Постанова 4857 № 460/2181/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 грудня 2021 рокуЛьвівСправа № 460/2181/21 пров. № А/857/19463/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді Курильця А.Р., суддів Кушнерика М.П., Мікули О.І., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Рівненської обласної прокуратури на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Рівненської обласної прокуратури про зобов`язання вчинити певні дії,- суддя в 1-й інстанції Дудар О.М., час ухвалення рішення 24.09.2021 року, місце ухвалення рішення м. Рівне, дата складання повного тексту рішення 24.09.2021 року, в с т а н о в и в : У березні 2021 року ОСОБА_1 (далі позивач) звернулася з позовом до Рівненської обласної прокуратури (далі відповідач) про визнання неправомірною бездіяльності відповідача щодо не виплати середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги; стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги в зв`язку з звільненням по день фактичного розрахунку в сумі 184193,40 грн. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2021 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні. Стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні в сумі 27442 гривні 33 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та невстановлення всіх обставин справи, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про відмову в задоволенні позовних вимог Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що вихідна допомога і середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не належать до структури заробітної плати, а тому на них не поширюються вимоги Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати». Крім того, Законом України «Про прокуратуру» не передбачено виплати вихідної допомоги звільненому працівнику, а тому позовні вимоги є безпідставними. Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та проаналізувавши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до переконання, що подана апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних мотивів. Судом встановлено, що наказом прокуратури Рівненської області № 777к від 17.08.2020 року позивача звільнено з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях та інших заходів примусового характеру Прокуратури Рівненської області на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" з 17.08.2020 року (а.с. 16). Наказ видано на підставі рішення третьої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур № 10 від 09.06.2020 року та відповідно до ст. 11, підпункту 2 п. 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури". Цим же наказом Відділу фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури Рівненської області наказано провести остаточний розрахунок з позивачем та виплатити їй компенсацію за невикористані щорічні та додаткові відпустки за період роботи з 22.12.2017 по 21.12.2018 в кількості 05 календарних днів, за період роботи з 22.12.2018 по 21.12.2019 в кількості 45 календарних днів, за період роботи з 22.12.2019 по 17.08.2020 в кількості 15 календарних днів. Листом від 18.09.2020 року № 27-148вих-20 відповідач повідомив позивача про те, що розрахунок по наказу № 777 к від 17.08.2020 року проведений 18.08.2020 року (а.с. 17). Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 29.10.2020 року у справі № 460/7255/20, яке залишено без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 23.02.2021 року, стягнуто з відповідача на користь позивача вихідну допомогу при звільненні в розмірі 26757,83 грн. Рішення набрало законної сили 23.03.2021 року (а.с. 10-15). На виконання рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 29.10.2020 у справі № 460/7255/20 позивачу 18.03.2021 року проведено виплату вихідної допомоги при звільненні. Вказані обставини підтверджуються банківською випискою по надходженням за період 18.03.2021 - 18.03.2021 (а.с. 9). З наведеного слідує, що остаточний розрахунок з позивачем в день звільнення не проведено, а всі належні суми грошового забезпечення були виплачені позивачу лише 18.03.2021 року. Вирішуючи спір колегія суддів виходить з наступного. Згідно позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеної в постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Таким чином, вихідна допомога є складовою заробітної плати, а тому на суму належної компенсації розповсюджуються вимоги ст.ст. 116, 117 КЗпП України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку (виплати компенсації) при звільненні. Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці прокурорів, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, Верховний Суд вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції, про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин норм ст.ст. 116, 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення зі служби органів прокуратури (постанова Верховного Суду від 22.07.2021 року у справі № 200/5764/20-а). За таких умов колегія суддів не бере до уваги заперечення відповідача про непоширення на працівників прокуратури норм КЗпП України. Зокрема, відповідач зазначає, що з 25.09.2019 року особливості застосування до прокурорів положень пункту 1 частини першої, частини другої статті 40, статей 42, 42-1, частин першої - третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України установлюються Законом України «Про прокуратуру». Тому з 25 вересня 2019 року саме цей Закон, а не Кодекс законів про працю України поширюється на правовідносини між позивачем і відповідачами. Проте, апеляційний суд звертає увагу, що вказане твердження Верховний Суд зробив щодо правовідносин, які пов`язані з проходженням прокурором публічної служби та звільнення, які урегульовані спеціальними законодавчими актами. Питання ж відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум регулюється КЗпП України. Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП, у якому визначені основні трудові права працівників. Відтак, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що за загальним правилом пріоритетними для застосування є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню субсидіарно у тих випадках, коли нормами спеціального законодавства спірні правовідносини не врегульовані. Тому, оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні працівників поліції (зокрема затримку виплати вихідної допомоги при звільненні) не врегульовані спеціальним законодавством, то до таких правовідносин слід застосовувати приписи КЗпП. Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з рішенням суду щодо необхідності виплатити позивачу вихідну допомогу, оскільки така не передбачена спеціальним законодавством. Проте, рішення, яким зобов`язано відповідача виплатити позивачу вихідну допомогу при звільненні набрало законної сили, воно є виконане відповідачем а тому не може бути предметом перегляду у вказаній справі. Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу. Ст. 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум. Таким чином, не має значення чи роботодавець добровільно виплатив заборгованість із заробітної плати чи на виконання рішення суду, у випадку затримки розрахунку при звільненні працівника до роботодавця застосовуються санкції, передбачені с. 117 КЗпП України. Період затримки розрахунку при звільненні - це весь час затримки належних звільненому працівникові сум та виплат по день фактичного розрахунку. Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 року у справі № 21-1765а15 зазначав, що аналіз ст.ст. 116-117 КЗпП України дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум. Велика Палата Верховного Суду в постанові в справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Таким чином, виходячи із системного тлумачення положень ст.ст. 233, 116, 117 КЗпП України, враховуючи Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі № 4-рп/2012, а також правові позиції Великої Палати Верховного Суду, наведені вище, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов`язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена ст. 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов`язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові). Судом встановлено, що на момент звільнення з позивачем не було проведено остаточного розрахунку. Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Водночас, щодо суми середнього заробітку, що підлягає виплаті позивачу, апеляційний суд зазначає наступне. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. п. 71 постанови від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц). Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. п. 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц): - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затв. постановою КМУ від 08.02.1995 року № 100 (далі Порядок № 100). Нормами абз. 3 п. 2 Порядку № 100 визначено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи. Згідно з п. 5 розділу ІV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно пункту 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку № 100). Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи організації, встановленим з отриманням вимог законодавства (абз. 3 п. 8 Порядку № 100). Дана правова позиція була висловлена Верховним Судом України у постановах від 21.01.2015 року (справа № 6-195цс14) та від 23.01.2015 року (№ 6-1093цс15), а також Верховним Судом у постанові від 16.04.2020 року (справа № 316/2896/14-а) та колегія суддів не вбачає підстав для відступу від даної позиції. Судом першої інстанції взято до уваги довідку відповідача, в якій зазначено, що середньоденна заробітна плата позивача становить 1244,55 грн (а.с. 18). Розрахункова сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку з 18.08.2020 року (наступний день після дати звільнення позивача) по 18.03.2021 року (дата виплати вихідної допомоги при звільненні) охоплює 147 робочих днів. Отже, середній заробіток за час затримки виплати позивачу вихідної допомоги при звільненні становить 182948,85 грн. (з розрахунку: 1244,55 грн. х 147 робочих днів). Так, Верховний Суд в постанові від 30.11.2020 року по справі № 480/3105/19 сформував правову позицію щодо врахування частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку. Зокрема, загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат склав 101328,05 грн., з яких: виплачена заробітна плата 74570,22 грн. (згідно розрахункового листа за серпень 2020 року, а.с. 19) (73,59%) та вихідна допомога 26757,83 грн. (виплачених згідно рішення суду) (26,41%). Виходячи з принципу пропорційності, суд вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 48316,79 грн. як середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (26,41% від 182948,85 грн.). З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги є суттєвими і складають підстави для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, через що рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст. 308,311,315,317,321,322,325,328,329 КАС України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Рівненської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2021 року у справі № 460/2181/21 скасувати та прийняти постанову, якою позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з Рівненської обласної прокуратури (вул. 16 Липня, буд. 52, м. Рівне, 33028, ідентифікаційний код юридичної особи: 02910077) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні в розмірі 48316 (сорок вісім тисяч триста шістнадцять) гривень 79 копійок. В задоволенні решти позову відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя А. Р. Курилець судді М. П. Кушнерик О. І. Мікула Повне судове рішення складено 22 грудня 2021 року.