Постанова 4824 № 756/13517/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 756/13517/21 Головуючий у суді І інстанції Жук М.В. Провадження № 22-ц/824/72/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 січня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 9 вересня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, публічного акціонерного товариства «Платинум Банк», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сліпченко Наталії Вікторівни, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малиновської Олени Юріївни, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання недійсними договору про іпотечний кредит, додаткових договорів до нього та іпотечного договору, зобов`язання виключити запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна, визнання недійсними електронних торгів та договору про відступлення прав вимоги, стягнення моральної шкоди, в с т а н о в и в: У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ «Вердикт Капітал», Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, ПАТ «Платинум Банк», приватного нотаріуса КМНО Сліпченко Н.В., приватного нотаріуса КМНО Малиновської О.Ю., треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання недійсними договору про іпотечний кредит, додаткових договорів до нього та іпотечного договору, зобов`язання виключити запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна, визнання недійсними електронних торгів та договору про відступлення прав вимоги, стягнення моральної шкоди. Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 9 вересня 2021 року у відкритті провадження відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 186, частини четвертої статті 188 ЦПК України. Постановляючи зазначену ухвалу, суд першої інстанції, урахувавши суб`єктний склад учасників справи, характер правовідносин, які склались між ними, а саме те, що спірний договір про відступлення прав вимоги за кредитними договорами укладено між юридичними особами, дійшов висновку, що спір з приводу недійсності цього господарського договору не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, адже є господарським спором між двома суб`єктами господарювання щодо укладеного між ними договору відступлення прав вимоги, відтак відноситься до юрисдикції господарських судів. Оскільки не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, то підстави для відкриття провадження за пред`явленим позовом відсутні. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач та її представник - адвокат Чернеш Д.С. звернулися з апеляційною скаргою, в якій просять його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених в ухвалі суду, обставинам справи,порушення норм процесуального та неправильного застосування норм матеріального права, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції в іншому складі. Аргументи апеляційної скарги зводяться до того, що якщо суд першої інстанції вважав, що не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, то він повинен був відкрити провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовити у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд, на думку суду, має проводитись за правилами іншого виду судочинства. Суд також не врахував, що в порядку цивільного судочинства підлягають розгляду справи у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов`язані між собою і окремий їх розгляд неможливий. Спір виник з приводу порушення права власності позивача на квартиру внаслідок дій банку і приватного нотаріуса щодо реєстрації такого права за останнім та направлений на перевірку законності дій іпотекодерждтеля з дотримання порядку звернення стягнення на предмет іпотеки. Вимоги до приватного нотаріуса мають розглядатися у порядку цивільного судочинства, оскільки вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав є похідними від спору щодо такого майна, як передбачено у частині першій статті 19 ЦПК України. Наведене вище суд першої інстанції проігнорував, що суперечить практиці Європейського суду з прав людини та порушує гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право позивача на справедливий суд. Окрім того, в даному випадку спір існує не між двома суб`єктами господарювання щодо укладеного між ними договору відступлення прав вимоги, а за позовом фізичної особи, яка хоча й не є стороною в цьому договорі, однак оскаржувані правочини є протиправні та грубо порушують її цивільні права, а відтак остання змушена була звернутись до суду у порядку частини першої статті 4 ЦПК України. Відзиви учасників справи на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходили. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За змістом статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Згідно із частиною першою статі 8 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту». Суд вправі відмовити у відкритті провадження у справі лише з тих підстав, які передбачені законом. Такі підстави визначено у статті 186 ЦПК України. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Припис закону про те, що заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства стосуються як позовів (заяв, скарг), які не можуть розглядатися за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів (заяв, скарг), які взагалі не можуть розглядатися судами. Судом встановлено, що у вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Оболонського районного суду м. Києва з позовом до ТОВ «Вердикт Капітал», Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, ПАТ «Платинум Банк», приватного нотаріуса КМНО Сліпченко Н.В., приватного нотаріуса КМНО Малиновської О.