Постанова 4814 № 554/9193/19

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 554/9193/19 Номер провадження 22-ц/814/1621/21Головуючий у 1-й інстанції Бугрій В. М. Доповідач ап. інст. Лобов О. А. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 грудня 2021 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючий суддя Лобов О.А., судді: Дорош А.І., Триголов В.М. за участю секретаря судового засідання Коротун І.В. розглянув у відкритому судовому засіданні в м.Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою Полтавської обласної прокуратури на рішення Октябрського районного суду м.Полтави від 19 листопада 2019 року (час ухвалення судового рішення та дата виготовлення повного тексту рішення не зазначені) у справі за позовом ОСОБА_1 до керуючого санацією Державного комунального підприємства житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" про визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на нерухоме майно. Заслухавши доповідь судді-доповідача, апеляційний суд В С Т А Н О В И В: У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, просив: - визнати дійсним договір купівлі-продажу майна Державного комунального житлово - експлуатаційного підприємства «Будівельник», відповідно до якого позивач придбав у власність нерухоме майно по АДРЕСА_1 , а саме нежитлове приміщення загальною площею 72,3 кв.м., (в т.ч. приміщення (1) площею 4,5 кв.м., приміщення (2) площею 15,3 кв.м., приміщення (3) площею 33,6 кв.м., приміщення (4) площею 18,9 кв.м.) житлового будинку літера А-2; - визнати за позивачем право власності на нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 загальною площею 72,3 кв.м., (в т.ч. приміщення (1) площею 4,5 кв.м., приміщення, (2) площею 15,3 кв.м., приміщення (3) площею 33,6 кв.м., приміщення (4) площею 18,9 кв.м.) житлового будинку літера А-2. Заявлені вимоги мотивував тим, що 30.07.2009 року на підставі біржового контракту він придбав нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 . Ним було сплачено 24 500 грн. ДК ЖЕП «Будівельник» майно передав покупцю (позивачу) та склав акт прийому-передачі, однак КП «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» відмовив йому у реєстрації права власності на це майно, оскільки укладений договір не був нотаріально посвідчений. Відповідач (продавець), не дивлячись на звернення позивача, ухилився від нотаріального посвідчення угоди. Рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 19 листопада 2019 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Визнано дійсним договір купівлі-продажу майна Державного комунального житлово - експлуатаційного підприємства «Будівельник», відповідно до якого позивач ОСОБА_1 придбав у власність нерухоме майно по АДРЕСА_1 , а саме нежитлове приміщення загальною площею 72,3 кв.м., (в т.ч. приміщення (1) площею 4,5 кв.м., приміщення (2) площею 15,3 кв.м., приміщення (3) площею 33,6 кв.м., приміщення (4) площею 18,9 кв.м.) житлового будинку літера А-2. Визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 загальною площею 72,3 кв.м. (в т.ч. приміщення (1) площею 4,5 кв.м., приміщення (2) площею 15,3 кв.м., приміщення (3) площею 33,6 кв.м., приміщення (4) площею 18,9 кв.м.) житлового будинку літера А-2. Додатковим рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 02 вересня 2021 року стягнуто з керуючого санацією ДК ЖЕП «Будівельник» на користь держави 1 816 грн судового збору. В апеляційній скарзі Полтавська обласна прокуратура, посилаючись на порушення судом норм процесуального і матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати, постановити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги стверджується, що судом першої інстанції порушено правило виключної підсудності, оскільки спори відносно майна банкрута, відповідача по справі, підсудні господарському суду. Звертається увага на неправильне застосування норм матеріального права: суд помилково керувався нормами ЦК УРСР з огляду на дату укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна. Вирішуючи спір про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна відповідно до ст.220 ЦК України, суд має встановити, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилась від його посвідчення та чи втрачена така можливість. Щодо порушення інтересів держави та підстав представництва прокурором інтересів держави зазначається, що визнання права власності на нерухоме державне майно становить суспільний інтерес, і це ототожнюється із інтересами держави, а незаконне рішення, на думку скаржника, щодо визнання права власності такому суспільному інтересу не відповідає. Окрім того, не дивлячись на звернення прокурора, як Полтавська міська рада, якій спірне майно мало бути передане згідно