Постанова 4857 № 466/9928/18

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2021 рокуЛьвівСправа № 466/9928/18 пров. № СК-А/857/10020/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого-судді Кузьмича С.М., суддів Улицького В.З., Шавеля Р.М., за участю секретаря Омеляновської Л.В., представника апелянта Роман Н.О., позивача ОСОБА_1 , представника позивача Гурин В.О., представника третьої особи Піскун А.Й., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові справу за апеляційною скаргою Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 05 жовтня 2020 року (ухвалене головуючим суддею Єзерський Р.Б. у м. Львові) у справі № 466/9928/18 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Львівська міська рада про закриття виконавчого провадження, ВСТАНОВИВ: Позивач звернулася до суду із адміністративним позовом до відповідача яким просила скасувати постанову державного виконавця ВП № 48902809 від 30.11.2018, винесену старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Романом Назаром Олеговичем та направити на нове виконання виконавчий лист № 466/8784/14-а у справі № 2а-1287/10/1328. В обґрунтування позовних вимог вказувала на те, що 16.06.2010 Шевченківським районним судом м. Львова було винесено постанову про задоволення позову у справі № 2а-1287/10/1328. Зазначає, що старший державний виконавець Роман Н.О. тричі виносив постанови про закриття провадження, хоча ним не було вжито всіх необхідних заходів щодо примусового виконання судового рішення, зокрема нею жодних заяв до державного виконавця про виконання або часткове виконання боржником в особі ЛМР не подавалось, жодного повідомлення від боржника про можливість виконання рішення у її відсутності не поступало, державний виконавець не ознайомив її із правами та можливістю брати участь виконавчому провадженні, в постанові ВП № 48902809 про закінчення провадження державний виконавець зазначає, що рішення виконано, хоча державний виконавець Роман Н.О. не повідомив її про те, що можуть проводитися дії щодо виконання рішення, виконавчий збір із боржника не стягнуто, рішення суду від 16.06.2010 не виконано, тому вона змушена звернутися до суду за захистом своїх прав. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 05.10.2020 адміністративний позов задоволено. Скасовано постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Романа Назара Олеговича ВП № 48902809 від 30.11.2018 та зобов`язано направлено на нове виконання виконавчий лист № 466/8784/14-а у справі № 2а-1287/10/1328. Приймаючи оскаржене рішення суд першої інстанції виходив з того, що у зв`язку з відсутністю належних та допустимих доказів вчинення державним виконавцем заходів щодо примусового виконання рішення передбачених чинним законодавством для виконання виконавчого листа, суд погоджується з доводами позивача щодо передчасності та протиправності прийняття спірної постанови про закінчення виконавчого провадження. Суд вважав, що державним виконавцем не було вжито всіх можливих та необхідних заходів щодо виконання судового рішення та не було законних підстав для закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження». Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржив відповідач, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права з неповним з`ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Зокрема в апеляційні скарзі зазначає, що факт відсутності прийнятого рішення не може свідчити про не виконання постанови у справі № 2а-1287/10/1328, оскільки судовим рішенням зобов`язано лише розглянути у встановленому порядку звернення ОСОБА_1 , інших дій зобов`язального характеру на Львівську міську раду, постановою Шевченківського районного суду м. Львова у справі № 2а-1287/10/1328, не було. Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Представник апелянта та третьої особи в судовому засіданні підтримали апеляційну скаргу та надали пояснення, просять апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволені позову. В судовому засіданні позивач та її представник, заперечили проти задоволення апеляційної скарги та надали пояснення, просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Заслухавши суддю-доповідача, позивача та представників учасників справи, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, з наступних підстав. З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 є суб`єктом підприємницької діяльності - фізичною особою, а саме, здійснює торгівельну діяльність газетно-журнальною продукцією. Постановою Шевченківського районного суду м. Львова від 16.06.2019 (адміністративна справа № 2а-1287/2010) було частково задоволено її адміністративний позов до Галицької районної адміністрації Львівської міської ради та Львівської міської ради про визнання дій неправомірними, зобов`язання до вчинення дій та відшкодування моральної шкоди та зобов`язано Львівську міську раду розглянути у встановленому порядку звернення ОСОБА_1 щодо надання дозволу для здійснення торгівельної діяльності газетно-журнальною продукцією та встановлення яток щоденного демонтажу за адресами: кут вул. Вагова - Чорновола та АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вказана постанова суду першої інстанції залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.09.2011 і ухвалою Вищого адміністративного суду України від 03.04.2014 та набрала законної сили. В подальшому, на виконанні у Відділі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (змінено назву на відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстції України (м. Львів) перебувало виконавче провадження № 48902809 з виконання виконавчого листа № 466/8784/14-а виданого 07.05.2015 Шевченківським районним судом м. Львова про зобов`язання Львівської міської ради розглянути у встановленому порядку звернення ОСОБА_1 щодо надання дозволу для здійснення торгівельної діяльності газетно-журнальною продукцією та встановлення яток щоденного демонтажу за адресами: кут вул. Вагова - Чорновола та АДРЕСА_1 . 