Постанова 4855 № 640/3379/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/3379/21 Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко А.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 грудня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача: Кузьмишиної О.М., суддів: Костюк Л.О., Пилипенко О.Є., при секретарі судового засідання Шуст Н.А., за участі: представника позивача - адвоката Яценка Я.В., представника відповідача - Безсмертної М.В., представника третьої особи - Департаменту фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Одноволик О.Г., представника третьої особи - Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» адвоката Ковтунець Ю.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Київської міської ради та Департаменту фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 вересня 2021 року у справі за адміністративним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Київської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Комунальне підприємство «Київтранспарксервіс», Департамент транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департамент фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання протиправним та скасування рішення, В С Т А Н О В И В: Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовною заявою до Київської міської ради з вимогами про визнання протиправним та нечинним рішення Київської міської ради від 24 грудня 2020 року №22/22 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві". В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що оскаржуване рішення від 24 грудня 2020 року №22/22 прийнято з порушенням процедури, визначеної Законом України «Про засади державної регуляторної політики». Крім того позивач зауважує, що внаслідок прийняття оскаржуваного рішення від 24 грудня 2020 року №22/22 КП «Київпастранс» достроково розірвано з ним Договір про надання майданчика для експлуатації, утримання та обладнання, тобто оскаржуване рішення порушило права та інтереси позивача. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 вересня 2021 року адміністративний позов задоволено частково, визнано нечинним рішення Київської міської ради від 24 грудня 2020 року №22/22 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві" в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: АДРЕСА_1, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва. В решті позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням до Шостого апеляційного адміністративного суду з апеляційними скаргами звернулися відповідач - Київська міська рада та третя особа - Департамент фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), просять скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. Свої вимоги апелянти мотивують тим, що судом не повно з`ясовано обставини у справі, висновки суду не відповідають дійсним обставинам, внаслідок чого порушено норми матеріального та процесуального права та ухвалено незаконне рішення у справі. Зокрема, апелянти вважають, що судом першої інстанції не обґрунтовано чим та ким порушені, не визнані, оспорені права та інтереси позивача, проігноровано обставини існування підстав для закриття провадження у справі, а саме: обставини справи та вимоги позивача вказують на приватно-правовий характер спору, оскільки обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права або інтересу. Також апелянти вважають доведеними обставини правомірного та обґрунтованого прийняття оскаржуваного рішення в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за КП «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, в межах ІІІ зони паркування міста Києва, чого не врахував суд першої інстанції. Окрім зазначеного апелянти звертають увагу, що КП «Київтранспарксервіс» має право на дострокове розірвання договору у разі втрати права передачі паркувального майданчика в експлуатацію з моменту втрати такого права. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2021 року відкриті апеляційні провадження за апеляційними скаргами Київської міської ради та Департаменту фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), надано іншим учасникам справи строк для подачі відзиву та пояснень на апеляційну скаргу, призначено розгляд апеляційних скарг у відкритому судовому засіданні. Від Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» надійшли письмові пояснення, у яких підтримано аргументи апелянтів. Від ФОП ОСОБА_1 надійшов письмовий відзив на апеляційні скарги, у якому зазначається, що оскаржуваним рішенням у відповідній частині безпосередньо порушено його права, оскільки орендований ним паркувальний майданчик визначено відповідачем у таблиці 1 додатка 5 до рішення, внаслідок чого позивач достроково втратив право на експлуатацію, утримання та облаштування паркувального майданчика, не має можливості здійснювати господарську діяльність та отримувати дохід, згідно договірних домовленостей. Позивач наполягає на тому, що оскаржуване рішення є регуляторним актом, тому при його прийнятті мала бути дотримана певна процедура, а окрім того зазначає, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані із реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. В судовому засіданні представники сторін та третіх осіб надали пояснення, у тому числі додаткові, підтримали свої позиції стосовно предмету розгляду у справі. Відповідно до частин першої, третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Як встановлено судом першої інстанції, між КП "Київтранспарксервіс" та ФОП