судового рішення, ухваленого у межах процедури банкрутства, так і ДК ЖЕП «Будівельник» виявили бездіяльність усунулися від оскарження рішення суду у цій справі, що є підставою для представництва інтересів держави саме прокуратурою. У відзиві ОСОБА_1 , навівши свої заперечення на доводи апеляційної скарги, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін. Стверджується, зокрема про помилковість доводів апеляційної скарги стосовно порушення судом правил підсудності, оскільки спірні правовідносини не є господарськими у розумінні приписів ГПК України, а відповідачем по справі є керуючий санацією самозайнята фізична особа. Стосовно суті спору, то, на переконання позивача, суд першої інстанції виконав вимоги цивільного процесуального кодексу належним чином дослідив надані докази, у тому числі біржовий контракт, акт прийому-передачі майна, дав їм об`єктивну оцінку, і правильно застосував норми матеріального права, зокрема ст.220 ЦК України. Доводи апеляційної скарги про незалучення до участі у справі Полтавської міської ради і ДК ЖЕП «Будівельник» суперечать характеру спірних правовідносин, встановленим фактичним обставинам та наявним у справі доказам. Апеляційний суд, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції, дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з таких підстав: Відповідно п.3 ч.1 ст.374, ч.1 ст.377 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення, яким закінчено розгляд справи, повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України. Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою господарського суду Полтавської області від 22.08.2002 року порушено провадження у справі про банкрутство ДК ЖЕП «Будівельник» (а.с.52). 30 липня 2009 року на підставі біржового контракту (договору) купівлі-продажу майна Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства ОСОБА_1 придбав у власність нерухоме майно по АДРЕСА_2 , а саме нежитлове приміщення загальною площею 72,3 кв.м., (в т.ч. приміщення (1) площею 4,5 кв.м., приміщення (2) площею 15,3 кв.м., приміщення (3) площею 33,6 кв.м., приміщення (4) площею 18,9 кв.м.) житлового будинку літера А-2.(а.с.7) Згідно протоколу № 101030-1 від 28.07.2009 року проведення аукціону з продажу майна ОСОБА_1 останнім було сплачено грошові кошти у сумі 24 500,00 грн (а.с.9-10). В цей же день складено акт прийому-передачі майна (а.с.8). З акту вбачається, що Продавець - Державне комунальне житлово-експлуатаційне підприємство Будівельник в особі уповноваженого представника Москаленка, який діє на підставі довіреності, передав Покупцю фізичній особі громадянину ОСОБА_1 , відповідно до умов договору від 30.07.2009 року наступне майно: об`єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 , яке являє собою окремо визначене нерухоме майно - нежитлові приміщення загальною площею 72,3кв.м., (в т.ч. приміщення (1) площею 4,5кв.м., приміщення (2) площею 15,3кв.м., приміщення (3) площею 33,6кв.м., приміщення (4) площею 18.9кв.м., житлового будинку літера А-2 загальною вартістю 24500 грн. (а.с.8). Листом від 30.07.2009 року арбітражний керуючий ОСОБА_3 повідомив ОСОБА_1 , що ДК ЖЕП Будівельникяк продавець не має можливості забезпечити нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу, тому питання реєстрації прав власності на придбане майно рекомендовано вирішувати самостійно (а.с.14). Постановою господарського суду Полтавської області від 08.12.2011 року припинено процедуру санації ДК ЖЕП «Будівельник», визнано банкрутом ДК ЖЕП «Будівельник» та відкрито ліквідаційну процедуру. 15.08.2019 року ОСОБА_1 звернувся до комунального підприємства Реєстр нерухомого майна та бізнесу Бричківської сільської ради із заявою щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 72,3 м.кв, придбаного на аукціоні згідно протоколу № 101030-1 від 28.07.2009 року (а.с.15). Листом КП «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» Бричківської сільської ради» №871 від 21.08.2019 року ОСОБА_1 відмовлено у реєстрації права власності на майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 72,3 м.кв, придбаного на аукціоні згідно протоколу №101030-1 від 28.07.2009 року, та рекомендовано звернутися до суду (а.с.16). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з доведеності та обгунтованості позовних вимог, при цьому суд першої інстанції керувався нормами ЦК УРСР 1963 року у частині вимог про визнання дійсним договору купівлі-продажу. Перевіряючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з таких міркувань. Згідно ч.1, ч.2, ч.5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно ч.4 та 5 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Щодо суті спору. Суд першої інстанції, вирішуючи вимогу про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна з незрозумілих причин всупереч вимогам ст.5 ЦК України застосував до спірних правовідносин норми ЦК УРСР 1963 року, хоча біржовий контракт, за яким позивач придбав нерухоме майно, був укладений 30 липня 2009 року, тобто після введення в дію чинного ЦК України. Отже, до спірних правовідносин підлягає застосуванню ст.220 ЦК України у редакції, що діяла на час укладення угоди (біржового контракта), відповідно до частини другої якої якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Згідно із частиною третьою статті 640 ЦК України, в редакції чинній на час укладення угоди (біржового контракта), договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. Відповідно до ст.657 ЦК України у редакції за станом на 30 липня 2009 року договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. У пункті 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06 листопада 2009 року роз`яснено, що, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов`язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін. Враховуючи, що договір купівлі-продажу нерухомого майна (біржовий контракт) від 30 липня 2009 року відповідно до вимог ст.657 ЦК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, підлягав і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, слід зробити висновок про відсутність правових підстав для визнання його дійсним на підставі ст.220 ЦК України. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 2-4570/07 з аналогічними фактичними обставинами і відповідними правовідносинами. Окрім того, апеляційний суд звертає увагу на те, що за станом на час звернення позивача з цим позовом до суду нерухоме майно, щодо якого заявлена вимоги про визнання права власності на нього, вже не існувало фізично. Ця обставина визнана позивачем (його представниками) у суді апеляційної інстанції та підтверджується, зокрема, постановою Полтавського апеляційного суду від 21 жовтня 2019 року у справі №554/882/19 (а.с.90-96). Перевіряючи доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції правил підсудності, апеляційний суд керується правовими висновками, викладеними у постанові ВП ВС від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц. У зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду зробила такі правові висновки: «Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що після ухвалення оскаржуваних судових рішень законодавство було змінено, зокрема 21 жовтня 2019 року набрав чинності Кодекс України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII (далі - Кодекс № 2597-VIII). У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство. Відповідно до статті 7 Кодексу № 2597-VIII спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею (частина перша). Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення. У разі якщо відповідачем у такому спорі є суб`єкт владних повноважень, суд керується принципом офіційного з`ясування всіх обставин у справі та вживає визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів, з власної ініціативи (частина друга вказаної статті). Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи (частина третя вказаної статті). Оскільки суд має застосовувати відповідно до частини третьої статті 3 ГПК України норму, чинну на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду (перегляду) справи у тому числі й у суді касаційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду застосовує норми Кодексу № 2597-VIII, які є чинними на час такого перегляду. Зі змісту вказаних норм убачається, що законодавець захищає не лише права банкрута, а й права інших осіб, які мають вимоги до банкрута. Захист таких осіб полягає у тому, що інші суди, незалежно від юрисдикції, які розглядали справи за позовами до відповідача, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство після відкриття провадження в інших справах, не закривають таке провадження, а передають справу до належного суду для розгляду по суті. При цьому таким належним судом є виключно суд господарської юрисдикції, який відкрив справу про банкрутство відповідача. Таке урегулювання процедури розгляду спорів до відповідача, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, встановлює зрозумілу і справедливу процедуру закінчення розгляду справи належним судом, дотримання принципу визначення юрисдикції справи та підсудності спорів одному господарському суду, який акумулює усі вимоги до відповідача, щодо якого порушено процедуру банкрутства. Таким чином, з огляду на положення законодавства України, чинного на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, законодавець вкотре підкреслив, що розгляд всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до господарської юрисдикції. Однак не можна погодитися з висновками про закриття провадження у справі, оскільки такі дії перешкоджають позивачу у доступі до правосуддя та унеможливлюють захист його прав у господарському процесі у повному обсязі з урахуванням визначених строків звернення, встановлених статтею 45 Кодексу № 2597-VIII, а до цього - статтею 23 Закону № 2343-XII.» У справі, що розглядається, предметом спору є майнові вимоги фізичної особи до боржника (юридичної особи), його майна, який перебуває у стадії банкрутства. Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 22 серпня 2002 року порушено провадження у справі про банкрутство ДК ЖЕП «Будівельник» (а.с.52). Постановою Господарського суду Полтавської області від 08 грудня 2011 року у справі № 471-23/1 ДК ЖЕП «Будівельник» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру (а.с.62). Провадження у цій справі відкрито ухвалою суду першої інстанції від 07 листопада 2019 року, тобто після набрання чинності Кодексом України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII. З наведеного слідує, що суд першої інстанції у порушення вимог закону розглянув по суті спір, який не підсудний суду загальної юрисдикції. З огляду на встановлене рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а матеріали справи передачі до Господарського суду Полтавської області у провадженні якого перебуває справа № 471-23/1 про банкрутство ДК ЖЕП «Будівельник». Апеляційний суд погоджується з доводами Полтавської обласної прокуратури про існування підстав представництва прокурором інтересів Держави у цій справі, виходячи з таких міркувань. У постанові ВП ВС від 26 травня 2020 року по справі № 912/2385/18 викладені такі правові висновки щодо представництва прокурором інтересів Держави. «Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу (п.37). Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк (п.38). Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення (п.39). Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо (п.40). Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (п.43). Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави (п.45). Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (п.47). У справі, що розглядається, прокурор на виконання вимог закону в апеляційній скарзі обгрунтував існування підстав для представництва прокурором інтересів Держави, долучивши до апеляційної скарги відповідні докази. З наданих прокурором документів вбачається, що рішенням Полтавської міської ради від 25 вересня 2014 року на виконання ухвали Господарського суду Полтавської області від 19 липня 2012 року надано згоду на прийняття у комунальну власність територіальної громади міста від ДП ЖЕП «Будівельник» тридцяти дев`яти житлових будинків та восьми гуртожитків, у тому числі і будинку, розташоване спірне майно (а.с.71,72). Полтавська обласна прокуратура після ознайомлення з текстом рішення, що оскаржується, повідомляла Полтавську міську раду і арбітражного керуючого Рибаченка М.П. про його зміст і обгрунтувала необхідність оскарження цього судового рішення (а.с.52-55, 57-60), проте зміст наданих прокурору відповідей (а.с.56,61) про відсутність у зазначених суб`єктів намірів вжити заходів для апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції. Отже, долученими до апеляційної скарги підтверджено, що орган місцевого самоврядування Полтавська міська рада, має законний інтерес до спірного нерухомого майна у розумінні роз`яснень, викладених у рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004р. у справі № 1-10/2004, проте, не дивлячись на вжиті прокурором заходи, орган місцевого самоврядування виявив бездіяльність. З урахуванням встановленого усі інші доводи як апеляційної скарги, так і відзиву на апеляційну скаргу не мають істотного правового значення та потребують детальних відповідей задля забезпечення вимоги про обґрунтованість судового рішення. Керуючись ст.367, ст.378, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Полтавської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Октябрського районного суду м.Полтави від 19 листопада 2019 року і додаткове рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 02 вересня 2021 року скасувати. Матеріали справи за позовом ОСОБА_1 до керуючого санацією Державного комунального підприємства житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" про визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на нерухоме майно передати до Господарського суду Полтавської області, у провадженні якого перебуває справа № 471-23/1 про банкрутство ДК ЖЕП «Будівельник». Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови виготовлено 23 грудня 2021 року. Головуючий суддя О.А. Лобов Судді: А.І.Дорош В.М.Триголов