Постанова 4818 № 638/17019/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 07 грудня 2021 року м. Харків справа № 638/17019/20 провадження № 22-ц/818/5082/21 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю., за участю секретаря: Сізонової О.О. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - служба у справах дітей по Шевченківському району департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: служба у справах дітей по Шевченківському району департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 червня 2021 року, постановлене під головуванням судді Невеніцина Є.В., в залі суду в місті Харкові (повний текст судового рішення складено 11 червня 2021 року), - в с т а н о в и в: У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: служба у справах дітей по Шевченківському району департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 червня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, стягнути з відповідачки на користь позивача судові витрати. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; апелянт зазначає, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 ; згоди на реєстрацію місця проживання неповнолітньої ОСОБА_3 , яка є онукою позивачки, вона не надавала.Дитина не є членом сім`ї позивачки. Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 вважає, що наявні підстави для визнання неповнолітньої ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Відзиву на апеляційну скаргу не надано. Представник служби у справах дітей по Шевченківському району департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради надав до суду заяву, в якій просив слухати справу без участі представника третьої особи; при винесенні рішення просив врахувати думку Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, викладену у висновку №291 від 06.05.2021 року. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що факт непроживання малолітньої дитини у квартирі, яка належить позивачці, не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування житлом. Доказів того, що реєстрація дитини обмежує право власності позивачки, - останньою суду не надано. Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 23.06.2000 року (а.с.12-14). Позивачка зазначає, що у вказаній квартирі був зареєстрований та постійно проживав її син, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.18). Неповнолітня ОСОБА_3 є донькою ОСОБА_5 та онукою позивачки. З 05 березня 2011 року неповнолітня ОСОБА_3 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.30). Як на підставу позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що реєстрація місця проживання дитини була здійснена без її згоди, як власника квартири. З 2016 року колишня дружина її сина - ОСОБА_2 та їх донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не проживають у квартирі АДРЕСА_1 . Дитина мешкає разом із своєю матір`ю за місцем реєстрації останньої. Позивачка вважає, що подальша формальна реєстрація ОСОБА_3 у її квартирі є порушенням її прав, як власника на розпорядження майном. Крім того, визнання малолітньої дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не є порушенням прав дитини, оскільки вона разом з матір`ю проживає за місцем реєстрації останньої. Також квартира АДРЕСА_1 є непридатною для проживання дитини; з грудня 2018 року квартира відключена від електромережі. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Положеннями ст. 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, а також особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу, чи закладу охорони здоров`я, в якому вона перебуває. В силу ст.160 СК України місце проживання дитини визначається місцем проживання батьків. Неповнолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає. Права неповнолітньої дитини є похідним від права батьків ( або одного з них ). Причини не проживання неповнолітньої дитини за місцем реєстрації не залежить від волі дитини, а тому неможливо встановити їх характер ( поважні або неповажні ) окремо для неповнолітньої дитини, незалежно від причин відсутності батьків. Неповнолітня дитина не є самостійним суб`єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками. Матеріали справи свідчать про те, що неповнолітня ОСОБА_3 з 05 березня 2011 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , за місцем реєстрації її батька, ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.18, 30) Підстава, на якій місце проживання неповнолітньої ОСОБА_3 реєструвалося в спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалася, а тому вважається, що вона набула права користування цим житлом на законних підставах. Службою у справах дітей по Шевченківському району департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради 06 травня 2021 року надано висновок №291 про недоцільність визнання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.91-93). Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції). Не можна вважати неповажною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини. Такі висновки узгоджуються із правовими висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19). Статтею 3 Конвенції ООН «Про права дитини» передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини. Стаття 8 Закону України «Про охорону дитинства» визначає, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Несплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини. Натомість ЄСПЛ нагадав, що втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла, та зазначив, що рішення про виселення становитиме порушення ст. 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у п. 2 ст. 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, а й стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання її онуки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, - відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи. Посилання позивачки на те, що дитина повинна проживати разом із матір`ю за зареєстрованим місцем проживання останньої, - не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, оскільки визнання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такою що втратила право користування житловим приміщенням, є недоцільним, оскільки малолітня не може самостійно обирати місце свого проживання, а факт її непроживання у квартирі АДРЕСА_1 , - не є безумовною підставою для позбавлення її права користування цим житлом. Крім того, позивачка не довела наявність у неї перешкод у володінні та користуванні квартирою, чи перешкод на вселення і проживання в ній. Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом через його зайняття іншими особами не означає втрати володіння такою нерухомістю. Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 20 січня 2021 року у справі № 404/789/18. Малолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , починаючи з 05 березня 2011 року зареєстрована за адресою спірної квартири за місцем проживання її батька ОСОБА_5 . За життя батька дитини заперечень щодо реєстрації та проживання дитини у вказаній квартирі позивачка не висловлювала. Проте смерть батька ІНФОРМАЦІЯ_5 , не є обов`язковою підставою для позбавлення дитини права на житло. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Враховуючи викладене, судова колегія приходить до висновку, що рішення суду ухвалене з додержанням вимог матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - залишити без задоволення. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 червня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Н.П. Пилипчук О.Ю. Тичкова Повне судове рішення виготовлено 09.12.2021 року.