Ю., треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,в якому просила: - визнати недійсним договір про іпотечний кредит № 1.07031135 від 16.03.2007 року, укладений між ЗАТ «Міжнародний Іпотечний Банк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 ; - визнати недійсним додатковий договір від 12.03.2008 року до договору про іпотечний кредит № 1.07031135 від 16.03.2007 року, укладений між ЗАТ «Міжнародний Іпотечний Банк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 ; - визнати недійсним додатковий договір від 12.05.2009 року до договору про іпотечний кредит № 1.07031135 від 16.03.2007 року, укладений між ВАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 ; - визнати недійсним додатковий договір від 12.04.2010 року до договору про іпотечний кредит № 1.07031135 від 16.03.2007 року, укладений між ВАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 ; - визнати недійсним додатковий договір від 12.11.2012 року до договору про іпотечний кредит № 1.07031135 від 16.03.2007 року, укладений між ПАТ «Платинум Банк» таОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 ; - визнати недійсним додатковий договір від 11.02.2013 року до договору про іпотечний кредит № 1.07031135 від 16.03.2007 року, укладений між ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 з усіма без винятку додатками; - визнати недійсним додатковий договір від 12.05.2014 року до договору про іпотечний кредит № 1.07031135 від 16.03.2007 року, укладений між ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ; - визнати недійсним додатковий договір від 12.11.2014 року до договору про іпотечний кредит № 1.07031135 від 16.03.2007 року, укладений між ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ; - визнати недійсним іпотечний договір № 1.07031135 від 16.03.2007 року, укладений між ЗАТ «Міжнародний Іпотечний Банк» та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Малиновською О.Ю. та зареєстрований в реєстрі 16.03.2007 року за № 836; - зобов`язати приватного нотаріуса КМНО Малиновську О.Ю. виключити запис про заборону відчуження об`єкту нерухомого майна, а саме квартири за адресою: АДРЕСА_1 , внесений 16.03.2007 року, з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за № 837; - визнати недійсними електронні торги, оформленні протоколом електронного аукціону № UA-EA-2020-06-25-000032-b від 17.07.2020 року; - визнати недійсним договір № 401 від 04.09.2020 року про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки фізичних осіб, укладений між ПАТ «Платинум Банк» та ТОВ «Вердикт Капітал», посвідчений приватним нотаріусом КМНО Сліпченко Н.В. та зареєстрований в реєстрі 04.09.2020 року № 2172; - стягнути солідарно з відповідачів на її користь моральну шкоду у сумі 600 000,00 грн. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд першої інстанції аналізуючи ознаки, притаманні господарському договору та зміст оспорюваного ОСОБА_1 договору № 401 про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, укладеного 04.09.2020 року між ПАТ «Платинум Банк» та ТОВ «Вердикт Капітал», дійшов висновку, що вказаний правочин є господарським договором. У зв`язку з наведеним та ураховуючи суб`єктний склад учасників справи, характер правовідносин, що склались між ними, районний суд вважав, що спір з приводу недійсності цього господарського договору не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а натомість є господарським спором між двома суб`єктами господарювання щодо укладеного між ними договору про відступлення прав вимоги, а тому відноситься до юрисдикції господарських судів. При цьому згідно із вимогами ЦПК не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, відтак, на переконання суду, у відкритті провадження за пред`явленими у позові вимогами слід відмовити повністю. Проте колегія суддів не може в повній мірі погодитися з такими висновками суду з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. У порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 388/1241/15-ц (провадження № 14-572цс18). Відповідно до вимог статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України. Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.(постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 415/2542/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі № 545/1014/15-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 534/1898/14-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18). У пункті 5.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 910/9362/19 (провадження № 12-180гс19) вказано, що положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не з об`єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов`язанні з вимогами до боржника за основним зобов`язанням, а з тим, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи -підприємці. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 5 травня 2020 року у справі № 161/6253/15 (провадження № 14-32цс20) звернула увагу, що із 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» - спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов`язання є тільки юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Іншими словами, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча би однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем. Із зазначеної дати, якщо хоча б однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи - сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема, незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18 (провадження № 12-300гс18). Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається з урахуванням суб`єктного складу сторін основного зобов`язання, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц (провадження № 14-409цс18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. З огляду на вказане до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо правомірності заміни кредитора у основному зобов`язанні, стороною якого є фізична особа. За таким договором відбулось відступлення права вимоги до боржника, який є фізичною особою та набувачем послуг за первинним договором, тобто за кредитним договором, який є основним зобов`язанням, право вимоги за яким відступлено. Як свідчать матеріали справи, у спірних правовідносинах сторонами основного зобов`язання (договору про іпотечний кредит № 1.07031135 від 16 березня 2007 року та додаткових договорів до нього) були юридична особа ЗАТ «Міжнародний Іпотечний Банк», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк»,та фізичні особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 . На забезпечення належного виконання зобов`язань за цим кредитним договором позивач ОСОБА_1 передала в іпотеку банку за