30.11.2018 старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Романом Назаром Олеговичем було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження ВП № 48902809, з примусового виконання виконавчого листа № 466/8784/14-а, виданого 07.05.2015 року Шевченківським районним судом м. Львова. Зі змісту цієї постанови про закінчення виконавчого провадження від 30.11.2018, копія якої долучена до матеріалів справи, вбачається, що виконавче провадження закінчено на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки рішення суду боржником виконано, а саме на пленарному засіданні Львівської міської ради від 11.10.2018 розглянуто питання «Про надання гр. ОСОБА_1 дозволу на здійснення торговельної діяльності газетно-журнальною продукцією та встановлення яток щоденного демонтажу за адресами: кут вул. Вагова - Чорновола та АДРЕСА_1 . Позивач вважаючи протиправним закінчення виконавчого провадження, звернулася до суду з відповідними позовними вимогами. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного. Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Згідно з ч. 2 ст. 14 КАС України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Статтею 370 КАС України визначено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що Конституційний Суд України, розглядаючи справу № 1-7/2013 у Рішенні від 26.06.2013 зазначив, що вже неодноразово вказував на те, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13.12.2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012 року N 11-рп/2012). Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права. Європейський суд з прав людини в пункті 40 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» вказав, що право на суд було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави допускала невиконання остаточного та обов`язкового судового рішення на шкоду одній зі сторін. Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (рішення у справі «Піалопулос та інші проти Греції», пункт 68). Європейський суд з прав людини у рішенні від 07.05.2002 у справі «Бурдов проти Росії» визначив, що у контексті статті 6 Конвенції виконання судового рішення, прийнятого будь-яким судом, має розглядатися як складова «судового розгляду». Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 06.09.1978 у справі «Класс та інші проти Німеччини» «із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури». Конституційний Суд України бере до уваги практику Європейського суду з прав людини, який, зокрема, в рішенні у справі «Шмалько проти України» від 20.07.2004 вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (п. 43). У Рішенні від 30.06.2009 № 16-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини). Право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист. Отже, обов`язок виконати судове рішення виникає з моменту набрання ним законної сили. Стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Пунктом 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення зокрема на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень. Відповідно до п. 1, пп. 1 п. 2 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом. Частиною 1 ст. 18 вказаного Закону встановлено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом (пункт 1, 16 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження»). Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону, за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення. Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Так, як згадувалось вище 30.11.2018 старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Романом Назаром Олеговичем було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження ВП № 48902809, з примусового виконання виконавчого листа № 466/8784/14-а, виданого 07.05.2015 року Шевченківським районним судом м. Львова. Зі змісту цієї постанови про закінчення виконавчого провадження від 30.11.2018, копія якої долучена до матеріалів справи, вбачається, що виконавче провадження закінчено на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки рішення суду боржником виконано, а саме на пленарному засіданні Львівської міської ради від 11.10.2018 розглянуто питання «Про надання гр. ОСОБА_1 дозволу на здійснення торговельної діяльності газетно-журнальною продукцією та встановлення яток щоденного демонтажу за адресами: кут вул. Вагова - Чорновола та АДРЕСА_1 . Разом з цим колегія суддів поділяє думку суду першої інстанції, що державним виконавцем не було вжито всіх можливих та необхідних заходів щодо виконання судового рішення та не було законних підстав для закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки Львівською міською радою на пленарному засіданні 15-ї сесії ЛМР від 11.10.2018 лише розглянуто питання «Про надання гр. ОСОБА_1 дозволу на здійснення торговельної діяльності газетно-журнальною продукцією та встановлення яток щоденного демонтажу за адресами: кут вул. Вагова - Чорновола та АДРЕСА_1 , але не прийнято рішення про відмову або надання дозволу на здійснення торговельної діяльності газетно-журнальною продукцією та встановлення яток щоденного демонтажу за адресами: кут кут вул. Вагова - Чорновола та вул. І.Франка, 66 у м. Львові гр. ОСОБА_1 та порядок оскарження прийнятого рішення. Більше того, апеляційний суд вважає вірним твердження суду першої інстанції,, що як зазначав державний виконавець, ним за невиконання боржником без поважних причин рішення було застосовано штрафні санкції, передбачені ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження», що свідчить, що боржником не виконувалося рішення суду, хоча жодних доказів про застосування до боржника штрафу державним виконавцем суду не було надано та матеріали справи не містять, а також невідомо та матеріали справи не містять, якщо рішення суду без поважних причин не виконувалося, чи державний виконавець вжив всіх необхідних заходів, у відповідності до ст. 63 Закону України «Про виконавче провадження», зокрема чи накладався штраф у подвійному розмірі, чи надсилав до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, що на думку суду свідчить про невжиття державним виконавцем всіх передбачених Законом України «Про виконавче провадження» заходів щодо забезпечення примусового виконання судового рішення. Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції. Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється. Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 05 жовтня 2020 року у справі № 466/9928/18 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя С. М. Кузьмич судді В. З. Улицький Р. М. Шавель Повне судове рішення складено 22 грудня 2021 року