Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/10163/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 грудня 2021 р.Справа № 520/10163/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Бартош Н.С. , Григорова А.М. , за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.08.2021, головуючий суддя І інстанції: Єгупенко В.В., м. Харків, повний текст складено 30.08.21 року по справі № 520/10163/21 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд: скасувати рішення Державної міграційної служби України №93-21 від 22.03.2021 року; зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Єменської Республіки - ОСОБА_1 визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 30.08.2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також неправильне та неповне встановлення обставин, які мають значення для справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.08.2021 року та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення хибно вважав, що у справах №520/10163/21 та №520/9088/19 розглядались дві різні заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і що предмет доказування по справі включає в себе існування у справі нових обставин, відмінних від обставин, досліджених у справі №520/9088/19. Вказує, що у справах №520/10163/21 та №520/9088/19 судами досліджувалась та перевірялась законність рішень ДМС України, ГУ ДМС України в Харківській області, прийнятих в межах розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.06.2019 року на різних стадіях процедури отримання захисту в Україні: відмови в прийнятті заяви позивача та відмови у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. Стверджує, що висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, складається за результатом оцінки заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, та перевірки фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Зауважує, що вказані у висновку третьою особою публікації не досліджують належним чином ситуацію із безпекою, ситуацію у сфері прав людини чи діяльність представників сторін конфлікту у Ємені або підтверджують обґрунтованість побоювань позивача. Зазначає, що враховуючи багатосторонній конфлікт у Ємені (уряд який підтримується Саудівською Аравією, угрупування хуситів (Ал-Хусі), Південна перехідна Рада (сепаратисти південного Ємену, терористичні угрупування «Аль-Каїда» та «Ісламська держав»), систематичні порушення прав людини усіма сторонами конфлікту та страшну гуманітарну кризу, для позивача відсутня альтернативна внутрішнього переміщення в середині країни. Вказує, що третьою особою належним чином не досліджено ситуацію у сфері безпеки, ситуацію із дотриманням прав людини в Ємені, третя особа необґрунтовано робить висновок про те, що території, підконтрольні представникам офіційного єменського уряду, є безпечними для проживання. Така оцінка, на думку апелянта, зроблена без урахування актуальної та релевантної інформації по країні походження. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням принципів, вказаних у ч.2 ст.2 КАС України, необґрунтовано, нерозсудливо, недобросовісно, непропорційно, зокрема без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення. Учасники справи про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені заздалегідь та належним чином. Представник позивача в судовому засіданні підтримував доводи апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції задовольнити вимоги скарги в повному обсязі. Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача, просив суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи в судовому засіданні, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 - громадянин Ємену, звернувся 12.03.2018 року до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 04.09.2018 року позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 57 від 03.09.2018 року про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону, відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 року № 248-18. Згідно рішення Державної міграційної служби України № 248-18 від 17.08.2018 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивача, підтримуючи висновок ГУ ДМС в Харківській області. Згідно висновку ГУ ДМС України в Харківській області, який став підставою для прийняття рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначено, що заявнику при поверненні до країни громадянської належності, не існує об`єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні. ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив суд: скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018р. № 248-18; зобов`язати Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Єменської Республіки - ОСОБА_1 . Рішенням Харківського окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 08.02.2019 (справа №2040/7452/18) у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії -відмовлено. 05.09.2019 року ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив суд: скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.08.2019 року №119-19; скасувати наказ Головного Управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 24.06.2019 року №278 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Головне Управління Державної міграційної служби України у Харківській області прийняти заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 21.11.2019, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 11.02.2020 (справа №520/9088/19) позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 19.08.2019 року №119-19. Скасовано наказ Головного Управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 24.06.2019 року №278 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Головне Управління Державної міграційної служби України у Харківській області прийняти заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.11.2019, наказом ГУ ДМС України в Харківській області 12.06.2020 №148 було прийнято рішення про розгляд та оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням ДМС України від 22.03.2021 №93-21 було відмовлено громадянину ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись із прийнятим відповідачем рішенням, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI умови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не змінились у період з першого звернення, тому оскаржуване рішення відповідача є обґрунтованим та не підлягає скасуванню. