а.с. 17-18). 17.06.2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися із заявою до Запорізької міської ради, в якій на підставі ч. 2 ст. 54, ч. 3 ст. 34, ст. 47 ЖК України просили надати їм 1/5 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , а саме, житлову кімнату № НОМЕР_1 площею 8,49 кв. м у вказаній квартирі. Листом заступника директора департаменту з управління житлово-комунальним господарством Запорізької міської ради № КО-2537 від 06.07.2021 року позивачів повідомлено про те, що остаточне рішення щодо розподілу вивільненої кімнати площею 8,49 кв. м за вищевказаною адресою буде прийнято районною адміністрацією Запорізької міської ради по Шевченківському району відповідно до вимог діючого законодавства та було рекомендовано звернутися до районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району (а. с. 25-26). За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 54 ЖК Української PCP ізольоване жиле приміщення, що звільнилося в квартирі, в якій проживає два або більше наймачі, на прохання наймача, що проживає в цій квартирі і потребує поліпшення житлових умов (стаття 34), надається йому, а в разі відсутності такого наймача - іншому наймачеві, який проживає в тій же квартирі. При цьому загальний розмір жилої площі не повинен перевищувати норми, встановленої статтею 47 цього Кодексу, крім випадків, коли наймач або член його сім`ї має право на додаткову жилу площу. Якщо розмір ізольованої кімнати, що звільнилася, є меншим за встановлений для надання одній особі, зазначена кімната у всіх випадках передається наймачеві на його прохання. Правила, передбачені частинами першою і другою цієї статті, застосовуються незалежно від належності жилого будинку. Якщо ізольоване приміщення, що звільнилося, не може бути відповідно до правил частини другої цієї статті передано наймачеві, який проживає в цій квартирі, його надають іншим особам у загальному порядку. Відповідно до статті 43 ЖК Української PCP громадянам, які перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов, жилі приміщення надаються в порядку черговості. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення від 24 квітня 2008 року у справі "C.G. та інші проти Болгарії", заява № 1365/07; пункт 170 рішення від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України", заява № 21722/11). У статті 54 ЖК Української РСР визначено випадки, за наявності яких жиле приміщення (неізольоване чи ізольоване), що звільнилося у квартири надається наймачеві суміжного приміщення. Положення статті 54 ЖК Української РСР є чіткими та передбачуваними для суб`єктів права. За приписами статті 54 ЖК Української РСР ізольоване жиле приміщення, що звільнилося в квартирі, в якій проживає два або більше наймачів, надається наймачеві, який проживає в цій квартирі. Оскільки позивачі не мають статусу наймачів, а є співвласником сусідніх кімнат, тому підстави для застосування положень статті 54 ЖК Української РСР відсутні. Відповідний висновок щодо застосування статті 54 ЖК Української РСР викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 червня 2018 року, справа № 756/1220/16-ц, провадження № 61-23420св18. Верховний Суд в зазначеній постанові зауважив, що позивач та члени його сім`ї, які є співвласниками кімнат в комунальній квартирі, мають право на поліпшення житлових умов відповідно до законодавства України в загальному порядку. З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що норми статті 54 ЖК Української РСР до спірних правовідносин не застосовуються.. За приписами ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Як передбачено ст.ст. 76,77 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до ст.ст. 79, 80 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Як установлено ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Статтею 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчинення нею процесуальних дій. Колегія суддів погоджується з висновками суду про недоведеність перебування позивачів на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов. Доводи апеляційної скарги зводяться до помилкового тлумачення вищезазначених норм ЖК Української РСР. Отже, суд першої інстанції дослідив всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову за безпідставністю. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, не встановлено. Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані. Інші приведені в апеляційній скарзі доводи є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення апелянтом норм права. Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, апеляційна скарга не містить. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2021 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 27 січня 2022 року. Головуючий А.В. Дашковська Судді: О.М. Кримська І.В. Кочеткова