Постанова Одеський апеляційний суд № 520/20067/19

Номер провадження: 22-ц/813/1635/21 Номер справи місцевого суду: 520/20067/19 Головуючий у першій інстанції Бескровний Я. В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08.12.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., при секретарі: Павлючук Ю.В., за участю: представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 , переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, - В С Т А Н О В И В: 21 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 23 грудня 2010 року ОСОБА_3 та ОСОБА_6 уклали та нотаріально посвідчили договір довічного утримання (догляду), відповідно до умов якого ОСОБА_3 передає у власність, а набувач отримує квартиру АДРЕСА_1 , взамін чого ОСОБА_6 зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням (доглядом) довічно на умовах цього Договору. 20 січня 2011 року ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 уклали та нотаріально посвідчили договір про зміну набувача у вищевказаному договорі довічного утримання (догляду), відповідно до умов якого домовились провести заміну набувача з ОСОБА_6 на ОСОБА_1 , а також внести зміни та доповнення до договору довічного утримання (догляду), посвідченого Лангольф Ю.Д., державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори 23 грудня 2010 року за реєстром №5-1949. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 червня 2015 року у справі №520/724/15-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , третя особа - Державний нотаріус Шостої Одеської державної нотаріальної контори Лангольф Ю.Д. про визнання договору довічного утримання, договору про зміну набувача в договорі довічного утримання недійсними, визнання права власності на квартиру. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 04 листопада 2015 року скасовано рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 червня 2015 року та постановлено нове рішення, яким задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , третя особа - Державний нотаріус Шостої Одеської державної нотаріальної контори Лангольф Ю.Д. про визнання договору довічного утримання, договору про зміну набувача в договорі довічного утримання недійсними, визнання права власності на квартиру. Визнано недійсним договір довічного утримання (догляду), укладений 23 грудня 2010 року між ОСОБА_3 (відчужувачем) та ОСОБА_6 (набувачем); визнано недійсним договір про зміну набувача у договорі довічного утримання (догляду), укладений 20 січня 2011 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , нотаріально посвідченого Лангольф Ю.Д., державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори 23 грудня 2010 року за реєстром №5-1949; визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 . 30 грудня 2015 року ОСОБА_3 подарував спірну квартиру ОСОБА_5 , яка зареєструвалася у ній. 08 червня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення апеляційного суду Одеської області від 04 листопада 2015 року скасовано, рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 червня 2015 року залишено в силі. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 14 серпня 2017 року у справі №520/7751/16 витребувано у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 та визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 30 грудня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 недійсним з дня його укладання. Рішення набрало законної сили. На підставі викладеного, ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди їй як власнику квартири АДРЕСА_1 , які створюють ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , шляхом їх виселення із зазначеної квартири. Оскільки, останні не є власниками квартири, а на прохання виселитися з неї не реагують, дозволу на проживання у ній позивач не надавала, тому посилаючись на норми ст. ст. 317, 391 ЦК України просила позов задовольнити. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Усунено перешкоди власнику квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_1 , які створюють ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , шляхом їх виселення з квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судові витрати по 384,20 гривень з кожної. В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2020 року, та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Відповідачам ОСОБА_4 та ОСОБА_5 судові повістки, надсилались неодноразово на усі відомі суду адреси, в тому числі на адреси їх реєстрації, що були надані відділом обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області, однак судова кореспонденція поверталась до суду із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». Згідно із ч. 1 ст. 130 ЦПК України у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім`ї) особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення. При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Згідно зі ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. Таким чином, оскільки відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не надали відомостей про зміну свого місця проживання або місцезнаходження під час провадження справи, тому направлені судові повістки вважаються доставленими, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 вважаються такими, що своєчасно та належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду справи. 07 грудня 2021 року від представника ОСОБА_3 адвоката Коверги Г.В. надійшло клопотання про оголошення перерви в слухані справи, у зв`язку із перебуванням адвоката у відрядженні до м. Києва. Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, та те, що цивільна справа знаходиться в провадженні суду апеляційної інстанції з 04 квітня 2020 року та неодноразово відкладалась, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належно сповіщених учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав. Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру». Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України). Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтями 11, 15 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Права власника житлового будинку, квартири визначенні статтями 317, 383 ЦК України та ст. 150 ЖК, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише на підставах, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження його майна. Виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Також необхідно досліджувати питання дотримання балансу інтересів сторін спору - між захистом права власності позивача, в жилому приміщенні якої зареєстрована стороння особа, та захистом права відповідача як члена сім`ї колишнього власника цього жилого приміщення на користування ним. Матеріалами справи встановлено, що 23 грудня 2010 року ОСОБА_3 та ОСОБА_6 уклали та нотаріально посвідчили договір довічного утримання (догляду), відповідно до умов якого ОСОБА_3 передає у власність, а набувач отримує квартиру АДРЕСА_1 , взамін чого ОСОБА_6 зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням (доглядом) довічно на умовах цього Договору (т. 1 а.с. 20). 20 січня 2011 року ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 уклали та нотаріально посвідчили договір про зміну набувача у вищевказаному договорі довічного утримання (догляду), відповідно до умов якого домовились провести заміну набувача з ОСОБА_6 на ОСОБА_1 , а також внести зміни та доповнення до договору довічного утримання (догляду), посвідченого Лангольф Ю.Д., державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори 23 грудня 2010 року за реєстром №5-1949 (т.1 а.с. 21). Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 червня 2015 року у справі №520/724/15-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , третя особа - державний нотаріус Шостої Одеської державної нотаріальної контори Лангольф Ю.Д. про визнання договору довічного утримання, договору про зміну набувача в договорі довічного утримання недійсними, визнання права власності на квартиру. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 04 листопада 2015 року скасовано рішення Київського районного суду міста Одеси від 26 червня 2015 року та постановлено нове рішення, яким задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , третя особа - Державний нотаріус Шостої Одеської державної нотаріальної контори Лангольф Ю.Д. про визнання договору довічного утримання, договору про зміну набувача в договорі довічного утримання недійсними, визнання права власності на квартиру. Визнано недійсним договір довічного утримання (догляду), укладений 23 грудня 2010 року між ОСОБА_3 (відчужувачем) та ОСОБА_6 (набувачем); визнано недійсним договір про зміну набувача у договорі довічного утримання (догляду), укладений 20 січня 2011 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , нотаріально посвідченого Лангольф Ю.Д., державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори 23 грудня 2010 року за реєстром №5-1949; визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 . 30 грудня 2015 року ОСОБА_3 подарував спірну квартиру ОСОБА_5 , яка зареєструвалася у ній. 08 червня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення апеляційного суду Одеської області від 04 листопада 2015 року скасовано, рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 червня 2015 року залишено в силі. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 14 серпня 2017 року у справі №520/7751/16, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 21 серпня 2018 року, витребувано в ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 та визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 30 грудня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 недійсним з дня його укладання (т. 1 а.с. 7-19). Апеляційним судом також встановлено, що постановою Одеського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року в цивільній справі №947/29138/19 відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання договору довічного утримання, визнання права власності. При цьому, апеляційний суд зазначив, що дії ОСОБА_3 , який уклав у 2010 році договір довічного утримання, з відповідними істотними умовами вказаного договору, а згодом пред`являє позов про розірвання зазначеного договору з підстав неналежного виконання відповідачем умов договору, в свою чергу не надаючи належної інформації для виконання таких умов, суперечить його попередній поведінці і є недобросовісним. Згідно вимог ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, єдиним власником квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 48,5 кв.м., є ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 6). Таким чином, оскільки договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 30.12.2015р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 визнаний недійсним з дня його укладання, а договір довічного утримання (догляду) від 23.12.2010р. та договір про зміну набувача в договорі довічного утримання від 31.01.2011р. дійсні та на теперішній час не розірвані, тому позивачка ОСОБА_1 є єдиним власником квартири АДРЕСА_1 . Згідно довідки (виписки із домової книги про склад сім`ї та реєстрацію) від 06 травня 2019 року в квартирі АДРЕСА_1 , проживають та зареєстровані: ОСОБА_3 з 25.09.1970р., ОСОБА_5 з 09.03.2017р.. При цьому, ОСОБА_1 (відповідальна особа, на яку відкрито особистий рахунок) у вказаній квартирі рахується без реєстрації (т. 1 а.с. 22). Крім того, сторонами не заперечується що в спірній квартирі проживає ОСОБА_4 , оскільки вона є дружиною ОСОБА_3 , вони ведуть спільне господарство, мають взаємні права та обов`язки (т. 1 а.с. 23). Таким чином, оскільки ОСОБА_5 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування квартири від 30.12.2015р., який був визнаний недійсним, а ОСОБА_4 проживає в спірній квартирі за згодою його колишнього власника ОСОБА_3 , право власності якого припинилось у зв`язку із договором довічного утримання (догляду) від 23.12.2010р., суд першої інстанції дійшов правильного висновку про виселення відповідачів із спірної квартири. Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути лише за наявності права власності на житло в особи, членами сім`ї якої вони є. Оскільки, відповідач ОСОБА_4 користується та перебуває у квартирі, а відповідач ОСОБА_5 зареєстрована в квартирі, без згоди власника квартири, чим чинять перешкоди позивачу у реалізації прав, передбачених ст. 317 ЦК України, а тому ОСОБА_1 має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження належним їй майном. Статтями 263-264 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права , на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, тощо. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2020 року є законним, обґрунтованим, ухвалене відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог. Апеляційний суд критично відноситься та не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_4 проживає у спірній квартирі, тому що перебуває в зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 , ведуть спільне господарство, мають взаємні права та обов`язки, а ОСОБА_1 своїми позовними вимогами втручається в їх особисте життя, з огляду на наступне. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. Права власника житлового будинку, квартири визначенні статтями 317, 383 ЦК України та ст. 150 ЖК, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише на підставах, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження його майна. Аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Оскільки житлові права членів сім`ї власника житлового будинку (квартири) є похідними від прав власника цього житлового приміщення, то припинення права власності особи на житло припиняє право членів її сім`ї на користування цим будинком. Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 05 листопада 2014 року в справі №6-158цс14. Оскільки ОСОБА_4 проживає в квартирі АДРЕСА_1 , за згодою його колишнього власника ОСОБА_3 , право власності якого припинилось у зв`язку із договором довічного утримання (догляду) від 23.12.2010р., ОСОБА_1 має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном. Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та зберігатися лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є. Крім того, згідно п. 11 договору довічного утримання (догляду) від 23.12.2010р., набувач ОСОБА_6 гарантує, а відчужувач ОСОБА_3 залишає за собою довічне право на проживання у вказаній квартирі. Відчужувач не має права вселяти у квартиру інших осіб (т. 1 а.с. 20). Право ОСОБА_4 на користування спірною квартирою може виникнути лише за згодою власника квартири. Новий власник квартири вправі користуватись і розпоряджатися на власний розсуд належним йому майном в силу положень закону, який захищає право власності. Суд не має підстав для втручання у право власності нового власника, яка заперечує проти проживання в квартирі членів сім`ї колишнього власника. Апеляційний суд також відхиляє доводи апеляційної скарги відносно того, що відповідачка ОСОБА_5 лише зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 , однак не проживає в ній, а тому позивачка обрала невірний спосіб захисту прав відносно ОСОБА_5 , з огляду на наступне. У відповідності до ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позов це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача. Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду. Відсутність порушеного права є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Згідно із ч. ч. 1-4 Цивільний процесуальний кодекс України; ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. У відповідності до ч. ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. На підтвердження позовних вимог, ОСОБА_1 надала довідку (виписки із домової книги про склад сім`ї та реєстрацію) від 06 травня 2019 року, згідно якої в квартирі АДРЕСА_1 , проживає та зареєстрована ОСОБА_5 з 09 березня 2017 року (т. 1 а.с. 22). Також слід зазначити, що в пунктах 38, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц зроблено висновок, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном. Негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. Порушене право позивача підлягає захисту в обраний ним спосіб, який не суперечить закону. У постановах Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі №6-57цс11 та Верховного Суду від 13 листопада 2019 року в справі №686/19928/17 (провадження №61-43687св18) зроблено висновок, що «у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Таким чином вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням». За таких обставин у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Тому доводи апеляційної скарги про те, що позивачка обрала невірний спосіб захисту своїх прав, не приймаються апеляційним судом. Колегія суддів не приймає також доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не законно відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення провадження у справі до вирішення по суті іншої цивільної справи №947/29138/19 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання договору довічного утримання, визнання права власності, з огляду на наступне. Згідно вимог п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. При цьому, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Ратифікуючи зазначену Конвенцію, Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку. Апеляційний суд вважає, що в даній справі були зібрані докази, які дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду, та відсутня об`єктивна неможливість розгляду даної цивільної справи. Відкладення чи не розгляд справи призведе до порушення права учасників справи на справедливий судовий розгляд справи протягом розумного строку передбаченого вимогами статті 6 Конвенції. Крім того, як вірно було роз`яснено судом першої інстанції, згідно вимог ст. ст. 423-429 ЦПК України, учасники справи мають право звернутись до суду із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши доводи позивача, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності та надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , такий висновок суду відповідає засадам розумності і справедливості, та захищатиме право власника вільно та на свій розсуд володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном. Доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, та фактично зводяться до незгоди із мотивами судового рішення. Крім того, в п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010р., остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дотримавшись вимог норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з`ясував всі дійсні обставини спору, який виник між сторонами, вирішив дану справу згідно із законом, тому підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, рішення Київського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено: 24 грудня 2021 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк Р.Д. Громік