Постанова 4855 № 640/18516/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/18516/19 Суддя (судді) першої інстанції: Мамедова Ю.Т. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 грудня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого-судді Парінова А.Б., суддів: Беспалова О.О., Кузьменка В.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Київській області на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И Л А : До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (надалі - позивач) з позовом до Головного управління Національної поліції в Київській області (надалі - відповідач), в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 06.09.2019 р. №466 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції за власним бажанням; - поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Ізолятора тимчасового тримання №3 Головного управління Національної поліції в Київській області; - зобов`язати Головне управління Національної поліції в Київській області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з відповідним відрахуванням обов`язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів; - постанову в частині поновлення ОСОБА_1 на службі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу допустити до негайного виконання. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що позивача було звільнено у період його непрацездатності, за рапортом, який він не подавав та всупереч подання ним рапорту про відкликання рапорту про звільнення. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 лютого 2021 року адміністративний позов задоволено: - визнано протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Київській області від 06.09.2019 р. №466 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції за власним бажанням; - поновлено ОСОБА_1 з 07.09.2019 р. на посаді заступника начальника Ізолятора тимчасового тримання №3 Головного управління Національної поліції в Київській області; - зобов`язано Головне управління Національної поліції в Київській області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу у розмірі 138563,88 грн. (сто тридцять вісім тисяч п`ятсот шістдесят три гривні вісімдесят вісім копійок) з відповідним відрахуванням обов`язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів; - допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 з 07.09.2019 р. на посаді заступника начальника Ізолятора тимчасового тримання №3 Головного управління Національної поліції в Київській області; - допущено до негайного виконання рішення суду в частині зобов`язання Головного управління Національної поліції в Київській області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 11800,77 грн. (одинадцять тисяч вісімсот гривень сімдесят сім копійок) з відповідним відрахуванням обов`язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів; - стягнуто на користь ОСОБА_1 сплачений ним судовий збір у розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень сорок копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Київській області. Не погоджуючись з зазначеним вище судовим рішенням, відповідачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій останній просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ`єктивність рішення суду, порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права. Так, апелянт зазначає, оскаржуваний наказ прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Крім того, вказав, що законодавством не передбачено заборони звільнення особи за власним бажанням у період її непрацездатності та не передбачено виплату заробітку за період вимушено прогулу, якщо особа була звільнена за власним бажанням. Позивач заперечує проти апеляційної скарги відповідача, у повному обсязі з підстав зазначених у відзиві на апеляційну скаргу. Крім того, позивач зазначає, що рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а скарга відповідача є необґрунтованою. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). З огляду на викладене, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що 11.04.2017 р. ОСОБА_1 був призначений на посаду заступника начальника Ізолятора тимчасового тримання №3 ГУ НП в Київській області. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" на підставі наказу ГУ НП в Київській області від 06.09.2019 р. №466 о/с позивача звільнено зі служби в поліції за власним бажанням. В наказі зазначено, що підставою звільнення став рапорт ОСОБА_1 від 04.09.2019 р. про звільнення його зі служби в поліції за власним бажанням, однак, позивач стверджує, що такого рапорту не подавав, а це міг бути чорновий варіант рапорту, який був у наявності у відповідального працівника Управління кадрового забезпечення ГУ НП, який був надиктований та не містив дату проставлену позивачем особисто. Крім того, позивач наголосив, що оскаржуваний наказ виданий в період його тимчасової непрацездатності. Не погоджуючись з оскаржуваним наказом про звільнення, позивач звернувся до суду з даним позовом. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що рапорт позивача, на підставі якого прийнятий наказ про його звільнення, датований першим днем його непрацездатності, згідно вимог КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації, а отже у суду першої інстанції наявні правові підстави для поновлення позивача на посаді, з якої його звільнено. Крім того, підлягають задоволенню позовні вимоги щодо поновлення на відповідні посаді та стягнення середнього заробітку, оскільки є похідними. Переглядаючи справу за наявними у ній доказами, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною 4 статті 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Відповідно до статті 2 Закону України «Про Національну поліцію», завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: забезпечення публічної безпеки і порядку; охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидії злочинності; надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги. Згідно частини 1 статті 59 Закону України «Про Національну поліцію», служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Пунктом 7 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» встановлено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням. Відповідно до частин 1, 2 статті 38 КЗпП України, передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Згідно пункту 4 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 року № 580-VIII, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Приписами Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 року №114 (надалі - Положення № 114), передбачено, що це Положення визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки. Відповідно до п.10 Положення №114, особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов`язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов`язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням. Згідно підпункту «ж» пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ особи середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків. Особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою (п. 68 Положення №114). Колегія суддів звертає увагу, що нормативно-правові акти, які були прийняті до утворення поліції і не суперечать законодавству про останню, мають застосовуватися, як спеціальні норми права, до правовідносин, що виникають з приводу проходження служби поліцейськими до прийняття відповідних нормативно-правових актів. Спеціальним актом законодавства, нормами якого врегульовані спірні правовідносини та чинним на час їх виникнення є Положення №114. Крім того, пунктом 4 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIII передбачено можливість застосування норм Положення №114 при вирішенні питання щодо дотримання відповідачем процедури звільнення позивача зі служби в поліції. Верховний Суд України в постанові від 24 червні 2014 року №21-241а14 зазначив, що згідно з пунктом 68 Положення №114 особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою. Така позиція законодавця, на відміну від загального правила про обов`язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні, обумовлена особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов`язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку, здійснення оперативно-розшукових заходів тощо. Отже, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника поліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення №114 строку, якщо таке прохання не міститься у рапорті про звільнення, є протиправним. Проте у межах передбаченого пунктом 68 Положення строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк. Такою домовленістю між сторонами (проханням), зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник поліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін. Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 12 серпня 2019 року по справі №810/3376/16, від 5 вересня 2019 року по справі №820/5844/16, від 22 жовтня 2019 року по справі №804/4997/17, від 22 листопада 2019 року по справі №813/740/17, від 20 грудня 2019 року по справі №826/375/17, від 5 лютого 2020 року по справі №819/744/16, від 20 травня 2020 року по справі №804/868/16, від 30 вересня 2020 року по справі №826/16621/17, від 14 січня 2021 року по справі №822/1093/18, від 9 лютого 2021 року по справі №826/10404/16, від 23 червня 2021 року по справі №813/740/17, від 11 серпня 2021 року по справі №826/7075/16. Як вбачається з матеріалів справи та не спростовано відповідачем, що позивачем подано 04.09.2019 року рапорт, на підставі якого прийнято оскаржуваний наказ, проте, в рапорті відсутня конкретна дата, з якої (до настання якої) позивач мав бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення №114 строку. Колегія суддів звертає увагу, що судом першої інстанції правомірно звернув увагу, якщо у рапорті відсутня дата, з якої (до настання якої) позивач мав бажання звільнитися зі служби, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника міліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення №114 строку є неправомірним. З аналізу матеріалів справи та норм права, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки рапорт датований 04.09.2019 р., то у зв`язку з відсутністю у ньому конкретної дати звільнення наказ про звільнений мав бути виданий не раніше 04.12.2019 р. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що всупереч вищевказаним вимогам, наказ про звільнення ОСОБА_1 прийнятий 06.09.2019 р., тобто через два дні після подання рапорту позивачем про його звільнення, а отже оскаржуваний наказ підлягає скасуванню. Колегія суддів звертає увагу, що апелянт не спростовує висновків суду першої інстанції щодо у рапорті відсутня дата, з якої (до настання якої) позивач мав бажання звільнитися зі служби, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника міліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення №114 строку є неправомірним.. Також, суд першої інстанції звернув увагу, що 05.09.2019 р., до прийняття наказу про звільнення, позивачем був поданий рапорт про відкликання рапорту від 04.09.2019 р., однак відповідачем він не був взятий до уваги. Крім того, суд першої інстанції звернув увагу, що рапорт позивача, на підставі якого прийнятий наказ про його звільнення, датований першим днем його непрацездатності. Посилання відповідача на норму встановлену статтею 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), колегією суддів не приймається до уваги. Так, вказана норма передбачає випадки розірвання власником або уповноваженим ним органом трудового договору, укладеного на невизначений строк, а також строкового трудового договору до закінчення строку його чинності. Крім того, вказаною нормою регламентовано, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації. З викладеного вбачається, що така заборона звільнення в період тимчасової непрацездатності розповсюджується на звільнення працівника з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з підстав, визначених частиною першої статті 40 КЗпП України (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті). В той же час ОСОБА_1 був звільнений зі служби в поліції за власним бажанням згідно з пунктом 7 частини першої статті 77 Закону №580-VIII. З аналізу матеріалів справи та норм права, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що звільнення позивача за рапортом про звільнення за власним бажанням без узгодження дати звільнення до закінчення тримісячного строку та здійснення вказаного звільнення в період непрацездатності позивача є порушенням його прав як працівника поліції, а тому є підставою для визнання протиправним оскаржуваного наказу. Як вбачається з матеріалів справи та не спростовано апелянтом, що позивача звільнено без законної підстави, його позовні вимоги про поновлення на посаді заступника начальника Ізолятора тимчасового тримання №3 ГУ НП в Київській області підлягають задоволенню. Колегія суддів зазначає, що апеляційна скарга не містить доводів в частині незгоди із проведеним судом розрахунком, а отже колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що зміст апеляційної скарги є ідентичним відзиву на позовну заяву, а отже, доводи, викладені апелянтом в апеляційній скарзі були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження під час розгляду апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. При цьому апеляційна скарга не містять посилання на обставини, передбачені статтями 317-319 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв`язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись статями 9, 34, 242, 243, 246, 250, 308, 310, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Київській області - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року -залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя А.Б. Парінов Судді: О.О. Беспалов В.В. Кузьменко