іпотечним договором № 1.07031135 від 16 березня 2007 року житлову нерухомість, а саме: двокімнатну квартиру, загальною площею 81,20 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . Оскільки предметом спору у цій справі є, в тому числі визнання недійсним договору відступлення прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, сторонами якого є юридична особа - кредитодавець і фізичні особи - позичальники, один з яких (позивач) являється одночасно майновим поручителем, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку, що такий спір не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, незважаючи на те, що сторонами оспорюваного правочину (договору уступки права вимоги) є юридичні особи. Місцевий судз порушенням норм процесуального права неправильно визначив юрисдикцію даного спору та безпідставно вказав, що він є господарським спором між двома суб`єктами господарювання щодо укладеного між ними договору відступлення прав вимоги і відноситься до юрисдикції господарських судів, не врахувавши, що у справі, яка переглядається в апеляційному порядку, сторонами основного зобов`язання є фізичні особи та банк, який відступив право вимоги іншій юридичній особі (фінансовій компанії) і такий перехід права вимоги оспорюється у цій справі саме фізичною особою, яка в основному так і в додатковому (забезпечувальному) зобов`язанні є позичальником, боржником та іпотекодавцем відповідно. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанцій про те, що спір у цій справі є господарським-правовим та належить до юрисдикції господарських судів, адже з огляду на характер спору, його суб`єктний склад, а також предмет і підстави заявлених вимог його слід вирішувати за правилами ЦПК України. Колегія суддів також погоджується з доводами апеляційної скарги в частині того, що якщо суд першої інстанції вважав, що не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, то за наведених обставин він був зобов`язаний відкрити провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, а не повністю відмовляти у відкритті провадження за пред`явленими у справі вимогами. Так, згідно із положеннями статті 188 ЦПК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги). Не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом. Не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам. Суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи вправі до початку розгляду справи по суті роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог в самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання цивільного судочинства. За змістом роз`яснень, що містяться в пунктах 2, 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» № 2 від 12 червня 2009 року не допускається відмова у відкритті провадження у справі з мотивів недоведеності заявленої вимоги, відсутності доказів, пропуску позовної давності та інших не передбачених законом підстав. Оскільки згідно із вимогами ЦПК не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічні роз`яснення містяться у пункті 3 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ«Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 1 березня 2013 року №

3. Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року та «Нун`єш Діаш проти Португалії» від 10 квітня 2003 року). ЄСПЛ зауважив, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (пункт 110 рішення ЄСПЛ від 20 лютого 2014 року у справі «Шишков проти Росії»). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року). Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним але і реальним (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції»). З наведених вище підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції не дослідив належним чином матеріали позовної заяви та предмет пред`явлених вимог, формально поставився до вирішення питання про прийняття її до розгляду та безпідставно відмовив у відкритті провадження у справі, порушивши право позивача на судовий захист. Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа без достатніх та розумних причин не може бути позбавлена права на звернення до суду, оскільки це становитиме порушення права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Згідно із вимогами статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. В апеляційній скарзі позивач та її представник просили скасувати ухвалу про відмову у відкритті провадження і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції в іншому складі суду, утім процесуальним законодавством, зокрема, статтею 374 ЦПК України, не передбачено повноважень суду апеляційної інстанції направляти справи для продовження розгляду до місцевих судів в іншому складі суду і при цьому недопустимість повторної участі судді у розгляді справи після скасування такого виду ухвали суду першої інстанції не передбачена положеннями частини першої статті 37 ЦК України. За таких обставин колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Київського апеляційного суду вважає, що доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу, а висновок суду щодо відмови у відкритті провадження у справі про визнання недійсними договору про іпотечний кредит, додаткових договорів до нього та іпотечного договору, зобов`язання виключити запис про заборону відчуження об`єкта нерухомого майна, визнання недійсними електронних торгів та договору про відступлення прав вимоги, стягнення моральної шкодиє необґрунтованим та не відповідає нормам діючого законодавства, тому відповідно до статті 379 ЦПК України ухвала підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Оскільки справа передається для продовження розгляду до суду першої інстанції, а позивач звільнена від сплати судового збору, то відсутні підстави для розподілу судових витрат у вигляді судового збору, які понесла держава у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції відповідно до положень статей 141, 382 ЦПК України. На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 379, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 9 вересня 2021 року скасувати, справу № 756/13517/21 направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній