Постанова Дніпровський апеляційний суд № 202/3312/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/8052/21 Справа № 202/3312/21 Суддя у 1-й інстанції - Марченко Н. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2021 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого - Городничої В.С., суддів: Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю., при секретарі Панасенко С.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 22 червня 2021 року у справі за заявою ОСОБА_2 про видачу обмежувального припису відносно ОСОБА_1 , ВСТАНОВИЛА: У червні 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду з заявою про видачу обмежувального припису, в якій посилалася на те, що з 06 червня 2009 року перебуває у шлюбі з ОСОБА_1 , мають дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, останнім часом відносини між нею і чоловіком погіршилися, зокрема, ОСОБА_1 постійно пиячить, ніде не працює, застосовує психологічне та фізичне насильство, яке виражається у постійних погрозах, залякуванні, цькуванні, штовханні та застосуванні фізичної сили. У зв`язку з наведеним, ОСОБА_2 неодноразово викликалася поліція, якою відносно ОСОБА_1 були складені протоколи про адміністративне правопорушення та постановами суду його було притягнуто до адміністративної відповідальності за насильство в сім`ї за ст.173-2 ч.1 КупАП, а саме накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу. Також відносно ОСОБА_1 були винесені термінові заборонні приписи. А тому, ОСОБА_2 просила суд видати обмежувальний припис відносно ОСОБА_1 на строк шість місяців, заборонивши йому перебувати в місці спільного проживання з нею за адресою: АДРЕСА_1 ; наближатися на відстань менш ніж 200 метрів до місця її проживання за вказаною адресою; особисто і через третіх осіб розшукувати її, якщо вона за власним бажанням перебуває у невідомому йому місці, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; вести з нею листування, телефонні переговори або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб. Рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 22 червня 2021 року заяву ОСОБА_2 задоволено частково та видано обмежувальний припис відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , строком на два місяці у вигляді тимчасового обмеження прав особи, а саме заборонено: - перебувати в місці спільного проживання з ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_2 ; - наближатися ближче ніж 200 метрів до місця проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 ; - особисто чи через третіх осіб розшукувати ОСОБА_2 , переслідувати її чи в будь-який інший спосіб спілкуватися з нею; - вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_2 чи контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб. В іншій частині заяви відмовлено. Допущено негайне виконання судового рішення. Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_2 про видачу обмежувального припису в повному обсязі. ОСОБА_2 , відповідно до ст. 360 ЦПК України, подала відзив, в якому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на незаконність та необґрунтованість доводів скарги. Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, з огляду на таке. Судом встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 06 червня 2009 року та мають малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Сторони спільно проживають у належній їм квартирі АДРЕСА_2 . Постановою Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 27 квітня 2021 року ОСОБА_1 було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, а саме домашнього насильства відносно своєї дружини ОСОБА_2 , яке виразилося в тому, що 04 квітня 2021 року о 17 годині 00 хвилин ОСОБА_1 , перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , вчинив відносно своєї дружини ОСОБА_2 домашнє насильство, а саме умисні дії психологічного і фізичного характеру, які полягали у висловлюванні на її адресу нецензурної лайки та погроз фізичної розправи. Постановою Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 19 травня 2021 року ОСОБА_1 було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, а саме домашнього насильства відносно своєї дружини ОСОБА_2 , яке виразилося в тому, що 16 квітня 2021 року о 20 годині 53 хвилин, перебуваючи в м.Дніпрі біля під`їзду 4 по АДРЕСА_3 , в стані алкогольного сп`яніння виражався відносно ОСОБА_2 нецензурною лайкою та погрожував їй. Постановою Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 19 травня 2021 року ОСОБА_1 було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, яке виразилося в тому, що 21 квітня 2021 року о 01-00 годин, перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1 , у стані алкогольного сп`яніння, порушив вимоги термінового заборонного припису, а саме заборону на вхід та перебування в місці проживання постраждалої ОСОБА_2 10 червня 2021 року відносно ОСОБА_1 був складений терміновий заборонний припис строком на 5 діб, яким зобов`язано залишити місце проживання постраждалої особи, заборонено вхід та перебування в місці проживання постраждалої особи, а також в будь-який спосіб контактування з нею, та відповідно до якого, 10 червня 2021 року ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , залякував дружину, гучно кричав, сварився, чим вчинив психологічне насильство відносно ОСОБА_2 . Вирішуючи заяву про видачу обмежувального припису, суд першої інстанції виходив з того, що факт вчинення ОСОБА_1 домашнього насильства відносно ОСОБА_2 підтверджується постановами суду від 27 квітня 2021 року та 19 травня 2021 року, якими його було притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 173-2 ч. 1 КУпАП, а також копією термінового заборонного припису від 10 червня 2021 року, отже, в даному випадку існує реальний ризик продовження або повторного вчинення з боку ОСОБА_1 домашнього насильства відносно заявниці, що підтверджується неодноразовим систематичним вчиненням ним відносно дружини за місцем їх спільного проживання протиправних дії, які мають ознаки правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КупАП, а встановлений відносно нього терміновий обмежувальний припис виявився неефективним, тому, враховуючи організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству й основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства, та визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», дійшов висновку про її часткове задоволення. В своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що факт неприязних стосунків, небажання зустрічей та спільного проживання, не є достатньою підставою для видачі обмежувального припису, разом з тим, задовольняючи частково заяву ОСОБА_2 , судом першої інстанції не було враховано, що квартира АДРЕСА_2 належить йому на праві власності та є єдиним місцем проживання. Так, колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції та відхиляє такі доводи апелянта, виходячи з наступного. Відповідно до пункту першого частини першої статті 350-2 ЦПК України заява про видачу обмежувального припису може бути подана особою, яка постраждала від домашнього насильства, або її представником - у випадках, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності). Відповідно до частини першої статті 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні. Законом визначено, що видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків. Суди під час вирішення такої заяви мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження одного із батьків у реалізації своїх прав відносно дітей у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви іншого з батьків. Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві. Основним нормативно-правовим актом, яким регулюються спірні правовідносини, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства. Згідно з пунктами 3, 4, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь. Економічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру. Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи. Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника. За пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи. Згідно із частиною третьою статті 26 цього Закону рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. У пункті 9 частини першої статті 1 згаданого Закону оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи. Звертаючись до суду першої інстанції, ОСОБА_2 обґрунтовувала підстави для видачі судом обмежувального припису стосовно її чоловіка ОСОБА_1 нормами статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Ураховуючи наведені норми права та встановлені фактичні обставини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, на підставі належно оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 відносно ОСОБА_2 вчиняє психологічне насильство, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, заявниця неодноразово зверталася до правоохоронних органів із заявами про вчинення насильства у сім`ї, в яких вона порушувала питання про знущання останнім над нею шляхом вчинення сварок та скандалів, застосуванні погроз фізичної розправи, морального й психологічного тиску, що знаходило своє підтвердження. Так, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про заборону ОСОБА_1 наближатися ближче ніж 200 метрів до місця проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 та знаходитися разом із нею у квартирі за зазначеною адресою, оскільки неодноразові факти звернення заявниці до органів поліції, ігнорування ОСОБА_1 застосованих органами поліції заходів впливу до нього, повторюваність вчинення ним протиправних дій щодо ОСОБА_2 дають підстави вважати вірогідним продовження чи повторне вчинення кривдником до неї психологічного та фізичного насильства. Отож, тривалість та системність протиправної поведінки підтверджує вірогідність вчинення ОСОБА_1 психологічного та фізичного насильства щодо заявниці, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». При цьому, наявність тривалого конфлікту та непорозумінь між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є очевидним, тому колегія суддів приходить до висновку про те, що заявником доведено ризики, які можуть настати у разі незастосування відносно заінтересованої особи обмежувального припису у вигляді заборони ОСОБА_1 наближатися до неї ближче ніж на 200 метрів та заборони знаходитися разом із нею у квартирі АДРЕСА_2 , зокрема, вірогідність продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті особи. Отже, наявність тривалого конфлікту між сторонами, небажання його врегулювання, неодноразове застосування психологічного насильства та вірогідність його продовження зумовлюють необхідність часткового задоволення заяви ОСОБА_2 в частині видачі обмежувального припису у вигляді заборони ОСОБА_1 наближатися до неї ближче ніж на 200 метрів та знаходитися разом із нею у квартирі АДРЕСА_2 , строком на два місяці, що є необхідним заходом для забезпечення безпеки заявниці, попередить ймовірний фізичний чи психологічний тиск на неї з боку кривдника та буде достатнім для його виправлення з урахуванням позиції останнього змінити свою поведінку, у тому числі щодо зловживання алкогольними напоями, та налагодити відносини у родині. Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 , як жертва домашнього насильства, з урахуванням та оцінкою наявних ризиків потребує захисту у порядку, передбаченому Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», зокрема, шляхом заборони ОСОБА_1 вести листування й телефонні переговори із заявницею, контактувати з нею через інші засоби зв`язку та особисто чи через третіх осіб розшукувати ОСОБА_2 , переслідувати її чи в будь-який інший спосіб спілкуватися з нею. Водночас, колегія суддів відхиляє посилання апелянта щодо порушення його житлових прав, оскільки тимчасове обмеження права власності або користування кривдника житловим приміщенням з метою забезпечення безпеки постраждалої особи шляхом встановлення судом обмежувального припису є легітимним заходом втручання у права та свободи особи. Під час вирішення питання щодо застосування такого заходу суд на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства має оцінити пропорційність втручання у права і свободи особи-кривдника, враховуючи, що ці заходи пов`язані із протиправною поведінкою останнього. До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд, зокрема, у постанові від 17 лютого 2021 року по справі № 766/13927/20-ц (провадження № 61-17471св20). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 756/3859/19 (провадження № 61-11564св19) також зроблено висновок, що «враховуючи положення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях». Крім того, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2020 року в справі № 754/11171/19 (провадження № 61-21971св19) вказано, що «відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тлумачення наведених норм дає підстави для висновку, що тимчасове обмеження права власності кривдника з метою забезпечення безпеки постраждалої особи шляхом встановлення судом обмежувального припису у порядку, визначеному Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», є легітимним заходом втручання у права та свободи особи. При вирішенні питання щодо застосуванні такого заходу суд на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства має оцінити пропорційність вручання у права і свободи особи враховуючи, що ці заходи пов`язані із протиправною поведінкою такої особи. Тому висновок судів про неможливість задоволення вимог постраждалої щодо видачі обмежувального припису у вигляді заходів тимчасового обмеження прав відповідача щодо прав на квартиру, 1/8 частки у праві спільної власності на яку належить йому, є помилковим, оскільки позбавляє позивача гарантій на спеціальні засоби правового захисту, які передбачені вказаним вище Законом № 2229-VIII». Інші доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, зводяться до незгоди з висновками суду, особистого тлумачення норм матеріального і процесуального права, не впливають на фактичні обставини справи, які встановлені судом відповідно до чинного законодавства, та не спростовують законність оскаржуваного судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх. Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Враховуючи вищевикладене, колегія суддів, розглянувши справу в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення оскаржуваного судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, ним правильно визначено характер спірних правовідносин та встановлено дійсні обставини справи, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, тому підстави для скасування оскаржуваного рішення відсутні. Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 22 червня 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: В.С. Городнича Судді: О.В. Лаченкова М.Ю. Петешенкова