ОСОБА_1 укладено договір про надання майданчика для експлуатації, утримання та обладнання від 03 лютого 2020 року №ДНП-2020-02/03, відповідно до якого позивачу передано для експлуатації, утримання та облаштування майданчик для паркування транспортних засобів за адресою: АДРЕСА_1, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва, строк дії якого становить 1095 календарних днів від підписання акту прийому-передачі в експлуатацію майданчика для паркування. Київською міською радою 24 грудня 2020 року прийнято рішення №22/22 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві", яким, зокрема, внесено зміни до Таблиці №1 до додатка №5 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 та виключено з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством "Київтранспарксервіс", паркувальний майданчик за адресою: АДРЕСА_1, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва. У зв`язку із прийняттям рішення від 24 грудня 2020 року №22/22 договір про надання майданчика для експлуатації, утримання та обладнання від 03 лютого 2020 року №ДНП-2020-02/03 розірвано, про що позивача повідомлено листом від 14 січня 2021 року №053/05-119. Вважаючи таке рішення протиправними, таким, що порушує його права та законні інтереси, перешкоджає здійсненню господарської діяльності, позивачем оскаржено їх до суду та судом першої інстанції за результатами розгляду ухвалено рішення від 07 вересня 2021 року. Переглядаючи рішення суду першої інстанції від 07 вересня 2021 року, колегія суддів виходить з обставин, які існували станом на день розгляду судом першої інстанції справи, та виходить з того, що систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (далі - Закон № 280/97-ВР у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин). Частиною п`ятою статті 16 Закону № 280/97-ВР визначено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Згідно з частинами першою та другою статті 59 Закону № 280/97-ВР рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію (частина третя статті 59 Закону № 280/97-ВР). Згідно з частиною дев`ятою статті 59 Закону № 280/97-ВР рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою. Частиною дванадцятою статті 59 Закону № 280/97-ВР визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються у порядку, встановленому Законом України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності". Відповідно до частини пешої статті 60 Закону № 280/97-ВР територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Частиною п`ятою статті 60 Закону № 280/97-ВР визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 22 Закону України від 15 січня 1999 року №401-XIV «Про столицю України - місто-герой Київ» у зв`язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право встановлювати порядок утримання та експлуатації об`єктів, розташованих у місті, та прилеглої до них території, правила благоустрою, торговельного, побутового, транспортного, житлово-комунального та іншого соціально-культурного обслуговування, визначати особливості землекористування та використання інших природних ресурсів. Організацію та порядок паркування транспортних засобів на вулицях і дорогах населених пунктів регламентують Правила паркування транспортних засобів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1342 (далі - Правила № 1342), пунктом 4 яких визначено, що оператор - суб`єкт господарювання, який здійснює обладнання і утримання майданчика для паркування. Рішенням Київської міської ради від 26 червня 2007 року № 930/1591 «Про вдосконалення паркування автотранспорту в м. Києві» визначено комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтранспарксервіс" єдиним оператором з паркування транспортних засобів, стягнення паркувального збору та виготовлення єдиних абонементних талонів з паркування автомобільного транспорту. Рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 року № 1051/1051 затверджено Правила благоустрою міста Києва (далі - Правила благоустрою, у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), які включають розділ XVII Правила паркування транспортних засобів у м. Києві. Відповідно до пункту 17.3.1. Правил благоустрою платні місця для паркування транспортних засобів (майданчики для платного паркування) призначені для тимчасової стоянки транспортного засобу зі стягненням плати за паркування у відведених або спеціально обладнаних місцях без відповідальності за збереження транспортного засобу або з такою відповідальністю, якщо можливе оснащення місця для паркування транспортних засобів необхідним обладнанням. Організація та експлуатація місць платного паркування транспортних засобів здійснюється лише оператором або підприємствами, з якими оператор уклав відповідний договір. Правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності визначено Законом України «Про державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 року №1160-IV (далі - Закон №1160-IV, у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин). Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1160-IV регуляторний акт - це прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом; регуляторний орган - Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний орган виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособово приймати регуляторні акти. До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти; регуляторна діяльність - діяльність, спрямована на підготовку, прийняття, відстеження результативності та перегляд регуляторних актів, яка здійснюється регуляторними органами, фізичними та юридичними особами, їх об`єднаннями, територіальними громадами в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до частин першої та другої статті 8 Закону №1160-IV стосовно кожного проекту регуляторного акту його розробником готується аналіз регуляторного впливу. Аналіз регуляторного впливу готується до оприлюднення проекту регуляторного акту з метою одержання зауважень та пропозицій. Проект регуляторного акта разом із відповідним аналізом регуляторного впливу оприлюднюється у спосіб, передбачений статтею 13 цього Закону, не пізніше п`яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення цього проекту регуляторного акта (частина четверта статті 9 Закону №1160-IV). Відповідно до положень статті 36 Закону №1160-IV регуляторний акт не може бути прийнятий або схвалений уповноваженим на це органом чи посадовою особою місцевого самоврядування, якщо наявна хоча б одна з таких обставин: відсутній аналіз регуляторного впливу; проект регуляторного акту не був оприлюднений. У разі виявлення будь-якої з цих обставин орган чи посадова особа місцевого самоврядування має право вжити передбачених законодавством заходів для припинення виявлених порушень, у тому числі відповідно до закону скасувати або зупинити дію регуляторного акта, прийнятого з порушеннями. Отже, регуляторним актом, виходячи з вимог закону, є нормативно-правовий акт, або прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ при відповідності його встановленим вимогам, основними ознаками якого є: встановлення, зміна чи скасування норм права, які регулюють господарські відносини; неодноразове застосування щодо невизначеного кола осіб; спрямування на правове регулювання господарських відносин. Виходячи з такого, оскаржуване позивачем рішення за своєю правовою природою є регуляторним актом, тому його винесенню мала передувати визначена Законом №1160-IV процедура прийняття, чого не відбулося у даному випадку. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 у справі №490/2099/15-а. Посилання апелянтів на норми пункту 58 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідних положень» Податкового кодексу України, судова колегія вважає безпідставними, оскільки не вбачає обумовлених зазначеною нормою підстав у спірних правовідносинах. Також колегія суддів звертає увагу, що право особи на доступ до правосуддя, гарантоване статтею 55 Основного Закону, положення якого є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об`єднань і посадових осіб. Згідно з частинами першою та другою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист; захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також у будь-який спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур). Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (висновок, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі №800/301/16). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов`язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36). Як правильно встановлено судом першої інстанції та не заперечується учасниками процесу, оскаржуване рішення від 24 грудня 2020 року №22/22 в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за КП «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: АДРЕСА_1, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва слугувало підставою для дострокового розірвання договору про надання майданчика для експлуатації, утримання та обладнання від 03 лютого 2020 року №ДНП-2020-02/03, укладеного позивачем з КП "Київтранспарксервіс". Умовами договору не передбачено компенсації понесених позивачем витрат при облаштуванні та обладнанні майданчика для паркування. Разом з тим, рішення Київської міської ради від 24 грудня 2020 року №22/22 є протиправним лише в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: АДРЕСА_1, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва, оскільки лише в цій частині порушує права та інтереси позивача. З урахуванням наведеного вище, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції та вважає наявними підстави для визнання нечинним рішення Київської міської ради від 24 грудня 2020 року №22/22 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві" в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за КП «Київтранспарксервіс» паркувального майданчика розташованого за адресою: АДРЕСА_1, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва, позаяк Київською міською радою порушено процедуру прийняття зазначеного рішення як регуляторного акта, вказана частина якого, у свою чергу, стосується прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Доводи апеляційних скарг повторюють аргументи, викладені під час розгляду справи судом першої інстанції, проте не спростовують висновків суду попередньої інстанції та не дають підстав для висновку, що Окружним адміністративним судом міста Києва при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини чи порушено норми процесуального права. За правилами статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Виходячи з наведеного, колегія суддів залишає рішення суду першої інстанції без змін, у зв`язку з чим відсутні й підстави для перерозподілу судових витрат. Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги Київської міської ради та Департаменту фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 вересня 2021 року у справі №640/3379/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя - доповідач О.М. Кузьмишина Судді Л.О. Костюк О.Є. Пилипенко