Постанова 4851 № 520/9916/21

Головуючий І інстанції: Заічко О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2021 р. Справа № 520/9916/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Судді-доповідача Ральченка І.М., Суддів: Чалого І.С. , Катунова В.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.09.2021, повний текст складено 10.09.2021, по справі № 520/9916/21 за позовом Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій, ВСТАНОВИВ: Харківське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - позивач) звернулось до суду з позовом, в якому просило стягнути з фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 адміністративно-господарські санкції за незайняті робочі місця, призначені для працевлаштування осіб з інвалідністю у сумі розмірі 23 271,43 грн. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10.09.2021 відмовлено в задоволенні позову. Стягнуто на користь ФО-П ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 1 000,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів. Позивач, не погоджуючись з судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити. В обґрунтування зазначив про не врахування судом першої інстанції, що відповідачем не виконано встановлених чинним законодавством вимог щодо нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів. Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 (далі - відповідач) надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Також просив стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на її користь витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1 500,00 грн. Також відповідач подав апеляційну скаргу на рішення суду з підстав порушення норм процесуального права, в якій просив його змінити в частині розподілу судових витрат, а саме стягнути на його користь витрати на правову допомогу, понесені ним в суді першої інстанції в сумі 3 000,00 грн. В обґрунтування зазначив, що суд протиправно зменшив розмір витрат на правову допомогу до 1000,00 грн за власною ініціативою, без клопотання позивача та без доказів не співмірності вартості послуг адвоката. Позивач не надав відзив на апеляційну скаргу відповідача. Відповідно до ч. 1 ст.308, п. 3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційних скарг, в порядку письмового провадження. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційних скарг, дослідивши докази по справі, дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на наступне. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції, що згідно звіту відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів у 2020 році середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становить 14 осіб, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким встановлена інвалідність - 0 осіб. Кількість осіб з інвалідністю - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог ст. 19 Закону - 1 особа (а.с.5). ФО-П ОСОБА_1 протягом 2020 року подавалися до Харківського міського центру зайнятості звіти форми 3-ПН щодо наявності вакантних місць для працевлаштування осіб з інвалідністю (а.с. 24-37). Позивач, вважаючи, що в 2020 року відповідачем не виконано норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів в кількості 1 особи, звернувся до суду з даним позовом. Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач вживав необхідні заходи для працевлаштування інвалідів у 2020 році. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте особою з інвалідністю. Відповідно до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Зі змісту ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій). Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення. Згідно з п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України "Про зайнятість населення" роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення. На виконання п. 4 ч. 3ст. 50 Закону України "Про зайнятість населення" наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31.05.2013затверджено Порядок подання форми звітності3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" (далі - Порядок316). В контексті вищезазначеного Закону та Порядку316, на роботодавців покладено обов`язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми 3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії. Колегія суддів зазначає, що періодичності подачі звітності за формою3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 20.05.2019 по справі820/1889/17 та постанові від 11.09.2020 по справі № 440/2010/19. Судом встановлено, що відповідач протягом 2020 року направляв звіти за формою 3-ПН до відповідного структурного підрозділу центру зайнятості. Відповідно до ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Сплату адміністративно-господарських санкцій підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів). Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. Системний аналіз вищезазначених норм законодавства дає підстави для висновку, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані: - виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; - надавати державній службі зайнятості необхідну для організації працевлаштування інвалідів інформацію у порядку, передбаченому Законом України "Про зайнятість населення"та Порядком316; - звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"; - у разі невиконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції. В свою чергу, закон не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - інвалідів. Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 20.05.2019 у справі820/1889/17 та від 11.09.2020 № 440/2010/19. При цьому, Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда. З огляду на викладене, обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу субсидіарно покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є звіт форми3-ПН, що подається у порядку, визначеномунаказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31.05.2013. Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 15.04.2019 по справі № 820/2190/17, від 13.07.2020 по справі № 804/4097/18, від 11.09.2020 по справі № 440/2010/19. Разом з тим, зі змісту ч. 3 ст. 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" до обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, бо саме з цією метою роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію. Таким чином, передбачена ч. 1 ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку сплатити адміністративно-господарської санкції на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) у разі порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 18 Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) у разі порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 17, ч. 1 ст. 18, ч.ч. 2, 3, 5 ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості. З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що: - Фонд, центр зайнятості і роботодавець несуть субсидіарну відповідальність за працевлаштування інвалідів; - обов`язок працевлаштування інвалідів, головним чином, лежить на центрі зайнятості, який повинен бути виконаний шляхом визначення кількості вакантних посад для інвалідів на підставі поданих звітів роботодавців, проводити пошук та направлення інвалідів до роботодавців, у яких наявні вакантні посади; - Фонд аналізує отримані звіти, проводить перевірки та застосовує санкції, а також інші заходи впливу передбачені законодавством до суб`єктів господарювання, які не виконують нормативів щодо створення робочих місць для інвалідів, крім того, зокрема, сприяє у працевлаштуванні осіб з інвалідністю; - до обов`язків роботодавця належить створення робочих місць для інвалідів, звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів та центром зайнятості щодо наявності вакантних робочих місць, працевлаштування інвалідів, які звертаються безпосередньо до роботодавця або направляються для працевлаштування центром зайнятості; - додатковими доказами належного виконання роботодавцем своїх обов`язків є розміщення на телебаченні, у друкованих чи електронних засобах масової інформації, або у іншій формі оголошень, які містять інформацію про пошук відповідних працівників та підтверджують реальність намірів стосовно здійснення такого працевлаштування, а також підписання договорів співпраці з Державною службою зайнятості стосовно оперативного підбору претендентів на заявлені роботодавцем вакансії. Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 20.05.2019 у справі820/1889/17 та від 11.09.2020 по справі № № 440/2010/19. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено апеляційним судом, що відповідачем подавалася до центру зайнятості звітність "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" за формою3-ПН та форми10-ПІ, у 2020 році відмов відповідачем у працевлаштуванні осіб з інвалідністю, які направлялися за направленням з центу зайнятості не було. Таким чином, відповідачем здійснено всіх заходів для працевлаштування інвалідів, зокрема, повідомлення центру зайнятості про наявність вакантних посад для працевлаштування інвалідів, інформування позивача про вказані дії та надання копії звіту про попит на робочу силу, а тому застосування до нього адміністративно-господарських санкцій є безпідставним. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Апеляційна скарга позивача не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведені висновки суду. Щодо рішення суду першої інстанції в частині зменшення витрат на правову допомогу, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч.1 п. 1 ч. 3 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. Згідно з ч.6 ст.139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Відповідно до ч. 2-7 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до ч.ч.1,7 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Відповідно до ч. 7 ст. 134 КАС України обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Колегія суддів зазначає, що вирішуючи питання про визначення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, суд враховує складність справи, час витрачений адвокатом на виконання робіт, обсяг наданих послуг та ціну позову. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Статтею 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Слід зазначити, що як вказано у рішенні Конституційного Суду України від 30.09.2009 №23рп/2009, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. При цьому, необхідно враховувати, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 04.08.2020 по справі № 810/3213/16. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення. Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Судовим розглядом встановлено, що під час розгляду справи в суді першої інстанції правова допомога ФО-П ОСОБА_1 надавалась адвокатом Тарасенко Д. Ю. на підставі договору про надання правової допомоги № 05/10/18-1 від 05.10.2018 (а.с. 38). Згідно додаткової угоди до Договору від 13.11.2020 даний Договір діє з моменту його підписання і до моменту його припинення за згодою сторін або за ініціативою однієї із сторін (а.