Ухвала КЦС ВС № 372/2180/18

Ухвала 22 грудня 2021 року м. Київ справа № 372/2180/18 провадження № 61-18740ск21 Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Ратнікової В. М, Писаної Т. О., у справі за позовом ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 , третя особа - державний нотаріус Української міської державної нотаріальної контори Київської області Антонченко Олександра Владиславівна, про визнання договору дарування недійсним, ВСТАНОВИВ: У серпні 2018 року ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , звернулася з позовом до ОСОБА_3 , третя особа - державний нотаріус Української міської державної нотаріальної контори Київської області Антонченко О. В., про визнання договору дарування недійсним. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 все своє життя живе у квартирі АДРЕСА_1 . Цю квартиру позивач придбала разом зі своїм чоловіком ОСОБА_4 під час перебування у шлюбі та успадкувала після його смерті. 10 квітня 2018 року позивачу стало відомо про те, що 20 грудня 2008 року державним нотаріусом Української державної нотаріальної контори Антонченко О. В. посвідчено договір дарування її квартири. Оскільки наміру і бажання укладати договір дарування свого єдиного житла вона ніколи не мала, вважала, що договір дарування укладено всупереч її волі. ОСОБА_2 просила: визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 20 грудня 2008 року, посвідчений державним нотаріусом Української державної нотаріальної контори Антонченко О. В., та зареєстрований в реєстрі за № 2387. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 07 липня 2021 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 20 грудня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 20 грудня 2008 року державним нотаріусом Української державної нотаріальної контори Антонченко О. В. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанцій мотивоване тим, що наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. Суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_2 не мала вільного і свідомого волевиявлення під час укладення оспорюваного договору дарування та передачу у власність відповідачці квартири, яка була її єдиним житлом, що свідчить про те, що вона не мала наміру дарувати цю квартиру, і що вона будучи людиною похилого віку, яка за станом здоров`я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувалась на передачу нерухомого майна у власність відповідачки лише на підставі договору довічного утримання, укладаючи договір, помилялась щодо саме правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачкою. А тому суд вважав, що договір дарування спрямований на настання реальних наслідків, однак, не за договором дарування, а за договором довічного утримання. В матеріалах справи є належні, допустимі та переконливі докази, які вказують на те, що позивачка не мала наміру відчужувати належну їй квартиру, після укладення оспорюваного правочину продовжувала безперешкодно користуватись квартирою, проживати в ній, сплачувати житлово-комунальні послуги, ключі від квартири відповідачці не передала, що дає підстави для висновку про доведеність доводів позову про те, що належне їй на праві власності нерухоме майно вибуло поза її волею. На противагу цьому відповідач під час розгляду справи не повідомила суду переконливих аргументів чи обґрунтувань своїх заперечень, посилаючись лише на презумпцію правомірності правочину та наслідки спливу позовної давності. Правочин є оспорюваним в межах цієї справи, тому подібні посилання є необґрунтованими. Суду не повідомлено і не доведено обставин, які б вказували на те, що відповідач вжила будь-яких заходів для прийняття на себе прав та обов`язків власника отриманого в дарунок нерухомого майна, предмет дарунку їй не було передано до цього часу, спорів з приводу наявності будь-яких перешкод у реалізації прав власника, усуненні перешкод у користуванні власністю між сторонами не виникало, участі в утриманні отриманої в дар квартири відповідач не брала. Таким чином, доводи позову знайшли об`єктивне підтвердження під час судового розгляду, що належна позивачу на праві власності квартира була відчужена усупереч її волі, тому договір дарування може бути визнаний недійсним в судовому порядку. Суд першої інстанції зазначив, що позивачка ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 після постановлення заочного рішення у цій справі, тому ухвалою суду від 01 лютого 2021 року була замінена на правонаступника - спадкоємця ОСОБА_1 , який позов підтримав, тому набув право вимоги у цьому спорі та є належним позивачем, права якого підлягають судовому захисту. Суд погодився із доводами позову про те, що ОСОБА_2 дізналась про порушення своїх прав як власника квартири 10 квітня 2018 року, що будь-якими доказами відповідачем не спростовано, однак узгоджується із показами свідків, поясненнями учасників процесу, які вказують на те, що будь-яких перешкод у користуванні спірною квартирою їй не чинилось, відповідачка до використання квартири не приступала, договори із житлово-комунальними організаціями були укладені саме із ОСОБА_2 , саме вона продовжувала утримати квартиру, правовстановлюючі документи у неї були вилучені відповідачкою, тому своєчасно дізнатись про порушення своїх прав вона не могла. За таких обставин, факт пропуску позовної давності без поважних причин судом не встановлено, достатніх підстав для застосування наслідків спливу позовної давності у цьому спорі суд не вбачає. Постановою Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року апеляційну скаргу адвоката Мішути В. В. в інтересах ОСОБА_3 задоволено, рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 липня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про наявність помилки, тобто, неправильного сприйняття позивачем при укладенні договору дарування правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення, що є, в свою чергу, підставою для визнання цього договору недійсним. Проте, колегія суддів не погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що підставою для визнання оспорюваного договору недійсним також є і те, що позивач, будучи людиною похилого віку, за станом здоров`я потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги, оскільки матеріали справи жодних доказів на підтвердження вказаної обставини не містять. Разом з тим, дійшовши правильного висновку про наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, суд першої інстанції не врахував наступне. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися, про вчинення цього правочину. Аналогічний правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15, та підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 та Верховним Судом у постанові від 01 лютого 2021 року у справі № 442/2196/19. Апеляційний суд вказав, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18) зазначено, що «позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не встановлює, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропуску позовної давності поважними. Як правило, це відбувається за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів». Як убачається із матеріалів справи, ОСОБА_2 , звертаючись до суду із позовом, посилалась на те, що вона дізналась про порушення своїх прав як власника квартири 10 квітня 2018 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла. ОСОБА_1 , якого залучено до участі у справі як правонаступника ОСОБА_2 , пояснив, що позивачці про порушення її права внаслідок укладення оспорюваного договору стало відомо у 2018 році, коли постало питання складення заповіту на його, ОСОБА_1 , користь. Відмовляючи у застосуванні позовної давності, суд першої інстанції вважав обґрунтованими доводи сторони позивача, оскільки вказані обставини узгоджуються із показами свідків, поясненнями учасників процесу, які також вказали на те, що будь-яких перешкод у користуванні спірною квартирою ОСОБА_2 не чинилось, відповідачка до використання квартири не приступала, договори із житлово-комунальними організаціями були укладені саме із ОСОБА_2 , яка продовжувала утримувати квартиру, а тому своєчасно дізнатись про порушення своїх прав вона не могла. Апеляційний суд зазначив, що доводи позивача про те, що про порушення своїх прав як власника ОСОБА_2 дізналася лише у 2018 році неприйнятні, оскільки матеріали справи свідчать, що на момент вчинення оспорюваного правочину (20 грудня 2008 року) позивачці було 64 роки, доказів про наявність у неї на момент укладення договору дарування захворювань, які б могли бути підставою не усвідомлення нею факту укладення правочину, чи перебування у такому стані, при якому вона не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, матеріали справи не містять. Оспорюваний правочин нотаріально посвідчений, нотаріусом сторонам договору дарування роз`яснено положення статей 229-236, 717, 722, 727 ЦК України. Вказані обставини у своїй сукупності не дають підстав вважати, що ОСОБА_2 з 20 грудня 2008 року, тобто, з дати укладення оспорюваного правочину, не знала та не могла знати про порушення своїх прав як власника квартири. Отже, саме з часу укладення спірного правочину ОСОБА_2 довідалася або мала фактичну можливість довідатися про порушення свого права, та саме від часу укладення договору (грудень 2008 року) розпочався перебіг визначеного законом трирічного строку давності. Апеляційний суд вказав, що оскільки право на позов у ОСОБА_2 виникло з 20 грудня 2008 року, звернувшись до суду із позовом у 2018 році, остання пропустила позовну давність. При цьому, в порушення вимог процесуального закону ні нею, ні її правонаступником, не було надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження вище наведених обставин. Показання свідків, у тому числі, пояснення правонаступника ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , також не можуть свідчити про те, що ОСОБА_2 про порушення свого права стало відомо лише у 2018 році, коли вона виявила намір скласти заповіт, оскільки, як убачається із матеріалів справи, заповіт нею на користь ОСОБА_1 був складений у лютому 2019 року. Ураховуючи, що позивачка звернулася до суду із позовом з пропуском позовної давності, а відповідачка в установленому законом порядку звернулась до суду із заявою про застосування позовної давності (під час розгляду заяви ОСОБА_3 про перегляд ухваленого у справі заочного рішення (т. 1, а .с. 138-140) та після скасування заочного рішення у відзиві на позовну заяву (т. 1, а. с. 212-216), висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення позову є помилковими. 17 листопада 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року, повне текст якої складено 25 жовтня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків, а саме: вказати підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 ЦПК України підстави (підстав), обґрунтувати неправильне застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права і надати уточнену касаційну скаргу та її копії відповідно до кількості учасників справи. У грудні 2021 року на виконання ухвали Верховного Суду від 22 листопада 2021 року ОСОБА_1 подав уточнену касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. В уточненій касаційній скарзі ОСОБА_1 однією з підстав касаційного оскарження судових рішень указує пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу). Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження судового рішення, передбачену пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, ОСОБА_1 у касаційній скарзі указує, що апеляційний суд спочатку зазначає, що позивач на час укладення оспорюваного правочину була особою похилого віку, мала єдине житло, помилялася в укладенні договору, який на думку судів є недійсним, а потім указує, що позивачці було 64 роки, доказів про наявність у неї на момент укладення договору дарування захворювань, які б могли бути підставою не усвідомлення нею факту укладення правочину, чи перебування у такому стані, при якому вона не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, матеріали справи не містять, тим самим апеляційний суд встановив обставини з своїх особистих міркувань, що не відповідає пункту 4 частини тертьої статті 411 ЦПК України. Касаційна скарга в частині підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підлягає поверненню з таких мотивів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України). Аналіз уточненої касаційної скарги свідчить, що у ній відсутнє обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України. ОСОБА_1 не обґрунтовує передбаченої пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підстави касаційного оскарження судових рішень. У касаційній скарзі відсутнє посилання на конкретні докази, які ОСОБА_1 вважає недопустимими. Сама по собі вказівка на те, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстав касаційного оскарження та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України). Тому ОСОБА_1 не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню. Керуючись статтями 260, 389, 392, 393 ЦПК України,

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року в частині підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України повернути. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя В. І. Крат