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, з огляду на таке. Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI). Згідно з п.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з п.4 ст.1 Закону №3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Частиною 1 ст.5 Закону №3671-VI визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.2 ст.5 Закону №3671-VI). Положеннями ч.5 ст.5 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Згідно з ч.1 ст.7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Частиною 7 ст.7 Закону №3671-VI встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Відповідно до ч.5 ст.10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з ч.13 ст.10 Закону №3671-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення. Колегія суддів зазначає, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов`язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди. Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 визначено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п.п. 45, 66). Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні. При цьому, колегія суддів зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, для особи, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим. Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Разом з тим, звертаючись із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен принаймні навести усні твердження, які б свідчили про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань або зазнати неприйнятної шкоди в країні походження, та які б могли бути перевірені працівниками міграційної служби з використанням вищезазначених джерел. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторони. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. При цьому, слід зазначити, що згідно з п.4 ч.1 ст.6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, врегульована нормами Правил, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України №649 від 07.09.2011 (далі по тексту - Правила). Відповідно до п.2.1 розд. ІІ Правил уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом № 3671-VI, в тому числі, перевіряє дотримання заявником передбаченого ст.5 цього Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; а також протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з ч.6 ст.5 Закону №3671-VI Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Пунктом 2.4 розд. ІІ Правил у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: - видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; -вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб. Колегія суддів вказує, що правовою підставою для прийняття спірного рішення стала відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI. Відповідно до ч.4 ст.78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Так, при розгляді справи №2040/7452/18 судом було встановлено, що ОСОБА_1 - громадянин Ємену, звернувся 12.03.2018 року до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно протоколу співбесіди з позивачем в Головному управлінні Державної міграційної служби України в Харківській області від 27.06.2018 року, як на доказ обставин щодо отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, вказано побоювання переслідувань з боку терористичних угрупувань, зокрема хуситів, у зв`язку з діяльністю яких позивач не бажає повернутися на територію Ємену, однак згідно цих же пояснень вбачається, що жодних дій відносно нього під час його перебування на блокпосту хуситів останні не здійснили, оскільки вказане угрупування мало наказ не стріляти в людей без відповідного ордеру. 24.06.2021 року позивач вдруге звернувся із заявою-анкетою до Відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що також встановлено матеріалами справи №520/9088/19. У заяві-анкеті позивачем зазначено, що у Ємені відбуваються масштабні військові дії протягом останніх 5 років, у позивача немає безпечного місця, куди б він міг повернутися, сторони конфлікту вбивають людей з відмінними від їхніх поглядами на життя та тих, які відмовляються вступати в їхні ряди. Також вказано, що через побоювання стати жертвою переслідувань з боку різноманітних військових, терористичних угрупувань, зокрема хуситів, та загрозу життю, безпеці та свободі позивач не може повернутись до країни його громадянської належності. Таким чином, позивач в заяві-анкеті від 24.06.2021 року про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту вказує побоювання та наводить обставини, що вже досліджувалися міграційною службою та судом у справі №2040/7452/18. Згідно з положеннями статті 40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС №2013/32/ЕU від 26.06.2013 "Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту (перероблена)" з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суті. При цьому, Директива регламентує, що якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, недоцільно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. У таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду. На основі проведення порівняльного аналізу положень Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС "Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту" №2013/32/ЕU від 26.06.2013 та норм національного законодавства у вказаній сфері можна дійти висновку, що "повторна заява" означає подальшу заяву, подану особою, якій відмовлено у наданні захисту на підставі відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та частини першоїстатті1Закону № 3671-VI, після прийняття остаточного рішення за попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин. Поняття "нові обставини" може застосовуватись лише за умови коли заявник, у ході проведення попередньої процедури, не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, включаючи процедуру оскарження відповідного рішення. Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 20.05.2020 року у справі №826/11556/17, яка в силу вимог ч.5 ст.242 КАС України має бути врахована судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. На думку позивача, при повторному зверненні існують передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки вказані у першому зверненні умови змінилися. Натомість, колегія суддів зазначає, що у повторній заяві позивач наводить факти і підтверджує їх матеріальними елементами, які тотожні відомостям, що спростовні під час судового розгляду в межах розгляду справи №2040/7452/18 під час провадження за попередньою заявою. Будь-яких інших посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту небезпеку та переслідувань на батьківщині заявником не наведено. У зв`язку з цим, слід зазначити, що нові умови, які з`явилися у правовій дефініції "додатковий захист" можуть бути застосовані лише у випадку наявності загрози життю, безпеці чи свободі заявника, оскільки вони є похідними від вказаних обставин. Проте наведений елемент (наявність особистої загрози життю, безпеці чи свободі заявника) визнано недостовірним, тому він не може бути взятим до уваги. На підставі вищевикладеного, оскільки передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI умови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не змінились у період з першого звернення, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів зауважує, що позивач ані під час повторного звернення із заявою, ані під час судового розгляду справи не зазначив, які саме умови змінились за період з першого звернення, за яким йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Матеріалами справи підтверджено, що позивач прибув в Україну для навчання у вищому навчальному закладі, однак його було відраховано та у подальшому скасовано посвідку на тимчасове проживання. При цьому, позивач вперше звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, лише 12.03.2018 року, тобто після того, як дізнався про скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні, що дає підстави стверджувати про намір позивача залишитись проживати в Україні. Таким чином, заявник порушив порядок звернення за захистом в Україні, передбачений частиною 1 статті 5 Закону №3671-VI, згідно з яким, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Крім того, як вбачається з матеріалів даної справи, позивач перед прибуттям до України перебував в Арабській Республіці Єгипет у місті Каїр з 27.08.2017 року до 29.11.2017 року. Відповідно до Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (редакція від 15.05.2014 року): «значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим». Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.03.2018 року у справі №820/1502/17. Крім того, позивачем не доведено та самою перевіркою не встановлено обставин, які б свідчили про переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, а також обставин, які б дали змогу дійти висновку, що позивач змушений прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. За обставинами справи, позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно, що підтверджується матеріалами співбесіди. Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо не дослідження інформації про ситуацію в країні походження позивача, яка є загальновідомою та не потребує доказування, та наявних реальних побоювань позивача стати жертвою переслідування у разі його повернення до країни громадської належності, оскільки інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Зазначена позиція відображена у постановах Верховного Суду від 29.05.2020 року у справі №420/6199/18, від 15.10.2019 року у справі №420/5266/18 та від 04.03.2019 року у справі № 815/1190/17. Колегія суддів зазначає, що ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а відповідні посилання позивача характеризують загальне положення в країні походження заявника та не містять конкретних відомостей про можливі утиски позивача з боку різноманітних військових, терористичних угрупувань, зокрема хуситів. Таким чином, доводи апеляційної скарги щодо не дослідження інформації про ситуацію в країні походження позивача, яка є загальновідомою та не потребує доказування, та наявних реальних побоювань позивача стати жертвою переслідування у разі його повернення до країни громадської належності, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Колегія суддів вважає, що інші аргументи, наведені сторонами, не вимагають детального обґрунтування, оскільки не є вирішальними. Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України. Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення Державної міграційної служби України №93-21 від 22.03.2021 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені діючим законодавством, а тому підстави для його скасування відсутні. Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Тобто, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень. В даному випадку, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, довів правомірність свого рішення, яке оскаржується. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог. Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29). Згідно з приписами ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують. Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийняте на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.08.2021 по справі № 520/10163/21 залишити без змін. . Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) Н.С. Бартош А.М. Григоров Повний текст постанови складено 20.12.2021 року