с. 39). Пунктом 1.1 Договору визначено питання та обсяги правової допомоги, щодо надання якої адвокат приймає на себе зобов`язанння. Згідно п. 2.1 Договору правова допомога на виконання цього Договору надається за ціною, визначених у Додатках до Договору. Відповідно до додатку № 2 до Договору від 17.06.2021 клієнт доручає, а адвокат приймає на себе зобов`язання щодо надання клієнту правової допомоги з питання представництва його інтересів у справі № 520/9916/21. Зазначені послуги включають: аналіз позовної заяви та документів судової практики з аналогічних питань, підготовку та подачу відзиву до суду, представництво інтересів клієнта в суді першої інстанції (за необхідності) та будь-які інші дії. Гонорар адвоката складає 1500,00 грн. Таким чином, сума гонорару адвоката є фіксованою. На підтвердження понесених витрат за договором позивачем надано акт приймання-передачі наданих послуг від 18.06.2021, рахунок-фактуру № 17/06/21-1 від 17.06.2021 на суму 3 000,00 грн, платіжне доручення № 358 від 30.06.2021 на суму 3 000,00 грн. Згідно акту приймання-передачі наданих послуг від 18.06.2021 адвокатом було витрачено всього часу 6 год 00 хв.: - аналіз позовної заяви 1,5 год.; - аналіз матеріалів, наявних у клієнта 30 хв.; - аналіз судової практики з аналогічних питань 1 год; - підготовка відзиву 2 год; - складання пакету документів для подачі відзиву до суду 1 год. Щодо доводів апелянта про відсутність у суду підстав самостійно, без відповідного клопотання іншої сторони, зменшувати розмір витрат на правову допомогу, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 7 ст. 134 КАС України обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 по справі №755/9215/15-ц. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. Надаючи оцінку співмірності заявленої до відшкодування позивачем суми витрачених коштів на складання позовної заяви критеріям, встановленим ч. 5 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів зазначає наступне. Такі послуги як аналіз позовної заяви, судової практики щодо розгляду аналогічних спорів, наданих клієнтом документів, складання пакету документів для подачі відзиву до суду за своїм змістом є складовими єдиного процесу щодо підготовки та складання відзиву на адміністративний позов. Виходячи з оцінки складності справи та обсягу наданих адвокатом послуг позивачу, враховуючи суть спірних правовідносин, беручи до уваги, що справа розглянута в порядку спрощеного провадження, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що доведеним та співмірним розміром витрат на правничу допомогу є 1 000,00 грн. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Щодо клопотання відповідача про розподіл витрат на правову допомогу, понесених в суді апеляційної інстанції, колегія суддів зазначає наступне. Судовим розглядом встановлено, що під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції правова допомога ФО-П ОСОБА_1 надавалась адвокатом Тарасенко Д. Ю. на підставі договору про надання правової допомоги № 05/10/18-1 від 05.10.2018 (а.с. 38). Відповідно до додатку № 3 до Договору від 19.10.2021 клієнт доручає, а адвокат приймає на себе зобов`язання щодо надання клієнту правової допомоги з питання представництва його інтересів у Другому апеляційному адміністративному суді у справі № 520/9916/21. Зазначені послуги включають: вивчення апеляційної скарги, складання відзиву на неї та будь-які інші дії, необхідні для захисту прав та законних інтересів клієнта у даній справі. Гонорар адвоката складає 1500,00 грн. Таким чином, сума гонорару адвоката є фіксованою. Такий порядок визначення гонорару узгоджується з вимогами ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", яка передбачає можливість встановлення фіксованої суми гонорару, що обчислюється з урахуванням складності справи, кваліфікації і досвіду адвоката, фінансового стану клієнта та інших істотних обставин. На підтвердження понесених витрат за договором позивачем надано акт приймання-передачі наданих послуг від 10.11.2021, рахунок-фактуру № 29/10/21-2 від 29.10.2021 на суму 1 500,00 грн, платіжне доручення № 439 від 29.10.2021 на суму 1 500,00 грн. Згідно акту приймання-передачі наданих послуг від 10.11.2021 адвокатом було витрачено всього часу 3 год 30 хв.: - дорога до суду та з суду, ознайомлення з матеріалами апеляційного провадження по справі № 520/9916/21, 09.11.2021 року - 1 год.; - аналізування апеляційної скарги 30 хв.; - підготовка відзиву на апеляційну скаргу, складання пакету документів для подачі до суду, направлення відзиву на апеляційну скаргу з додатками відповідачу 2 год. Дослідивши наявні в матеріалах справи докази розміру витрат, пов`язаних з оплатою професійної правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для справи, враховуючи принцип співмірності, складність справи, предмет позову та обставини справи, характер і тривалість професійних відносин адвоката з позивачем, колегія суддів дійшла висновку, що витрати позивача на правничу допомогу у загальному розмірі 1 500,00 грн є доведеними та документально підтвердженими, тому підлягають відшкодуванню на користь позивача. Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.09.2021 по справі № 520/9916/21 залишити без змін. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (ЄДРПОУ 14070760, Держпром, 1 під, 16 офіс, майдан Свободи5, м. Харків, 61022) на користь фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу, понесені в суді апеляційної інстанції, у розмірі 1 500 (одна тисяча п`ятсот) грн. 00 коп. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач І.М. Ральченко Судді І.С. Чалий В.В. Катунов